Сайт, який допоможе відродити церкву Святого Духа у Львові

29 липня маємо дуже важливий ювілей – 150 років від дня народження митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. І саме напередодні цього ювілею маю нагоду презентувати сайт, над розробкою якого працював протягом кількох останніх місяців – сайт парафії церкви Святого Духа у Львові: http://www.cerkva-sv-duha.org.ua/.

Архівне та сучасне фото церкви і дзвіниці Святого Духа. Знимка: http://www.cerkva-sv-duha.org.ua/

Однак цей сайт має завдання ширші, аніж пересічний парафіяльний сайт, і найперше з них – це відродження Церкви Святого Духа у Львові. Церкви, яка є знаковою для нашого міста, адже саме на вулиці Коперника була розташована духовна семінарія УГКЦ і церква була складовою частиною семінарського комплексу. На жаль у роки Другої світової війни внаслідок попадання бомби будівля семінарії, як і церква були знищені, єдина споруда, яка вціліла – дзвіниця. Зараз у цій дзвіниці розташовано музей Русалки Дністрової, а в одній із кімнаток вдалось облаштувати невелику капличку. Навколо цієї каплички і утворилась невелика громада. І саме у цьому середовищі і зародилась ідея відродження церкви Святого Духа – власне цю ідею висловив львівський архітектор Ігор Подоляк. Саме він і став основним ініціатором створення сайту, який просуватиме ідею відродження у Львові церкви Святого Духа.

З огляду на цю обставину це не буде звичайний парафіяльний сайт, який лише розповідає про життя парохії – тут будуть і інтерв’ю з церковними діячами, і статті на теми екуменізму, і міркування за і проти будівництва церкви Святого Духа. І, звісно, про те, яким би мало бути духовне життя нашого міста і нашої держави. Найближчим часом сайт запрацює у повному обсязі і сподіваюсь, він таки зможе виконати свою місію – відродження церкви Святого Духа у Львові, а разом з нею і духовного життя нашого міста.

Ударна будова капіталізму

Щоб там не говорили скептики, а будівництво пам’ятника Андрею Шептицькому та реконструкція площі Святого Юра, де він стоятиме, йде ударними темпами. Уже перерито практично весь периметр святоюрського майдану, і лише посеред його, самотнім острівцем стоїть знаменитий сквер. Церковники кажуть, що вони своє зобов’язання вчасно відлити у бронзі скульптуру митрополита Андрея Шептицького таки зможуть. Отож можна сподіватись, що в акурат до 29 липня – дня 150 річного ювілею Андрея Шептицького таки вдасться скинути біле полотно із пам’ятника авторства галицького скульптора Андрія Коверка. Скульптура була зроблена ще за життя митрополита, він її бачив – розповів мені прес-секретар Львівської єпархії УГКЦ о. Павло Дроздяк. Тим самим можна вважати, що митрополит благословив цю скульптуру. Щоправда митрополит не міг бачити плану реконструкції Святоюрського майдану, тож, чи благословив би він такі роботи – цього ми ніколи не дізнаємось. Натомість цим займаються і благословляють наші сучасники.

Також отець Павло Дроздяк розповів, що сама скульптура є відносно невеликою – трошки менша, аніж фігура Божої Матері, яка встановлена у центрі міста. За його словами, зараз для Церкви найважливіше – проголошення митрополита Блаженним. Тож до реконструкції площі святого Юра УГКЦ не має жодного стосунку, цим, мовляв, займається місто. Найбільше, що дивує священика – це постійні конфлікти навколо майбутнього пам’ятника. 

Особливість цього конфлікту полягає у тому, що до нього у тій чи іншій мірі причетні одразу декілька сторін, при цьому тут є як церковний, містобудівний та політичний аспекти. Щодо політичного, подейкують, що до нього причетна одна з політичних сил. Ще одна сторона – стурбована громадськість, яка уже впродовж кількох місяців поспіль намагається зупинити незаконну, на їх думку, реконструкцію площі. І, врешті, ще одна сила – міська влада, яка із завзятістю вартою кращого застосування, взялася провадити реконструкцію. 

Антон Савіді, один з громадських активістів розповів мені, що вони не проти будівництва пам’ятника, а проти непотрібної, на їх думку, реконструкцію площі. Їхні аргументи, якщо підсумувати Антона Савіді, зводяться до кількох пунктів: 1. Мова йде про історичний сквер, який заклав найвидатніший ландшафтний архітектор за всю історію Львова Арнольд Рьорінг, де росте ряд червонокнижних дерев, окрім того поєднання ряду дерев є для Львова унікальним і зустрічається хіба-що в ботанічному саду. Єдине, на що погодились громадські активісти – вирубка хворих дерев, що було зроблено під контролем громадськості ще навесні. 2. Незрозуміле витрачання понад 30 млн. грн. на реконструкцію площі. 3. Питання, що буде з рухом електротранспорту, оскільки міська влада так і не дала чіткої відповіді на питання, чи збережеться рух електротранспорту після завершення реконструкції площі.

