субота, 29 листопада 2014 р.

Площа з останнім комуністичним пам’ятником

Як це не парадоксально, але у Львові таки збереглися пам’ятники комуністичним діячам. Причому не десь там у закамарках, а майже центрі міста. Отож ми вирушаємо до невеличкої, дуже затишної і водночас надзвичайно суперечливої за своїм характером площі Євгена Маланюка. Ця площа не належить до історичного центру міста, однак безпосередньо прилягає до вулиці Чайковського, утворюючи ромб зі сторонами близько 50 метрів, у центрі якого знаходиться пам’ятник Степанові Тудору, а навколо нього -- невеличкий скверик, що, власне, і є основною принадою площі. Це одне з найспокійніших місць у центрі міста. За кілька десятків метрів звідти з одного боку знаходиться проспект Шевченка, з протилежного так само за декілька десятків метрів – вулиця Стефаника, натомість тут направду спокійно. Недарма від цієї площі починається невелика вулиця Тиха, яка веде до задвірків Палацу Потоцьких та Палацу мистецтв, втім два останні відокремлено від цієї вулиці зачиненою на ключ брамою.
Площа на честь Євгена Маланюка, а пам'ятник Степанові Тудору

Так само тут майже немає об’єктів, які б притягували велику кількість людей. Тут хіба що львів’яни охоче паркують свої автомобілі. Власне, єдиним таким об’єктом є величезний будинок з численними офісами на вулиці Чайковського, 17 – якраз навпроти площі. Тут оселилися організації, які, даруйте за слово, не хочуть переїжджати в сучасні офісні центри. Між іншим, за цією ж адресою розташовано і офіс ВО «Свобода». Щодня діячі цієї націоналістичної партії ходять попри пам’ятник Степанові Тудору, видатному діячу КПЗУ та комуністичного руху в Західній Україні. Напевне, річ у тім, що Степан Тудор не мав за собою такого шлейфу одіозності, як інші комуністичні діячі, зокрема Ярослав Галан. А пам’ятник на його честь встановлено на площі, яка не має статусу центральної. Щобільше, Тудору пощастило, адже на вулиці Дорошенка, на місці трагічної загибелі Степана Тудора та Олександра Гаврилюка 22 червня 1941 року внаслідок німецького авіанальоту, збереглася меморіальна таблиця («Львівський репортаж» планує в одному з майбутніх постів детальніше розповісти про цю трагічну історію). Щоправда, пам’ятник періодично розписують хулігани – комунальники вже втомилися з цим боротись. Так само цікавий випадок трапився не так давно і з меморіальною таблицею. Власникові магазину, розташованого поруч, набридли постійні «художества» на меморіальній дошці, і він закрив її своєю рекламою. Втім власнику пояснили, що це не найліпший метод боротьби з хуліганами, тож рекламу довелось прибрати.
Арка, під якою Олег Тягнибок та Ірина Фаріон ходять у партійний офіс на Чайковського

Але повернемось до площі Маланюка – подейкують, що у міжвоєнні роки у її центрі знаходився фонтан. Однак то було тоді, коли «у крані не бракло води». Сучасна площа Маланюка, як і прилегла до неї вулиця Чайковського, могла б стати зразком сецесії та модерну в місті Лева – елегійна, спокійна, плавна, як і належить сецесійним площам, якби не ложка дьогтю -- модернізовані у стилі хрущовського баракко два балкони. Але це вже проблема несмаку власників і безвідповідальності чиновників, які мають дбати про історичну спадщину в місті.
Дипломатичні амбіції -- почесне консульство Франції

Елегійні лавочки

Трансформаторні будки чекають на вправний стріт-арт

Дерева та паркінг
Деякі мешканці плутають сецесію з хрущовським баракко -- як можна спохабити чудовий балкон за великі гроші


Палац Потоцьких, Вигляд із вулиці Тихої


Вулиця Тиха повністю відповідає своїй назві

четвер, 27 листопада 2014 р.

Львівські шахи – 120 років слави

Днями у Львові відбувся чемпіонат України із шахів серед чоловіків та жінок. Подібного турніру з цього інтелектуального виду спорту вже давно не було у нашому місті. Незважаючи на те, що львів’яни бережуть багаті шахові традиції, тут найбільше в Україні шахових гросмейстерів, великі шахові турніри оминали Львів. Окрім шахового турніру такого рівня, в місті відбувся сеанс одночасової гри, у якому змогли взяти участь всі шанувальники цього мистецтва (якось не випадає називати гру в шахи лише спортом).
Втім львівські шахи виявились вдячною темою з огляду не лише на цю подію, а й на тривалу історію розвитку цього виду спорту в місті Лева. Власне про шахи у Львові сьогодні та в минулому бесідували в ефірі громадського мовлення Львівського прес-клубу журналіст Роман Шостак з дослідником львівського спорту Іваном Яремком.
Іван Яремко досліджує історію львівського спорту. Фото dailylviv.com

Р.Ш.:Нинішній чемпіонат України -- це шанс повернути шахову столицю до Львова? Мені це нагадує футбольний мейнстрім, коли основні футбольні матчі грають на «Арені-Львів».

І.Я.:Шахова столиця завжди була у Львові. Листопад цього року триває під знаком шахів навіть без чемпіонату, бо маємо кілька цікавих ювілеїв. 25 листопада виповнюється 120 років з того часу, як заснували Львовскі клуб шахови. Це був перший шаховий клуб на наших теренах, який створили переважно поляки. До нього увійшли 45 шахістів, президентом обрали графа Мянчинського, зробили вступні внески і відразу організували шаховий турнір, у якому взяли участь 8 шахістів. Тоді переміг однофамілець нашого відомого шахіста, чемпіона України Степана Попеля Ігнацій Попель, який народився в Дрогобичі й наприкінці ХІХ століття грав на європейських турнірах. 12 листопада виповнилося б 80 років першому львівському гросмейстеру Леоніду Штейну, який народився у Кам’янці-Подільському, але все свідоме життя провів у Львові, тільки останні 5 років у Києві, оскільки там йому запропонували ліпше помешкання. 18 листопада виповнилось 60 років одному з найвідоміших львівських шахістів Андріану Михальчишину, який є головою тренерської комісії ФІДЕ, тобто з усіх львів’ян він займає найвищу посаду в міжнародних спортивних організаціях. Ну і, звісно, одночасно чоловічий і жіночий чемпіонати – першості такого рівня у Львові вже давно не відбувалися.
 
