четвер, 30 липня 2015 р.

Літній відпочинок: без Криму та грошей

Два роки поспіль економічних, політичних та військових катаклізмів таки відбились на добробуті українців, і тепер літня відпустка, особливо закордонна, перетворилась для наших співвітчизників радше на розкіш. Звісно, закордонному відпочинку завжди була альтернатива відносно дешевого, хоча й не завжди комфортного вітчизняного туризму. Але і тут намалювалися свої специфічні моменти: передусім, частина звичних для наших співвітчизників курортів відпала або через окупацію, або через близькість до театру потенційних військових дій. Натомість привабливість інших вітчизняних курортів, зокрема, Шацьку, таки зросла.

Перлина біля моря стала особливо коштовною. Знимка fakty.ictv.ua

Одеса та Шацькі озера

А тепер подивимось на можливості внутрішнього туризму. Найкращим у цій ситуації, якщо говорити про пляжний відпочинок, є Одеса. І наші авіатори вже вловили цю тенденцію: компанія «Атласджет» запровадила бюджетний рейс Львів-Одеса. Другий цікавий варіант – Шацькі озера. За словами секретаря шацької селищної ради Миколи Боярчука, у цьому сезоні у них помітно додалося відпочивальників, також на це вже встигли відреагувати місцеві підприємці. За його словами, кількість пропозицій щодо відпочинку таки зросла. Найбільше додалось відпочивальників з України, також у селищі помітно побільшало поляків. Приїжджають сюди відпочити і білоруси, однак важко сказати, чи їх стало більше. Втім, відпочинок у Шацьку має одну серйозну проблему – погода. «Як тільки на вихідні маємо добру погоду, то кількість відпочивальників помітно зростає, якщо погоди немає, то й туристів меншає» - розповів пан Микола.

Пляж у Затоці. Знимка more-zatoka.com.ua

Карпати та Моршин

Окрім Шацька, львів’яниактивно відвідують Карпати. Серед пропозицій - база відпочинку «Вежа Ведмежа», що у Сколівському районі. Її власник Володимир Бега розповів, що у нього збільшилась кількість постояльців, при цьому замовляють переважно довготривалий відпочинок – 7-10 днів. Його гості - це переважно мешканці Центральної, Південної та Східної України, в основному це люди середнього достатку. «Ми достатньо витрачаємо на свою рекламу, а найголовніше – у нас достатньо постійних клієнтів», - говорить Володимир Бега.
Однак, якщо частина українських курортів таки виграла, то ті курорти, які орієнтовані на оздоровчий туризм, таки програли. Наприклад, курортне містечко Моршин. Його міський голова Руслан Ільницький розповів, що зазвичай влітку їхні санаторії заповнені на 100%, натомість цього року лише на 70%. «Раніше у нас було чимало відпочивальників за рахунок дешевих путівок Фонду соціального страхування, однак з 1 січня змінили Закон, їх відмінили і у нас кількість відпочивальників зменшилась на 40%. Друга причина – відпали відпочивальники з Криму та Донбасу», - розповів Руслан Ільницький. І додав, що подібна ситуація і на інших курортах Львівщини, зокрема у Трускавці.  
У Шацьку все залежить від погоди. Знимка shack1

Підприємець Одександр Бюкарев, який має готель у Моршині підтвердив, що у нього також суттєво зменшилась кількість відпочивальників, щоправда це пов’язано з тим, що досі він орієнтувався на відпочивальників із східної України, Росії та Білорусії. «Моршин – це специфічний курорт, це не Трускавець, куди приїжджають «погудіти» багаті люди, сюди приїжджають  суто на лікування, причому роблять це щороку, адже така особливість цих хвороб. І якщо заможні люди з такими діагнозами їдуть у Карлові Вари, то до нас їдуть люди, які собі це не можуть дозволити, відповідно вони рахують кожну копійку» -- розповів підприємець.
Знимка www.pizzatravel.com.ua

Втім, навіть серед тих, хто приїжджає на лікування у Моршин відбулась переорієнтація: якщо раніше вони зупинлись у готелі пана Дюкарева, де і харчувались, то тепер вони віддають перевагу приватному сектору, де самі і готують. «У результаті тепер їм треба далеко йти на процедури, однак їм здається, що вони таким чином заощаджують кошти», - поділився своїми спостереженнями підприємець. Вихід із ситуації – посилена увага до тих відпочивальників, які  риїхали на курорт, і вичікувати, коли ситуації зміниться на краще", – каже Олександр Дюкарев.
І наостанок про ціни. Звісно, тепер справжньою перлиною біля моря в Україні залишається Одеса. Втім перлина – камінь дорогоцінний, відповідно, і ціни на неї також. Гіпотетично в Одесі можна шукати дуже дешеве житло, однак більш реальні ціни коливаються у проміжку 500-1000 грн. у липні за окрему квартиру щодобово і 550-1100 грн. у серпні.
Щодо Шацька, то тут можна обійтися бюджетним варіантом із «зірками» на подвір’ї, але навіть у такому разі ліжкомісце коштуватиме 60-100 грн. за добу, Натомість номер у приватній садибі коштує у цьому сезоні 150-350 грн. , номер у санаторії «Лісова пісня» коштує 300-550 грн,, у пансіонаті «Шацькі озера» до 920 грн. за добу.
Якщо ж ми вирішили відпочити у Карпатах, то тут стандартний двомісний номер у літній сезон коливається в інтервалі 300-500 грн, причому у деяких готелях за ці гроші вас ще й нагодують сніданком.

вівторок, 28 липня 2015 р.

Сайт, який допоможе відродити церкву Святого Духа у Львові

29 липня маємо дуже важливий ювілей – 150 років від дня народження митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. І саме напередодні цього ювілею маю нагоду презентувати сайт, над розробкою якого працював протягом кількох останніх місяців – сайт парафії церкви Святого Духа у Львові: http://www.cerkva-sv-duha.org.ua/.
Архівне та сучасне фото церкви і дзвіниці Святого Духа. Знимка: http://www.cerkva-sv-duha.org.ua/

Однак цей сайт має завдання ширші, аніж пересічний парафіяльний сайт, і найперше з них – це відродження Церкви Святого Духа у Львові. Церкви, яка є знаковою для нашого міста, адже саме на вулиці Коперника була розташована духовна семінарія УГКЦ і церква була складовою частиною семінарського комплексу. На жаль у роки Другої світової війни внаслідок попадання бомби будівля семінарії, як і церква були знищені, єдина споруда, яка вціліла – дзвіниця. Зараз у цій дзвіниці розташовано музей Русалки Дністрової, а в одній із кімнаток вдалось облаштувати невелику капличку. Навколо цієї каплички і утворилась невелика громада. І саме у цьому середовищі і зародилась ідея відродження церкви Святого Духа – власне цю ідею висловив львівський архітектор Ігор Подоляк. Саме він і став основним ініціатором створення сайту, який просуватиме ідею відродження у Львові церкви Святого Духа.
З огляду на цю обставину це не буде звичайний парафіяльний сайт, який лише розповідає про життя парохії – тут будуть і інтерв’ю з церковними діячами, і статті на теми екуменізму, і міркування за і проти будівництва церкви Святого Духа. І, звісно, про те, яким би мало бути духовне життя нашого міста і нашої держави. Найближчим часом сайт запрацює у повному обсязі і сподіваюсь, він таки зможе виконати свою місію – відродження церкви Святого Духа у Львові, а разом з нею і духовного життя нашого міста.