Аргументи міської влади коротко можна звести до наступних пунктів: 1. Все буде добре, 2. Після завершення реконструкції на площі буде висаджено вдвічі більше дерев, ніж зрубали.

Звісно, хочеться вірити в те, що «все буде добре», однак практика життя показує, що як правило так не є. Почнемо з того, про що навіть стурбована громадськість не згадала. Адже собор Святого Юра входить у зону охорони ЮНЕСКО. Святоюрська гора, на якій розташовано собор – одне з найунікальніших місць Львова, і напевно неправильно її розглядати окремо, від однойменної площі. Адже 1648 року тут таборував Богдан Хмельницький із військом запорозьким низовим. Тут козаки готувались до штурму Львова. А раз так, то в землі мусіли залишитись сліди перебування козаків. Іншими словами – перед тим, як розпочати будівельні роботи, тут мали відбутись археологічні розкопки. Єдина організація, яка уповноважена проводити такі дослідження – Рятівна Археологічна Служба. Однак її керівник – Олег Осаульчук розповів, що такі розкопки він не проводив, більше того – йому настійно не рекомендували це робити. Хто саме -- уточнювати не став. Востаннє археологічні розкопки на Святоюрській горі проводились ще до ІІ Світової війни Ярославом Пастернаком. Зауважимо, що тоді головою церкви був митрополит Андрей Шептицький. Тобто Андрей Шептицький розумів значення археології, а люди, які намагаються його прославити – ні. 

Святоюрський парк -- закрита територія в центрі Львова

Просто перед собором Святого Юра розташовано митрополичий сад влаштований на зразок ватиканського Бельведеру. Однак за совіцької влади сади було конфісковано, там поставили «глушилки». Вже за української влади сади повернули під опіку церкви, однак він так і залишився закритою територією. При цьому, що найгірше – невпорядкованою. Але до теми митрополичих садів ми ще повернемось.

Натомість перейдемо до суто мирських аспектів. Не будемо доскіпуватись до суми, яка буде використана на реконструкцію майдану – 20 – 30 чи 40 млн., в будь-якому разі ці кошти залишаться в місті. Натомість виникає зовсім схема руху – тепер через вулицю Карпінського, тобто через Львівську Політехніку. А от щодо тролейбусів – міська влада обіцяє застосувати електробуси. Або ж, тролейбуси частину шляху будуть проходити на акумуляторах. Втім громадськість підозрює, що тролейбуси тепер взагалі в центр не будуть ходити. Тож давайте порахуємо. Зараз біля Львівського університету є кінцеві зупинки тролейбусних маршрутів NN2, 7, 9, 10, 12 та 20. Якщо припустити, що на кожному маршруті працює 8 машин та врахувати, що нещодавно місто придбало електробус за 9 млн. грн., то повна заміна тролейбусів на електробуси на цих маршрутах обійдеться у 432 млн. грн.. У нас є такі гроші? Звісно, можна цю частину дороги проїхати на акумуляторах, однак для цього кожного разу доведеться знімати та ставити на місце штанги. Можна це доручити водіям, які щоразу будуть згадувати того, хто задумав цю реконструкцію, а можна винайняти хлопчиків, які виконуватимуть цю роботу. Приблизно так, як це роблять у столиці Таджикістану Душанбе: 

У підсумку ми отримуємо величезну площу на якій ніщо не заважатиме духовним отцям думати про високе. Ми отримуємо понівечений сквер і залишаємо закритий парк перед собором Святого Юра. Який, між іншим, з нагоди такого величавого ювілею можна було зробити як лялечку, поставити в його центрі пам’ятник Митрополиту Шептицькому, лавочки, де б гуляли мами з дітьми, розповідали малюкам про Андрея Шептицького, про церкву. Але на жаль цього уже у нашому місті не буде. 

У Львові почалось масове будівництво пам’ятників

Одразу два пам’ятники майже одночасно розпочали будувати у Львові. Найперше йдеться про пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому, який до 29 липня – 150-річчя від дня його народження має постати на площі святого Юра. Задля цього мають повністю реконструювати цю площу, у тому числі і сквер, який знаходиться якраз навпроти собору святого Юра. Щоправда початку будівництва передували численні скандали, адже частина львів’ян незадовена тим, що задля монументу міська влада пожертвує сквером, де буде знищено старі дерева, а замість них на площі постане великий, але незугарний пам’ятник, який оминатимуть екскурсоводи, аби не ганьбити місто перед гостями. 

За кілька місяців тут буде аліганський майдан з пам'ятником Михайлові Вербицькому Знимка www.varianty.net

Втім міські райці, на чолі з Андрієм Івановичем Садовим запевнили всіх, що пам’ятник буде дуже гарний, а замість старих дерев міські райці насадять нові – ще гарніші. Ну і відповідно, впорядкують площу святого Юра. Втім, подейкують, що вирішальну роль у рішенні про початок будівництва відіграла позиція УГКЦ, яка хоче таким чином вшанувати пам’ять найвидатнішого греко-католицького ієрарха. 