Перший львівський гросмейстер Леонід Штейн Фото ru.wikipedia.org
Р.Ш.: А як грали на чемпіонаті львів’яни і львів’янки?
І.Я.: Сестри Аня і Марічка Музичук -- серед лідерів. А також Наталя Жукова з Одеси.

Р.Ш.: Це дружина міжнародного гросмейстера з Росії Олександра Грищука?
Це вже не дружина Грищука, у нього тепер інша дружина, також гросмейстер. Жукова – чемпіонка Європи ще 2000 року, вона здобуває чимало перемог, що, безперечно, впливає на підсумкові результати команди України, адже грає на 3-й і 4-й дошках, де можна заробляти багато очок проти слабших шахістів. Втім це дуже хороша комбінаційна шахістка.

Р.Ш.: Серед чоловіків лідирує Іванчук?
І.Я.: Він зараз виступає невдало. Хоча пояснити динаміку гри такого шахіста дуже складно. Він показав високий клас два роки тому, вигравши у Володимира Крамника, але нині не має мотивації до перемоги над слабкими суперниками. Якщо хтось каже, що йому вже 45 років, то Вішванатан Ананд -- його одноліток.
Значно більше інтригує перспектива Юрія Криворучка, минулорічного чемпіона України, який, звісно. хотів би підтвердити це звання. Але грає вся збірна України, у кожного з них рейтинг становить більше 2700 очок, а у Криворучка – 2706. Але всім відомий вислів, що титул складніше утримати, ніж здобути.
en.wikipedia.org Володимио Крамник міг народитись у Львові

Р.Ш.: Повертаємось до 80-річчя Леоніда Штейна. Як цю дату відзначили у Львові?
І.Я. На жаль, не було жодної згадки, окрім кількох моїх публікацій. Складно сказати, як би мали відзначити цей ювілей, оскільки я не входжу до керівництва Федерації шахів Львівщини.

Р.Ш. А хто її очолює?
І.Я. Тарас Керницький, підприємець, син якого почав грати в шахи. Очевидно, тато хоче допомогти йому здобути певний рівень, тому і підтримує федерацію.

Р.Ш. Отож Федерація шахів мала би до Вас звернутися по допомогу, щоб Ви прочитали лекцію про історію шахів у Львові, і тоді б там знали, що саме святкувати.
І.Я. З такою лекцією я нещодавно виступав у одній із кав’ярень, яка підтримує відзначення історичних подій – про історію львівського футболу, тепер мене запросили прочитати лекцію про історію львівських шахів. Між іншим, 2 листопада минуло 80 років одному з перших голів Федерації шахів Львівщини Вадиму Голембо. Він досі працює доцентом у «Львівській політехніці». У 60-х роках Голембо був кандидатом у майстри спорту і очолював Федерацію – тоді взагалі гросмейстерів у Львові не було.

Р.Ш. Для тих, хто не обізнаний у шахах, нагадайте, які видатні шахісти були у Львові.
І.Я. Я складаю список гросмейстерів, котрі якимось чином пов’язані зі Львовом – чи то народились тут, чи вчились, чи тут грали в шахи. Зараз у Львові є 22 діючі гросмейстери. У жодному місті України стільки немає, але якщо рахувати всіх, хто якось пов’язаний зі Львовом, то їх є 44, однак серед них немає чемпіона світу. Хоча Володимир Крамник міг народитись у Львові. Його мама навчалась у консерваторії, а батько – в Академії мистецтв, тут у них народився старший син, після чого вони поїхали в Туапсе. Тому Крамника немає в моєму списку.
Акіба Рубінштейн провів невдалий сеанс одночасової гри у Львові uk.wikipedia.org

Р.Ш. Але нога чемпіона світу не ступала на львівську землю?

І.Я. Ступала, і не раз. Перший чемпіон світу, який був у Львові – Олександр Альохін, який 1928 року проводив у «Жоржі» сеанс одночасової гри. 1924 року побував югославський шахіст Бора Костич, який під час всесвітнього турне не міг оминути Львів. У міжвоєнні роки міжнародні гросмейстери проводили платні сеанси одночасової гри – платиш 10000 доларів і граєш із чемпіоном світу. Отож 5 березня 1931 року в будинку, де зараз обласна бібліотека, на проспекті Шевченка, тоді це було казино, Акіба Рубінштейн, який був претендентом на звання чемпіона світу і жив бідно, таким чином заробив собі на життя, провівши сеанс одночасової гри на 31 дошці. 8 партій він виграв, 8 програв і 15 звів унічию – це був один з найгірших результатів у його кар’єрі. Потім він згадував, що Львів, хоч і гостинне місто, однак його тут добряче побили місцеві шахісти. Звичайно, до Львова приїжджали видатні шахісти і у радянські часи.Тут був Анатолій Карпов, Михайло Таль, який грав у львівських турнірах. Були тут і чемпіони з шахів серед жінок – Нонна Габріндашвілі та Майя Чебурданідзе.

До 135-річчя кінного трамваю львів’янам пропонують мандрівку у минуле

«Шляхами львівських трамваїв» - тематичну екскурсію із такою назвою організовують 30 листопада ЛКП «Львівелектротранс» і ГО «Львів'яни за електротранспорт».
Історичні трамваї у депо на вулиці Городоцькій. Фото прес-служби ЛМР

