Навколо вежі на Високому замку з Оксаною Форостиною

Ще один роман, який можна зарахувати до нашої «Антології Львова» -- книга львівської журналістки Оксани Форостини Duty Free. Його дія розгортається у складні 90-ті роки минулого століття, однак авторка дивиться на рідне місто очима іноземця Елайджи, який приїхав у Львів у відрядження. Власне уривок, який я пропоную вашій увазі цікавий тим, що він показує, наскільки складно іноземцям орієнтуватись у Львові. Подібна історія описана у романі Віктора Суворова «Акваріум» (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_10.html). А це наводить на думку що Львів таки справді складний для орієнтації. Зрештою, слово Оксані Форостині. 

Знимка krytyka.com

Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна потяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху — брами старих будинків, дерев’яні сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна — здається, ці помешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порцеляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах — і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґраундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, пафосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», взагалі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші — до однієї з міських маґістралей. Ще інші — до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих одноповерхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в цілком сільського типу обійстях — з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстями-острівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим — у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або — й це найекстремальніший варіант — у віддаленій одноповерховій забудові, де не люблять чужинців, і яку мешканці міста іноді називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під замкову гору, якщо бути точними. Але товже зовсім інша історія.

Знимка www.theinsider.ua

Тут повільні вулиці – завжди були – повільні настільки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде, як може йти бізнес у такому  викривленому просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігається цей звичай – у гарну погоду виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двір-колодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козаки-розбійнки й загубилися у порослих травою подвір’ях. Ейладжа й сам тут кілька разів несподівано блукав, по-дурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фортечна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпечувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та нами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика.

Знимка alex-shutyuk.livejournal.com

Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один із своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.

По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель єдина реальність – світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах – їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.

Знимка  www.lvivcenter.org

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну не те, щоб кохався – страхався, причому невдало, бо був викритий сторожем, старим кагебістом. І не те щоб під нею – у підвалі технічної будівлі стратегічного об’єкта. Інші старі кагебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт…

Вежа була маяком для тих, хто наближається до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори – Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви – маяком для подорожніх. 

Львівська магістраль тестує туристичні залізничні маршрути

На Львівській залізниці цими днями тестували туристичні залізничні маршрути, а для цього запросили 30 експертів з різних країн світу. Для них протягом цих вихідних були проведені екскурсійні поїздки в межах акції «З музею в музей» станціями Львів-Жовква, Львів-Підзамче-Личаків, Львів-Клепарів-Рясне-Ясинецький кар’єр. Також вони відвідали музейний комплекс вузькоколійної техніки «Золота лісова залізниця» у с. Коростові Сколівського району та геологічну експозицію зі взірцями залізничної техніки в інформаційно-освітньому центрі парку «Знесіння» -- розповіли мені у прес-службі Львівської залізниці. 

Знимка uk.wikipedia.org

Науковці, митці, фотолюбителі та залізничники з Німеччини, Франції, Великобританії, Австрії, Болгарії, Чехії та України після відвідин Галичини планують видати фотоальбом-дослідження «Ексклюзивні подорожі залізницями України», матеріал для якого збиратимуть у залізничних турах. 

Львівська залізниця уже не вперше запрошує зацікавлених людей до реалізації подібних проектів. Зокрема, наслідком такої співпраці вже стали кілька фотоальбомів про старовинні залізничні перлини, зокрема і українські, які вийшли друком у видавництвах Німеччини та Австрії.

Тепер всі знатимуть, де знаходилась фабрика горілок та лікерів Бачевського

У найдавнішій дільниці міста – Підзамче Інститут міста в рамках проекту «Ревіталізація Підзамче» розпочав встановлення 12 таблиць з інформацією про найцікавіші об’єкти. Серед будівель, які отримали ознакування, – одна з найдавніших сакральних споруд Львова – церква Святої Параскеви П’ятниці, монастир Св. Онуфрія, де поховано першодрукаря Івана Федорова, яскравий зразок функціоналістичної архітектури міжвоєнних років ХХ століття Палац культури ім. Гната Хоткевича, приклади промислових об’єктів – будівлі фабрики горілок та лікерів Бачевського, колишній млин фірми «Д. Аксельбрад і син» -- про це мені розповіли у прес-службі Львівського магістрату.

