четвер, 27 серпня 2015 р.

Юрко Охріменко про рецепти від Гоголя, Швейка та Котляревського

Відомий львовознавець Юрко Охріменко останнім часом зацікавився літературною кухнею. Власне ця фраза має різне значення, передусім коли йдеться про те, як саме письменники пишуть свої твори – вигадують ідею, шукають матеріал, виконують певні ритуали перед тим, як сісти за письмовий стіл. Однак є й інше значення – це страви, описи яких зустрічаються у творах письменників – як класиків, так і сучасних літераторів. Власне цим і зацікавився Юрко Охріменко.

Юрко Охріменко дослідив літературні кухні. Знимка zbruc.eu

Літературознавець розповідає, що описи страв зустрічаються у творчості багатьох письменників ще із найдавніших часів. Свідченням цьому є і найбільша книга в історії людства – Біблія, адже там докладно описано що їли наші предки понад 2000 років тому. До свого нового захоплення Юрко Охріменко ставиться з гумором, адже зізнається, що сам він куховарити не вміє. Однак це не завадило йому видати добірку рецептів бравого вояка Швейка, а також рецептів, які описані в «Енеїді» Котляревського.
Про письменників, які любили кулінарію
Кулінарні рецепти зустрічаються у творчості багатьох письменників, але переважно це випадкові згадки: по сюжету прийшлось до слова, от і згадав письменник, що його герой любив вареники. Описи їжі можна знайти і в Шевченка, і в інших українських чи закордонних класиків, однак їх є дуже мало, тож окрему кулінарну книгу за їх творами не укладеш, хіба що перелопативши твори великої кількості українських літераторів можна видати таку збірку. Але хто насправді був любителем кулінарії, так це Микола Гоголь – у його творах згадується така кількість наїдків, усіляких там поросят з хріном, що я за таку книжку навіть і не візьмусь. До того ж невідомо, де ті рецепти зараз шукати, адже чимало з них втрачено безнадійно. Наприклад у Гоголя є такий опис: «а кулебяку сделай мне на 4 угла, в один угол запусти визигу, во второй – щоки осетра». Кулебяка – це така циліндрична страва з косими перегородками посередині – вони й називаються углами. Отож у них засипаєш начинку, накриваєш тістом і знову засипаєш начинку. Зауважу, що Гоголь збирав кулінарні рецепти, однак у його повне зібрання творів ці записи чомусь не увійшли.
Після того почав згадувати, хто ще із письменників був шанувальником кулінарії – таким був Жорж Сіменон, оскільки його головний герой комісар Мегре любив поїсти. Однак французи вже давно випустили книгу «Кухня мадам Мегре».
Пригоди бравого вояка Швейка -- книжка для гурманів. Знимка www.radio.cz

Про те, як Охріменко відновлював рецепти бравого вояка Швейка
Втім є ще один літературний твір, який переповнений кулінарією: «Кухня бравого вояка Швейка». Зауважу, що самі чехи досі не випустили книги швейкових рецептів. Це при тому, що в романі одних тільки кнедликів згадується 6 сортів: різні способи приготування та з різними начинками. Отож я зробив сигнальні примірники такої книжечки.
Звісно, у самому романі немає кулінарних рецептів, там просто згадуються страви, які їдять її герої. Отож, я прочитав роман виписавши на листочок усі згадки про страви, а далі у різний спосіб почав шукати відповідні рецепти, дуже придались мені бабусині куховарські книги, також допомогло Львівське товариство чеської культури. Таким же способом уклав і збірку рецептів за «Енеїдою» Котляревського. Рецепти виходили досить цікаві. Наприклад, у «Швейку» галицька шоуля - це гуска, фарширована рисом. Або ж сигидинський гуляш, це, як виявилось, гуляш із фазанами.
Про страви, які зараз неможливо приготувати, і про ті, які не їли в часи Котляревського
В «Енеїді» Котляревського згадуються страви, які зараз вже неможливо приготувати, наприклад із конопляною олією. Адже тоді це був звичний продукт – нікому в голову не приходило її курити. Ну а тепер попробуй дістань її, коли вирощувати коноплю заборонено. Звісно, її можна замінити оливковою або соняшниковою олією, але це вже не буде історичний рецепт. Втім, деякі популярні сучасні страви та продукти були невідомі Котляревському, наприклад, картопля, помідори чи кукурудза – страви, які готуються на основі продуктів американського походження. Тоді картопля тільки но входила в ужиток і ще не була не замінимим продуктом. Решта – все те ж, що і зараз: гречка, м’ясо, різноманітні овочі неамериканського походження.
Про те, що їли в біблійні часи
Коли уклав ці збірки рецептів, вирішив пройтися і по Біблії, адже там так само згадується чимало продуктів, які їли в той час а також ті, які заборонені до вжитку. Отож, там є всі продукти, окрім «американців» а також заборонено їсти м’ясо нечистих тварин, передусім свинину. Звісно, ця заборона стосується євреїв, але якщо врахувати, що Старий Завіт визнається християнами, то і ми б не мали їсти свинини. Однак християни роблять вигляд, що не читають Біблії. Втім, Одісей в «Енеїді» свиней таки розводив.
Ще одна цікава заборона на їжу – з водяних продуктів. Біблія забороняє їсти все, що не покрито лускою. Таким чином під цю заборону потрапляють раки, кальмари та омари. З цієї є причини не можна вживати і вугрів. Що цікаво, під цю заборону потрапляє і ставрида, адже луску вона має тільки біля хвоста.
З «Кухні бравого вояка Швейка»
«Та, коли проїздили біля Святого Моріца, він почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота котила. Кравець Гівль помітив це та й каже сам до себе вголос: «Мабуть, жер би й ти, пронозо нещасна». А той йому по-чеському відповідає: «Певно, жер би, коли б ти дав». Отож, поки приїхали до Будейовиць, ту шинку разом і ум’яли. Прізвище того пана було Войтех Роус.»
Шинка
До чвертки телятини (поросятини), яка важить 5 кілограмів, беремо чверть кілограма солі і 10 грамів селітри. Сіллю, змішаною із селітрою старанно натираємо м'ясо, роблячи отвір біля кістки, і насипаючи до нього сіль. Після засолу кладемо шинку до поливаної посудини, та заливаємо її маринадом, приготованого зі склянки води, двох ложок солі, кількох зерен перцю, двох лаврових листків, кусочка мускатного горіха. Прикриваємо посуд накривкою, котру притискаємо тягарем. Після цього виносимо його до сухого підвалу на 2-3 тижні. Належить її щоденно обертати, і поливати ропою, яку пустила сіль. Коли телятина замаринується, полощемо її у воді, витираємо досуха і або її варимо 3-4 години, або смажимо (можна її запекти у тісті, тоді вона дуже смачна). Можна також замариновану телятину закоптити, і готувати по шматку.

вівторок, 25 серпня 2015 р.