У програму екскурсії входитиме поїздка на історичному трамвайному вагоні «CKD-Tatra T4SU» № 869 за маршрутом лінії кінного трамваю від Головного залізничного вокзалу вулицями Чернівецькою та Городоцькою до площі Ярослава Осьмомисла, далі трамвай їхатиме вулицями Підвальною, Винниченка та Личаківською на кінцеву «вулиця Пасічна». У зворотному напрямку трамвай проїде маршрутом найстаршого діючого трамвайного маршруту Львова «Личаків - Головний залізничний вокзал», який було відкрито 120 років тому - 30 листопада 1894 року – про це розповіли у прес-службі ЛМР.
Під час поїздки гіди-екскурсоводи із числа членів ГО «Львів'яни за електротранспорт» розкажуть про історію кінного трамваю, будівництво трамвайної лінії «Личаків - Залізничний вокзал» та про зародження у Львові тролейбусного руху (нагадуємо, що у свій перший рейс із пасажирами львівський тролейбус відправився 27 листопада 1952 року). Після поїздки учасники екскурсії відвідають трамвайне депо, де оглянуть трамваї-раритети «Sanok SN-1» №093 (1909 рік випуску - найстарший діючий трамвай Львова), «Gotha T59E» №002 (1960 року випуску - єдиний трамвай цієї моделі в Україні, відновлення якого було почато активістами ГО «Львів'яни за електротранспорт»), «CKD-Tatra KT4SU» №1001 (найперший трамвай-прототип цієї моделі), а також вишку контактної мережі №020, побудовану на базі візка та рами найпершого львівського електричного трамваю «Siemmens@Galske».
Також учасники екскурсії зможуть проїхати із трамвайного депо №1 до Залізничного вокзалу на трамваї «Gotha T59E» №002.
Збір учасників екскурсії - із 10.30 год. до 11.00 год. на кінцевій зупинці трамваїв №1, 6, 9, 10 «Головний вокзал». Трамвай для посадки екскурсантів прибуде об 11.00 год.


ПІД ЧАС ЕКСКУРСІЇ БУДЕ ПРОВОДИТИСЯ ЗБІР КОШТІВ НА ВІДНОВЛЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ТРАМВАЙНИХ ВАГОНІВ ТА ОБЛАШТУВАННЯ МУЗЕЮ ЕЛЕКТРОТРАНСПОРТУ.

вівторок, 25 листопада 2014 р.

Карти України та українські карти

Картографія – це, на перший погляд, наука, далека від політики та ідеології. Справді-бо, щоб створити карту, необхідно, беручи до уваги стан географічних об’єктів, за допомогою геодезичних приладів виміряти відстані, визначити точки координат і нанести їх на папір. Тим більше, що обриси об’єктів, з якими працюють картографи, не міняються десятками, а то й сотнями років. Але картографія є предметом ідеологічних суперечок, особливо, коли йдеться про карти, пов’язані з історією. Щобільше, офіційна наука часто не встигає за життям. Поки історики напишуть дисертації, поки скооперуються з картографами, минає чимало часу.
Власне, мій співрозмовник не є ані професійним істориком, ані географом, ані картографом. Однак він устиг попрацювати директором великого львівського підприємства, головою РДА, а також депутатом ЛОР. Втім теперішнє заняття, до якого він долучився з не меншим завзяттям, аніж до всіх попередніх своїх справ – історична картографія. Отож бесідуємо з Ростиславом Новоженцем – людиною цікавою, неоднозначною. Деякі його твердження, з погляду офіційної науки, можуть викликати сумнів, але до них варто прислухатися.
censor.net.ua

Про найдавніші карти України
У глобальному розумінні найдавнішою є карта, зображена на камені, яку знайшли на стоянці Кам’яна Могила, що біля Мелітополя Запорізької області. Це одна з найдавніших пам’яток археології, яку датують 23 тисячоліттям до нашої ери. Там є наскельні написи, які треба розгадувати, зокрема зображення річок України і навіть окремих поселень. Можна вважати, що це найдавніша з досі відомих карт. Звісно, картою її можна назвати умовно, однак річки, які на ній відображено, слугують межами земель, адже вони не змінюються і тому є природними кордонами. Тому я вважаю, що це найдавніша карта української території.
З пізніших періодів збереглися інші карти, що належать грецьким та римським мандрівникам, які подорожували нашою землею. Вони окреслюють цілісну територію, на якій проживали предки сучасних українців. Натомість карти вітчизняних дослідників не збереглися або ж їх узагалі не було. До найвідоміших належить карта французького інженера Боплана. Він багато їздив Україною, тож відобразив на карті майже всю територію сучасної України. Дослідники вважають її найповнішою мапою середньовіччя.

Про те, звідки мешканці Кам’яної Могили взяли докладні географічні відомості й нащо вони їм були потрібні
Це цікаве питання. Взагалі, період Кам’яної Могили, Мізинської протокультури у Чернігівській області – це найдавніші цивілізаційні моменти, які відомі людству. На жаль, в Україні не культивують інформації про це. Я вивчав історію первісних людей, передусім стоянку в селі Королевому Закарпатської області. Це найбільша і найдавніша стоянка первісної людини в Європі, однак про цю сторінку історії загалу майже нічого не відомо. Я спеціально їздив цього року в Королево, щоб дізнатися більше від місцевих жителів і зясував, що вони нічого не знають про цю стоянку. Вона розташована на території діючого кар’єру, тому я запитав, де він знаходиться і таким чином знайшов її.  Досліджуючи певні джерела, можна зробити висновок, що це найдавніша стоянка білої людини в Європі, пуповину білої раси закопано на території України. Але всім до того байдуже, щобільше, кар’єр уже добирається до місця, де знаходиться стоянка, і через деякий час ця пам’ятка взагалі може зникнути. Недарма, коли її відкрили у 80-х роках минулого століття, про це доповіли в Політбюро, а комуністичні керівники розпорядилися зупинити розкопки, бо, мовляв, потім українські буржуазні націоналісти будуть стверджувати, що українці є найдавнішими за походженням на землі. Але те, що ця стоянка найбільша і найдавніша, заперечити неможливо.
Про те, що спонукало людей за 23 тисяч років до нашої ери укласти карту
Карту вони склали, щоб орієнтуватися на місцевості, адже тогочасні люди постійно переміщались. Однак те, що на кам’яних брилах нанесено річки і частину української території, ще не досліджено. Цим займалися окремі науковці, як-от Юрій Шилов та Анатолій Кифішин.  лягло в основу їхніх праць. Зараз Кифішин досліджує наскельні написи в Карпатах. Про ці унікальні речі опубліковано лише невеликі наукові розвідки. Цю карту можна вважати прапрадавньою. Далі в основному відомі карти іноземних дослідників, тому що в нас картографів не було. І навіть Павло Скоропадський у період Української держави замовляв карти у Відні, адже за Брест-Литовським договором кордони України, хоч і були окреслені, але на карту їх мали нанести фахівці. А вже після того зявилися українські картографи, найвідомішим із яких був Володимир Кубійович. Його карти ґрунтовні, він навіть видав «Атляс України і сумежних країв», який перейшов мені у спадок від прадіда. Отже, робимо висновок, що розвиток картографічної науки на українських землях почався лише в минулому столітті.