Головний архітектор Львова Юліан Чаплінський навіть розповів, що завдяки цій реконструкції вони зможуть ліквідувати одну з основних вад площі Юра: "За рахунок технічного тротуару в існуючому сквері ми маємо змогу посунути смуги в сторону скверу, тим самим збільшити пішохідну зону площу біля церкви Юра. Цим ми усуваємо найбільш несприятливий момент на площі Св. Юра, коли люди виходять з церкви прямо на дорогу."

Водночас за кілька сот метрів від площі Юра, а саме на перехресті вулиць Степана Бандери – Генерала Чупринки – Михайла Вербицького розпочалось будівництво пам’ятника ще одному видатному діячу греко-католицької церкви – отцю Мизайлові Вербицькому, який є автором музики національного гімну «Ще не вмерла Україна». Однак тут ініціатива будівництва йде від товариства «Надсяння». Голова цього товариства Володимир Середа сьогодні особисто оглядав як йде закладка фундаменту під майбутній монумент.

Щоправда тут розмах робіт набагато скромніший – сам пам’ятниик має висоту 2,9 метри, окрім того буде рекунструйовано сквер, який розташовано на перехресті. Пам’ятник зводиться на відзначення 200-ліття від дня народження священика і композитора.

Зауважу що і митрополит Шептицький, і композитор Михайло Вербицький є уродженцями Яворівщини. 

Хочеться лише сподіватись, що доля цих пам’ятників виявиться більш щасливою, ніж доля монументу Степанові Бандері – його будівництво, як відомо, розтяглось на декілька років, а у підсумку ми отримали скульптуру у стилі соцреалізму із незрозумілою стелою позаду. Місцем паломництва туристів він так і не став.

Російська окупація Львова. Перше знайомство

100 років тому галичани чи не вперше масово познайомились з росіянами. Знайомство це не було добровільним, радше внаслідок обставин, які склались у ході Першої світової війни – у вересні 1914 року російська імператорська армія окупувала Львів та Галичину переслідуючи австрійську армію, яка відступала на захід. Ця окупація тривала зовсім недовго, адже вже у червні 1915 року росіяни були вимушені покинути Галичину. Власне через коротко тривалість цей період не знайшов широкого розголосу навіть в історичній літературі – увага істориків, які досліджують часи Першої світової війни, зараз зосереджена на історії УСС та ЗУНР. І все ж, на мою думку, справа не лише у сотні років, які віддаляють нас від цих драматичних подій. Цей короткий відтинок історії на мою думку багато що змінив, з одного боку розвіявши міфи, які тоді існували, з іншого боку він таки сприяв пізнішій консолідації нашого народу, адже чи не вперше українці з обох берегів Збруча змогли майже вільно, наскільки це дозволяли умови військового часу, спілкуватись між собою. З іншого – можливо саме тоді були закладені певні моменти у стосунках двох народів. Трохи пізніше, у 1920 році відбудеться похід армії Семена Будьонного, однак це буде доволі короткотривале явище, адже його орда зайняла лише частину Галичини, та й то зовсім не надовго – швидко прийшовши бійці Будьонного ще швидше тікатимуть назад. І вже потім будуть перші та другі совіти, але то вже окрема історія, при тому докладно описана. З огляду на події, які зараз відбуваються в Україні тема російської окупації Львова набуває особливої актуальності. Власне про це я днями бесідував з кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним.

Андрей Шептицький Знимка ua.textreferat.com

Про те, що знали галичани про Російську імперію до початку Першої світової війни

Коли стало зрозуміло, що російські війська увійдуть до Львова, то в місті почалась паніка, адже тоді ходили різні неймовірні чутки про росіян, як, наприклад, людей з одним оком, чи якісь інші нісенітниці, які згодом не підтвердились. Поява таких чуток була дивною, адже попри кордон контакти між підданими двох імперії таки були. Чимало галичан не раз бували у Почаєві, куди їздили на прощі попри те, що він тоді належав до РПЦ, а північна Тернопільщина тоді входила до складу Російської імперії. Також наші культурні діячі неодноразово їздили до Києва. Паломництво до Почаєва було настільки масовим, що почало загрожувати поширенням москвофільства що загрожувало безпеці австрійської імперії через що його заборонили. Однак це не означало припинення контактів між мешканцями двох імперій. Зокрема чимало галичан їздило туди на заробітки на сільськогосподарські роботи. Врешті був чималий потік контрабандної торгівлі, особливо в районі Бродів. Тож галичани певне уявлення про російську імперію, принаймні про її прикордонну частину мали. 