Львівська нумерологія

Львівський палац Потоцьких має адресу вулиця Коперніка, 15, будинок, який розташовано перед ним (там знаходиться офіс обласної організації НРУ та кафе-бар «Молочний») має на своєму фасаді номер 11. Шукати адресу вулиця Коперніка, 13 – безнадійна справа, адже якщо цей номер мав би бути адресою Палацу Потоцьких. За іронією долі колись у палаці Потоцьких знаходився міський ЗАГС, де на рушничок щастя ставали молоді пари. Напевне це випадковість, або не захотіли присвоювати нещасливой номер міському Палацу щастя, або ж історія ще давніша – граф Потоцький своєю владою не захотів своєму Палацу не давати фатального номеру. 
Львів'яни ныколи не любили цієї цифри. Знимка gazeta.ua


Віднедавна почав придивлятись до нумерації львівських будівель уважніше, і таки переконався, що львів’яни таки нелюбили фатального числа і всіляко уникали вішати на фасад табличку з таким номером. Звісно, скласти повний список львівських вулиць, на яких відсутній номер складно, однак навіть побіжний огляд міської карти показує – граф Потоцький у своєму марновірстві не був одиноким. Окрім вулиці Коперніка будинку N13 немає також на вулиці Братів Рогатинців, Галицькій, Гуцульській, Донцова, Дудаєва. Зауважу, що мова йде про центральну частину Львова. У міжвоєнній Польщі та за часів бабці-Австрії на бажання городян таки зважали. Ну а ті мешканці переживали – раптом у магазин, з нещасливим номером не піде покупець. Або ж не захоче селитись постоялець у готелі. Ну а те, що граф Потоцький був людиною марновірною тепер не підлягає сумніву. Натомість совіти марновірством не страждали. 13-й будинок з’явився зокрема на тих старих вулицях, які виникли після об’єднання кількох старих вулиць. Наприклад, на вулиці Франка, яка фактично складається з кількох окремих вулиць. Або ж Городоцька, яка також була складена з кількох вулиць, при цьому довелось міняти і стару нумерацію будинків. 
Граф Потоцький також відзначався забобонністю та обрав для свого палацу номер 15. Знимка restplace.com.ua

Совіти, які прийшли після війни до Львова особливою грамотністю не відзначались, іноземних мов не вивчали навіть на рівні алфавіту. Ось так на карті Львова і з’явився будинок вул. Стрийська 46 ц. Ось так буквально з польської і переклали.
Тим часом вельми цікавою є і нумерація львівського транспорту. Найстарішим, звісно є трамвай, однак на початку його маршрути мали буквенні позначення, і лише з 1930 року була запроваджена сучасна нумерація трамвайних маршрутів. Цікаво що вже тоді на головному залізничному вокзалі була кінцева зупинка трамваю N1, який тоді їхав на Личаківську рогатку. Що цікаво вже тоді було запроваджено три трамвайні маршрути, які приблизно відповідають сучасним. Наприклад вже у 1930 році у нашому місті курсував трамвайний маршрут N3, який з’єднував Янівську рогатку із Личаківським кладовищем, що приблизно відповідає сучасному трамвайному маршруту N7. Трамвайний маршрут N5 з’єднував залізничний вокзал із депо на вулиці Волинській (приблизно відповідає сучасному трамваю N6). І врешті трамвайний маршрут N 10 у 1930 році сполучав Замарстинівську рогатку із Технічною школу (приблизно відповідає сучасному трамваю N4). Ну а в 1949 році остаточно сформувались трамвайні маршрути NN 1 та 9, і відтоді ці маршрути є незмінними. А вже у 1952 року з міських вулиць зник трамвайний маршрут N 8. Цей номер більше не використовували, хоча зараз львівські електротранспортними почали використовувати номери маршрутів NN 10 та 11. До речі, у Львові ніколи не було трамвайного маршруту N 13, хоча до війни у місті були трамваї NN 14 та 15. 
У Львові ніколи не було трамваю n13. Знимка depo.vn.ua

Цікавіша ситуація з нумерацією тролейбусів. Із 1966 року практично за незмінним маршрутом працює тролейбус N7, який з’єднує ст. Скнилів та площу Кропивницького а віднедавна його продовжили до львівського університету. Ще один маршрут, який тривалий час функціонує без жодної зміни, є «9», яка з 1971 року з’єднує аеропорт та вулицю Січових стрільців.
Але якщо раніше у нумерації тролейбусів був порядок, то сучасну схему інакше, як хаотичною не назвеш. Вже багато років на вулицях Львова не працюють тролейбуси NN 1, 4, 5, 6, 8. Натомість ще два роки найбільшим тролейбусним номером був маршрут N13. І ось віднедавна на вулицях з’явились тролейбусні маршрути N 20 та 25. У результаті створюється ілюзія, що у місті є 25 тролейбусних маршрутів, однак на практиці їх тільки десять. До розквіту тролейбусної мережі у Львові ще далеко.
Але справжній бардак коїться із нумерацією міських автобусів. Наприклад автобусний маршрут N 138, або ж взагалі екзотичні автобусні маршрути NN 1001, 1002, 1003, 1004. І при цьому у місті немає, скажімо 945-го автобусного маршруту. Причина такої дивної нумерації суто чиновницька – одні маршрути призначає місто (одно і двозначні), інші – область, але вони обслуговують місто (тризначні), і врешті маршрути, які призначило місто для обслуговування передмістя, але тепер їх контролює область (чотиризначні). Це все нагадує будинок N46-ц, коли нумерацію, засновану на використанні одного алфавіту буквально пристосували до кирилиці. Вийшло кумедно.

четвер, 20 серпня 2015 р.

Маркіян Іващишин: "Ми хочемо епатувати публіку"-2

Кожен час і кожне покоління мають свої знаки та символи, за якими ще довго ідентифікуватимуть людей, які жили у той час. Для Львова, якщо говорити про культурне життя 90-х років минулого століття, таких «точок» було кілька, а серед них найперше згадується культовий клуб «Лялька». Згодом він припинив своє існування, і, напевне, це теж одна з прикмет того, що той період закінчився: Львів та львів’яни стали іншими, львівська культура протягом цих двох десятків років змінилась. 
У нашому місті є чимало речей, які уособлюють певну культурну тяглість. Серед них - вулиця Вірменська, яка відігравала значну роль у житті мультикультурного Львова, а у часу соціалістичного застою стала одним із символів бунтарського міста. Ну а людиною, яка поєднує ці два поняття, є Маркіян Іващишин – засновник низки культових львівських проектів, серед яких і розташована у тихому закутку вулиці Вірменської «Дзиґа». Ото,ж з ним ми і бесідуємо про Львів, про його специфіку у 90-ті роки минулого століття і тепер – що змінилось у місті за той час.


Знимка ipress.ua

У центрі Львова є чимало цікавих вулиць,окрім Вірменської - зовсім поруч є Краківська, Друкарська, які мають не менше цікавих будинків та історій, однак вони не мають того шарму і тої ролі, яку у Львові відіграє Вірменська. Я вже не кажу про інші вулиці міста. У чому особливість Вірменської?
Напевне, так історично склалось. Причиною цього є Вірменський костел, це зовсім інший світ, який колись був, у середньовіччі, потім він зник, а потім, у 70-тих роках минулого століття знову відродився. Коли ми взяли тут приміщення для «Дзиґи» там був якийсь склад торгівельної бази, все було понищено. Було кілька точок, де торгували самогонкою – такий собі шанхайчик в центрі європейського міста . Однак нам було в кайф туди ходити і творити щось нове. Так вийшло, що СССР  нищив, але, на щастя, ніколи не донизував. 
Вулиця Вірменська має свою іншість, або, напевне, тут намолено. Не випадково саме вона стала місцем збору хіпі ще у совіцькі часи. Я взагалі думаю, що такі речі не бувають випадковими. Як, наприклад, не випадково виник і Святий сад біля церкви святого Михаїла.
Ну а коли з’являється бажання щось робити, то й з’являється ідея, зазвичай, вона втілюється на 50%. Зараз ми говоримо про покоління міленіуму – нового тисячоліття. Вони також ходять у «Дзиґу», але швидше заради натхнення, натомість свої проекти вони втілюють уже в інших місцях.