(чекайте на захоплююче продовження)

субота, 22 листопада 2014 р.

Львівські площі, де рятують душу й тіло

З цієї площі починається один з найпопулярніших підйомів на Високий Замок. Втім, фактично йдеться про два підйоми – через вулицю Кривоноса, або ж сходами до 19-ї школи і далі на Високий Замок. Однак площа Данила Галицького цікава для туристів не лише як початок сходження на головну львівську вершину – тут вистачає об’єктів, біля яких варто зупинитись. Як і сусідня вулиця Лесі Українки, на якій не так давно відбувалися археологічні розкопки. Зрештою, на території сучасної площі свого часу стояли оборонні мури міста, а з Високого Замку сюди стікав струмок, який живив Полтву. Того всього тепер немає, однак залишилась площа. Будинок Української академії друкарства, який формально належить до вулиці Підвальної, не беремо до уваги.


Власне, ця площа має дві яскраві домінанти – будинок управління надзвичайних ситуацій (у минулому пожежної охорони), який розташований дещо вище, та Ляльковий театр, розташований навпроти на відстані приблизно 200 метрів, а поміж ними невеликий скверик.
Отож з нетинькованим будинком управління надзвичайки пов’язана вся історія львівського пожежництва, передусім його професійної складової. Будинок постав у 1899 -- 1901 рр. за проектом Ігнатія Брунека та Юліуша Гохбергера. Навіть зараз це не лише адміністративна будівля. Тут знаходиться пожежна частина, у розпорядженні якої є автомобілі з повним комплектом рятувального обладнання. До зони відповідальності цієї частини належить Галицький район, зокрема історичний центр міста.

З погляду архітекторів, найцікавішою деталлю цієї будівлі є скульптурна фігура покровителя пожежників – святого Флоріана, яка розташована в невеликій ніші фасаду будівлі. Втім люди, які рятують наші тіла, сподіваються не лише на покровительство свого небесного патрона, а й Матері Божої – позаду будівлі з боку Губернаторських валів можна побачити доволі велику фігуру Матері Божої.

Львівський ляльковий театр збудували згодом, у 1913 -- 1919 рр., як палату ремісників. Багато хто запам’ятовує його оригінальний арковий фасад, однак у роки незалежності він прославився не так завдяки своєму основному профілю, як культовим клубом «Лялька», який знаходився у його пивниці. На жаль, «Ляльку» таки закрили, а от її наступники культовості уже не зберегли.

Певним парадоксом площі Данила Галицького стало те, що на ній так і не збудували пам’ятник Данилові Галицькому, хоча такі плани були ще в радянські часи. Зрештою, пам’ятник засновнику міста встановили на площі Галицькій, натомість тут кілька років тому постав монумент на честь засновника чи не найвідомішої львівської традиції кавування – Юрія Кульчицького. Скверик, в якому розташовано пам’ятник, навіює спокій. Присівши на лавочці, тут можна спостерігати за автомобілями, а головне -- трамваями, які почергово застрягають у велетенському корку, що розтягується між вулицями Івана Гонти та Івана Франка.

Втім, перейшовши дорогу через трамвайну колію, потрапляєш у невеликий трикутний скверик – непогано впорядкований та охайний, а одразу за ним -- ще одна цікавинка Львова – найменша в Україні площа, яка має назву Вічева. Завдовжки вона 24 метри, а завширшки – 21 метр. Цікаво, що рух автомобілів по ній відбувається по діагоналі – вона сполучає площу Данила Галицького із площами Звенигородською та Старий Ринок.

Площа не є відомою серед львів’ян. Через малі розміри більшість містян можуть пройти, навіть не зауваживши її. Зрештою, і назва, яку вона отримала ще за радянських часів, є певною іронією – навряд чи колись тут відбувалися якісь віча. Попри малі розміри, вона має чималу історію, яка розпочалась ще наприкінці 16 століття, коли тут збудували монастир бенедиктинок. Це була площа перед монастирською брамою. Власне, монастир і нині залишається головною спорудою площі, щоправда, тепер це вже Святопокровський студійський монастир УГКЦ, а поруч з ним приватна школа Святої Софії.

Втім на цій мініатюрній площі є ще один цікавий об’єкт – меморіальна таблиця, яка сповіщає, що у будинку N1 з 1876 по 1877 рік жив Іван Франко.
Якщо ви вже опинилися тут, спробуйте відчути колорит найстарішої частини міста, в якій багато невеличких (переважно на кілька десятків метрів) та заплутаних вуличок, попетлявши якими, врешті, можете вийти до Високого Замку.








четвер, 20 листопада 2014 р.

Львівські роми долають стереотипи

Це чи не єдина національна меншина в Україні, з якою пов’язано найбільше стереотипів. Іноді здається, що найсучасніші досягнення техніки та людства дивом обходять цей народ, і ми, як і десятки років тому, бачимо на вулицях жебраків типової ромської зовнішності. Під час цьогорічного Форуму видавців я зустрів на проспекті Свободи рома-жебрака, який читав книгу (див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/09/blog-post_13.html), однак це, напевне, був виняток, який все-таки засвідчує, що навіть такі люди намагаються долучитись до чогось вищого, аніж їхнє повсякдення. Водночас на Краківському ринку, якщо уважно придивитись до деяких продавців, можна зауважити характерну смаглявість. Ми їх зустрічаємо практично щодня, однак стереотипи стосовно ромів залишаються. Власне, про це розмова із моїм гостем – головою Львівської громадської організації ромів «Терпіне» Миколою Юрченком.
Особняки -- типова забудова Збоїщ. Фото uk.wikipedia.org


Про самоназву та ромську демографію
Попри те, що нас часто називають циганами, все ж таки правильною є самоназва роми, яку офіційно затвердили 1971 року в Англії. Роми мешкають по всьому світу, десь більше, десь менше. В Україні, за офіційними даними, 50 тисяч ромів, однак їх реальна кількість сягає 300 тисяч. Найбільші ромські громади в Одеській, Закарпатській, Миколаївській, Донецькій областях, натомість Львів не є місцем компактного проживання ромів. Здебільшого вони живуть у Шевченківському районі міста, на Варшавській і прилеглих до неї вулицях, а також на Збоїщах. Ми окремої статистики не маємо, однак, за даними перепису, у Львові проживає 756 ромів. Втім, думаю, що зараз їх кількість зменшилась. У нашій громаді дуже висока смертність, вона навіть перевищує народжуваність, до того ж чимало людей виїжджають у сільську місцевість, на Київщину, Чернігівщину.