Знимка прес-служби магістрату

За основу текстів для інформаційних таблиць взято інформацію із путівника «Підзамче: історія іншого Львова», виданого в рамках проекту у 2013 році. Інформаційним наповненням путівника займався дослідник Андрій Бондаренко у співпраці з Центром міської історії Центрально-Східної Європи.

«Вже на другому році проекту можна сміливо сказати, що львів’яни почали активно відкривати для себе цю дільницю міста. Коли ми тільки починали процес встановлення табличок, мешканці, керівники організацій та настоятелі храмів розповідали нам цікаві факти про кожен об’єкт, про усе Підзамче, переконували, що варто встановити таблички, як мінімум, на кількох сусідніх будівлях поряд із кожним об’єктом», – розповіла Ярина Мельник, координатор проекту «Ревіталізація Підзамче».

Проект спів фінансується Міністерством Закордонних справ Польщі. Нагадаю, так само польські урядові структури спів фінансують ряд інших проектів у Львові, зокрема відновлення особливо цінних надгробків на Личаківському цвинтарі, роботи з реставрації вірменського Собору а також роботи з облаштування дитячих майданчиків на Підзамче.

Колись ця вулиця була Королівською

Напевне, колись на цій вулиці жити було престижно, бо ж називалась вона Королівською. Ну зовсім не випадає так називати вулицю на загумінках, де після дощу болото по вуха. В совіцькі часи її назвали Комунальною – суто по-пролетарськи, адже тоді пролетаріат вважали гегемоном історії. Однак після розвалу імперії, уже на початку 90-х років, вулицю перейменували на честь українського військового діяча Романа Дашкевича. Втім загальний занепад Підзамчого таки дався взнаки, і від колишньої королівської величі тут не залишилось і сліду. Вулиця Дашкевича, що пролягає від Замарстинівської до Жовківської, є радше транспортною артерією і фактичним продовженням Хімічної – через Жовківську до Донецької. Багато пилюки від автомобілів, що дуже помітно на вікнах будинків, розташованих майже впритул до дороги. Вузькі тротуари подекуди лише з одного боку, старі будинки, але немає пам’яток архітектури. Тут ви не знайдете престижних будівель, навпаки, в деяких помешканнях позабивали вікна – картина в цілому не характерна для Львова, однак на Підзамчому таке трапляється доволі часто. Це свідчить про депресивність цієї дільниці міста.

Якщо захочете випити кави, виникнуть проблеми: єдина кав’ярня  розташована на перехресті зі Замарстинівською – величенький дворик у сільському стилі, ціни доступні, однак великого бажання посидіти там довго у мене якось не виникало. Колись офіс «Львівської газети» містився поруч, на Замарстинівській, і альтернативи цьому дворику банально не було.

Доволі сумне видовище і на прилеглих вулицях. На Узбецькій взагалі немає асфальту (можливо, він колись був, і місцями там можна відшукати його залишки). Дещо веселіше на паралельній вулиці Ткацькій. Власне Ткацькій таки реально пощастило, адже саме тут розташовано солодке серце Львова, його гордість – кондитерська фірма «Світоч». Напевне, тому вона більш ошатна та доглянута, однак часом із Ткацької тягне характерним запахом – так на підприємстві виготовляють чергову порцію славетного львівського шоколаду.