Натомість мешканці протилежного боку Збруча інформації про галичан мали набагато менше, вони вважали, що тут живуть австріяки і особливо не цікавились цією темою.

Граф Володимир Дідушицький. Джерело uk.wikipedia.org

Про єдину самоназву українців та України

До Першої світової війни поняття україни в сучасному розмінні цього слова не було. Вважалось що Україна це територія на схід від Збруча, натомість тут є Галицька Русь, тож поняття Україна до Хахідноукраїнських земель не застосовувалось. І навіть якщо говорити про підросійські землі , то поняття Україна у ХІХ застосовувалось лише до невеликої території, приблизно в межах сучасної Київської та Черкаської областей, тоді географічні назви як Волинь, Поділля та Україна могли вживати як рівнозначні.

Щодо Західної україни, то тут було одразу кілька назв: Галицька Русь, Угорська Русь, Буковинська Русь, а якщо говорити про етнонім, то застосовувався терміни русини. І лише у 80-х роках ХІХ століття наші діячі дійшли до розуміння, що галицькі русини та надніпрянські українці – це один народ. І вже тоді заговорили про єдину самоназву – українці, ідея соборності українських земель лягла в основу ідеї про українську самостійність.

Якщо продовжити говорити про зв’язки між двома імперіями, то варто також згадати, що чимало польських поміщиків, які мали маєтки в Галичині мали також чималі володіння і по той бік кордону. Частина з них час від часу їздила особисто наглядати за своїми маєтками, частина це робила через управителів. Серед тих, хто мав маєтки на російській стороні кордону був граф Дідушицький, також маєтки в Російській імперії були і в Шептицьких. Щоправда останні мали їх навколо Любліна, який тоді входив до складу Королівства Польського яке перебувало під протекторатом Російської імперії.

(Захопливий початок. Далі буде ще цікавіше)

У Львівскому історичному музеї представлять оригінальні пам'ятки І Світової війни, зокрема зброю

12 березня  у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6) відбудеться презентація виставки «Пам’ятати, щоб не повторити».
Виставка висвітлює події у Львові та Галичині в контексті європейських воєнних баталій 1914—1918 рр., розкриває тему розвитку військової техніки, фортифікацій, зброї та спорядження армій, втягнутих у воєнний конфлікт – про це розповіли мені у прес-службі ЛОДА з посиланням на департамент з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації.

Знимка uk.wikipedia.org

Загалом на виставці експонується понад 250 оригінальних пам’яток періоду Першої світової війни з музейних збірок. Це типові взірці озброєння: гвинтівки та карабіни з від’ємними багнетами, кулемети, пістолети та револьвери різних моделей, статутна та саморобна холодна зброя. Представлена підбірка різноманітних систем гранат, елементи спорядження, уніформи, документи.
Візуальний ряд виставки доповнюють понад 200 фотографій зі збірки Львівського історичного музею, а також фотографії з інтернет-ресурсів. На старих світлинах можна побачити таких непересічних особистостей як митрополит Андрей Шептицький, доктор Тадеуш Рутовський, архикнязь Вільгельм Габсбург, «Червоний барон» (Манфред фон Ріхтгофен), штабс-капітан Петро Нестеров, генерал-полковник Едуард фон Бьом-Ермолі, генерал-ад’ютант Микола Миколайович (Романов) та інших.
Відкриття о 16.00 год.

Важливо, щоб церква Святого Духа була у нашому місті – Стефан Сим

Ідея відбудови церкви Святого Духа на вулиці Коперника таки знайшла відгук серед читачів мого сайта. Про це свідчить не лише те, що інтерв’ю львівського архітектора Ігоря Подоляка (див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_12.html), в якому він висловив цю ідею, потрапило у топ найчитабельніших постів за місяць. Ідею підтримали й інші львів’яни, які вважають, що ця справа має стати однією з основних у духовному житті міста найближчим часом. Наприклад, міркуваннями з цього приводу поділився Стефан Сим – львівський митець. Нині він займається громадсько-політичною роботою, водночас, як розповів, постійно читає Біблію, намагаючись знайти в ній відповіді на питання, проблеми та виклики, які виникають у нашому житті. І в тому, що цю церкву зруйнували, і в тому, що її, ймовірно, відбудують, вбачає особливі знаки. Зважаючи на важливість проекту, я ще повертатимусь до цієї теми, передусім хотілося б почути думку фахівців із департаменту містобудування, які нашому магістраті відповідають за архітектуру міста. А нині послухаємо, що говорить з цього приводу Стефан Сим.