Про те, звідки з’явились у Львові роми та ромські етнографічні групи
Велика громада ромів також є у Дрогобичі, однак тісних зв’язків з ними не налагоджено. Вони прийшли свого часу з Європи. Натомість до 1939 року в самому Львові роми не жили, хоча кочували навколо міста, можливо, заходили на ярмарки, однак не селились. І лише після 1939 року у Львові оселились роми, які прийшли зі сходу. Власне, сталось це не від хорошого життя: то були голодні роки, натомість у Львові тоді була хоч якась можливість роздобути хліб. Так наші предки опинились тут. Я, наприклад, львів’янин у третьому поколінні.

Про ромів, які вчаться бути чиновниками
На жаль, доволі низький рівень життя ромів – це проблема, яка існує не лише в Україні, а й у розвинутих європейських країнах. Однак намагаємося вирішувати це питання, рік тому навіть розробили стратегію з інтеграції ромів у суспільство. Поки що, як не прикро це констатувати, ромів із вищою освітою можна порахувати на пальцях. Однак ситуація поліпшується, зараз серед нашої молоді є ті, хто вже здобуває вищу освіту, дехто навіть стажується у міській раді, один із наших представників там уже працює.

Про заняття ромів та контакти зі закарпатськими одноплемінниками
Чимало львівських ромів займаються підприємництвом, причому вони були одними з перших, хто придбав патенти на право займатись торгівлею. Дехто збирає брухт. Ті, що проживають у селах, ведуть сільське господарство – тримають коней, свиней. Натомість вуличні жебраки прийшли зі Закарпаття. У нас навіть немає з ними родинних зв’язків. У нас різне етнічне походження. До того ж ромська мова має дуже багато діалектів, тож львівські та закарпатські роми не завжди можуть порозумітися, говорячи однією мовою. Контакти підтримують в основному голови ромських товариств, які вирішують однакові питання, натомість на побутовому рівні активних контактів немає. Можуть, звісно, один в одного купити коней, але, як правило, все цим обмежується. Якщо у нас якесь свято, наприклад весілля, то збираються роми зі всього Львова.

Про стереотипи та їх подолання
На жаль, стосовно ромів склались певні стереотипи, мовляв, роми не хочуть працювати, жебракують, займаються якимись кримінальними оборудками. До того ж у ЗМІ особливо акцентують на цих моментах, але не можна робити висновки щодо ромів узагалі, зважаючи на спосіб життя окремих представників їхньої громади. Внаслідок цього виникає упереджене ставлення до наших дітей, вони замикаються в собі, не хочуть ходити в школу. Такі стереотипи треба ламати. На жаль, вони формуються на побутовому рівні, коли малюків лякають або міліцією, або циганами. Натомість це звичайні люди.

Про ринкову конкуренцію та освіту
Коли роми починали займатись підприємництвом, у Львові не було великої кількості ринків, тож не було серйозної конкуренції. Зараз ситуація змінилась, ринків та, відповідно, підприємців побльшало, зросла конкуренція, торгівля вже не дає такого доходу, як раніше, а це впливає на рівень життя. Проблема у тому, що у значної кількості ромів немає вищої освіти, тому їм складно переорієнтуватись на інші сфери діяльності. Коли в сім’ї немає пріоритету вищої освіти, тато з мамою не мають певного фаху, відповідно, дитина здобуває лише середню освіту і далі мусить заробляти на хліб, про подальшу освіту вже не йдеться.

Про вивчення ромської мови
Львівські роми не живуть компактно, як-то в інших областях, де поруч розташовано 50 -- 100 домівок, у яких мешкають роми. Так є в Дрогобичі, але не у Львові. Побутує думка, що у львівській Індії живуть одні роми, насправді там проживають 5 -- 6 сімей – от вам і вся Індія. На Закарпатті є школи, де окремо навчаються ромські діти. Однак я вважаю, що це неправильно – діти повинні між собою спілкуватись, це дає їм розвиток, вони не повинні замикатись у своєму колі. Натомість варто відкривати недільні школи чи факультативи. Це дозволило б нашим дітям вивчати рідну мову та звичаї. Але доводиться зважати й на ромську ментальність. Наприклад, кілька років тому в нас був офіс. Я запланував там провести збори, а мені дзвонять, кажуть, що зібрались всі в мене вдома. Отож довелось зачинити офіс і зареєструвати організацію за домашньою адресою.

вівторок, 18 листопада 2014 р.

Місто секонд-хенду

Львів завжди був торговим містом, однак я не впевнений, що головним товаром над Полтвою упродовж століть були вживані речі. Заморський крам – так, модні речі – так, різноманітні смаколики із далеких країв – так, а от ношені речі – навряд. Зрештою, то була станова держава з чітким розподілом на багатих і бідних, шляхту і посполитих. Втім шляхта так само могла бути ходачковою, але від того не менш гоноровою. Потім воно якось добровільно-примусово зрівнялося за совітів, і врешті все стало на круги своя, до поділу на багатих та бідних, але вже без шляхти й посполитих. Після кількох економічних криз Львів повернув собі славу торгового центру, щоправда, доволі специфічного.

З одного боку, є красива вітрина. Це -- «Південний», «Кінг-Крос», численні супермаркети й бутики. З іншого – торгове обличчя Львова зараз визначають стихійні, напівстихійні ринки, секонд-хенди, магазини єдиних цін, ломбарди та аптеки. Навколо кожного ринку можна зустріти десятки людей, які торгують усіляким дріб’язком, а також молочком, сиром, курми, розклавши все те добро просто на землі. Часті міліцейські рейди мало допомагають, і річ, мабуть, не лише в тім, що міліціонери можуть самі з того годуватись (не спійманий – не хабарникJ), а й у тім, що насправді це війна з вітряками – довга, нудна і заздалегідь приречена на поразку. Бо ж в основі цього лежить економіка, а міліція – це, так би мовити, допоміжний варіант для особливо нетямущих.
Мабуть, найбільше це помітно на вулиці Шпитальній. Тим, хто ходить по місту, не звертаючи уваги на таблички з назвами, нагадаю, що це невеличка вулиця, яка з’єднує «Магнус» із Краківським ринком.