Безславний ювілей СлавськаОбласна адміністрація краще за істориків знає, коли заснували курортне містечко Цього року Львівська обласна адміністрація вирішила побавитись у гучні ювілеї. Привід для цього знайшовся доволі легко, що дуже важливо – далеко від Львова, і що найважливіше – дає привід освоїти під благим приводом чималі бюджетні кошти. Отож за одним із розпоряджень Львівського намісника Олега Синютки цього року належить відзначити 1000-ліття славного селища Славське. Для цього навіть створили оргкомітет у який, звісно, увійшов керівник облавтодору а також заступник голови Юрій Підлісний, ну і (за згодою) селищний голова Михайло Кінаш. На жаль чи на щастя до підготовки ювілею не залучено жодного фахового історика. Втім найпікантніше, що судячи по всьому, чиновники навіть не порадились з істориками стосовно обґрунтованості такого ювілею. У результаті чого у ЗМІ з’явився лист за підписом низки науковців істориків та етнологів у якому стверджується, що згаданий ювілей не має під собою жодного підґрунтя – письмові свідчення говорять, що селище вперше згадується лише під 1483 роком, так само там не проводилось жодних археологічних досліджень, які б могли підтвердити реальну дату заснування селища. Що цікаво, у своєму розпорядженні чиновники так само не подбали про проведення наукових досліджень стосовно історії селища. А вже коли у ЗМІ з’явились обгрунтовані заперечення науковців обласна влада тихо «з’їхала» з теми день селища вже відзначали без згадки про «ювілей». Однак нас зацікавила тема – коли ж насправді на Бойківщині з’явились села та містечка, коли і як цей край було заселено людьми. Про це я розмовляв з директором інституту етнографії НАН України, академіком Степаном Павлюком. Про те, на чому базується дата заснування населених пунктів Датування повинно базуватись на двох фундаментальних речах – на писемних згадках, де йдеться про те, що поселення вже існує. А друге – артефакти – мають бути археологічні пам’ятки, які підтверджують, що там вже є поселення, йшло життя, велася господарка. Стосовно Славська – я не знаю, кому прийшла в голову ідея з легенди про смерть князя Святослава, яка сталась за 30 кілометрів від Славського у 1015 році, коли один із синів Володимира після його смерті тікав у гори, про що у «Повісті минулих літ» написано: «К горе Угорской», тобто в Угорські гори. Невідомі, чи він тікав, щоб отримати підтримку, аби заволодіти великокнязівським престолом у Києві, чи у Моравію, де теж була сильна держава. Однак на сьогодні відомо, що вбивці князя Святослава, який не був у цьому поході «скололися списами» з дружинниками в урочищі, яке тепер називається Святославове. У цьому урочищі ще Корнило Устиянович у середині ХІХ століття знайшов 8 запалих горбків. Потім їх буде досліджувати відомий український археолог Олександр Онисимович Ратич який там знайшов сліди кінної упряжі, залишки зброї, стріл, наконечники. Тому ми можемо говорити, що там була «січа злая», але інших артефактів, які підтверджують заселення карпатського регіону немає. Про письмові підтвердження реальної дати заснування Славська Є інша пам’ятка – доктор Папе, який описував карпатський край у своїй праці «Сколівщина» де він дає інформацію про заснування тамтешніх сіл. Якими документами він керувався – невідомо, припускаємо, що він мав підстави так говорити, що 1483 року було засновано Славське. Сусіднє Сколе – засновано десь у тому ж періоді. Він стверджує, що на Сколівщині у 15 столітті було засновано багато сіл. Про те, де взяли жінок засновники Славська Це навіть не переказ, а легенда, про те, що уцілілі воїни Святослава розбрелися по цьому масиву, пішли навпроти течії річки і там заснували поселення. Питання – скільки їх могло бути, там же тікала не армія, а лише князівська дружтна. Зауважу, що у ті часи 100-200 чоловік – це вже вважалась велика армія, князівська дружина – це ще менше воїнів. Також виникає питання: як вони могли розбрестися по цій місцевості, адже там ще не було поселень? Де вони взяли жінок? Адже без цього неможливе було заснування поселень. У підсумку маємо некоректна ситуація, коли обласна адміністрація дає розпорядження про святкування ювілею, Юрій Підлісний призначений головою оргкомітету святкування «1000-ліття Славська». Але не можна творити такої неправди, адже зараз історики, вчені намагаються виправити неправди, яка поширювались у совіцькі і навіть польські часи. Звідки пішла назва Славсько? Про Сколе переказують, що «скололися списами дружинники двох братів» і начеб то від того пішло Сколе. Славсько від того, що туди дійшли воїни князя Святослава, які уцілили. Але оскільки вони боролись за життя свого князя, якого вони не вберегли, бо він був проколотий списами, але чомусь вони стали славними. Отака є версія походження назви Славське. Втім назва Сколе могла бути і від урвищ, скель, які там є. Легенда про битву в околицях Славська справді ґрунтується на подіях 1015 року – я це уважно дослідив, і навіть виявив, що ця битва відбулась у вересні 1015 року. Я брав літопис, «Повість минулих літ», брав, коли сестра Предислава відправилась до Ярослава Мудрого, який княжив у Новгороді, у літописі точно сказано, коли ця подорож відбулась, також сказано, що у цей час Святослав вирушив у гори. Я зібрав ці дані та гіпотетично вважаю, що «січа злая» відбулась у вересні 1015 року. Натомість немає ніяких письмових даних, не проводилось жодних археологічних розкопок, інших літописних свідчень про існування Славського у цей період не має. (Далі буде цікавіше…)

Обласна адміністрація краще за істориків знає, коли заснували курортне містечко

Цього року Львівська обласна адміністрація вирішила побавитись у гучні ювілеї. Привід для цього знайшовся доволі легко, що дуже важливо – далеко від Львова, і що найважливіше – дає привід освоїти під благим приводом чималі бюджетні кошти. Отож за одним із розпоряджень Львівського намісника Олега Синютки цього року належить відзначити 1000-ліття славного селища Славське. Для цього навіть створили оргкомітет у який, звісно, увійшов керівник облавтодору а також заступник голови Юрій Підлісний, ну і (за згодою) селищний голова Михайло Кінаш. На жаль чи на щастя до підготовки ювілею не залучено жодного фахового історика. Втім найпікантніше, що судячи по всьому, чиновники навіть не порадились з істориками стосовно обґрунтованості такого ювілею. У результаті чого у ЗМІ з’явився лист за підписом низки науковців істориків та етнологів у якому стверджується, що згаданий ювілей не має під собою жодного підґрунтя – письмові свідчення говорять, що селище вперше згадується лише під 1483 роком, так само там не проводилось жодних археологічних досліджень, які б могли підтвердити реальну дату заснування селища. Що цікаво, у своєму розпорядженні чиновники так само не подбали про проведення наукових досліджень стосовно історії селища. А вже коли у ЗМІ з’явились обгрунтовані заперечення науковців обласна влада тихо «з’їхала» з теми день селища вже відзначали без згадки про «ювілей». 
Однак нас зацікавила тема – коли ж насправді на Бойківщині з’явились села та містечка, коли і як цей край було заселено людьми. Про це я розмовляв з директором інституту етнографії НАН України, академіком Степаном Павлюком. 



Знимка ua.vlasenko.net

Про те, на чому базується дата заснування населених пунктів
Датування повинно базуватись на двох фундаментальних речах – на писемних згадках, де йдеться про те, що поселення вже існує. А друге – артефакти – мають бути археологічні пам’ятки, які підтверджують, що там вже є поселення, йшло життя, велася господарка. Стосовно Славська – я не знаю, кому прийшла в голову ідея з легенди про смерть князя Святослава, яка сталась за 30 кілометрів від Славського у 1015 році, коли один із синів Володимира після його смерті тікав у гори, про що у «Повісті минулих літ» написано: «К горе Угорской», тобто в Угорські гори. Невідомі, чи він тікав, щоб отримати підтримку, аби заволодіти великокнязівським престолом у Києві, чи у Моравію, де теж була сильна держава. Однак на сьогодні відомо, що вбивці князя Святослава, який не був у цьому поході «скололися списами» з дружинниками в урочищі, яке тепер називається Святославове. У цьому урочищі ще Корнило Устиянович у середині ХІХ століття знайшов 8 запалих горбків. Потім їх буде досліджувати відомий український археолог Олександр Онисимович Ратич який там знайшов сліди кінної упряжі, залишки зброї, стріл, наконечники. Тому ми можемо говорити, що там була «січа злая», але інших артефактів, які підтверджують заселення карпатського регіону немає. 

Про письмові підтвердження реальної дати заснування Славська
Є інша пам’ятка – доктор Папе, який описував карпатський край у своїй праці «Сколівщина» де він дає інформацію про заснування тамтешніх сіл. Якими документами він керувався – невідомо, припускаємо, що він мав підстави так говорити, що 1483 року було засновано Славське. Сусіднє Сколе – засновано десь у тому ж періоді. Він стверджує, що на Сколівщині у 15 столітті було засновано багато сіл. 

Знимка bojky.wordpress.com

Про те, де взяли жінок засновники Славська
Це навіть не переказ, а легенда, про те, що уцілілі воїни Святослава розбрелися по цьому масиву, пішли навпроти течії річки і там заснували поселення. Питання – скільки їх могло бути, там же тікала не армія, а лише князівська дружтна. Зауважу, що у ті часи 100-200 чоловік – це вже вважалась велика армія, князівська дружина – це ще менше воїнів. Також виникає питання: як вони могли розбрестися по цій місцевості, адже там ще не було поселень? Де вони взяли жінок? Адже без цього неможливе було заснування поселень. У підсумку маємо некоректна ситуація, коли обласна адміністрація дає розпорядження про святкування ювілею, Юрій Підлісний призначений головою оргкомітету святкування «1000-ліття Славська». Але не можна творити такої неправди, адже зараз історики, вчені намагаються виправити неправди, яка поширювались у совіцькі і навіть польські часи.