Ще одна цікава вулиця – Біляшівського. Власне, це не вулиця, а провулок, який з’єднує вулиці Дашкевича та Янки Купали. У «Вікіпедії» йдеться про те, що саме вона є найкоротшою вулицею Львова. Завдовжки 30 метрів, мовляв, перевірено рулеткою. Не знаю, рулетки в кишені не ношу, тож був би готовий у це повірити, якби не одна обставина – на «Яндексі» позначено цю вулицю, як таку, що сполучає ту ж таки Ткацьку із вулицею Янки Купали, перетинаючи вулицю Дашкевича. Довжина вулиці становить уже 100 метрів. Не знаю, чи можна тим москалям довіряти, напевне, все залежить від того, де є кінцеві точки відліку.

І все ж таки у запустінні вулиці Дашкевича є певний шарм, колишня велич, яка розчинилась десь у небутті. Королівська, колись важлива та гонорова, нині запилена, а на ній можна зустріти поодиноких пішоходів, які невідомо що роблять тут. Цікаво інше: не так давно за грантові кошти, що надійшли від поляків, на вулиці Жовківській, за кілька десятків метрів від Дашкевича, відновили дитячий майданчик – з гарними настінними розписами за мотивами казок та пісочницями, які закриваються. Кажуть, що таким чином міська влада намагається точково вдихнути життя у цю цікаву історичну дільницю Львова. Можливо, щось зміниться і на вулиці Дашкевича? Тим паче, що солодка легенда Львова зовсім поруч.

Фабрику горілок і лікерів Бачевських та інші пам’ятки архітектури на Підзамче ознакують

У Львові таки всерйоз взялися за порятунок найстарішої дільниці міста – Підзамче. Найближчим часом найвідоміші пам’ятки Підзамчого, серед яких славетна фабрика лікерів та горілок Бачевських, ознакують. Загалом Інститут міста встановить 12 інформаційних табличок на найцікавіших пам’ятках архітектури та історії, які є на Підзамчому. Тут буде короткий опис пам'ятки українською та англійською мовами, а просунуті та особливо допитливі мандрівники зможуть скористатись електронним кодом, який скеровуватиме на окрему сторінку сайта проекту «Ревіталізація Підзамчого», де опублікують більше інформації про будівлю. Цю радісну новину мені оповіли у пресовій службі Львівського магістрату.

Будівля колишнього млина фірми «Д. Аксельбрад і син». Фото www.varianty.net

Інформаційні таблички будуть на таких будівлях:

- будівля залізничної станції «Підзамче» - вул. Огіркова, 1;
- будівля колишньої фабрики горілок і лікерів Бачевського – вул. Б. Хмельницького, 116;
- будівля колишньої лакофарбової фабрики Г. Блюменфельда – вул. Хімічна, 4;

- кам’яниця Шульців – вул. Б. Хмельницького, 56;

- костел Святого Мартина – вул. Жовківська, 8;

- будівля колишнього Дому працівників громади міста – вул. С. Кушевича, 1;

- будинок, у якому мешкав письменник С.Грабінський – вул. Лобачевского, 18;

- церква Святої Параскеви П’ятниці – вул. Б. Хмельницького, 77;

- Василіанський монастир Святого Онуфрія – вул. Б. Хмельницького, 36;

-будівля колишнього млина фірми «Д. Аксельбрад і син» - вул. Б. Хмельницького, 88;

- будівля колишньої 5-ї гімназії – вул. С. Кушевича, 5;

- кам’яниця середини 19 століття – вул. Донецька, 5.