Так сталося, що найстаріший львівський супермаркет тепер вабить око дорогими та престижними бутиками, натомість Краківський зупинився в розвитку десь на межі 90-х років. Втім завдяки цьому тут збереглися порівняно божі ціни, а зручне розташування змушує забути про певну невлаштованість цього ринку. Отож одразу за «Магнусом», на початку Шпитальної, ще можна побачити кілька дорогих ювелірних салонів, а за ними починається царство секонд-хендів, ломбардів та вуличної торгівлі. Щодо останньої, то викорінити її тут, здається, неможливо, адже ліпшого місця, аніж по дорозі на ринок, для цього нехитрого заняття годі шукати. Просто йдеш між прилавків, і якщо навіть нічого не плануєш купувати, рука таки кілька разів смикнеться до гаманця, коли побачиш недорогі шкарпетки чи інший дрібний крам. З вуличною торгівлею можуть конкурувати лише магазини секонд-хенду, яких на Шпитальній та навколо неї таки чимало.
Є в цьому один не вельми приємний нюанс. З одного боку, ці генделики, напевне, допомагають багатьом людям вижити в скрутні часи, забезпечуючи дешевим одягом. Байдуже, що здебільшого його вистачає на один сезон. З іншого -- секонд-хенд лише закріплює почуття вторинності, а з такою рисою навряд чи вдасться успішно вийти з кризи. Особливо, коли навколо ломбарди та аптеки.

субота, 15 листопада 2014 р.

Унікальна пам’ятка: законсервоване житло довоєнного фабриканта

Помешкання львівського промисловця чудом зберегло свій вигляд столітньої давності.
На території одного з хлібокомбінатів Львова у майже первозданному стані зберігся дім колишних власників заводу, родини єврейських фабрикантів Аксельбрадів. Будинок збудований на початку 20 століття.  Внутрішній вигляд будівлі залишився практично незайманим, включаючи навіть деякі деталі умеблювання.

Варіантам вдалося проникнути всередину та оглянути унікальну пам’ятку елітного помешкання до-радянського Львова.
На жаль, доступ до будинку залишається закритим, оскільки на територію підприємства можуть потрапити лише працівники.

Причина, через яку будинок та його інтер’єри не зазнали руйнувань чи змін, дуже проста. Коли приватне підприємство перейшло до рук радянської влади і набуло статусу соціалістичного виробництва, шикарні приміщення, в яких до того проживав власник з родиною, віддали заводському партійному осередку. Тут лише час від часу проводилися урочисті засідання, а більшість часу у стінах дому нічого не відбувалося. Тож, експлуатація будівлі була мінімальною. Ні паркет чи плитка, ні ліпнина, дверні ручки чи вікна чи інші елементи інтер’єру не виходили з ладу і не потребували заміни.

Втім, важливо також, що будівлі вдалося щасливо пережити лихоліття війни. Очевидно, коли завод працював на німців, усе помешкання віддали високому начальству, яке не бачило потреби у переоблаштуванні дому.
Будинок має два фасади. Один, прикрашений дрібними декоративними елементами виходить на вулицю, однак, не має входу. А другий фасад, “для своїх” дивиться на внутрішній простір підприємства та має парадний під’їзд і чорний вхід для прислуги. Сюди також виходять балкони. Таким чином, мешканці користувалися максимальною приватністю.

Будинок поділяється на дві частини - в одній, скромнішій жила прислуга, а в іншій розміщувалася родина власника. Основні апартаменти Аксельбрадів розташовувалися на другому поверсі над парадних входом.
Сьогодні будинок практично не використовується. Урочисті засідання вже не проводяться, а нового застосування дирекція заводу поки не підібрала. 
Андрій Бондаренко
http://www.varianty.net/22886-unikalna-pamiatka-zakonservovane-zhytlo-dovoiennoho-fabrykanta

Від «ЛР»: За інформацією «Вікіпедії» у цьому репортажі мова йде про паровий млин фірми «Д.Аксельбрад і син» який знаходиться за адресою вул.. Богдана Хмельницького, 88. зараз у цьому приміщенні працює львівський хлібокомбінат N1






четвер, 13 листопада 2014 р.

Жиди чи євреї?

В українсько-єврейських, чи то пак українсько-жидівських відносинах є один дражливий момент -- вживання слів «єврей» чи «жид». В Україні домінує узвичаєна в Росії самоназва «євреї», натомість слово «жид» представники цієї нації вважають образливим. І куди нам подіти тоді цілі томи Івана Франка та інших українських класиків, які не вживали слова «єврей», однак їх ніхто не підозрює в антисемітизмі. З іншого боку, слово «жид» таки не повернулось у позитивному сенсі в українську мову. Отож продовжуємо бесіду з моїм гостем, відомим юдейським діячем Мейлахом Шейхетом про дражливі питання українсько-єврейських відносин.
www.varianty.net


Про євреїв та жидів
На Галичині зараз переважно живуть євреї радянського походження, яких слово «жид» ображає. На жаль, у перші роки української незалежності це слово доволі активно вживали в антисемітських статтях, тож ефект тільки посилився. Я, наприклад, це слово не вважаю образливим, оцінюю його залежно від контексту. Наприклад, образливою є назва «Жидівська кнайпа під Золотою Розою». Насамперед більшість євреїв слово «жидівська» сприймають негативно, окрім того, воно поєднано з назвою культової споруди – синагоги, яка знаходилась неподалік. У Львові ніхто ніколи не поєднав би назву ресторану з назвою церкви, натомість щодо іудейської святині – це, виявляється, можна. До того ж це синагога з надзвичайно трагічною історією, де загинула частина львівської єврейської громади, яка там переховувалась від нацистських погромів. Натомість маємо ресторан, де кожен може сфотографуватись у капелюсі з приклеєними до нього пейсами. Це нагадує музей знищеного народу, який Гітлер мав намір відкрити в Празі. Так, мене сприймають як типового юдея, однак я живу як юдей, мене люди на вулиці вітають словом «Шалом», і мені це приємно.

