вівторок, 30 червня 2015 р.

Оксана Караванська, Митрополичі сади та босоногі моделі у вишиванках + фото

Цими вихідними з нагоди Дня молоді Мирополичі сади на Святоюрській горі вперше було відкрито для вільного доступу всіх бажаючих. З цієї нагоди відома львівська дизайнерка Оксана Караванська організували тут fashion-show у ході якого вперше показала в Україні свою колекцію вишиванок третього тисячоліття – Vyshyvanka Couture – повідомила мені промоменеджер акції Галина Гузьо.
Знимки Знимки Євгена Кравса та Олександра Шамова
Показу колекції Оксани Караванської Vyshyvanka Couture передувало театралізоване дійство – артисти балету Ірини Мазур «Життя», одягнені у старовинні національні строї, створили для гостей паралельний світ минулих століть. А після того, як глядачі змогли доторкнутися до автентики, до нашого «вишиваного» минулого, на імпровізований подіум просто неба, устелений сіном, почали босоніж виходити моделі – у новітніх вишиванках, вишиванках третього тисячоліття.     
Колекцію Vyshyvanka Couture Оксана Караванська створює уже кілька років. Уперше на подіумі її показали наприкінці 2014-го - у Чикаго. Відтоді вишиванки українського дизайнера впевнено підкорюють не тільки Україну, а й світ. А цими днями «вишивану» fashion-історію Караванська продемонструвала й у рідному Львові. На ексклюзивному показі в рамках Alfa Jazz Fest у Митрополичих Садах на Святоюрській горі дизайнер представила близько сорока сучасних вишиванок.      


















ТОП-5 найпопулярніших львівських пам’ятників

Цього року у Львові з’явиться два нових пам’ятники – митрополиту Андрею Шептицькому та творцю національного українського гімну отцю Михайлові Вербицькому. (Див. докл.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/05/blog-post_21.html). Кожен із них визначатиме як виглядатимуть майдани, в центрі яких вони стоятимуть. Навколо пам’ятники митрополиту вже розгорілись неабиякі пристрасті. Точніше, навколо того, як зміниться звичний усім вигляд площі Юра (Про це: http://lvivreport.blogspot.com/2015/06/blog-post_25.html). І вони мають всі шанси стати популярними серед львів’ян та гостей міста, які намагатимуться зробити собі фото на пам’ять біля пам’ятника. Або ж такими, що екскурсоводи намагатимуться оминати, аби не ганьбитись перед гостями. Зрештою для цих пам’ятників популярність – не основне.
Загалом у Львові є принаймні 61 пам’ятник – повідомляє всезнаюча Вікіпедія. Навіть, якщо якийсь монумент не потрапив до цього списку, то реальне число пам’ятників суттєво не відрізнятиметься. Найстаріший з поміж них – Янові Кілінському встановлений ще у 1894 році у Личаківському парку. Також є пам’ятники польського, совіцького періодів, але найбільше їх з’явилось таки за роки незалежності. Отож ми вирішили спробувати укласти невеликий рейтинг популярності пам’ятників. У якості експертів запросили львовознавців, журналістів, художників та піарників. Власне такий вибір експертів пояснюється тим, що пам’ятники є одним з елементів іміджу міста. Отож нашими експертами стали Зоряна Владика, Ігор Гавришкевич, Петро Радковець, Ігор Мельник, Ігор Лильо, Михайло Мишкало, Андрій Салюк та Анна Сюч. Якісь їхні відповіді були несподіваними, якісь – жоволі прогнозованими, однак у підсумку ми отримали п’ятірку найпопулярніших львівських пам’ятників.

Зниимка bruchwiese.livejournal.com


5. Львівським Ромео і Джульєті (Ромуальдо і Пелагеї). Цей пам’ятник ще називається Закоханим біля фонтану. Він є одним із наймолодших у Львові – його відкрили 9 травня 2013 року, скульптор – Мирослав Гоза. Взагалі фонтан, біля якого розташовано пам’ятник віддавна у Львові мав славу місця романтичного. Здається у 80-х роках його зробили «співаючим» -- увечері струмені води підсвічувались міняючи колір під такт музики. Подібна розвага тоді була лише у Місхорі, що у Криму. Практично одразу це стало улюбленою розвагою городян які сотнями увечері збирались подивитись на ці переливи світла. Потім фонтан перестали підсвічувати, і ось тепер фонтан став знову місцем романтичних прогулянок львівських парочок. Основою сюжету пам’ятника стала легенда про кохання львів’янки Пелагеї та італійця Ромуальдо – львівський аналог вічного сюжета Ромео і Джульєти, який дійшов до нас із глибини сторіч. 