Знимка trwmy.blogspot.com

Якщо говорити вже про сучасну львівську культуру, то однією з її прикмет є численні фестивалі. Зазвичай вони збирають доволі значну аудиторію, мають чималий резонанс. Але чи не тягне це за собою такого спопсовлення львівської культури, наприклад, близької вам джазової культури?
Джаз справді став модним, ну а ринок у такій ситуації починає ставити свої умови. Як результат – організатори починають не виховувати глядача, а заглядати йому в рот. Ну а для того, щоб продати певний товар, його треба спростити та відповідно упакувати, зробити легшим до споживання. Втім, я би цього не говорив про «Джаз без», оскільки нашим завданням є все ж розвиток львівського музичного середовища, тому нас найперше цікавить можливість привезти сюди імпровізаційну музику майбутнього, щоб можна було на ній вчитись. По друге, розвиток йде за рахунок того, що наші музиканти грають з іноземними, а також їздять виступати за кордон.
Звісно, ми так само думаємо про публіку, але хочемо її епатувати, тому часом привозимо те, що нам самим є незрозуміло, однак є відчуття, що за цим майбутнє. Окрім того, на мою думку, джаз як товар – це набагато краще ніж попса чи шансон. Водночас  є певне спопсовлення джазу, оскільки він перестав бути елітною музикою, натомість перетворився на маленький тренд Львова.

Знимка virmenska

Завдяки цьому і багатьом іншим речам Львів став привабливим для туристів. Однак питання: чи при цьому він не втрачається для самих львів’ян?
Справді є небезпека, що Львів може перетворитись на місто без людей. Як не парадоксально, але це зле навіть для того ж таки туризму. Подивитись на «мертве» місто добре хіба-що один раз, другий раз це вже нецікаво. Як приклад можу назвати Лондон – також надзвичайно популярний серед туристів. Водночас їхні установи дбають, щоб навколо тамтешніх туристичних об’єктів жили реальні люди, які творять свою культуру. І вона так само продається як туристичний продукт. На жаль, туризм не є містотворчим чинником, на ньому місто не будується.

Як оригінальну львівську культуру туристам продається львівське батярство. Єдина проблема – ця традиція таки була перервана і чи не є теперішнє відродження батярства штучним?
Батярська традиція є феноменальною, однак так само можна говорити і про традиції певних локальних місцевостей Львова, наприклад, Левандівки. Можливо, якісь залишки цієї субкультури ще й зараз можна знайти серед будиночків старої Левандівки. Натомість з батярством маємо спробу продати те, чого немає, таку собі клоунаду. Так само я скептично ставлюсь до свят пампуха чи шоколаду. Щодо останнього, то я розумію фестиваль шоколаду в Бельгії, коли можна відвідати велетенську шоколадну фабрику, яка є їхньою гордістю. У нас чи то гордість, чи пострадянський синдром, коли Львів був знаменитий шоколадом «Світоч» та футбольним клубом «Карпати».

Знимка www.real-estate.lviv.ua

У такому випадку, яка традиція у Львові є справжньою?
Зазвичай говорять про каву та Львів, однак тут питання кави чи процесу? Культовим є те, що львів’яни люблять пити каву, однак тут справа не так у напої, як у можливості зустрітись. Це радше культ публічного спілкування, при якому кава є лише приводом. А значить, на її місці може бути будь-який інший напій. Наприклад у Баварії таким напоєм є пиво. І спілкування за ним шумне.

У такому разі якою є львівська комунікація, львівське спілкуваня?
Воно тихе, камерне, у доброму розумінні міщанське, бюргерське.

вівторок, 18 серпня 2015 р.

Останні «забігайлівки» Львова

А ви не усміхайтесь скептично при цьому слові. «Забігайлівки» ж бувають різними, це просто стереотип такий склався – приміщення із високими столиками за якими накатують «по п’ятдесять» перед пенсійного та молодшого пенсійного вигляду чоловіки голосно розмовляючи «за жизнь». Тут же й дебела працівниця з неодмінною шматою намагається прибрати розхлюпану горілку (пропадає ж отак добро). А чи не ця асоціація у вас виникла? Саме вона, хоча з чого ви взяли, що я про них говорити буду? 
Колись Сербська славилась своїми забігайлівками. Знимка www.dlab.com.ua

А якщо просто – забігти на кілька хвилин, випити доброї кави, перекинутись кількома словами із знайомими, яких там зустрів – і побігти далі у своїх справах. 
Кілька таких «забігайлівок» колись було на площі Ринок та навколо неї. Одна з них мала навіть кумедну неофіційну назву «Один столик». Там і справді був лише один столик, де можна було присісти, втім більшість пили там каву навстоячки. Попри це заклад користувався популярністю серед інтелігентної публіки, тим більше що площа Ринок є популярним місцем зустрічей людей середнього достатку. Потім це приміщення приглянулось одному із банків і тепер там замість кави рахують гроші. Ще одна «забігайлівка» донедавна знаходилась на тій же площі Ринок, називалась «Діана». Тепер там – сувенірний магазинчик. Не так далеко від неї на Сербській була ще одна колись популярна «крапка», яка відповідно називалась «Сербія», вже точно не пригадую, чи то була офіційна назва, чи народна. Заклад цілком інтелігентний та пристойний, з доволі конкурентними цінами. Можливо їй не пощастило з приміщенням, можливо щось інше, але тепер там – музей магнітів. Втім він тільки називається музеєм, насправді – звичайний сувенірний магазинчик, яких на Сербській є доволі багато.
Можливо там не було достатньо клієнтів, але цього аж ніяк не скажеш про «Квітку». Про цю «крапку» взагалі можна говорити безконечно, досить згадати, що це єдина «забігайлівка» яка згадувалась у всіх опитуваннях найпопулярніших львівських кафе. Практично ідеальне розташування – в акурат навпроти входу в львівський магістрат робило її найпопулярнішим закладом серед журналістів, чиновників, депутатів, художників та розмаїтої творчої публіки, яка постійно «тусується» на Ринковій площі. У «Квітці» можна було безпомилково визначити час перерви у сесійних засіданнях Львівського магістрату – у мініатюрному приміщенні якимось дивом вміщалась ледь не половина міських райців. Дехто із  них обов’язково заходив сюди ще до початку засідання, так би мовити набратись натхнення. Мабуть головним недоліком «Квітки» було те, що там було нереально провести «секретну розмову» -- майже гарантовано за сусіднім столиком стояв хтось із знайомих. 
«Квітка» була  еталоном «інтелігентної забігайлівки» -- добра кава в джезві, кілька сортів кон’яку з неодмінним «Закарпатським» та «Старим Кахеті», шоколадка і простенька канапка, чистий зал і дуже постійна і добре між собою знайома клієнтура. Але напевне цьому формату у нашому місті не пощастило. Зараз на місці «Квітки» відкрився черговий сувенірний магазин, нові власники навіть зберегли стару вивіску, однак з популярністю «Квітки» він вже не може змагатись.

субота, 15 серпня 2015 р.