Станція Підзамче Фото geolocation.ws

Зовсім недавно (http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_10.html) «ЛР» писав про те, що на вулиці Огірковій, 2 реставратори завершили відновлення історичної брами. А трохи давніше у нас був репортаж (http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_15.html) про житло єврейського фабриканта Д. Аксельбранда на вулиці Хмельницького, 88. Сподіваюсь, що з часом туристи зможуть не лише прочитати гарну інформаційну вивіску, а й оглянути його зсередини. А про станцію Підзамче можна прочитати тут: http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_14.html

На Підзамче відреставрували останню браму

На вулиці Огірковій, 2, що на Підзамче реставратори відновили стару браму. Ці роботи стали завершальними у цьому році у проекті «Ревіталізація Підзамче», який втілююється у нашому місті – оповіли мені у пресовій службі Львівського магістрату. Відреставруват двері запропонували мешканці будинку, вони ж оплатили 15% вартості робіт, які загалом склали понад 21 тисячу гривень. Попередньо двері оглянули фахівці з німецької програми GIZ, які вже тривалий час працюють у нашому місті допомогли врятувати не одну браму, та не один балкон. Брама на вулиці Огірковій стала останньою, реставрацію якої завершили у цьому році.

«На кожному етапі виконання робіт виникали цікаві деталі. Попередньо було встановлено, що цю браму вже намагались реставрувати, однак роботи було виконано недбало й унікальні деталі оздоблення металевої ковки та деревини було знищено. Реставраторам довелось докласти багато зусиль, аби відновити браму у повній красі. Дуже сподіваємось, що мешканці в подальшому дбатимуть про неї», – зазначила Ярина Мельник, яка є керівником цього проекту.

Фото пресової служби магістрату Львова

Брама є дуже цікавою, адже будинок знаходиться недалеко від залізничнох станції «Підзамче», також її добре видно з вулиці Криничної.

Проект «Ревіталізація Підзамче» реалізують Інститут міста (Львів) та Інститут розвитку міст (Краків), у рамках Комплексної стратегії розвитку Львова. Проект співфінансується у рамках Польської програми допомоги заради розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.

Королівське джерело під Високим Замком

«11 листопада 1787 року о 12 годині об’явилась людям Діва

Марія і подарувала людям це джерело» -- цей напис можна прочитати біля джерела на Підзамчому. Воно таки є справжнім місцем паломництва львів’ян, де облаштовано два басейни, які наповнюються джерельною водою. Поруч -- фігура Божої Матері, яку встановлено 28 серпня 2005 року та Хресна дорога, яка знаходиться неподалік.

Втім вода з джерела тече далі, вниз по схилу, звідки стікає на штреку – цей мініводоспад можна спостерігати безпосередньо на залізничній станції, звісно, якщо у той момент на колії немає потягів. Можемо припускати, що раніше це був потічок, який ніс свої води у тоді ще не засмічену Полтву.

До джерела за свяченою водою

Але це  –  офіційна версія появи джерела, однак не так давно львовознавець Юрко Охріменко висловив припущення «Львівському репортажу», що насправді це джерело набагато давніше і, коли воно з’явилось, достеменно нікому не відомо. Однак вже у 14 столітті мешканці Підзамчого таки пили його воду. Щоправда, тоді воно називалося Королівським.

Вода з джерела стікає на штреку

Юрко Охріменко стверджує, що згадки про королівське джерело у Львові не раз трапляються в середньовічних документах. Це, зокрема, привілей короля Лева Даниловича, який дозволяв міщанам користуватись водою з джерела, розташованого на грунтах, які належали церкві святого Миколая. Ці документи не раз досліджував молодий Іван Крип’якевич, однак, де саме розташовувалось це джерело, досі ніхто не знав. «Грунти, що належали церкві святого Миколая, простягались від сучасного проспекту Чорновола і до долини Полтви», -- стверджує Юрко Охріменко. Власне у цій частині Львова це єдине джерело з потужним дебетом води, тому воно й було королівським – наступні правителі Галичини підтверджували цей привілей для мешканців Підзамча, аж доки внаслідок поділу Польщі 1772 року Львів не потрапив під владу Австро-Угорщини. Нова влада одразу почала масштабні реформи – тоді були розібрані міські мури та фортеця на Високому Замку. Щодо джерела – 1787 року тут з’явилась Матір Божа, що й врятувало його від знищення. Джерело пережило ще кілька держав, зокрема, й часи атеїстичної тьми.