Знимка a7d.com.ua

Звідки пішла назва Славсько?
Про Сколе переказують, що «скололися списами дружинники двох братів» і начеб то від того пішло Сколе. Славсько від того, що туди дійшли воїни князя Святослава, які уцілили. Але оскільки вони боролись за життя свого князя, якого вони не вберегли, бо він був проколотий списами, але чомусь вони стали славними. Отака є версія походження назви Славське. Втім назва Сколе могла бути і від урвищ, скель, які там є. Легенда про битву в околицях Славська справді ґрунтується на подіях 1015 року – я це уважно дослідив, і навіть виявив, що ця битва відбулась у вересні 1015 року. Я брав літопис, «Повість минулих літ», брав, коли сестра Предислава відправилась до Ярослава Мудрого, який княжив у Новгороді, у літописі точно сказано, коли ця подорож відбулась, також сказано, що у цей час Святослав вирушив у гори. Я зібрав ці дані та гіпотетично вважаю, що «січа злая» відбулась у вересні 1015 року. Натомість немає ніяких письмових даних, не проводилось жодних археологічних розкопок, інших літописних свідчень про існування Славського у цей період не має. 
Знимка galinfo.com.ua


(Далі буде цікавіше…)

субота, 25 липня 2015 р.

«Львівська сага» Петра Яценка

Роман Петра Яценка «Львівська сага» переносить нас у невідомий Львів початку та середини ХХ століття і дуже легко читається. А він таки і справді невідомий, адже це місто, в якому його річка захована під землю – львів’яни щодня ходять берегами Полтви, однак самої річки ніхто ніколи не бачив. Отож як описує одну з найбільших загадок міста – річку Полтву Петро Яценко.
Знимка avtura.com.ua


…Кров міста – вода – зупинилася у водогонах. Припинилося биття міського серця – вщухли плітки та розмови. Говорити стало нікому. Сірими принишклими мовчазними покидали Львів мешканці – його душа. 

Із боліт, на яких споконвіку стояв Львів, задавлених чавуном і бруком, загнаних у небуття боліт, піднімалися тумани. Вони огортали собою Львів, ховали спочатку підмурівки, затим – вікна, дахи і нарешті – вежі. Важкі задушливі тумани піднімалися із підземної Полтви й лягали на місто білим саваном, укривали шляхи, добиралися до вершини Замкової гори і Лисої гори, і якщо дивитися з цих гір, місто зникало, немов би й не було тисяч людей, доріг, мурів і веж, любовей, проклять, життів і смертей. Над вічним морем, в яке опустився Львів, не існувало більше нічого, крім вічної непостійності й вічного спокою. 

Проте, наче останні нитки, що пов’язують буття й небуття, місто тримали над прірвою дороги, якими Львів покидали ті, хто його любив і ненавидів. Залізничною колією, шосе, ґрунтовими шляхами рухалися сірі постаті, що забирали у своїх валізах крихти величі сього міста.

“Я ненавиджу його! – кричав у нападі люті єврей Копандопулос, видираючи клапті зі своєї цапиної борідки. – Він обманув мої надії! Він дав мені друзів і заробітки. Він навчив мене сміятися, як це роблять усі нормальні євреї! Він показав мені, що я вищий від усіх, і він запхав мене пикою в бруд, щоб я зрозумів плинність мого життя! Він дав мені любов, дах, заробітки, друзів, – а тепер усе це забирає! Я ненавиджу тебе, місто, – він сів на свою валізу і додав уже більш розважливо: – Тепер ти залишаєшся помирати, як моя тітка, що відігнала усіх від себе, бо лікар дав їй три дні життя. Вона кричала нам: «Ідіть звідси, я не можу бачити ваші нахабні єврейські пики, що корчать із себе скорботу! Усім вам потрібна не я, а моя спадщина! Ви – просто дивні люди, що хочуть повеселитися на моїх поминках!» І вона прогнала усіх родичів, щоб помирати. Ми не приходили до неї двадцять днів, а коли нарешті набралися сміливості й повернулися, то з’ясували, що тітці стало краще, і вона купила квиток до Америки. І ти, Львів, – наче та тітка. Ти іще довго помиратимеш і виганятимеш нас. А коли ми випадком повернемося, то побачимо, що ти пішов своїм шляхом».

четвер, 23 липня 2015 р.

Літній відпочинок: без Криму та грошей

Два роки поспіль економічних, політичних та військових катаклізмів таки відбились на добробуті українців, і тепер літня відпустка, особливо закордонна, перетворилась для наших співвітчизників радше на розкіш. Звісно, закордонному відпочинку завжди була альтернатива відносно дешевого, хоча й не завжди комфортного вітчизняного туризму. Але і тут намалювалися свої специфічні моменти: передусім, частина звичних для наших співвітчизників курортів відпала або через окупацію, або через близькість до театру потенційних військових дій. Натомість привабливість інших вітчизняних курортів, зокрема, Шацьку, таки зросла. Але про все за порядком і почнемо, все ж, із відпочинку з-за кордоном.

"Закордон"

Болгарія завжди актуальна. Знимка studnubip.com

Ситуацію в коментарі для www.kava.lviv.ua роз’яснив віце-президент АЛТУ Аркадій Маслов, який передусім зазначив, що спад у галузі вже триває фактично другий рік поспіль – минулого року кількість вильотів з України скоротилась на 30-40%, а цього року - приблизно на 30%. Тобто попит на закордонний відпочинок таки скоротився відчутно і вже до кінця року кількість туристичних агентів скоротиться на половину. Частково це відбудеться за рахунок скорочення кількості фірм, а частково – за рахунок скорочення працівників. Ось так: нема попиту – нема й кому робити пропозицію. Втім, тут є своя специфіка. Найбільше потерпіли туристичні фірми, які працюють у сегменті 2-3*.Для їхніх клієнтів закордонний відпочинок тепер перетворився на розкіш, яку вони собі здебільшого не можуть дозволити. Натомість у сегменті 4+-5* змін практично не відбулось.
Ще одне спостереження експерта туристичного ринку – традиційно лідерами літніх продажів залишаються безвізові напрямки, передусім Туреччина та Єгипет – на цих курортах відбулось лише незначне скорочення продажів. Найбільше обідніння українців зачепило європейські курорти: Грецію, Іспанію та Італію. Водночас Болгарія, за рахунок доступних пропозицій, втратила менше. У порівнянні з 2013 роком загалом зменшення продаж закордонних турів складе 50% - прогнозує Аркадій Маслов.
Кіпр: дорого, але привабливо. Знимка restinua.com

Треба зазначити, що ціни на закордонний відпочинок у валюті не зросли, однак у перерахунку на гривні таки збільшились суттєво. Цьогоріч приблизна вартість відпочинку для двох дорослих терміном на 7 днів у 4-зірковому готелі за системою "олл інклюзив" з перельотом, трансфером та медичною страхівкою на Кіпрі становитиме від 1000 євро, трохи дешевше обійдеться Греція – від 900 євро, відпочинок у Туреччині коштує від 800 євро, а найдешевше це буде Єгипет – від 700 євро.
Скорочення кількості відпочивальників відзначає і Тарас Антонів з "Агенції горящих путівок". Втім він каже, що частково відбувається переорієнтація на більш дешевші напрямки, наприклад, той, хто раніше відпочивав у Туреччині, цього року обирає Болгарію. Той, хто відпочивав у Болгарії – внутрішній туризм. Минулого року, за його спостереженнями, найпопулярнішими напрямками були Туреччина, Болгарія та Греція, цього року трійка лідерів, за його версією, це Туреччина, Болгарія та Кіпр. При цьому Кіпр вийшов у лідери за рахунок безвізового статусу. Болгарія, хоч і вимагає візи, однак там найкраще співвідношення ціни та якості, що особливо важливо у період кризи. Окрім того, щоб отримати болгарську візу потрібно мінімум довідок. Ви можете купити відпочинок у Туреччині на 7 днів або ж, за ті самі гроші у Болгарії на 14 днів» - ось так він пояснив переваги Болгарії. При цьому зараз болгари почали підтягувати рівень окремих готелів до турецького.
Албанія: нова принада сезону-2015. Знимка vsitury.com.ua

Щодо Туреччини, то тут переважає звичка, коли заплатив один раз і отримуєш багато послуг як сауни, спа-центри, закриті та відкриті басейни, чудовий берег моря тощо.
Загалом, за його спостереженням, люди переорієнтовуються на безвізові країни. А також активно розвивається діловий туризм. Економічна криза в Греції не надто вплинула на інтерес українців до цієї країни, головним чином за рахунок прийнятних цін на відпочинок, які тепер пішли там донизу. Тепер там можна відпочити за 300 євро з перельотом. Щодо нових напрямків, які з’явились цього року, це Албанія та Словенія. Причому Албанія виграє знову ж таки за рахунок безвізового сполучення та доброго сполучення через чорногорський аеропорт Тібат. «Це нові курорти, нові готелі, місцевий колорит, вони чимось подібні до слов’ян, люблять поговорити» - так пояснив принади Албанії Тарас Антонів.
(Далі буде про внутрішній туризм)

вівторок, 21 липня 2015 р.