Навколо вежі на Високому замку з Оксаною Форостиною

Ще один роман, який можна зарахувати до нашої «Антології Львова» -- книга львівської журналістки Оксани Форостини Duty Free. Його дія розгортається у складні 90-ті роки минулого століття, однак авторка дивиться на рідне місто очима іноземця Елайджи, який приїхав у Львів у відрядження. Власне уривок, який я пропоную вашій увазі цікавий тим, що він показує, наскільки складно іноземцям орієнтуватись у Львові. Подібна історія описана у романі Віктора Суворова «Акваріум» (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_10.html). А це наводить на думку що Львів таки справді складний для орієнтації. Зрештою, слово Оксані Форостині. 

Знимка krytyka.com

Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна потяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху — брами старих будинків, дерев’яні сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна — здається, ці помешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порцеляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах — і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґраундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, пафосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», взагалі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші — до однієї з міських маґістралей. Ще інші — до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих одноповерхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в цілком сільського типу обійстях — з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстями-острівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим — у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або — й це найекстремальніший варіант — у віддаленій одноповерховій забудові, де не люблять чужинців, і яку мешканці міста іноді називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під замкову гору, якщо бути точними. Але товже зовсім інша історія.
Знимка www.theinsider.ua

Тут повільні вулиці – завжди були – повільні настільки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде, як може йти бізнес у такому  викривленому просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігається цей звичай – у гарну погоду виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двір-колодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козаки-розбійнки й загубилися у порослих травою подвір’ях. Ейладжа й сам тут кілька разів несподівано блукав, по-дурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фортечна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпечувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та нами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика.
Знимка alex-shutyuk.livejournal.com

Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один із своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.
По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель єдина реальність – світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах – їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.
Знимка  www.lvivcenter.org

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну не те, щоб кохався – страхався, причому невдало, бо був викритий сторожем, старим кагебістом. І не те щоб під нею – у підвалі технічної будівлі стратегічного об’єкта. Інші старі кагебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт…
Вежа була маяком для тих, хто наближається до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори – Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви – маяком для подорожніх. 

четвер, 13 серпня 2015 р.

Маркіян Іващишин: "Ми хочемо епатувати публіку"

Кожен час і кожне покоління мають свої знаки та символи, за якими ще довго ідентифікуватимуть людей, які жили у той час. Для Львова, якщо говорити про культурне життя 90-х років минулого століття, таких «точок» було кілька, а серед них найперше згадується культовий клуб «Лялька». Згодом він припинив своє існування, і, напевне, це теж одна з прикмет того, що той період закінчився: Львів та львів’яни стали іншими, львівська культура протягом цих двох десятків років змінилась. 
У нашому місті є чимало речей, які уособлюють певну культурну тяглість. Серед них - вулиця Вірменська, яка відігравала значну роль у житті мультикультурного Львова, а у часу соціалістичного застою стала одним із символів бунтарського міста. Ну а людиною, яка поєднує ці два поняття, є Маркіян Іващишин – засновник низки культових львівських проектів, серед яких і розташована у тихому закутку вулиці Вірменської «Дзиґа». Ото,ж з ним ми і бесідуємо про Львів, про його специфіку у 90-ті роки минулого століття і тепер – що змінилось у місті за той час.

Знимка ipress.ua

Маркіяне, перше питання буде можливо трохи далеке від теми нашої розмови. Чи немає у Вас відчуття втоми від того, що вже зроблено, і якщо так, то як Ви її долаєте?
Напевне, є, адже я свідомий того, що будь-яка організація функціонує по синусоїді зі своїми підйомами та спадами. Однак коли з’являється почуття втоми чи старості матеріалу, то для цього є молодше покоління, яке інвестує свою енергію. Втім моє категоричне почуття втоми стосується політичної та громадської діяльності, натомість, якщо говорити про культуру, то тут завжди є чим підживитись, тож почуття втоми від культури немає – там не тільки віддаєш, але й чимало береш. Щодо політики, то уточню, що йдеться про ту її форму, яка існує в нас принаймні останні 15 років – повертатись в неї немає жодного бажання. Я б навіть не назвав це втомою, а, швидше, розчаруванням, його було забагато. Втім, туди я можу повернутись, якщо буде потреба, але це вже буде швидше як громадський вчинок.

Якщо ж говорити безпосередньо про культурне життя Львова у перші роки незалежності, саме тоді був пік популярності «Ляльки». Це було за рахунок того, що вона не мала серйозної конкуренції?
Можливо, тоді і справді було менше таких проектів, але справа не лише у їх кількості. Тоді світ був зовсім інший, ще не було Інтернету, мобільного зв’язку, тож «Лялька», окрім іншого, була місцем комунікації, обміну інформацією, можливість зустрітись, поспілкуватись, побути на спільному мистецькому проекті. Натомість зараз для комунікації є чимало альтернативних способів, у тому числі електронних.

І все-таки, чому «Лялька» закрилась? Вона мала померти так би мовити «природною смертю», чи, банально, закінчились гроші на проект?
Швидше перше, це була втома внутрішня та втома середовища. Адже за той час змінилось покоління, і молодші цю справу не підхопили. Тож «Ляльку» ми закрили свідомо, щоб не вбити ідею, щоб не опуститись, як це сталось з багатьма закладами. Ми вирішили, що краще закритись на піку підйому. І після того мистецькі середовища почали розвиватись кожне своїм шляхом. Джазове середовище через клуби та фествалі, етносередовище – своїм шляхом.
Звісно, можна було і не закривати «Ляльку», вона могла безпроблемно існувати ще 2-3 роки, вона заробляла гроші, але робити це просто задля заробляння грошей було вже нецікаво. Натомість проект ставав все нудніший та нудніший, ми пробували робити якісь ремонти, однак драйву, який був на початку, вже не було.

Ляльковий театр у Львові. Колись у його пивницях містилась славетна "Лялька". Зниимка lviv.afisha-city.com.ua

Отож, це було покоління, яке умовно можна назвати «90-ками». Які риси були для нього характерними?
Кожне середовище складається з конкретних людей, а це були люди, яких можна назвати ровесниками Незалежності. Точніше, це були люди, які творили цю Незалежність. Саме тому цьому поколінню був притаманний гіперпатріотизм та гіпербажання свободи з одного боку, з іншого – відчуття сучасности та вміння модерно мислити.

Закуток Вірменської де крутиться "Дзига". Знимка forum.pravda.com.ua

Однак модерну культуру ви творили у старому місті . Чи не було відчуття контрасту між тим, що ви робите і зовнішнім середовищем?
Контраст не є поганим явищем, хоча, звісно, має бути і тяглість. Якщо ми робимо модерний проект – чи то музичний, чи літературний, то дуже важливо, де він робиться. Якщо ми говоримо про вулицю Вірменську, то тут є елемент мультикультуральности, адже ми пам’ятаємо, що була така громада в житті Львова, історія якої тягнеться в глибину сторіч. Водночас вулиця Вірменська - це був такий закуток міста, куди не доходили руки влади. І це не є взаємозаперечуючі речі. Якщо старе місто має перетворитись на музей, то воно ним стане. Однак минулим можуть жити тільки музейники. Натомість місто повинно мати своє, сучасне життя. І якщо в місті немає людей, якщо воно перетворилось на музей, то з часом воно перестає бути цікавим туристам. Воно стає мертвим, або ж такою велетенською декорацією.
(Далі буде цікавіше...)

вівторок, 11 серпня 2015 р.