Дзвіниця церкви Святого Духа та фундаменти церкви -- усе, що  залишилось від храму. Знимка Михайла Дашковича

Про те, чому Україна повинна ставити перед собою надзавдання
Сьогодні велика світова криза довіри, а це питання ідеї моралі. Відсутність в незалежній Україні державної миротворчої ідеології призвела до напруженості в суспільстві. Внаслідок облудної риторики влади та її дій виникли протестні тренди і діяння мас. Брехлива риторика політиків Росії стала причиною воєнних дій між нашими народами. З непутящою сусідкою розберемось – перемога буде за нами! А далі питає священик–духівник: дасть Бог мир – що з ним робити будемо? І маємо тут переосмислити життя через одкровення духовних цінностей. Нам потрібні легенди, оповіді, завіти та святі пророцтва щодо нашої землі та людей, нам потрібно стати дотичними до головних Книг нашого Буття.
Треба будувати церкву у власній душі: «Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись». Отже, Завіти Творця слід не лише розуміти, а й відчувати душею, пізнавати і тлумачити Його вчення для здійснення Божого промислу, а не спокус диявола. Наше покликання – славити Господа.

Про те, що Біблію необхідно вивчати у школі
Шкода, але, як наслідок матеріалістичних діянь, маємо кризу моралі в українському суспільстві, що особливо відчутно нині. Щоб подолати цю кризу, необхідно реформувати гуманітарну освіту. Пропоную в школах, коледжах та вишах вивчати Старий та Новий Завіти. Та наголошую, не з погляду релігійних доктрин, не як церковні реліквії, а як духовні сказання нашого Буття, сповнені пророчих одкровень. Тлумачити Святе Письмо варто неупереджено, зважаючи на те, що Україна стала батьківщиною більше ста національних меншин. Для цього необхідно підготувати викладачів, залучити священиків.

Про те, чому слід відбудувати церкву Святого Духа
Маю тверде переконання, що випадкових речей не буває: і те, що ця церква у нас постала ще за часів Австро-Угорщини, і те, що у роки Другої світової війни її знищили – це великі знаки. Церкву слід було відбудовувати відразу після війни. Нині землі рясніють новобудовами церков. Це благо. Та ті, чиїми іменами названо новітні Храми, були б за те, щоб спершу відновити церкву Святого Духа. Її відбудова – це повернення Божої Благодаті. І не лише нашому місту.

Про те, як має виглядати новий храм
Мені не так важливо, як з архітектурного погляду вирішать цю проблему – довіряю славним будівничим наших святинь. Але, що швидше у церкві я позбудуся буденної суєтності в душі, натомість віддаючись службі Божій для умиротворення, то більший буде вплив на мене Літургії… Звичайно, цікаво побачити її такою, якою вона була перед війною, однак нині можливо, зберігши візуальну подібність, застосувати технологічні новації. Та важливіше, щоб ця церква була в нашому житті – її відродження буде великим знаком. Не забуваймо, що це був храм Львівської духовної семінарії Святого Духа. Потому граф і митрополит Андрей Шептицький і тодішній ректор Йосип Сліпий розбудували її до Греко-католицької богословської академії. Церква Святого Духа стане духовним осередком, вплив якого пошириться на всю Україну. Вірю, що УГКЦ відіграє визначальну роль у об’єднанні всіх християн в Єдину Святу Апостольську Церкву. Отже, наша мета – свята турбота во ім’я Творця – спільно з церквами інших конфесій, за підтримки всього народу ми відбудуємо у Львові церкву Святого Духа і реалізуємо надреформу в гуманітарній освіті новими діяннями на благо людини і народу во ім’я нашого Творця. Наостанок: І «як немає більшої любови, коли як хто душу свою покладе за друзів своїх», так немає більшого гріха, коли як хто в невігластві перебуває до знань, що від Творця». Примітка: (неві-глас-тво) -- це акронім від смислового «невідомий Глас Твій, Отче…»

Відбудова церкви Святого Духа принесе Львову та Україні Божу благодать – архітектор Ігор Подоляк

Унаслідок Другої світової війни Львів зазнав чимало втрат. Зокрема, 1941 року зруйновано церкву Cвятого Духа на вулиці Коперника.  У храм тоді влучила авіабомба. На жаль, про колись величну споруду довоєнних часів нагадує лише дзвіниця, в якій зараз міститься музей «Русалки Дністрової», а також фундамент церкви. За німецької влади храм не вдалося відбудувати, за совєцької -- про це взагалі не йшлося. Втім, львів’яни не подбали про це і після проголошення української незалежності. Усе щось заважало: то економічна криза, то якісь інші справи, тепер війна. Отож важливу справу для нашого міста кожного разу відкладали на потім. Врешті, всі до того звикли – є дзвіниця, є фундамент, є доволі велика, простора та впорядкована площа, тож питання відбудови церкви нікого не цікавить. Втім нещодавно моїм гостем був львівський архітектор Ігор Подоляк. За його проектом відбудовано крипту в соборі Святого Юра для перенесення тлінних останків Йосифа Сліпого з Риму до Львова. Також він є автором проекту каплиці Всіх Святих Українського Народу на  пам'ять про загиблих внаслідок Скнилівської трагедії. Архітектор пропонує реалізувати ідею відбудови церкви Святого Духа не як містобудівний проект, що можна було б очікувати від представника його фаху, а наводить аргументи передусім екзистенційні, одухотворені. Саме таким засадам мають відповідати архітектурні особливості проекту. Ця розмова мене зацікавила, тож пропоную її до вашої уваги.