Пам’ятники, які окультурять Сихів

(Завершення розмови з львівським архітектором Михайлом Ягольником )
Якщо подивитись на те, як на карті Львова розташовані пам’ятники, то можна зауважити цікаву закономірність – більшість із них знаходиться у центральній частині міста, або ж районах, які прийнято звати ближнім центром. Щодо спальних районів, то маємо хіба-що пам’ятник Папі Римському Іванові Павлу ІІ на Сихові та кілька незрозумілих пам’ятних знаків, що залишились ще з совіцьких часів, як то знак на вулиці Виговського на честь не то Валентини Терешкової, не то просто космонавтові, знамениту композицію, яка відома під народною назвою «Тікаючі із бару» на Науковій. Можливо вдасться пригадати ще кілька пам’ятних знаків. На жаль спальні райони не мають свого обличчя в монументалістиці – про це ми продовжили розмову з львівським архітектором Михайлом Ягольником.



Про те, чи залишились у Львові агресивні пам’ятники
На жаль у Львові достить багато агресивних пам’ятників, однак я не буду їх називати. Я в політику не бавлюсь, я не політик і не хочу розхитувати цей маятник.

Про пам’ятники в спальних районах
Звичайно, у спальних районах потрібні пам’ятники, наприклад у місті-герої Сихові. Це культурний простір, він повинен мати свій розвиток і тяглість. Я би зробив скульптуру, яку не варто ставити в центрі міста. Я колись лобіював ідею відкриття академії дизайну на Сихові – молоді художники і дизайнери мають його наповнювати артефактами, а не тулитись в центрі. Там треба зробити мистецьку галерею. Натомість там тулять торгово-зневажальні центри. Це абсолютне бабло, а де культура, де вищі навчальні заклади, де музеї? Я робив такі речі, наприклад музей сучасної скульптури Дзиндри у Брюховичах.
Сихову бракує свого обличчя Знимка vgolos.com.ua



Про окультурення торгових центрів на прикладі «Південного»
Якщо у торгівельних центрах намагаються робити якісь культурні осередки, то що в кінцевому підсумку там переважає? Який дух? Так, я Петра Писарчука підтримую, це нормальна, інтелігентна людина, але напевне його консультанти не вміють правильно розставляти акценти та пріоритети. Де є торгівля – там має бути торгівля, я противник коли торгівельні об’єкти поєднували із сакральнимими – це величезна неповага до останніх.

Про фігуру Матері Божої на вокзалі
Я є членом містобудівної ради і на одному із засідань хтось запропонував встановити на головному залізничному вокзалі Львова фігуру Матері Божої. Мотивація була дуже благородна – щоб кожен хто приїжджає чи їде з міста міг помолитись. Я виступив проти: ви розумієте, яка це постать? Ви хочете поставити в один ряд Пальму Мерцалова, Матір Божу та пивний кіоск? Де тут пріоритет? Найцікавіше, що є хороший варіант – просто треба розчистити сквер, який є на Двірцевій площі від біг-мордів, зробити там гарне освітлення і в центрі цієї оази встановити фігуру Матері Божої. І вона буде на вокзалі, і при вокзалі, і одразу видно, що у нас з ідеологією все гаразд.
Є ще один приклад зневажливого ставлення до храмів. Колись я сфотографував дорогу, яка веде до Сихівського храму – вона вся була заставлена рекламою з поміж якої найхарактернішою була агресивна реклама горілки «Вожак» «Тримай свою територію». Тут дуже чітко видно пріоритет бабла, про який храм тут можна говорити. Це все складові думки, простору, який програмує людину. На відсутності ідеології міцно утвердився комерційний тоталітаризм, де чітко розставлені пріоритети. Починаючи з «Південного»

Торговці та храм. Знимка hram.lviv.ua

Про загальну тональність львівського середовища
Так не може бути, на жаль наше місто не має загальної партитури простору. Це стосується і численних фігур Матері Божої. На жаль священики у нас часто перетворюються на комерсантів, які просто мітять свою територію. Львів, як місто, не визнає великих просторів, свого часу тут площі навмисно розбивались на клаптики, щоб тут не могли збиратись люди, а це формує певним чином свідомість. Адже громадянське суспільство формується на площі. Натомість ми маємо велику кількість фігур Матері Божої, а це девальвує її постать. Вона може бути в інтер’єрах, а не де попало на перехрестях. Є історична фігура Матері Божої в центрі міста – і в радіусі двох кілометрів не повинно бути інших фігур, інакше вона втрачає свою значимість.

Про львівську швейкіану
Особа бравого вояка Швейка симпатична, але тут справа не в Швейку, а в сентименті до австрійського періоду Львова. Австрійська імперія тут заклала дуже серйозний пласт культури. Наприклад, нижній університет, первісно це була будівля Галицького парламенту. На жаль у нас не вміють читати фасадів будівель. Натомість у цьому випадку закладена глибока символіка. Зліва від входу можна бачити такі символи, як глобус, книгу та ліру, іншими словами це означає культуру. З правого боку бачимо шестерню, овечку та сніпок, тобто економіку. І кожен парламентар, який заходив до Сейму таким чином читав, що без культури не буває успішної економіки. Навпроти університету маємо парк, який був закладений ще у середньовіччі, коли люди, які вміли будувати суспільство усвідомили, що повинен бути спільний незабудований простір. Таким чином маємо пам’ять, як розуміння стратегії держави: куди йдем.
Див. також

субота, 18 липня 2015 р.

Хода, яка видає Андрія Куркова

Ще одним письменником, який писав на львівські теми є киянин та популярний сучасний письменник Андрій Курков. Задля того, щоб написати свій роман «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» він навіть деякий час мусів пожити у Львові, аби зрозуміти наше місто так би мовити зсередини, спілкувався з львів’янами – відомими і не дуже. Краще оцінити те, що у підсумку вийшло можна прочитавши повністю книгу, натомість я пропоную лише невеликий уривок – початок книги, цікавий спостереженнями письменника за особливістю ходи різних людей.
Знимка www.telegraph.co.uk

