четвер, 2 квітня 2015 р.

Ігор Павлюк про критичний вік чоловіків та поезію (3)

Завершення бесіди з львівським поетом Ігорем Павлюком
Про те, що проза прагне стати казкою, а поезія -- піснею
Хороша проза завжди прагне стати казкою, а хороша поезія – піснею, решта – це ширвжиток, і саме так можна визначити якість поезії. Для справжнього поета важливо написати вірш, який стане народною піснею. Наприклад, не всі знають, що поезію «Два кольори» написав Дмитро Павличко, однак всі знають пісню, отож Павличко як поет відбувся. І тут є ще один цикл, адже пісню співають зранку, натомість казку розповідають дітям увечері. І саме так застосовують літературу. 

Ігор Павлюк вступив до Товариства шанувальників довгих люльок. Знимка gazeta.dt.ua

Про сучасну естраду, яка не потребує якісних текстів
Коли Руслана Лижичко починала кар’єру співачки, мене рекомендували їй як поета. Ми зустрілися, поговорили про те, які тексти її цікавлять... Я таких не пишу... Тому естрадні співаки часом самі пишуть тексти для своїх пісень: «Я їду додому, я їду додому…». Я пишу по-іншому... Хоча для мене важливо, щоб мої вірші ставали піснями, це навіть важливіше, аніж визнання десь за кордоном. Також поки що мені не дуже вдається співпрацювати з театром, хоча деякі мої речі ставили на сцені, однак не можу педалювати цей процес, мовляв, пишіть пісні на мої вірші.
Втім ситуація складається сама собою. Схоже на те, що у моєму житті починається новий цикл. Наприклад, нещодавно Волинське телебачення зняло фільм про мене. Взагалі, після 45 років головне – не робити дурниць, однак цей вік уже не золотий для поета.

Про товариство шанувальників довгих люльок
Вважаю, що у нас поезія ще досить популярна, а у світі це дуже камерний жанр, щось на кшталт товариства шанувальників довгих люльок, клубу за інтересами. Іноді доля у поета дуже суперечлива, особливо, коли він залежний від політики. Наприклад, Йосиф Бродський – дуже камерний поет, однак в його життя втрутилась політика, коли його в СССР звинуватили у дармоїдстві, а на Заході йому дали Нобелівську премію – так лягла карта. Водночас можна дискутувати, хто був кращим поетом – Йосиф Бродський чи Євген Євтушенко.
Ми говоримо про славу, а це -- парадокс у моїй системі релігійних цінностей, де премії дуже мало значать. Що менше хочу їхати за кордон, то більше мене туди кличуть. Нещодавно запросили в Баку, в Білорусь... Однак мені хочеться більше полежати, почитати духовні книжки, які написали старці.

Про літературу, яку написали в дорозі, та передбачення подій
Найчастіше пишу в дорозі. До речі, так писав і Микола Гоголь. І хоча маю водійські права, однак автомобіль не купую, оскільки тоді не зможу писати. Іноді те, що напишу чи скажу, стає своєрідним пророцтвом. В одному інтерв’ю 2009 року (див.: http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/413/) я говорив про небезпеку повернення до кордонів 1939 року. Так і сталось. Небезпечно, хоча у дзеркальному варіанті, розлам пішов не по Галичині й Волині та решті України, а по Донбасу. Люди, які пригадують це інтерв’ю, мені тепер кажуть: «Ти що, пророк?» Однак для цього не потрібно бути пророком, адже треба розуміти, що після літа йде осінь, а потім зима... А потім знову, слава Всевишньому, весна.