Безславний ювілей Славська-3

Обласна адміністрація краще за істориків знає, коли заснували курортне містечко

Цього року Львівська обласна адміністрація вирішила побавитись у гучні ювілеї. Привід для цього знайшовся доволі легко, що дуже важливо – далеко від Львова, і що найважливіше – дає привід освоїти під благим приводом чималі бюджетні кошти. Отож за одним із розпоряджень Львівського намісника Олега Синютки цього року належить відзначити 1000-ліття славного селища Славське. Для цього навіть створили оргкомітет у який, звісно, увійшов керівник облавтодору а також заступник голови Юрій Підлісний, ну і (за згодою) селищний голова Михайло Кінаш. На жаль чи на щастя до підготовки ювілею не залучено жодного фахового історика. Втім найпікантніше, що судячи по всьому, чиновники навіть не порадились з істориками стосовно обґрунтованості такого ювілею. У результаті чого у ЗМІ з’явився лист за підписом низки науковців істориків та етнологів у якому стверджується, що згаданий ювілей не має під собою жодного підґрунтя – письмові свідчення говорять, що селище вперше згадується лише під 1483 роком, так само там не проводилось жодних археологічних досліджень, які б могли підтвердити реальну дату заснування селища. Що цікаво, у своєму розпорядженні чиновники так само не подбали про проведення наукових досліджень стосовно історії селища. Про це я розмовляв з одним із авторів листа – директором інституту етнографії НАН України, академіком Степаном Павлюком. Однак розмова, звісно, вийшла за межі питання заснування Славського.


Галичанки 1915 рік. Знимка commons.wikimedia.org

Про виникнення сіл на території Галичини як регулярних поселень

В Інституті етнографії ми вже підготували два томи дослідження про етногенез населення Карпат. І врешті дійшли до теми як і коли виникли карпатські села. Маємо дуже багато свідчень з 13-14 століття, що у той період вони вже існували, власне тоді вже було Магдебурзьке право. Звичайно, найперше дуже активно заселялись території вздовж річок Дністер та Стрий, можемо говорити про заселення територій сучасного Самбірського та Яворівського районів – ці масиви були раніше заселені. Щоправда з 13 століття у нас не багато письмових згадок, натомість з 14-15 століття їх є вже багато, вони свідчать про існування сіл, однак коли саме вони були засновані – у нас немає даних.
Треба враховувати, що чимало сіл не вціліло в силу різних обставин. Адже через територію Галичини пройшло чимало кочових племен, зокрема був відомий перехід угрів (мадярів), а це 9 століття, тоді чимало тодішніх сіл було знищено. Такі переходи завжди супроводжувались сутичками з місцевим населенням
Зараз разом із хорватськими науковцями досліджуємо період білих хорватів. Адже у 8-9 столітті наші землі входили до складу Великої Хорватії, згодом ці племена перебазувались у Далмацію. А значить тут були поселення, питання в тому, чи вони були хорватські, адже тут було автохтонне населення, відбулись асиміляційні процеси. Також питання якою була чисельність білих хорватів – ми можемо робити багато висновків з археологічних даних.
Також ми знаємо, що тут були племена дулібів, волинян, і саме вони є тим автохтонним населенням. 

Знимка io.ua

Про те, коли були заселені глибини Карпат


Я не думаю, що глибини Карпат були давно заселені. Адже є долини, заплави річок, територія, що давала добре місце та пасовища – саме їх і заселяли у першу чергу. Окрім того у долинах не було потреби вирубувати ліса, щоб розчистити місце для поселення. Саме тому я припускаю, що Славське та Сколе виникли після татаро-монгольської навали. Там уже із середини 13 століття перебувало населення, яке відемігрувало із захоплених територій. Водночас ми знаємо про тухольську громаду, яка відстоювала свою незалежність і тоді верховинці врятували Європу від татаро-монгольської навади. Це не означає, що Тухля тоді було великим поселенням, просто зібрались галицькі громади, і коли виниклоа потреба, то змогли вступити у бій із татаро-монголами і не допустити їх переходу через тухольську долину. 

Бойки калуського повіту. Знимка stogarov.livejournal.com

Про легенди, які пов’язані із карпатськими селами

Щодо тверджень про начебто тисячоліття карпатських сіл, які ґрунтуються на легендах – треба бути обережними. Я дуже люблю легенди, оскільки вони задають настрій, однак аж ніяк не історичне формулювання, тим більше точне датування подій. Легенди – це завжди блискуче, адже це навіть не перекази про конкретних історичних подій. У нас є чудові перекази про Олексу Довбуша. Одну з таких легенд про село Волосянка переповів доктор В. Папп – про тамтешню церкву, яка була вже у 15 столітті. Отож саме тоді стався напад татрів на село. Якраз у цей момент у церкві відбувалась Служба Божа. У момент, коли татарин на коні увірвався у церкву священик якраз виголошував істини, це момент, коли він не має права ні на що відволікатись це під будь-яким приводом переривати Богослужіння. Він вів службу до останнього моменту свого життя, коли татарин відрубав йому ятаганлом голову. Кров священика облила престіл, у церкві перебувала особа, ворожа поняттю людськості і у цей момент здійнявся вихор, який переніс купол метрів на 150-200 з урочища Лан на теперішнє, де збудували нову церкву. Звісно, дерево – матеріал недовговічний, тому зараз на цьому місці знаходиться чудова бойківська церква початку 18 століття.

vk.com

Про те, як відбувалось заснування сіл

Села не могли розташовуватись одне від одного надто далеко з кількох причин. Найперше – була потреба освоювати ділянки, які були поруч. Самі села мусіли бути на відстані при якій було можливим взаємне спілкування. Також певні поселення могли розвиватись кущовим способом. Наприклад від Сколього відокремлювались нові громади. Але для того, щоб з’явилась нова громада мусять бути передумови, зокрема має бути достатня чисельність для самовідтворення, мусять бути знаряддя праці та досвід буття у конкретному ландшафті. Такими осередками, звідки могло йти утворення нових громад могло бути Сколе, Синевецьке, Стрий. Натомість села, яка розташовані у глибині Карпат виникли пізніше.
Процес утворення нових сіл відбувався виключно стихійно, адже сам перехід від спочатку кочового, потім до напівкочового і, врешті, осілого життя розтягнувся на сотні, а точніше тисячі років. Спочатку активно застосувався кочовий спосіб життя, люди використовували певну територію, аж поки не виникала потреба перейти на іншу ділянку. Згодом виник напівкочовий спосіб, коли люди вже прив’язувались до якоїсь ділянки, поки вона давала поживу, аж поки не переходили на іншу. І вже з переходом до орного господарства з’являються осілі поселення. Звісно, таке не могло відбуватись за чиїмось розпорядженням, мовляв «такий ім’ярек має заснувати село у такому місці» -- такого, звісно, не могло бути. Все диктували умови виживання, однак реальних дат заснування сіл та міст немає.
Маємо дуже багато випадків, що населений пункт існував, а потім з незрозумілих причин зникав, а потім знову з’являвся, про це свідчать культурні шари, які знаходять археологи. Можемо говорити про осіле та постійне заселення карпатських сіл з 11 століття --12 століття. А свідчення, що вони функціонували – 14-15 століття. Це є відоме істина, писемна згадка – це коли було про що згадувати, чи була якась подія. Юридичних актів про заснування в 99% немає. Ми про це можемо говорити тільки з ласки вчених, а не з подачі адміністративних осіб – так наука не робиться.

(Закінчення. Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/08/blog-post_4.html)

субота, 8 серпня 2015 р.