Хода майже завжди видає вік того, хто йде. У чоловічка, поки малий, хода цікава, аж сміється. Він ідучи раз у раз навшпиньки піднімається, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Ніхто зазвичай не проти, поки вертикальний зріст чоловічка не збільшиться до півтора метра. Після цього короткочасно хода стає злегка хуліганистою і гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помітним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всім подобається, та й побоювання у перехожих викликає: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далі – у кого як. Хто років двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже від життєвої позиції та рівня страху залежить. Проте це правило діє тільки у світлий час доби. Вночі ж можна ходити, відмовившись од своєї денної ходи і від віку. Ніч розкріпачує. Особливо в ніч на вісімнадцяте вересня.
Звуки кроків цієї вересневої ночі 2011 року лунали і з Грушевського, й із Зеленої, і з Федорова, й із Замарстинівської, і з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що від’їдаються вдень на міському звалищі біля села Грибовичів.
Це були «сольні» кроки людей, що йдуть окремо й ніколи, навіть у незабутні радянські часи, не вміли крокувати строєм. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати їхній крок, він одразу отримав би «легкі тілесні ушкодження». На «тяжкі тілесні ушкодження» ці люди були зовсім не здатні. Навіть якщо дізнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тільки вже в іншому, не буквальному розумінні, виявлявся хтось із нещодавно прийнятих до їхнього вузького кола. Вузьке коло, втім, тільки нещодавно стало дійсно вузьким. Раніше, років двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало півсотні людей, а в середині кожного вересня – значно збільшувалося, доповнюючись однодумцями й співчуваючими, що приїздили автостопом, потягами і просто приходили пішки.
Повз монастир Святого Альфонса провінції Чина найсвятішого Рятівника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспішає. Вулиця Замарстинівська, якою поспішав той, хто йде, могла б колись дотягнутися своєю цегляною рукою і до Брюховичів, але чомусь не зробила цього. Її довжині досі можуть позаздрити паризькі бульвари, а якби її порізати на рівні шматки й переставити ці шматки вулиці правильно пересічними лініями перпендикулярно один до одного, то вийшов би повноцінний німецький райцентр зі славною історією. Адже на ній, на Замарстинівській, чого тільки не було за її довге життя, що все ще триває. Вулиці живуть довго, переживаючи людей, які їх населяють, покоління за поколінням. На Замарстинівській завжди багато молилися, виробляли та пили горілку й лікери, у фільмобазі обласної контори кінопрокату зберігали фільми і тут же їх показували в кінотеатрі імені Шевченка, навчали саджати сади й вирощувати овочі, навчали водити автомобілі й навіть лікували хворих і поранених міліціонерів. Втім, лікують їх на цій вулиці й дотепер. І лікують, і відспівують у прилікарняній каплиці тих, кого не змогли повернути в «стрій». Усе має бути за правилами, і всякий рух мусить мати ознаку майбутньої завершеності, як усяке речення, хоч скільки б у нім було ком, зобов'язане закінчуватися крапкою, трьома крапками або емоційнішим розділовим знаком.
Той, хто йде, – він прожив у самому кінці цієї вулиці своє не бідне подіями життя, – завжди носив Замарстинівську з собою. Він її відчував, як гарний водій відчуває, не звертаючи на це свідомої уваги, габарити своєї машини, заздалегідь знаючи, в яку браму вона в'їде, а в яку – ні.
Обличчя того, хто йде було затулене від неба крислатим шкіряним капелюхом коричневого кольору. Із-під капелюха на плечі опускалося довге волосся з сивиною. Усі інші деталі можна б і опустити. Хіба-що високі на вигляд військові черевики, жорстко зашнуровані, вітчизняні, надійної пішохідної моделі, що іменується в останні 50 років «гівнодави». Китайці так і не навчилися робити цю модель. Їм здається, що на її виробництво йде надто багато гуми особливої твердості й особливої якості, й надто багато грубої шкіри. Останнім оплотом виробництва «гувнодавів» поки-що залишаються Білорусь і Придністров’я. Але й у Львові залишилися ще умільці, які не тільки здатні вручну циганською голкою проколоти шматок товстючої свинячої шкіри, але й так скріпити верхню частину черевика з нижньою, як не вдалося Радянській армії скріпити 1939-го Західну україну зі Східною. Та й по звуку кроків гарний швець завжди зрозуміє: сфальшував виробник чи по совісті взуття змайстрував. Адже обидві підошви мають звучати в унісон. І у Львові, в місті тонкої звукової культури, це особливо важливо. Не можна, щоб лівий каблук стукав по бруківці, як лівий, а правий – як правий! Вони мають звучати як пара. Як закохана в дорогу пара.


четвер, 16 липня 2015 р.

Всі замки Галичини – в одному парку

Львів завжди тішить своїми відкриттями. Навіть у тих місцях, які ти добре знаєш, можеш знайти щось нове і цікаве. Наприклад, якщо взяти добре усім відомий Палац Потоцьких одна з найцікавіших львівських будівель в якій мені доводилось бувати напевне десятки, якщо не сотні разів – з різних приводів. Подвір’я палацу так само начебто добре вивчене – нічого несподіваного для себе здавалось відкрити неможливо. Тим більше, якщо говорити про задвірки Палацу. Так, звісно, там є музей книги – непримітна будівля, до якої потрапляєш обійшовши пишний і помпезний Палац Потоцьких зліва. Доволі непримітна будівля, втім з вельми цікавою експозицією. Дивує той факт, що місто, яке гордиться своїми успіхами у книгодрукуванні, яке має пишається своїм внеском в українське книгодрукування. Зрештою місто в якому, за висловом одного мого колєги на кожній вулиці по дві друкарні. Однак музей книги таки захований від допитливого ока – без допомоги екскурсовода його не кожен турист знайде.






Але цього разу не про цей музей піде мова. Якось дощового дня я забрів на подвір’я Палацу Потоцьких. Власне там громадські активісти планували провести якусь акцію, але ніяких ознак активності там не було помітно. Так іноді трапляється активісти, забувають повідомити журналістів, що вони свої заходи відмінили. Отож мені не залишалось нічого іншого, як обійти Палац Потоцьких зі всіх сторін. Власне так я і натрапив на маленьку модель Галичини. Точніше «Парк мініатюр замків та оборонних споруд давньої України». Близько 10 різноманітних замків, які розташовані на Волині, Поділлі, Галичині – і Східній, і тій, що лежить по той бік кордону – Західній. І навіть модель давно неіснуючого львівського Високого замку. Всі ці макети вписані у рельєф – невеличкі пагорби на яких розташувались мініатюрні мури Олеського замку, замку тамплієрів у Середньому, замку в Острозі та чимало інших старовинних замків. Частину з них я відвідував раніше, деякі – не один раз, ще частину побачив вперше, принаймні у такий спосіб. Невелика територія дозволяє за кілька хвилин оглянути те, на що в реальному житті може піти подекуди десятків років. А можливо, до деяких замків взагалі ніколи не проляжуть мої дороги. 
Шкода лише, що хороша в принципі ідея захована від зацікавленого ока десь на задвірки. А з іншого боку – можливо інакше це не було б для мене відкриттям, яке час від часу робиш у місті, в якому прожив все своє життя.





вівторок, 14 липня 2015 р.

Пам’ятник, про який мріє Михайло Ягольник

Продовжуємо розмову з відомим львівським архітектором Михайлом Ягольником (http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/blog-post_7.html). Він, нагадаємо, є співавтором трьох пам’ятників у нашому місті – Іванові Трушу, Никифору Дровняку та Володимиру Івасюку. Минулого тижня Михайло Ягольник розповів про свої критерії своєї участі у спорудженні того чи іншого пам’ятника. Однак в інтерв’ю він зазначив, що думає про нові пам’ятники у Львові, передусім в його планах монумент на честь видатного українського фізика Івана Пулюя. Уже кілька десятків років на початку вулиці Івана Пулюя стоїть камінь, який сповіщає, що саме там має бути пам’ятник нашому видатному співвітчизнику. Однак Михайло Ягольник вважає, що це місце не достойне такої великої постаті і має на це свій погляд, про що він і розповів мені.

Знимка ua.linkedin.com

Про те, де у Львові має бути пам’ятник Іванові Пулюю
При виборі місця майбутнього пам’ятника є багато складових, настільки багато, що я навіть не берусь їх перелічувати. Найближчим часом я планую розкрутити ідею встановлення у Львові пам’ятника Іванові Пулюю. Одразу скажу – я ще не знаю, де цей пам’ятиник має стояти, так само не знаю, хто погодиться спонсорувати цей проект. Але точно знаю, що у Львові має бути такий пам’ятник. Адже з пересічних людей, навіть серед молоді мало хто знає, хто такий Іван Пулюй. При тому, що майже всі знають, хто такий Білл Гейтс та Микола Тесла. Натомість Тесла – це прямий учень Пулюя. А Рентген просто вкрав у нього ідею Х-променів запатентувавши винахід, який фактично зробив Пулюй. Проблема у тому, що у Рентгена була батьківщина, яка його захищала.
Послідовність будівництва пам’ятника така: спочатку треба сформувати колектив однодумців, потім створити оргкомітет, потім знайти фінансування і лише після цього можна шукати місце для пам’ятника. Зауважу, що у Львові є чимало місць, де варто було б поставити такий пам’ятник, однак у будь-якому випадку це не повинна бути вулиця Пулюя, де вже встановлено камінь. Основний недолік цього місця – це є задвірки Львова, натомість постать Пулюя – бо є глиба, велич, яка заслуговує на набагато краще місце. Це був надзвичайно ерудований чоловік, досить сказати, що він навіть перекладав Біблію. Отож пам’ятник Пулюю має стояти на сторожі чогось, це не повинен бути сувенірний пам’ятник. Бажано, щоб він стояв біля одного з корпусів Львівського університету, наприклад фізичного факультету. Вулиця Кирила і Мефодія, на якій він розташований – це далеко не бічна вулиця. І до того ж вулиця із такою чудовою назвою.

