вівторок, 19 травня 2015 р.

Рудно – селище під соснами

Так вийшло, що за багато років журналістської роботи я лише тепер вперше побував у Рудно. Хоча це зовсім близько від Львова, понад те – фактично селище є частиною Львова. При тому що у Брюховичах доводилось бути не один, і навіть не п’ять разів (приводи були різноманітними), про Винники я вже мовчу – там рахунок йде, напевне, на десятки, навіть у найвіддаленіших райцентрах області так само доводилось бувати неодноразово. Не те, що Рудно було для мене метою – так склалось. Хоча з іншого боку на фоні тих таки Брюхович та Винник Рудно виглядає доволі таки блідо – якихось відомих об’єктів, як то пам’яток там начебто й немає. Так само як і подій. Це Брюховичі примудряються багато років поспіль не сходити з перших шпальт газет, чи тепер уже, зі стартових сторінок сайтів своїми скандалами навколо землі у лісах. Це Винники набули скандальної слави своїми гучними відставками міських голів та їх корупційними діяннями. Натомість Рудно, хоч воно і є близько до Львова, хоч і земелька тут так само приваблива, як і в інших супутниках Львова, обходяться без скандалів. Навіть і не знаю що сказати – чи то тутешні депутати та селищна влада – зразок чесності та порядності, чи то вміють не виносити сміття з хати тихо утилізуючи його на задньому подвір’ї. 





У підсумку привід поїхати у селище з’явився лише тепер – місцева громадазуміла придбати для свого земляка – бійця «Айдару» Михайла Драгана автомобіль-позашляховик УАЗ яким він і вирушив на фронт.
Втім про Рудно у мене є ще один спогад дитинства. Точніше не так про Рудно, як про знаменитий 84-автобусний маршрут, який тоді їздив із селища на площу Липневу – іноді ними доводилось користуватись. Їздили на цьому маршруті російські ЛіАЗи – величезні, повільні і незграбні автобуси, до того ж неймовірно  торохкотіли, що особливо відчувалось коли випадало їхати на задньому майданчику автобуса. Найпарадоксальніше, що попри свої велетенські розміри вони майже завжди були переповнені. Його порядковий номер фактично залишився, зазнавши лише деяких змін – тепер це 184-а. Цифру один додали як до автобуса з обласним статусом. Якийсь час автобус мав два варіанти маршруту, однак 184-й маршрут у підсумку закрився. Втім на транспортне сполучення з селищем це, здається, не дуже вплинуло.

Ну а обласний статус автобусного маршруту полягає у тому, що частину свого шляху автобус проходить через найбільше галицьке село Зимна Вода. Власне про цей факт варто згадати з огляду на той факт, що Рудно і Зимна Вода між собою тісно пов’язані. Виходить так, що Львівська кільцева дорога є фактичною межею між Львовом та Зимною Водою – з одного боку дороги Львів – з іншого – крайні хати села. Однак це вже Пустомитівський район. Минаєш останні хати Зимної Води, за якими йде залізниця на Мостиська, а одразу за колією починається Рудно. І вже у центрі селища – залізнична платформа «Зимна Вода». Отож межа між двома населеними пунктами проходить по колії. Цікаво що до 1995 року існував залізничний маршрут «Львів-Рудно», який ходив через Клепарів та Рясне. Однак згодом електричка не витримала конкуренції із маршрутками.

Втім Зимна Вода і Рудно пов’язані між собою не лише географічно, а й історично – у XIV столітті вони утворювали маєткову цілість під назвою Зимна Вода, при цьому село користувалось «руським правом» -- про це згадується під 1365 роком. Назва Зимна Вода пішла від холодних ставів, які тут були. Зауважимо, що поруч знаходиться ще одне село з «температурною» назвою – Холодновідка. Щодо останньої, то існує бувальщина про те, що дехто перекладав цю назву на російську як «Холодноводковка». Ну це кому що ближче… Щодо назви Рудно, то вона виникла після 1461 року. Зауважу, що на Галичині доволі багато населених пунктів з подібною назвою, як Рудки у Самбірському районі. Ймовірно вона є зменшеною формою від поширеної у слов’янських племен назв боліт, у грунті яких виступала рудувата або червонувата глина – рудава, руда.

У будь-якому разі тривалий час обидва села – Рудно та Зимна вода виступали як єдиний маєток міняючи одного господаря за іншим. При цьому Рудно фактично було присілком Зимної Води і лише у 1866 році різко відокремилось, перетворившись у самостійну громаду. Відтоді у селі з’явився власний виборний війт та громадська рада, які не залежали від місцевого поміщика. 
І хоча згодом Рудно потужно розрослось, однак сільське минуле тут таки відчувається, надто у плануванні території. Зазвичай центром галицького містечка є центральна площа з ратушею посередині. Ратуші у Рудно немає, як і центральної площі. Просто є перехрестя вулиць, поруч з ним – залізнична станція. Просто на перехресті – магазин «Рукавичка», кілька ресторанів та невеличка фігура ангела та пам’ятний знак на честь героїв Небесної сотні і загиблих в АТО – це вже з’явилось зовсім недавно. Далі йде низка невеличких магазинчиків, пошта, а за сотню метрів – місцева школа. І хоча школа має величезне чотириповерхове приміщення до неї роблять прибудову – найкраще свідчення того, що жити у селищі є добре.

Якщо пройти трохи далі від центру по вулиці Володимира Великого то можна натрапити на вельми цікавий дерев’яний храм Покрови Пресвятої Богородиці – він був збудований у 1935 році як костел, а вже після проголошення незалежності України перейшов у юрисдикцію УПЦ КП. Ще трохи далі можна натрапити на невеличкий пам’ятник, точніше бюст Тараса Шевченка. Тарас Григорович на ньому зображений доволі моложавим чоловіком, що загалом не притаманно для сільських пам’ятників Великому Кобзарю.
Ще одна цікавинка Рудно – пам’ятний знак у старій частині селища з написом «По цій дорозі в 1648 році проходили війська Богдана Хмельницького». 

Однак найбільше Рудно уславилось саме як один з релігійних центрів Львівщини. І справа не лише у тому, що тут також функціонує церква Воздвиження Чесного Хреста, каплиця святого князі Володимира та Львівська духовна семінарія святого Духа, які належить до УГКЦ. Також у селищі є монастир святого Івана Богослова отців Студитів. Це один із колишніх підпільних монастирів УГКЦ. Адже у 50-60-х роках греко-католицькі монахи мусіли оселятись по 2-3 людини у приватних помешканнях, аби не викликати підозри совіцької влади. Отож саме у цей період в одному із будиночків на околиці селища оселилось кілька монахів із закритої Унівської Лаври. Однак невдовзі постало питання про будівництво окремого будинку – так на сусідній ділянці виник підпільний греко-католицький монастир. Його настоятелем став ієромонах Паладій. Звісно, сам монастир став осередком духовного життя греко-католиків Львівщини. 

І вже після виходу церкви з підпілля поруч із монастирем на території колишнього піонерського табору постала Духовна семінарія святого Духа.
Втім є ще одна цікава деталь, яка пов’язана із Рудном – це селише, яке розташоване під соснами. Цих дерев тут багато, вони ростуть чималими групками, створюючи особливу атмосферу. Якщо пройти по вулиці, яка йде від школи ви потрапите у невеликий сосновий гай.