Про читання в Інтернеті та запах книжок
Поезією зараз цікавляться мало, це можна назвати своєрідною забороною. Адже забороняти можна різними шляхами – прямо, не дозволяючи дотримуватись приписів своєї релігії, або опосередковано, наприклад, застосовуючи економічні чи інші обмеження. Але навіть у Совіцькому Союзі, незважаючи на офіційні заборони, чимало людей вірили в Бога. Це мені нагадує притчу про село, жителі якого в час посухи пішли молитись, аби випав дощ. Усі селяни пішли молитись, і лише один з них взяв парасольку. Звісно, зараз поезії ніхто не забороняє, але її витісняють іншими способами. Зокрема, для мене як читача дуже важливо не лише те, що написано, а й як це видано. Мені дуже подобається запах фарби, паперу. Книга має пахнути деревом, з якого зроблено папір, це надає їй естетики. Натомість це не можливо відчути, коли читаєш з екрана. Ні комп’ютер, ні планшет цього не відображають.
Нещодавно мої твори внесли у шкільну програму. З одного боку, це добре, тішить поетичні амбіції, з іншого – розумієш, що діти можуть тебе зненавидіти, сміятися з тебе, як колись було в школі, коли ми вчили: «трактор в полі – дир-дир-дир…». Хоча коли запитував дітей про вірш «Дівчинка», який внесли до шкільної програми, то казали, що подобається...

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг. 
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих...

– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...

Про те, чому друкована книга не вмре
Незважаючи те, що цифровий формат передачі тексту витісняє традиційний, вірю, що друкована книга не вмре. Адже, коли вимкнуть усі атомні станції, альтернативи книзі не буде. Зрештою, потреба читати не зникне ніколи. Хоча життя витісняє друковану книгу, завжди будуть кілька фанатиків, які матимуть потребу читати саме друковану книгу. Наприклад, я терпіти не можу тютюнового диму, але інколи полюбляю покурити люльку з вишневим тютюном. Також почитати книгу, яку надрукували на доброму папері. У цьому є певна естетика. 
Хоча маю планшет і часто у потягах, де через погане освітлення не почитаєш друкованої книги, користуюся ним. Але вірші здебільшого не читаю, а прокручую в голові, адже добрі вірші завжди легко запам’ятати.
Це те, що не можу змінити, тут доречне прислів’я: «Дай Боже терпіння -- витерпіти те, що ми не можемо змінити, сили -- змінити те, що не можемо терпіти, і розуму -- розрізнити це». Адже, якщо будеш занадто архаїчний, не встигнеш за часом, якщо будеш занадто модерновий, не будеш поетом. 
Попри всі зручності планшета, не можу в ньому писати вірші, тому пишу ручкою, нещодавно мені подарували чудову чорнильну ручку. Втім планшет чи комп’ютер – це засоби комунікації, хоча ними і не користуються чимало поетів, передусім старшого покоління. Але це чудові поети.

Про те, чому в українців немає гороскопів
Для українців притаманна циклічність у світосприйнятті, її доволі широко описано в літературі, наприклад у книзі Василя Скуратівського «Вінець». Вона була такою досконалою, що за погодою у певний день можна було визначити, якою вона буде через кілька місяців. Якщо у певний день року йде дощ, то в інший день буде суха і тепла погода. І так було розписано кожен день. І природа, і організм були такими здоровими, що функціонували, як годинниковий механізм. Однак тепер використання хімії порушило цей чіткий ритм, земний організм хворий, і передбачити погоду за народними прикметами вже не можливо.
Але ми говоримо про річні цикли. Щодо гороскопів – не знаю, твоє питання мене застало зненацька, прийду додому – мушу пошукати відповідь. Хоча сказати, що українці менше дивились на небо, ніж китайці чи японці, не можна. Натомість ми придумали щось інше. Для українців притаманний річний цикл, який охоплює передусім релігійні свята.

Про рудих поетів
Це зараз моє волосся потемніло, а у школі було руде, навіть мідне. Я його дуже соромився, а одного разу пофарбував. Узагалі діти недолюблюють рудих, адже вони дуже помітні.
Зараз я це вважаю компліментом. Ба більше, всі великі поети були рудими. Такий колір волосся був у Байрона, Франка, Шевченка, Лесі Українки, Гейне. Дізнався про це, вивчивши їхні біографії. Однак, якщо ти справжній поет і тобі судилося стати відомим, то це вже не твоя заслуга, адже ноша справжнього поета дуже-дуже важка...
(Закінчення. Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/2.html)