Михайло Ягольник вважає, що Іван Пулюй заслужив на краще місце для пам'ятника. Знимка uk.wikipedia.org


Що те, що робить пам’ятник місце, чи навпаки
Це важко сказати, адже за кожним пам’ятником стоїть ціла епопея із пошуку відповідного місця. У Львові є чимало людей, які уважно слідкують за цим процесом, кожен львів’янин вважає за необхідне висловити своє бачення вирішення цієї проблеми. Це навіть набагато важче, ніж виготовлення самої скульптури. Саме тому завжди в парі працюють скульптор та архітектор. Адже твір, який виготовить скульптор, якщо його не прив’язати до місцевості, може так і залишитись на фабриці. Натомість архітектор виводить скульптуру у люди – він має визначитись із середовищем, масштабом, є чимало аспектів, і історичних, і технологічних, і комунікаційних. Зрештою може бути ідеальне з мистецької та архітектурної точки зору місце, натомість можуть чинити спротив певні групи людей, які вважають, що ставити там пам’ятник, як у нас кажуть: «не пасує». За кожним пам’ятником стоїть чимало спроб, при цьому відкинутих спроб, аж поки він не знайде своє місце у середовищі.

Про те, де б у Львові мав стояти пам’ятник Лесі Українці
Зараз він стоїть біля однієї із шкіл у спальному районі міста, позаду нього стіна – на мою думку це приклад невдалого розташування монумента. Адже таку ліричну постать, як Лесю Українку неприпустимо ставити до стіни, вочевидь люди, які вибирали місце для пам’ятника просто не читали її творів і не знають, хто вона така. Якщо виникла така ситуація, що навчальний заклад названий на її честь, то у такому випадку краще було поставити інтер’єрну скульптуру. Так само не доброю є ідея встановити такий пам’ятник у центрі міста – вона там буде «затиснута» будівлями. Їй навіть не кожен парк підійде, адже це величезний пласт культури, у тому числі дохристиянської. Найкраще, якби поруч з таким пам’ятником було озеро, був простір.

На Сихові бракує модернового пам'ятника. Знимка alex-shutyuk.livejournal.com

Про те, чи кожна площа у місті потребує пам’ятника
Не обов’язково. Давайте згадаємо що таке площа з точки зору архітектурної – це територія на перехресті кількох доріг, це місце зустрічі, громадський простір. І навіть якби на такій площі стояла просто модернова, ультрасучасна скульптура, то й вона б приваблювала людей. До речі, я таку скульптуру планую встановити у Львові.
Пригадую, як одного разу мене запросили в Одесу на всеукраїнські майстер-класи з архітектури на тему «Місто для життя», тема мого виступу була: «Образ міста на прикладі Барселони». Я її обрав не випадково, адже за кліматично-ландшафтними умовами Барселона дуже схожа до Одеси, однак там кардинально відрізняється ментальність мешканців. Отож на майстер класи приїхало все одеське начальство, але я свій виступ побудував без архітектурних термінів. Для цього підібрав 200 фотографій Барселони і коментував їх з точки зору сприйняття звичайної людини, яка не має жодного уявлення про генеральний план та інші суто професійні премудрості. З ілюмінатора літака я бачу панораму міста – величезний простір. Після приземлення я потрапляю в скляну споруду аеропорта з модерновими скульптурами – простір нічим не обмежений. Поселяюсь в 5-зірковий готель, але без жодних ознак палацовості, натомість мене зустрічають 4 швейцари в накрохмалених сорочках, які синхронно кланяються. Виходжу на головну площу Барселони, яка є відповідником одеського Привозу і бачу чистий простір, ні лавочки, ні смітника, простір, який плавно переходить в море та у горизонт. Обертаюсь на 180 градусів і бачу величезну споруду, яка нагадує рибу. Із центральної площі починається променад, який тягнеться на 5 кілометрів вздовж берега. Від променаду починаються пляжі, причому нема жодних бар’єрів, які б їх відокремлювали, ними можна користуватись безкоштовно. Оглядаючи ці пейзажі і постановив собі підшукати одне слово, на якому все це збудовано. І гуляючи Барселоною я відчував, як це слово починало мене переслідувати. І лише коли знову сів на літак, то це слово мене таки наздогнало – респект. Саме не повага, а респект до всіх форм життя. Кожен простір напоєний своєю енергією і між ними немає жодних бар’єрів. Натомість у нас маємо символ колишнього совка – поребрик, який на свята побілили вапном. Це є символ фільтрації та поділу суспільства. І так само я зрозумів, чому у Барселоні є споруда у формі рибини. Адже це місто має 2000 років, тобто воно є ровесником християнства, а його символ – риба. 
Барселона, як зразок правильного архітектурного мислення. Знимка web-tourism.ru

Барселонці мали 2000 років, щоб виховати цей респект у суспільстві. А це є первинно, адже жодні будівельні норми не будуть працювати, якщо в суспільстві не буде поваги.
У перерві до мене підійшов один із тамтешніх начальників і каже: «ну ми тебе зрозуміли, ти натякаєш на Дерибасівську, на Потьомкінські сходи, порт». А я їм ні нащо не натякав, я просто розказав, як це вирішено в іншому місті. Адже не можна культивувати агресію, зокрема за допомогою пам’ятників. Треба закінчити війну – встановіть пам’ятник солдатові, натомість не треба ставити пам’ятники генералам. Агресія – це ознака слабкості.

субота, 11 липня 2015 р.

Львівські археологи знайшли поховання язичників

Підготовчі роботи перед початком будівництва котеджного містечка у селі Ременів Кам’янко-Бузького району завершились науковою сенсацією – коли екскаватор зняв родючий шар грунту там виявились людські кістки. За словами археологів, які здійснювали нагляд за початком будівництва таким чином вдалось відкрити стародавній могильник. Керівник рятівної археологічної служби Олег Осаульчук розповів, що мова йде про поховання, яке вони датують І тисячоліттям до нашої ери і воно належить до Висоцької культури. Науковцям вдалось відшукати тут кістяки 4 людей, з них одні – дитячі. Також тут є предмети, які древні люди клали у поховання – горщики, поховальний інвентар. Олег Осаульчук зазначив що сам факт віднайдення доісторичного цвинтаря є подією в науковому світі, адже трапляються такі знахідки вкрай рідко.

Що цікаво, у 2008 році археологи вже проводили огляд цієї ділянки, однак жодних ознак поховання ранньозалізного віку не знайшли. Виявити такий цвинтар є доволі складно,
Знимка lvivexpres.com
здебільшого це трапляється вже коли на майданчик приходять будівельники – пояснив Олег Осаульчук.
Село Ременів є доволі багате на археологічні пам’ятки – поруч із цим могильником є залишки поселення, яке датується вже Х століттям нашої ери, яке було виявлено ще у 1883 році в ході будівництва колії. Загалом же в околицях Ременова є понад 10 різноманітних археологічних об’єктів.
Щодо останньої археологічної знахідки, то вона належить до Висоцької археологічної культури яка існувала у Верхів’ях Бугу 1100-600 рр до нашої ери і зникла з появою скіфських племен. Археологи мають намір продовжити розкопки та докладно дослідити знайдені останки. А після цього слід вирішити питання з їх перепохованням, проблема полягає у тому, що невідомо за яким обрядом його слід проводити.

Як львів’яни хіпували

Продовжуємо нашу «Антологію Львова». Наше місто не оминали розмаїті молодіжні течії, одна з них – хіпі, одним з осередків їхнього руху у місті була вулиця Вірменська. Це окрема сторінка в житті міста, і вона таки знайшла своє відображення у творах сучасних українських письменників. Наприклад у романі Любка Дереша «Архе».

Знимка life.pravda.com.ua

Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й приготувалася слухати.
- Ну, розказуй, - скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.
- Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі - СИНКИ в порівнянні зі мною!
Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним волоссям, а не! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому «Виш'ю вер Хєр» «Пінк Флойда», на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам'ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум'ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по-ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам'ятаю, купили папіросів - фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п'ять підряд. Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися - все нараз. А найбільше, шо я відчував - то вдячність невідомо до кого. Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали цілу ніч. І кожен раз - оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п'яні, й горланили: «Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!». Це були хвилини мого єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі в алмазах, і все в мені кричало: «Ше! Ше!». Я тоді їсти, не збрешу, тиждень не міг! Тільки про ту музику й думав!
Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусувалися з такими собі Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам переписувати в нас «Пінк Флойда»!.. А вони собі на тому бабки робили - переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.
- ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...
- ...Або як я пішов пішки з Мідних Буків до Львова, оце я хіпував!
- ...Або як я в клубі танці робив! А сам напився! Та то взагалі був гаплик, які мене тоді малімони спричандалили!
- ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто казали: «Абдул -Абстул-Абтабурэтку». Так-от: завалюю, значить, я в триста третю, в сумці снаряд «чорнило», а ти знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері відкривав! Ото я розумію - ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці кажуть мені: «Бронік, мілий, хочєшь, гашішь пакурім, да?». То я з ними пішов у кімнату. Включили ми, як ото зараз, «Дорсів». Витягують вони той цілий свій гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою чорною перемотана. Ну, я подивився, «Та добре, - кажу. - Куримо!». Пам'ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо - «The End» починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою якийсь араб п'яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: «Включіть мені ТО ше раз»! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив мене! Я зразу поняв: наркотики - то не для мене! Тільки голова від них болить і спати хочеться!..
Про історію ЛЬвівських хіпі читайте в інтерв'ю Аліка Олісевича http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/blog-post_9.html

четвер, 9 липня 2015 р.