Зараз залишки церкви Святого Духа мають такий сумний вигляд. Знимка Михайла Дашковича

Про те, що львів’яни та українці загалом робитимуть, коли завершиться війна…

Країна у війні, тож, звісно, нині не до будівництва. Але будь-яка війна завершується, і про це думає кожен притомний чоловік. Адже війна – це спосіб пришвидшити смерть, тобто вона є самовбивством. Однак навіть під час війни люди замислюються над тим, що робитимуть, коли настане мир. Коли стихають мінометні залпи, люди, опинившись серед руїн, не знають, як жити далі.

Суттю цієї проблеми є те, що людина має визнати своє походження від Бога, а не від мавпи. Якщо ми віримо в Творця, то маємо душу. Душа може бути одухотвореною. Відповідно до християнського вчення, Бог присутній у всьому. Це один із основних постулатів не лише християнства, а й інших релігій, зокрема буддизму чи мусульманства. Значить, душа розрізняє добро і зло, прагнення до моралі. Саме тому в будь-якій світовій релігії маємо моральні постулати, хоч їх подано в різних формах, наприклад апокрифів, одкровень чи прямих текстів, як Біблія. Саме моральні чесноти дають нам можливість відтворити одухотворений смисл нашого буття. З погляду моралі є три стани права: природного, звичаєвого та римського.

Природне право – це право людини користуватись повітрям, водою, сном, це право на відтворення. Так само природним правом людини є життя та смерть. Право звичаєве – це мова, культура, релігія, людські звички. І, врешті, римське право – це право власності, право націй та народів на самовизначення. Якби люди одухотворені, зважаючи на верховенство права, писали закони, то це були би Божі закони. І судді мусіли б слідкувати за їх дотриманням, інакше отримували б велику кару. 

Власне, філософія Європи базується на трьох китах: релігії, мистецтві та знаннях, це своєрідний триптих, який повертається обличчям до одухотвореного смислу буття. А Зішестя Святого Духа на людину відбувається під час Святої літургії. Саме під час літургії повніше відбувається акт одухотворення, тобто людина допускає до своєї душі Святого Духа.

Тож у Львові, як і в кожному європейському місті, має бути церква Святого Духа. Адже існує єдинородна і нероздільна Трійця – Бог-Отець, Бог-Син та Бог-Дух Святий. Однак унаслідок війни, яка нині триває в Україні, ми стрімко втрачаємо одну з частин цієї Трійці. Минає час, ми перебуваємо на межі Третьої світової війни, однак так і не виправили становище, не відбудували церкву Святого Духа – Божий прихисток для Божого благословення. Це означає, що Львів і вся Україна не мають Божої благодаті.

Про символізм руйнування церкви Святого Духа

Є два феномени, які засвідчила історія. У роки війни у церкву Преображення Господнього на вулиці Краківській та у Римо-католицький кафедральний собор влучили снаряди, які так і не розірвались. Це є символом того, що воля сатани, якою б нищівною вона не була, і сила снаряду не здатні зруйнувати церкву, якщо вона в омофорі Святого Духа. Також є дуже трагічним є те, що бомбовим ударом 1941 року знищено церкву Святого Духа, що стало великим знаком для людей, оскільки позбавило їх одухотвореного смислу буття, а згодом сталися трагічні події з самою УГКЦ, яку заборонили і зруйнували. Тож це дуже символічна річ. І так само символічним буде відродження цієї церкви, саме тоді Божа благодать зійде на Львів та Україну. Ми наче й знаємо про Святу Трійцю, розуміємо, що в першому тисячолітті утверджено християнство від Отця, у другому, коли головними подіями були хрестові походи і утвердження християнства як світоглядно-соціальної парадигми, -- від Сина, а третє тисячоліття – від Духа Святого, і дуже важливо його розпочати з відродження церкви Святого Духа у Львові.

Зараз тривають воєнні дії. Але що ми можемо протиставити ворогу: доброї зброї у нас нема, економіка слабенька, уряд: який маємо, такий мусимо любити, державу зруйновано. Отож нічого, окрім власного духу і Божої благодаті, не маємо. А духовна сила незбагненно сильніша за фізичну. Навіть Наполеон та Олександр Македонський говорили, що найбільшою силою є любов, а вона може бути тільки в одухотвореному організмі. Наголошую, що лише одухотворені смисли буття були б великою благодаттю не лише для львів’ян, а й для всієї України.