Місто дитинства Станіслава Лема

Мабуть одна з найкращих книг про Львів, при тому Львів міжвоєнний належить перу польського письменника Станіслава Лема. Так сталось напевне тому, шо Львів для Станіслава Лема – це місто, де він провів свої дитинство, це місто, яке живе лише у його спогадах. Українська версія книги у перекладі Лариси Андрієвської побачила світ у «Піраміді» у 2002. Втім що там довго розказувати – найкраще це читати і уявляти той втрачений Львів.

Знимка philologist.livejournal.com

Ми мешкали на вулиці Браєрівській[Браєрівська — нині — вул. Богдана Лепкого], під четвертим нумером, на другому поверсі[...на другому поверсі — фактично на третьому — перший поверх у довоєнному Львові називали бельетаж]. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського садка[Єзуїтський садок — нині — парк. ім. І. Франка] або алеєю Міцкевича[Алея Міцкевича — нині — вул. Листопадового чину] вгору, у напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько носив ціпка, бо він на нього тоді не спирався. Зимовими полуднями, коли в садку було ще надто багато снігу, ми прогулювалися по Маршалковській[Маршалковська — нині — вул. Університетська], повз Університет Яна Казимира, де, закинувши голову, можна було оглядати великі напівоголені кам’яні постаті в чудернацьких, так само кам’яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розкриту книгу, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, тож переважно я оглядав батька, який крокував збоку — до висоти колін, ненабагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені незнайомі — гладкі, без слідів застібки. Зникли також гамаші, з якими він не розлучався. «Звідки в тебе такі черевики?» — спантеличено спитав я, а тоді почув із висоти чужий голос: «Ти диви, який сміливець!». Це взагалі був не батько, а якийсь абсолютно чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на кілька кроків позаду. Я напудився. Це було надзвичайно неприємне відчуття, якщо мені вдалося так добре його запам’ятати. 
Галицька каса ощадности. Знимка abl-lv.com

Єзуїтський сад був не надто великий, але я все ж примудрився якось у ньому загубитися. Було це одначе так давно, і я був іще таким малим, що це власне не мій спогад — мені про це лише розповідали. Поміж високими кущами, якщо не помиляюся, ліщини, бо вони мали червоні гілки, в одному місці стояла велика бочка з водою. Здається, через тридцять років я переніс її до оповідання «Сад темряви». Правду кажучи, Єзуїтський сад не становив жодної принади. Інша річ — Стрийський парк. Там було озерце у формі вісімки, а праворуч відкривалася алейка, що вела на край світу. Може, тому, що я ніколи туди не ходив, не знаю. Але здається, я сам це вигадав і навіть досить довго був схильний у це вірити. Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатообіцяюче сусідство виставкового терену Східних Торгів[Східні Торги — вересневий міжнародний ярмарок, який відбувався 1919-1938 років на території Стрийського парку]. Узимку та влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, зусебіч викладена рядами повних кольорових пляшок. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи тільки фарбована вода, але цього ніхто не знав.
Вулиця Академічна. Знимка allday2.com

До Стрийського парку зазвичай їхали фіакром, а до Єзуїтського садку йшли пішки. А шкода, бо дорога біля Університету була викладена особливою бруківкою, дерев’яною, і кінські копита, вдаряючи в неї, видавали особливий звук — начебто під сподом крилася якась глибочезна прірва. Це не означає, що близькі проходки не справляли мені приємности. При вході в сад сидів чоловік із «колом щастя». Мені кілька разів удалося виграти бляшану папіросницю з жовтуватими стрічечками для притримування папіросів, але частіше щастило лише на двосторонні кишенькові люстерка. Були там і візочки з морозивом, їсти яке було не вільно. А згодом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, ненабагато вища від мене, у дротяних окулярах, із кошиком прецлів[прецлі (львівськ.) — кренделі] була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п’ять грошів пара — і саме цих я волів, або — грубі — п’ятак за штуку. На десять ґрошів тоді казали «шостак» — це була поважна сума. Додому зі саду ми поверталися або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки[площа Смольки — нині — площа Григоровича] з кам’яним Смолькою посередині. Окружний шлях обирали з метою купити в крамниці Оренштайна фрукти чи навіть вишневий компот у бляшанці, який був нечастим делікатесом. На вітрині завжди пишалися піраміди рум’яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліпками, оздобленими написом «Fyffes». Я запам’ятав це слово, але й досі не знаю, що воно означає. Трохи далі, там де починається вулиця Яґайлонська[Яґайлонська — нині вул. Гнатюка], було кіно «Марисенька»[ кіно «Марисенька» - зараз у приміщенні колишнього кінотеатру міститься духовний театр «Воскресіння»]. Я дуже його не любив, бо ходив туди з мамою, коли вона, здається, не знала, що зі мною робити. Я не розумів того, що відбувається на екрані. Це мене страшенно знуджувало. Нерідко закінчувалося тим, що я нишком поволі зісувався з фотеля й навкарачки досліджував холодну долівку між ногами людей. Однак це також швидко набридало. Тож мусив чекати, поки фільм закінчиться. На полотні панове й панії безгучно розтуляли й закривали роти, лише пригравала музика. Спершу фортеп’янова, а потім, здається, з грамофонних платівок.
Знимка blog.i.ua

Але ми все одно мусили повертатися додому. З площі Смольки йшли вулицею Подлевського[Подлевського — нині — вул. Гребінки], загалом нецікавою, а потім маленькими вуличками Шопена й Монюшки, де сильний запах кави з поблизької фабрики сповіщав, що от-от стане видно нашу кам’яницю. Залізна брама була стара й масивна, далі — кам’яні сходи. Задніми сходами, отими кухонними, ходити не належало. Вони були спіральні, тож дуже круті, і видавали глухе бляшане відлуння. Щось мене туди тягнуло, однак на подвір’ї, через яке треба було спершу пройти, водилися щури. Якось один із них з’явився аж у нашій кухні. Але тоді я вже мав років десять, а то й одинадцять. Щур був страшний — коли я пішов на нього з кочергою, він скочив мені на груди. Я втік і не знаю, як склалася його подальша доля.
Галицький сейм. photoshare.ru

Ми займали шість покоїв, одначе власного я не мав. При кухні був прохідний покій із лазничкою за дверима, пофарбованими в тон стіни, старою канапою й теж старим бридким креденсом, у якому мама тримала припаси. Далі коридор, а в ньому — двері до їдальні, батькового кабінету та спальні батьків. Окремі двері вели до особливої зони — почекальні для пацієнтів і батькової ординаторської. Я мешкав начебто всюди й начебто ніде. Спершу спав із батьками, потім на тапчані в їдальні. Я намагався оселитися в якомусь місці на постійно, але чомусь із цього нічого не виходило. Коли було тепло, я окуповував маленький кам’яний балкон у батьковому кабінеті. Звідти атакував довколишні кам’яниці, бо їхні комини, хлюпаючи димом, перетворювалися на військові кораблі. Не менш охоче я бував там Робінзоном або й самим собою на безлюдному острові. Мої зацікавлення, мов той в’юн, від самого початку крутилися довкола гастрономічних вражень, тому провідною справою було накопичування провізії. А саме, лущеної кукурудзи в маленьких паперових трубочках або навіть бобів, а коли був сезон, то й черешень, які ще й виконували роль стратегічної сировини — кісточками можна було незлецьки стріляти з короткоствольної чи звичайної зброї, стиснувши її у пальцях. Часом я цупив кавові карамельки-«гоп’єси», часом конфісковував зі столу рештки обіднього десерту. Я обкладався тарілочками, мішечками, пакетиками й починав важке й повне небезпеки життя самітника. Грішник, навіть злочинець, я мав над чим замислитися. Адже я навчився вламуватися до середньої шухляди креденса в їдальні, де мама ховала пляцки й торти. Я виймав верхню шухляду й ножем обрізав круги солодкого тіста, споді¬ваючись, що ніхто не помітить їхнього зменшення. Потім збирав і з’їдав крихти, а ніж — знаряддя злочину — старанно облизував, аби знищити сліди. Іноді понура пристрасть до зацукрованих фруктів, якими прикрашали кондитерські вироби, боролася в мені зі здоровим глуздом і я неодноразово облуплював глазуровану поверхню. Я обдирав її від зеленого очерету, який солодко скрипів на зубах, від помаранчевих шкоринок і цукатів, роблячи лисини, не помітити які було неможливо. А потім із відчуттям безнадії та зі стоїчним відчаєм очікував наслідків свого фатального вчинку.