Алік Олісевич: "Вірменка" започаткувала звичай виходити з кавою на вулицю"

А ви коли востаннє ходили в гості без попередньої домовленості? Не пригадуєте? І я вас чудово розумію, бо це – історія не з нашого часу, це з тих неймовірних часів, коли ще не було мобільних телефонів і усіляких інших наворотів. Ось так, всією компанією зайти в гості, тільки тому, що «ми тут йшли поруч, і не могли не зайти»… Це один з тих моментів епохи, яка вже відійшла в минуле, і яку частина з тих, хто читає ці рядки застала. 
З Аліком Олісевичем ми домовляємось заздалегідь – тепер це не проблема - аби поговорити про те реальне життя на зламі 70-80-х років минулого століття. Алік Олісевич людина легендарна – один із засновників руху хіпі у Львові, середовища, яке активно співпрацювало з дисидентами, член «Міжнародної амністії» та чудовий знавець репертуару … Львівського оперного театру. Хіпі в опері? Засумніваєтесь ви і будете неправі, оскільки уже 30 років Алік із своїм довгим волоссям, перев’язаним незмінною стрічкою, займає своє місце у лівій ложі театру, де працює освітлювачем. Отож, з Аліком ми говоримо про атмосферу 80-х років, історію хіпі-руху у Львові, улюблені оперні вистави.

Про тусовки богемної публіки у Львові у 70-ті – 80-ті роки минулого століття. 
Зараз це може видатись неймовірним, але був період, коли кав’ярень як таких у Львові взагалі не було. Через це місця, де збиралась богемна публіка, постійно мінялись. Ще в 60-х роках таким тусовочним місцем був навколо сучасного пам’ятника Грушевському – тоді там знаходився кінотеатр імені Щорса, також сиділи на сходах біля Домініканського собору, ходили в «Кентавр» на площі Ринок. Одною з перших кав’ярень в середині 70-х років був «Нектар» на Саксаганського. Якийсь час пробували збиратись на лавочках на Стометрівці біля пам’ятника Леніну. Врешті, у другій половині 70-х років таким найпопулярнішим місцем став Святий Сад за костелом кармелітів босих, сучасна церква Святого Михаїла. Треба розуміти, що Львів 70-х років був чітко поділений на окремі райони: «Гроб», «Хрест», «Монте-Карло» та інші. Натомість у Святому Саду не мало значення, хто з якого району – там приймали всіх без проблем. Саме тому там збиралась нон-конформістьска молодь – хіпі, невизнані поети, художники, а гаслом було "вино, рок-н-рол та футбол". Саме у Святому Саду і виникла перша львівська рок-група «Супервуйки».

Та сама стрічка, той самий Алік. Знимка myreport.com.ua (2)


Про те, чому «Вірменка» – це більше, ніж просто кав’ярня
Приблизно у липні-серпні 1979 року відкрилась знаменита «Вірменка», і відтоді ця молодь «кочувала» між Святим Садом та Вірменкою. Тоді не було літніх майданчиків як таких, а в самій Вірменці було лише 7 чи 8 столиків, вона не могла вмістити всіх охочих – черга стояла аж на вулицю. Тому дуже швидко знайшли вихід – купували каву і виходили з нею на вулицю. Так на бордюрчиках навколо кав’ярні могло сидіти чоловік 100. Були там і люди з Москви, Санкт-Петербургу, Прибалтики. Умовним знаком були два пальці латинською буквою V. Звісно, горняток на всіх не вистачало, але Соня і Надя, які працювали у «Вірменці», постійно їх докуповували. Кав’ярні, як осередок вільнодумства були в багатьох совіцьких містах – і в Москві, і в Петербурзі, і в Прибалтиці, однак «Вірменка» була єдиною, де виник звичай виходити з кавою на вулицю. З цим намагалась боротись міліція, навіть «наїжджали» на працівниць кафе, мовляв, чому ви їм дозволяєте виходити на вулицю?

Про особливості кави у Вірменці
Ще одна особливість "Вірменки" – постійні клієнти, як я, там самі собі робили каву, точніше крутили джезвою по пісочниці, поки до тебе доходила черга розрахуватись. У цьому був особливий шарм, адже після того із власноруч приготованою кавою ти виходив на вулицю. Втім, каву пили не лише сидячи на бруківці, а й заходили у сусідні під’їзди – поруч було два під’їзди з дерев’яими сходами, де можна було вмоститись на підвіконні. Хтось приносив з собою гітару, і перебирав струни підспівуючи та потягуючи маленькими ковточками каву. 
Тут починалась історія львівських хіппі. Знимка lvivalive.com


Про те, як за горнятко кави можна було потрапити у міліцейське відділення на Мартовича 
Я вже казав, що міліція забороняла пити каву на вулиці, однак особливо ретельно за цим слідкували у короткий період правління Юрія Андропова, адже саме тоді почалась кампанія боротьби з тунеядством та іншими явищами, які могли негативно вплинути на совіцьку людину. У будь-який момент на Вірменську могла під’їхати міліцейська машина: перевірка документів. Звісно, їх ніхто із собою не носив, тож хлопців та дівчат забирали у відділення на Мартовича, де перевіряли особу, фотографували для своєї картотеки, потім повідомляли в деканат, що ваш студент такий-то прогулює пари. Мене рятувало те, що я в той час працював натурником, в інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська академія мистецтв. – О.С.), тому завжди міг довести, що в мене в цей час не має пар на яких я мав би працювати. У ті часи неробство вважалось серйозним злочином – деякі мої знайомі за це навіть відсиділи рік-два на «хімії». Щоб не мати проблем з міліцією тодішня молодь, яка хотіла мати більше вільного часу влаштовувалась на роботи, які давали таку можливість, наприклад кочегарами, сторожами, або як я – натурниками. Я тоді заробляв 130 гривень, з яких 70 витрачав протягом місяця, а решту відкладав, адже в літній період мав довготривалу відпуску, протягом якої мусів за щось жити. Оскільки я людина не примхлива, то мені цього вистачало. Натомість я мав можливість подорожувати автостопом по тодішньому Союзу.
«Вірменка» – це було більше, ніж просто кав’ярня, це був свого роду клуб за інтересами. Там, між іншим, обмінювались самвидавом, наприклад книжками Солженіцина, можна було почитати «Архіпелаг ГУЛАГ». Саме тому слава "Вірменки" йшла далеко за межі Львова – там формувалось нон-комформістське середовище.

Про романтичний образ Ісуса Христа та Гойко Мітіча як приклад для бунтівливого хлопця
Довге волосся тоді було символом свободи, яке у 60-70-х роках носили хіпі та їхні послідовники, потім його почала запускати молодь, яка була шанувальницею рок-музики та наслідувала хіпі, а вже потім любителі хеві-металу, художники. А зараз для більшості це нічого не означає. Я намагався носити довге волосся ще у ранньому дитинстві, перші проблеми через це у мене виникли в 7 років, коли я був в інтернаті – тоді нас всіх стригли під півбокс, це викликало в мене протест, я навіть підпалив туалет в інтернаті та втік. На мене дуже великий вплив мали образи з Ісусом Христом, це було дуже романтично – Божий Син із довгим волоссям. А ще – фільми про індіанців з Гойко Мітичем у головній ролі. Втім, я вважався «важким» підлітком, з яким завжди були проблеми. Якось я прийшов на шкільну лінійку в джинсах, після чого мене вигнали зі школи, тоді я і дав собі клятву не жити за тодішніми шаблонами. У 8-му класі зробив собі начос, вдягнув на голе тіло безрукавку і теж прийшов на шкільну лінійку – мене знову вигнали із школи. Тоді мені нічого не залишалось, як піти в ПТУ, а там вчилась одна шантрапа, втім вона так само, як і я, цікавилась музикою Бітлз, Ролінг Стоунз. У кожному районі були свої компанії, тож таким як я з ними було легко порозумітись. Вже тоді автостопом поїхав до Литви – я перед тим прочитав, що в цій країні виникли масові заворушення після того, як литовський хіпі спалив себе в знак протесту проти заборон. Про те, що зараз викликає протест Протестувати завжди є проти чого, якщо говорити про сучасне життя, то це передусім проти міщанства, споживацтва. Адже раніше було набагато менше спокус, натомість зараз у багатьох людей є переконання що все купується. Зараз немає тої сердечності у стосунках, натомість люди самі себе поділили на касти. Натомість для мене головне не статус людини, а як вона ставиться до інших. Раніше стосунки були більш безпосередніми, наприклад ми могли без попередження зайти в гості – це було звичним явищем, пригощали тим, що було в хаті, це могла бути звичайна вода, але була сердечність у стосунках, люди спілкувались між собою, а це найважливіше.