Про «7-40», що грають на всіх українських весіллях
У наших культурах багато спільного, часто межа є непомітною. Наприклад, єврейські танці сприймають як українські. Зокрема, «7-40», що грають на всіх українських весіллях. Колись до Львова приїжджав відовий єврейський співак та фольклорист Майкл Прайслер, який працює в інституті ІВО у Нью-Йорку. Він збирає культуру мовою ідиш. Ще на початку 90-х  років він приїхав до Львова, ми з ним потрапили на концерт українських пісень, і він, слухаючи деякі пісні, підспівував мовою ідиш. Можливо, це були єврейські пісні, які колись переклали українською, а, можливо, і навпаки, однак це свідчить про тісний зв'язок між нашими культурами.

Про єврейські написи на Успенській церкві
Це, напевне, пов’язано з часами перших християн, які були юдеями. Коли йдеться про духовність, кожен сам шукає шлях до Бога. Я не є істориком сакральних споруд, а християнських поготів, тому не можу відповісти на це питання. Чому на фасаді Успенської церкви у Львові є написи єврейською, мають відповісти фахівці.

Про відродження ідиш
Мовою ідиш створено великий скарб культури, релігії та філософії. Відтак, коли зникла ця мова, для значної частини людства ці надбання перестали існувати. Держава повинна підтримувати процес відродження такої мови, від неї залежать всі гуманітарні процеси в суспільстві. Ідиш не може сам відродитись, бо живе лише в середовищі релігійних юдеїв. Пані Ірина Калинець казала, що ми повинні бути вдячні юдеям за те, що вони зберегли Закон, і в цій площині ми є певним зразком безумовного дотримання Старого заповіту, тобто Тори. І навіть коли йшли в газові камери, євреї не відмовлялись від основних цінностей, а це впливало на решту суспільства.

Про кошерне харчування
Багато старих галичан не їдять молочні страви разом з м’ясними і мають для них окремий посуд. Ніколи українці та поляки не будуть їсти страву, поки її добре не пересолять щоб не було крові. Тож дехто замислюється: «Може, ми юдеї». Але це пов’язано зі здоровим способом життя, бо одні ферменти виробляє молоко, інші м’ясо, і разом їх не можна їсти. Візьміть будь-які рецепти здорового харчування -- Шелтона чи Поля Брега. У них ті самі принципи. На Заході я харчуюся в кошерних кафе. Туди приходять багато людей, не лише юдеїв, адже там недорога їжа. Тому нас так ображає, що в Жидівській кнайпі треба торгуватись за вартість їжі. У нас такого немає. кошерна їжа свіжа, різноманітна, там багато овочів, це здорова їжа

Чому у Львові немає кошерного ресторану та кошерного бізнесу
У нас нема де його відкрити, ми -- не власники, ми навіть місце для молитви мусимо орендувати. Тож, незважаючи на те, що у Львові є багато єврейських пам’яток, в місті немає умов для того, щоб сюди могли приїхати євреї. Крім того, тут бізнес не є кошерним – можна вкласти гроші і втратити їх в один день. Євреї не люблять бізнесові схеми, обманювати, призводити до втрати грошей. Юдеям це заборонено.

вівторок, 11 листопада 2014 р.

Повернення «рогатих»

Один транспортний експерт колись мені сказав: «Рано чи пізно приватних маршрутників викинуть із міста». Тоді це вже не здавалося чимось фатастичним, оскільки було сказано після знаменитої транспортної реформи в місті, яка начисто змінила уже звичну транспортну схему, суттєво скоротивши кількість маршрутів. Власне, основним недоліком старої транспортної схеми була надто велика кількість маршрутів. Якщо для роботи вам необхідно часто їздити у різні райони міста, запам’ятати майже 100 маршрутів надто складно. Так само її важко назвати усталеною: схеми маршрутів і електротранспорту, й, щобільше, автобусні у Львові постійно змінювались. Іноді революційно і кардинально, набагато частіше – поступово та еволюційно.
www.lviv.travel

Власне, кардинально транспортна схема у місті змінилась лише раз – на початку 90-х років минулого століття, коли маршрутні таксі витіснили електротранспорт на задвірки. Після цього він став транспортом для пенсіонерів та студентів, які хочуть заощадити невелику суму.
Втім, в історії Львова відбулася вельми цікава подія, про яку згадаємо згодом. Історики транспорту кажуть, що ще у довоєнні роки в місті була ідея започаткувати тролейбусний рух. «Рогаті» мали підніматись із центру до підніжжя Високого Замку. З різних причин цей проект не вдалося реалізувати. Тодішня влада не ризикнула започаткувати рух нового виду транспорту по доволі крутому підйому, що веде на Високий Замок. До тролейбусної ідеї повернулися вже після війни. 1952 року в місті започатковано рух тролейбусів з Головного залізничного вокзалу до центру міста. «Рогаті» заїжджали з вулиці Листопадового чину на проспект Свободи і розвертались навколо пам’ятника Міцкевичу. Згодом кількість тролейбусних маршрутів у центрі міста зросла, і вже 1960 року проспектом Свободи здійснювався наскрізний рух тролейбусів. Однак, за інформацією сайта http://www.lvivtrans.net/, 1 вересня 1971 року наскрізний рух по проспекту Свободи припинено. Фактично це призвело до того, що цілісна тролейбусна мережа, яка вже існувала у місті, розпалась на кілька фрагментів. До такого кроку міську владу спонукало, зокрема, те, що тролейбусний напрям, який сполучав Головний залізничний двірець із центром міста, фактично дублював трамвайні маршрути. Отож з 1 серпня 1972 року тролейбуси перестали заїжджати на вокзал.
Цікаво, що міська влада ніколи не додумалась організувати пряме тролейбусне сполучення вокзалу ані з Левандівкою, ані з Богданівкою, Боднарівкою та Кульпарковом, хоча особливих затрат на цей проект, окрім купівлі нових машин, не потрібно.
Ось так колись виглядав тролейбус на проспекті Свободи www.vidviday.com.ua