вівторок, 4 серпня 2015 р.

Безславний ювілей Славська-2

Обласна адміністрація краще за істориків знає, коли заснували курортне містечко
Цього року Львівська обласна адміністрація вирішила побавитись у гучні ювілеї. Привід для цього знайшовся доволі легко, що дуже важливо – далеко від Львова, і що найважливіше – дає привід освоїти під благим приводом чималі бюджетні кошти. Отож за одним із розпоряджень Львівського намісника Олега Синютки цього року належить відзначити 1000-ліття славного селища Славське. Для цього навіть створили оргкомітет у який, звісно, увійшов керівник облавтодору а також заступник голови Юрій Підлісний, ну і (за згодою) селищний голова Михайло Кінаш. На жаль чи на щастя до підготовки ювілею не залучено жодного фахового історика. Втім найпікантніше, що судячи по всьому, чиновники навіть не порадились з істориками стосовно обґрунтованості такого ювілею. У результаті чого у ЗМІ з’явився лист за підписом низки науковців істориків та етнологів у якому стверджується, що згаданий ювілей не має під собою жодного підґрунтя – письмові свідчення говорять, що селище вперше згадується лише під 1483 роком, так само там не проводилось жодних археологічних досліджень, які б могли підтвердити реальну дату заснування селища. Що цікаво, у своєму розпорядженні чиновники так само не подбали про проведення наукових досліджень стосовно історії селища. А вже коли у ЗМІ з’явились обгрунтовані заперечення науковців обласна влада тихо «з’їхала» з теми день селища вже відзначали без згадки про «ювілей». 
Однак нас зацікавила тема – коли ж насправді на Бойківщині з’явились села та містечка, коли і як цей край було заселено людьми. Про це я розмовляв з директором інституту етнографії НАН України, академіком Степаном Павлюком.
Знимка trostian.at.ua

Про те, чи варто в такий спосіб привертати увагу до Славського
Звісно, увагу до Славського потрібно привертати, так само у нього треба вкладати кошти та інвестиції, однак не можна робити це у такий дуже невдячний спосіб. Це невігластво, такі речі не можна робити – це обман людей. Це низького калібру дії, тож в обласній адміністрації, могли б подумати, що поруч є інші села – Гребенів, Тухля, те саме Сколе – чому б їх не возвеличувати, не відзначити їхній «ювілей».

Про помилки, які іноді допускають відомі вчені та про те, чи вони їх визнають
Датування населених пунктів – доволі складне заняття і навіть досвідчені вчені допускають при цьому помилки. Наприклад, дуже добротний дослідник Леонтій Войтович написав, що в ХІ столітті на території сучасного Сколівського району виникло близько десяти сіл. Однак згодом він докладніше вивчив це питання та визнав власну помилку. Тепер він сам іронізує із себе, що він так швидко заселив карпатську Бойківщину, і каже, що це була гіпотеза, яка базувалась винятково на легенді, а не конкретних документальних даних. (доктор історичних наук, професор Леонтій Войтович став один із авторів листа у якому йдеться про безпідставність ювілею Славського. – О.С.).
Якщо йдеться про те, що необхідно вкласти кошти у селище Славське, я би радив обласній адміністрації відмовитись від згадки про 1000-літній ювілей, визнати, що Славське таки засновано у 15 столітті – нічого поганого у тому немає.

Знимка davaypoedem.com

Про ювілей села Пеняки
Нещодавно я отримав запрошення на святкування ювілею села Пеняки – це дуже цікаве поселення, яке є батьківщиною графа Дідушицького – засновника Львівського природознавчого музею, мецената та патріота, поляка, який був дуже прихильний до українців. Село Пеняки має багато унікальних пам’яток, цього року вони святкують ювілей, оскільки перша писемна згадка про село Пеняки датується 1415 роком. І вони чітко, як цивілізовані люди відзначають 600-літній ювілей, при цьому не стверджують, що вони є старіші за Київ. Саме тому 10 докторів наук висловили своє обурення малограмотними діями львівської влади.

Про «натягнутість» дати заснування Києва
Ми не маємо точних документальних про те, коли заснований Київ. Однак є пам’ятки, які свідчать, що там було поселення. Ми не знаємо його назви, це інше питання. Однак, якшо повернутись у наші гори то мене не цікавить, чи поселення, яке там було називалось Славське, чи якось інакше. Ми в Карпатах знаходимо неолітичні сокири – то чи означає, що маємо казати, що Славську кілька тисяч років? Чи моїй рідній Волосянці? Є всі підстави стверджувати, що Славсько виникло дійсно пізніше, і його назва, ймовірно, пішла від імені Славко, Славко-о, бо тоді населені пункти називалися за іменами власників чи впливових людей. Маємо 700-сторінковий довідник про назви, які зустрічаються в Карпатах, який уклав відомий дослідник Михайло Худаш де він наводить дані, що переважна більшість населених пунктів походило від імені власника, господаря, якоїсь поважної особи.

Музей Бойківщина у Самборі Знимка bojky.wordpress.com

Про використання археології для спотворення дати заснування населеного пункту.
Я не думаю, що для цього використовується археологія, то є трохи банально. Для датування, для уточнення історичних подій користуємось писемними та матеріальними пам’ятками, фольклором та переказами, і коли сукупно бачимо, що більшість фактів підтверджують це, то ми можемо говорити або гіпотетично, або достовірно, що так було.

Про реальну дату заснування галицьких сіл
Справді, коли ми хочемо встановити дату заснування поселення – ми кажемо або про письмову згадку, або про непоодинокі археологічні матеріали, що можуть свідчити, що там велося господарське життя. Однак археологічні матеріали не можуть встановити точної дати, там може бути похибка навіть в межах століття. І навіть якщо маємо першу згадку, це не означає, що саме того року було засновано село чи місто. Звісно, ще до першої згадки там вже було господарське життя. Так було, наприклад, і у випадку Києва, який розташовано на такому зручному місці, де були і гаї, і вода, що дозволяло розвиватись і мисливству, і рибальству. Звичайно, що можна сказати, що Києву 1500 років, але це лише припущення.

Знимка bojky.wordpress.com

Про дату заснування Львова.
Знову ми не можемо говорити про якісь точні датування. Олег Осаульчук який робить багато археологічних розкопок у Львові, має підстави говорити, що поселення тут було набагато раніше, аніж вперше згадується Львів. Але нам ніколи не буде дано знати, як ті поселення називалось. Те, що поселення на території Львова були раніше, не підлягає сумніву, адже міста ніколи не виникали на порожньому місці. Тим більше, що Львів виник на перехресті доріг, де йшли постійні міграції з півночі на південь, це була дуже активна територія.