Про реакцію впливових осіб в УГКЦ та у світській владі щодо сприяння відбудові Святодухівської церкви

Є повне розуміння цієї проблеми, вже є навіть громада. Щонеділі, о 13-й годині, у дзвіниці проводить службу Божу отець Роман. Я мав розмову з ректором УКУ отцем Богданом Прахом, він вважає, що церкву слід відбудувати, казав, що вже було кілька важливих кроків громади, церкви та можливих меценатів. Тобто розуміння в суспільстві є. Владики Ігор Возьняк та Богдан Дзюрах, блаженніший Святослав не раз клопоталися з цього приводу. Зауважу, що перші спроби відродити церкву були ще 1943 року, коли митрополит Андрей Шептицький оголосив конкурс на її відбудову, тоді надійшло 5 чи 6 проектів, зокрема проекти архітекторів Ярослава Грицая, Мирослава Даниліва-Німціва. Звісно, одразу постане питання, як саме її відроджувати і відбудовувати: чи будувати точну копію, чи з певними змінами. Не в тому річ, найважливіше – це намолене місце, церква була осердям семінарії Святого Духа, де навчали священиків УГКЦ. І навіть з цих міркувань її потрібно зберегти і відбудувати.

Про ймовірні технічні проблеми під час відбудови церкви

Вдалося зберегти дзвіницю та фундаменти, водночас є достатньо матеріалів, зокрема архівних, тож фахівці добре знають, як виглядала церква. Технічно цей процес не є надто складний, все більше залежить від політичної волі керівництва міста та області. Все мусить бути скеровано на правильне, раціональне і притомне виконання проекту.

Зараз у дзвіниці розташовано музей «Русалки Дністрової». Його, звісно, слід зберегти. Також на цій території тепер є величезна совєцька будівля «Укртелекому», однак нашим завданням не є позбуватися цієї будівлі, нам треба збудувати церкву. Звісно, що на цій ділянці чимало комунікацій, телефонних кабелів, які треба технічно забезпечити і перенести.

На місці, де стояла церква, вже були археологічні розкопки, науковці зробили звіт за підсумками експедиції. Однак ці розкопки слід продовжити, адже ймовірно, що там ще є крипти. Поки що не маємо відповіді на питання, чи вони є і в якому стані. І, звісно, потрібно провести архітектурний відбір, все має бути прозоро та відкрито. 

Тож до праці!

«Екслібриси – річ інтимна», – колекціонер Степан Давимука

Про те, що Степан Давимука є пристрасним колекціонером екслібрисів, я дізнався випадково, коли у грудні 2014 року в Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника німецька сторона передавала раритетну книгу, яку вивезли в роки Другої світової війни (докладніше див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_11.html ). Працівники бібліотеки на запитання, які ще цікаві надходження за останній період у них були, згадали про колекцію з 9000 екслібрисів, які подарував колишній голова Львівського облвиконкому Степан Давимука. Звісно, такого факту я не міг оминути і вже через кілька днів був у невеликому кабінеті Степана Антоновича, де про його захоплення дізнався детальніше. З’ясував, що йдеться про унікальну збірку, адже це найбільша колекція в Україні. «Одного разу я задумався над її подальшою долею і зрозумів, що найліпше її подарувати бібліотеці», -- так пояснив свій вчинок пан Степан. Отож ми розмовляли про його колекцію, екслібриси, а також про те, як зробити, аби з нього брали приклад інші колекціонери та митці. Адже у фондах наших бібліотек та музеїв є величезні прогалини, там практично не представлено сучасне українське мистецтво.

Степан Давимука та директор бібліотеки імені Стефаника Лариса Крушельницька у момент передачі колекції. Знимка www.wz.lviv.ua (3)

Про те, чому Степан Давимука вирішив передати свою збірку Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника

Екслібриси я почав колекціонувати 1960 року, коли ще був студентом, відтак їх у мене зібралось близько 12 тисяч, щоправда, деякі були в дублях. Подарував колекцію Національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника не лише тому, що це найбільша книгозбірня Західної України, а й тому, що вона має відділ мистецтва, в якому є значне зібрання графіки, вже є екслібриси другої половини ХІХ століття, міжвоєнного періоду. Це спонукало до думки, що саме цій бібліотеці варто передати збірку, адже, увійшовши до великої колекції, вона становитиме унікальну збірку екслібрисів від другої половини ХІХ століття до наших днів. У моїй збірці дуже багато україніки, там представлено всіх художників і довоєнного періоду, і тих, які емігрували, екслібриси з різних держав: Росії, Польщі, Німеччини, Австрії, Словаччини, Угорщини. Але найбільше робіт українських художників. У моїй збірці можна також виокремити тематичні розділи, а саме: франкіану, шевченкіану, всі вони мають цінність. У бібліотеку я їх передав два роки тому. Відділ мистецтвознавства зробив опис колекції, систематизував її і кілька місяців тому ми офіційно підписали акт приймання-передачі. Є унікальні речі, є екслібриси, які мають надзвичайну мистецьку цінність, часом вони крупні, на цілу сторінку, багатосюжетні, мають складну композицію. Представлено всі жанри та стилі, всі техніки творення екслібрисів.