Про те, як хіпі почуває себе в оперному театрі та у фраку
У Львівській опері я себе дуже добре почуваю, адже працюю там 30 років. Звісно, атрибути, з якими асоціюють оперний театр і хіпі є контрастними – краватки-метелики, вечірні плаття. Однак на практиці все це вже відходить у минуле, тепер часто приходять на вистави і у футболках, і в джинсах. Я все це сприймаю толерантно, адже все це має право на життя. Зрештою фрак зараз так само може бути способом такого собі випендрювання, адже поза сценою його рідко побачиш. Втім, можливо справа у тому, що я артист по життю, для мене кожен день – це карнавал. Для мене не так важливо, як людина вдягнута, як те, чи вона є справді духовною. До речі, фрак я таки вдягав два рази в своєму житті. Перший раз, коли мене запросили на акцію, яку в Палаці Потоцьких проводив журнал «Ї» -- коли мене побачили у фраку була німа сцена, хоча більше нічого в мені не змінилось, для мене це нічого не означає. Другий раз коли в нашому театрі відзначали 90- річчя балерини Наталії Слободян – вона є мамою моєї громадянської дружини, отож я у смокінгу та з квітами вийшов її привітати. Для мене це було способом перевтілення. У репертуарі Львівської опери є вистави, які так само відображають вільне життя, хоча, звісно, з ідеологією хіпі у них мало спільного. Особисто мені найбільше подобаються «Ромео і Джульєтта», це така молодіжна постановка з гарними костюмами, «Циганський барон», адже там йдеться про вільне циганське життя, опера «Богема», в якій показано Париж на початку 20 століття.

вівторок, 7 липня 2015 р.

«Пам’ятники мають свою енергетику» – Михайло Ягольник

Нещодавно з допомогою експертів я спробував визначити найпопулярніші пам’ятники Львова. Ними, нагадаю, на їхню думку є пам’ятники Тарасові Шевченку, Никифору Дровняку та королю Данилу Галицькому (Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/06/5_30.html). Справді, саме біля них найбільше юрмляться туристи, вони репрезентують наше місто на численних поштівках. Натомість інші пам’ятники, можливо так само довершені з точки зору мистецької, тим не менше залишаються так би мовити обділеними увагою. Але одні і інші фактично створюють міський простір – за пам’ятниками запам’ятовують місто, біля пам’ятників призначають зустрічі – ділові та романтичні. Про акценти, які створюють пам’ятники я розмовляв з відомим львівським архітектором Михайлом Ягольником. Нагадаю, що він разом із скульптуром Сергієм Олешком є автором одного із згаданих вище пам’ятників – Никифору Дровняку.
Знимка ua.linkedin.com


Про те, чому деякі пам’ятники стають популярними, а інші – ні.
На жаль, об’єктивно визначити популярність того чи іншого пам’ятника неможливо, це дуже суб’єктивна річ, тож все, що я можу говорити на цю тему, то лише від власного імені. Мотивація, який пам’ятник будувати є різною, оскільки є різні приводи, однак у мене є свої критерії, на основі яких я даю згоду на свою участь у будівництві того чи іншого пам’ятника. Або ж відмовляють від такої пропозиції. Я берусь лише за ті пам’ятники, які об’єднують, а не роз’єднують людей. А такими є наука, мистецтво, культура. І на тому ставимо крапку. Пам’ятники діячам цих галузей ніколи не викликають різнотлумачень. Звісно, хтось може і тут підводити до оцінки того чи іншого діяча культури свої оцінки та критерії, однак вони не порушують загального принципу – культура об’єднує. У будівництві всіх інших пам’ятників я принципово не брав участі. Саме тому мені складно судити що приваблює в тих чи інших пам’ятниках.

Про пам’ятники, які забули
У нашому місті є такі пам’ятники, однак точніше буде сказати, що вони були. Як правило це пам'ятники, пов'язані з ідеологією та політичним діячам. Як тільки проходить час їхньої ідеології, то одразу минає і час таких пам’ятників. Це однозначно. Натомість є абсолютні істини, такі, як культура – її час не минає ніколи. Втім я не дозволю собі казати, чи залишились у Львові непопулярні пам’ятники, адже я не є критиком мистецтва чи мистецтвознавцем. Я ніколи цим не займався, тому не буду давати оцінок.
Знимка about.lviv.ua


Про те, кому насправді належить влада
Коли той чи інший пам’ятник втратить свою актуальність найкраще це показує час. З цього приводу я іноді люблю пожартувати над нашими політиками задаючи їм просте питання: «Чия зараз влада у місті?». Зазвичай вони відповідають майже однаково: «Та наша-наша!» «Ви впевнені? Я тобі скажу умну вешь, але ти не ображайся – влада навіть не належить народу, як це записано в Конституції, а часу».
Пам’ятники першочергово це пам’ять, а вслід за нею йде повага. Отож, якщо пам’ятник несе в собі пам’ять про диктатуру, то він не має права на довге життя.
Колись Міхаїл Булгаков у «Собачому серці» описав таку сценку: сидять професор Преображенський та Борменталь. І ось Борменталь запитує: «Філіп Філіпович, а как же ви все-такі єтого собачонку в дом заманілі?» -- «Лаской, і запомніте, что на ненависті нельзя нічего построіть, будь она белая, красная ілі корічневая». І це стосується пам’ятників в тому числі.

Про енергетику, яку зберігають пам’ятиники та необроблене каміння
Кожен пам’ятник має свою енергетику, і якщо його автори хочуть донести вічні цінності, то такою буде і доля монумента. Енергетика пам’ятника – це дуже складне питання. У Львові я дотичний до спорудження трьох пам’тників – Івану Трушу, Никифору Дровняку та Володимиру Івасюку. Під ними, якщо ви зауважили, стоїть необроблений камінь. Справа у тому, що оброблений камінь позбавлений своєї первинної енергетики і перетворюється на пластмасову тумбочку. Натомість камінь, починаючи із пам’ятника Трушу, чекав 20 років, хоч і був на початку відсунутим у сторону. Як сказано у Біблії: «Камінь, який відкинули будівничі став наріжним». І це не пусті слова, бо камінь має свою історію і своє випромінювання. На живому камені і скульптура оживає. Я не хочу вживати слово «дикий камінь», бо камінь – це жива істота.
Знимка www.newsmarket.com.ua


Про те, чому пам’ятник Никифору став популярним
Мені самому цікаво, чому так сталось. Гадаю, це заслуга екскурсоводів, адже Никифор став частиною їхньою атракції. Питання не в знаменитому пальці художника – Никифор правильно розташований, він стоїть на туристичному маршруті. Це свого роду туристична вітальня, коли вони від стоянки автобусів йдуть на площу Ринок. У нас дуже популярний ностальгійний туризм, а поляки добре знають, хто такий Никифор, натомість в Україні він не є надто відомим митцем. Значення Никифора полягає у тому, що він об’єднує українців та поляків. Мені цікаве примітивне мистецтво, яскравим представником якого був Никифор. Це людина, яка мала феноменальний дар, він казав, що пам’ятає, звідки у нього цей дар. Саме звідси виникла ідея з пальцем художника, який тепер користується такою популярністю. Водночас Никифор у своєму житті завжди був біля церкви, був людиною набожною, релігійною. Траплялось таке, що він навіть ночував у церкві – вона збереглася у славетній Криниці на Лемківшині, я був у цій церкві. Львівський пам’ятник так само розташований біля церкви, а це дуже важливо де розташовано пам’ятник, при цьому він дуже коректно вписаний у середовище, без зайвого надування щок, просто треба прислухатися та придивлятися до середовища, бачити його музику і прилаштовуватися до неї. Натомість у Львові часто бачимо некоректне поводження із середовищем. А якщо некоректно входити у середовище то годі розраховувати на приязну відповідь.
(Захоплюючий початок. Далі буде цікавіше…)