(Продовження. Поч. див. http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/1000-1483-30-1015-8-1483-15-100-200.html)

субота, 1 серпня 2015 р.

Про що писали львівські газети у серпні

2 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

До Львова привезли пальми з Абхазії

Львівський трест зеленого будівництва завіз до Львова з Нового Афона (Абхазія) 700 штук декоративних пальм.
Ці пальми будуть висаджені в оранжереї Стрийського парку. Взимку ними будуть прикрашені львівські театри, а літом вони будуть в парках міста.

7 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

А пальми таки у Львові були. Знимка photo-lviv.in.ua

 
А це вже сучасна пальма у Львові. Знимка ru.wikipedia.org

В Немирові втратили смак до вивчення теорії

В Немирівському районі несерйозно ставляться  до справи марксистсько-ленінського навчання комуністів. Коли зимою в районі дещо робилось, то тепер райком партії і його перший секретар тов. Пинюгін зовсім забули про марксистсько-ленінське навчання комуністів та радянського активу. Досить сказати, що за сім місяців питання теорії ні разу не виносилось на обговорення райкому партії. Партактив району перестав вчитись, а у райкомі партії цього ніби не помічають. Правда тов. Пинюгін намагається доказати, що в Немирові не так то й погані справи в справі теоретичного навчання комуністів.

9 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

Там, де не керують хлібозаготівлями

Краковецький район один з перших районів у області почав косовицю хліба . З перших днів жнив у районі розгорнулась молотьба.
Від початку збиральної кампанії минув місяць. Здавалося, що керівники району вживуть усіх заходів до того, щоб одноразово з розгортанням жнив та молотьби забезпечити масове здавання селянами хліба в рахунок хлібопоставок.
Але цього не сталося. Краковецький район ганебно відстає з хлібопоставками. На 5 серпня план хлібозаготівлі тут виконано лише на 6,4 проц.
Чим же пояснити те, що в Краковці так неприпустимо зривається виконання плану хлібозаготівель?
Перш за все тим, що тут керівництво району не забезпечило широкого розгортання масово-роз’яснювальної роботи серед населення по достроковій здачі хліба державі, не мобілізувало партійні, комсомольські та радянські організації на виконання плану хлібозаготівлі

25 серпня 1946 року, «Вільна Україна»

На Львівщині можна вирощувати кавуни, дині, сині баклажани і перець

(Про досвід радгоспу Щирець)

Якось навесні у Львові відбувалася обласна нарада спеціалістів сільського господарства.
Говорили тут про підготовку до весняної сівби. Секретар обкому партії тов. Грушецький, що виступив на нараді, звернув увагу присутніх на те, що Львівська область мусить бути передовою не тільки по вирощуванню зернових, але й інших культур і, зокрема, овочів. Ніяк не можна погодитись, -- говорив тов. Грушецький, -- з думкою деяких людей, що на Львівщині не можна вирощувати прекрасні помідори й перець, смачні кавуни і дині.
Підняте питання було дуже доречниим. Його обговорювали на всі лади. Були висловлювання й такі, що, мовляв, пробували робити це й раніше, та нічого не виходило. Але переважна більшість присутніх на нараді згодилася на тому, що нічого гаяти час, треба починати розводити городину тепер, з цієї весни.

4 серпня 1967 «Вільна Україна»

Чекають… аварії

У Львові по вулиці Галицькій, 10, на подвір’ї височать два чотириповерхові будинки, так звані флігелі. Кілька років тому там жили люди. Але коли до Ленінського райвиконкому надійшов перший сигнал про те, що вони можуть завалитися, всі мешканці з них були відселені. І добре, що це було зроблено своєчасно. Незабаром в окремих квартирах почали обвалюватися стелі, балкони.
Тоді ж у виконкомах міської і районної Рад депутатів трудящих керівні працівники констатували: «Будинки аварійні і підлягають знесенню».
Висновки цілком правильні. Флігелі дійсно треба було негайно розібрати. Та минали роки, а про виконання поставленого завдання ніхто і не думав. Правда у 1966 році з цього приводу у Ленінському райвиконкомі точилося багато різних розмов. Та далі справа не пішла. 
І ось тепер стоять ці два флігелі як пам’ятники безгосподарності. Райкомунгоспівці, боячись, щоб будинки не завалились, з усіх боків підпирали їх великими стопами. Однак гарантії , що цього не станеться, ніхто не дає. А в будинок тим часом прийшли нові господарі – щурі. А такі «сусіди» завдають багато шкоди магазину N3 фірми «Одяг» і громадянам, які мешкають поряд з аварійними будинками.
Виникає запитання: коли ж нарешті працівники Ленінського райвиконкому перейдуть від слів до діла?

19 серпня 1967 «Вільна Україна»

З трудовою перемогою автобусобудівники!

З конвеєра складального цеху ЛАЗу зійшла 40-тисячна машина
Вчора львівські автобусобудівники зібрались на загальнозаводський мітинг, присвячений відкриттю монумента великому вождю і засновникові Комуністичної партії, Радянської держави, вчителю трудящих всього світу – Володимиру Іллічу Леніну.
Ще одну радісну подію відзначив у цей день колектив заводу – з конвеєра складального цеху зійшов 40-тисячний автобус. Це передсвятковий рапорт рідній Батьківщині, трудовий подарунок 50 роковинам Великого Жовтня.
-- Сьогодні, -- сказав у своєму виступі директор заводу О.Ф.Следь, -- колектив львівських автобусобудівників відзначає славну сторінку в житті заводу – з конвеєра складального цеху зійшов 40-тисячний автобус. Порівняно недавно – 10 років тому, завод виготовив першу промислову серію ЛАЗів – всього 300 штук. А сьогодні ми можемо з гордістю сказати – машини з маркою «Львів» курсують по всіх магістралях країни, по багатьох дорогах за рубежем. А до кінця п’ятирічки ми будемо випускати 10 тисяч автобусів на рік. 

6 серпня 1991 року, «За вільну Україну»
В'ячеслав Чорновіл. Знимка www.kryjivka.lviv.ua

Готується осінній наступ

На черговому засіданні ради Львівської обласної організації Української республіканської партії вирішено провести 1 вересня у Львові обласну маніфестацію проти підписання союзного договору. У ній повинні взяти участь усі райони і міста Львівщини. Розпочнеться маніфестація о 15 годині. Вона пройде центральними вулицями Львова і завершиться масовим мітингом біля оперного театру.
Водночас рада ЛОО УРП прийняла рішення про масовий виїзд у Київ 15 вересня для участі у загальноукраїнській маніфестації. Мета її така ж – не допустити підписання нового союзного договору.

20 серпня 1991 року, «За вільну Україну»

Львів, 19 серпня

Вже з самого ранку, довідавшись про путч у Москві, до обласної ради поспішили народні депутати України, депутати місцевих рад.
Голови Львівської обласної Ради В’ячеслава Чорновола на місці не було. Вчора о 14 годині він прибув із Запоріжжя до Києва. У другій половині дня В’ячеслав Чорновіл передзвонив до першого заступника голови Львівського облвиконкому Степана Давимуки. Він повідомив, що мав намір взяти участь у роботі Президії Верховної Ради України. Але його на це засідання не допустили. Воно почалося без кворуму. В’ячеслав Чорновіл розцінив виступ Леоніда Кравчука по телебаченню як обтічний і невизначений.