Про свободу творчості та інтимність екслібрисів

Хочу сказати, що це дуже інтимна графічна мініатюра. З одного боку, вона пов’язана з автором книги, художником, а з іншого – з колекціонером, який замовляє екслібрис. Водночас екслібриси належали до приватних колекцій, тому були поза системою впливу радянської політичної системи. Завдяки цьому екслібрис давав свободу творчості художникам, тому вони часом виходили за межі, які визначив режим. У цьому унікальність екслібрисів.

Про дослідження екслібрисів

Збірка, яку я передав бібліотеці, й далі є предметом дослідження, Ми задумали це зробити на доброму науковому рівні. Підсумком має стати монографія, присвячена моїй колекції. У Львові активно вивчали екслібриси ще у міжвоєнні роки. Перші публікації на цю тему з’явилися у Польщі у 90-ті роки ХІХ століття. Цікаві праці написано у міжвоєнний період. Зрештою, навіть у радянські часи, зокрема в 60 – 70 роки минулого століття, науковці не оминали увагою цей вид творчості. Підсумком цих досліджень стала монографія «Історія українського екслібрису».

Про те, як визначити цінність екслібрису

За двома критеріями. Найперше це залежить від того, хто був замовником, адже художник зважав на його смаки. Важливе також авторство. Наприклад, дуже багато екслібрисів зробила Ярослава Музика, вона була видатним графіком. Відомим автором екслібрисів була Стефанія Гебус-Баранецька. Власне, від особистих уподобань замовника та художника залежала цінність цього твору мистецтва. Траплялись геніальні речі. Злетом екслібрису можна вважати міжвоєнні роки. Екслібриси відображають дуже широку тематику, наприклад жартівливі, іронічні авторства Едварта Козака. Окрема тема -- еротика в екслібрисах, особливо популярним було зображення оголеної Музи, також є унікальні екслібриси, в основі яких -- зображення оголеної жіночої постаті. Водночас у мистецтві екслібрису відображено і серйозні теми – історії України, козацтва.

Про родові герби як основу екслібрису

Екслібриси набули поширення у 16 – 17 століттях. Зокрема, цей мистецький витвір мав гетьман Іван Мазепа. У мене є графічний відбиток портрета Мазепи і його екслібрис. Думаю, що початки екслібрису варто шукати у родових гербах. Річ у тім, що до середини ХІХ століття книги видавали з окремих зошитів. Замовник приносив їх у палітурну майстерню, де ці зошити прошивали та робили обкладинки. Замовники були дуже багаті, тому замовляли шкіряні палітурки. Найціннішою була жовто-коричнева шкіра з розписом, на якій назву витискали золотом. Отож тоді виникли суперекслібриси – їх ставили на обкладинці, це був відбиток із золотом. Такі книги 17 -- 18 століть коштують удвічі дорожче, аніж аналогічні без суперекслібриса.

Про багатих власників екслібрисів

Переважно власниками таких суперекслібрисів були князі, графи, королі. Наприклад, величезну бібліотеку і, звісно, власний суперекслібрис у формі родового герба мали графи Любомирські. Найбільшими колекціонерами книг у Європі були князі Чарторийські. Вони поповнювали колекцію з покоління в покоління. Величезну книгозбірню вони надбали завдяки своїм представникам у Європі, які їх купували. Окрім суперекслібрису, кожне покоління графів Чарторийських мало екслібрис. Якщо книга була особливо цінною, то екслібрис ставили у кутку другої сторінки. Зараз частина колекції Чарторийських є у Кракові, ще частина – у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Коли графіка стала більш доступною, то суперекслібриси перетворились на звичайні екслібриси, які розміщують на третій сторінці видання. Натомість, якщо йдеться про печатку-екслібрис, то її можна ставити на якій завгодно сторінці.

Про злет екслібрису та втрату інтересу до нього

Екслібриси стали популярними у другій половині ХІХ століття, за австрійських часів, потім був злет цього мистецтва у міжвоєнні роки.  Інтерес до екслібрисів виявляли і тоді, коли Україна здобула незалежність. Однак останніми роками він помітно згас.

Про бібліотечні екслібриси

Звісно, в бібліотеках нині поширені переважно штампи, хоча раніше також були екслібриси, втім вони так само виконували роль індетифікації бібліотеки. Наприклад, такий екслібрис мала бібліотека Студіону – студентського товариства,  яке організував Андрей Шептицький. Також екслібриси мала Святоюрська бібліотека. Втім усі вони найперше відображали характер бібліотеки та її скерованість. Наприклад, бібліотеки монарших орденів були пов’язані з їхніми патронами. Однак часто екслібриси мали суто формальний характер, зокрема, екслібриси дитячих бібліотек вирізнялися зображенням матері й дитини.

(Далі буде ще цікавіше…)