А ось повернути тролейбус на проспект Свободи таки додумались – для цього буде продовжено тролейбусний маршрут N13, який тепер рухатиметься до пам’ятника Шевченкові. Зауважимо, що проект не такий складний, тому що на парному боці проспекту Свободи є технічна тролейбусна мережа, якою тролейбуси маршруту N13 виходять на маршрут, їдучи з депо. Тролейбусна мережа знову отримує цілісність, і це, напевне, головний позитив цієї реформи.
Звісно, тролейбуси таки змінять вигляд головної вулиці міста, можливо, поліпшать її екологію. Хоча щодо останнього можна посперечатись. Адже головний недолік «рогатого» принаймні у його львівському варіанті – повільність та неповороткість. Отож це означатиме більше заторів та «тягучок», які виникатимуть внаслідок незграбної їзди тролейбуса. Зрештою, порівняно з 1970-ми роками кількість автомобілів у місті суттєво зросла, а темп життя прискорився.
Тролейбус Київ-4 у центрі Львова www.vidviday.com.ua


Якось мені довелось брати інтерв’ю у Любомира Крайника, який знає про технічні особливості громадського транспорту у Львові чи не найбільше. Отож він тоді сказав: «Наявним парком тролейбусів більше рейсів не зробиш, вони просто розсиплються, адже на них більше шпаклівки і фарби, ніж металу» (http://www.gazeta.lviv.ua/economic/2013/03/15/9226). Той факт, що міська влада купує нові тролейбуси (зрештою, і трамваї), ситуації не міняє, адже вони рухаються разом зі старими. І, відповідно, за їх графіком. Зважаючи на темпи закупівлі нових машин, цей процес може затягнутись на роки, упродовж яких новенькі «Електрони» вкриватимуться все товщим шаром фарби та шпаклівки. Тролейбуси, може, і вирішують транспортні проблеми, однак повертають нас у повільні 70-ті. 

субота, 8 листопада 2014 р.

Парк, що пахне залізницею




Серед численних львівських топонімів трапляються назви, не притаманні для галичан. Найімовірніше, вони виникли в совітські часи. Яскравого ідеологічного забарвлення не мали, тож збереглися як неофіційні. Наприклад, 7-ме відділення. Їдучи маршруткою по Городоцькій, ви не заблудитеся: водій вас висадить якраз навпроти Залізничного відділення міліції. У повоєнні роки це було справді 7-ме відділення міліції. Назва якимось дивом збереглася, хоч поруч є трамвайне депо.
Вулиця Вільхова





Втім ця назва неофіційна і з часом львівяни про неї таки забудуть. А якщо їхати Городоцькою далі, то обабіч цієї найдовшої львівської вулиці можете побачити місцевість з доволі дивною назвою -- 5-й Парк. Причому йдеться одразу про чотири об’єкти, головним з яких є моторвагонне депо N5 (залізничники його називають 5-м Парком), тут розташований зупинний пункт «5-й Парк», депо межує із невеличкою вулицею 5-й Парк. Усе це оточено лісопарковим масивом, який так само зветься 5-й парк. Здається, у Львові більше ніде немає такого щільного поєднання промислової та зеленої зон – залізничне депо наче розсікає величенький парк на дві частини.
Цей підземний перехід пішоходи оминають 

Втім потрапити сюди можна двома шляхами: з Левандівки (компактного місця поселення залізничників) та з вулиці Широкої, що тягнеться від тильного боку Головного львівського вокзалу через усю Левандівку і завершується критим міні-ринком. Власне звідси починається стежка через парковий масив, якою можна потрапити до залізничної платформи «5-й Парк» та пасажирського депо. Інший шлях – з Городоцької через невеличку вулицю Вільхову, забудовану особняками, з суто сільським укладом життя посеред міста й чималими табунами великих гусей на подвір’ях. Втім із Вільхової ви потрапите на залізничну колію Львів – Мостиська. Тут є два варіанти – перетнути колію підземним переходом, втім більшість людей не ризикують спускатись під землю, переходячи колію зверху. Вздовж колії -- автомобільна і не дуже доглянута вулиця Курмановича. Вона, як і колія, веде до промислової зони, де першим є колишній завод «Біофізприлад» (що там зараз – не скажу, бо не знаю), за ним цехи «Львівтеплоенерго», далі інші промислові споруди, врешті Скнилівський міст і численні залізничні розвилки, коли одна колія повертає на Скнилів і далі на Самбір та Стрий, інша, навпаки, -- на Рудно.
Колія на Скнилів
Втім, якщо повернути направо – картина не набагато веселіша – вулиця Курмановича приведе до Левандівського моста. Зрештою, якщо ви захоплюєтесь техногенними пейзажами, то це – саме те місце, яке вам потрібно.
Це більше нагадує стежку, яка веде до лісу

Однак для роздоріжжя годиться три дороги: наліво підеш… на право підеш… Ми це вже з’ясували, тож залишається прямо – а там лише одна дорога – через парк (звісно, 5-й) стежкою у вагонне депо N5. Зазвичай парки є місцем відпочинку. Колись таким місцем відпочинку був і 5-й Парк. Мабуть, тоді він був чистішим, а, може, совіцькі люди були не такими вибагливими. У вічному змаганні природи й техніки тут перемогла техніка і людське недбальство. Замість лавочок повалені дерева, а навколо -- натюрморти з порожніх пляшок. Але головне, що відрізняє цей парк – стійкий запах залізниці. Дерева не здатні перебити стійкий запах мастил та мазуту. До того ж залізниця ділить парк на дві частини. Цікаво інше. Кілька років тому у Львові розгорілась дискусія щодо облаштування у місті зоопарку. Дехто пропонував поселити звірів і птахів саме у 5-му Парку. Не впевнений, що це була хороша ідея.
Залізнична платформа 5 Парк

Суперництво залізниці та парку триває вже більше 150 років, адже це найстаріша ділянка львівської залізниці. Рух по колії Перемишль – Львів відкрито ще 4 листопада 1861 року. Залізничну платформу «5-й Парк», де зупиняються електропотяги Мостиського напрямку, відкрито не пізніше 1962 року.

Для 5-го Парку характерні притаманні техногенні пейзажі

Залізничники шанують Матір Божу


У цьому парку трапляються дивні конструкції