Знимка otdihinfo.livejournal.com

4. Довший час на поштівках, які присв’ячені Львову найпопулярнішим пам’ятником був відкритий у 1904 році пам’ятник Адамові Міцкевичу. Вважається одним з найкращих монументів у світі на честь геніального поляка. Його висота – 21 метр, втім скульптура самого Міцкевича має лише 3,3 метри. Його автором є Антон Попель. За свій проект він отримав премію у 1000 корон. На відміну від інших пам’ятників австрійського та польського періоду йому пощастило більше, адже він таки залишився у місті на довгі роки ставши його візитівкою.

Знимка map.lviv.ua

3. Третім за популярністю наші експерти визначили пам’ятник Тарасові Шевченкові. Пам’ятник було відкрито 24 серпня 1992 року, однак повністю у всій красі пам’ятник було завершено у 1996 році. Фактично зразу він став центром міста, це основне місце проведення різноманітних мітингів, віч та акцій протесту. Окрім того пам’ятник став популярним місцем серед підлітків, адже на чималій площі перед майданом можна досхочу поїздити на роликовій дошці. І, врешті, це одне з найпопулярніших місць, де призначають зустрічі або побачення. Все таки поруч із пам’ятником численні кав’ярні та ресторани. А от щодо мистецької цінності творіння братів Сухорських і досі немає єдності. Про те, що пам’ятник подобається не всім говорить і його неофіційна назва: «жаба». Втім, ми ж зараз говоримо все таки про популярність, а з цим у монумента Щевченкові – все в порядку.

Знимка about.lviv.ua

2. 13 травня 2006 року Якщо у когось є сумніви щодо популярності пам’ятника Никифору Дровняку, то просто поглляньте на його правий палець, і всі сумніви у вас зникнуть. Це своєрідний ритуал серед туристів сфотографуватись в обнімку з пам’ятником потримавшись за палець художника. Пам’ятник відкрито ще у 2006 року, а його автором є популярний львівський скульптор Сергій Олешко. До речі, він також є автором ще одного львівського пам’ятника художнику Іванові Трушу а також скульптури бравому солдатові Швейку. Остання, між іншим, також є вельми популярною серед туристів, однак попри все, вона не є пам’ятником. Зокрема у неї немає фундаменту, а на початках працівники Віденської кав’ярні навіть на ніч забирали Швейка у приміщення.

Знимка lvivtour.com.ua

1. Найпопулярнішим львівським пам’ятником, з точки зору наших експертів є пам’ятник засновнику міста королю Данилові Галицькому. Пам’ятник відкрито у 2001 році, його автором є скульптор Василь Ярич, він є доволі масивним – 9 тонн бронзи та 60 тонн граніту при висоті у 18 метрів. Пам’ятник є обов’язковим пунктом для відвідин туристами – жоден екскурсовод, який знайомить гостей міста із його визначними місцями не може оминути цього монументу. Так само він є найпопулярнішим місцем зустрічі львів’ян, адже дуже зручно розташований. Втім щодо його мистецьку вартість у багатьох львів’ян є чималі сумніви, саме з чим пов’язана його неофіційна назва: «кінь». Саме тому типова домовленість про зустріч звучить так: «о такій то годині чекаю тебе біля коня».

(Продовження теми -- за тиждень)

субота, 27 червня 2015 р.

Життя у стилі Facebook Галини Вдовиченко

На жаль сучасний Львів таки став занадто метушливим -- і це таки відчувається коли читаєш роман Галини Вдовиченко «Бора» -- сучасні гаджети, флешки, інтернет, Facebook і разом з тим розпродажі та постійна біганина у справах – недаремно львів’янам часто не до принад міста. І все ж у ця книга цікава своїм сприйняттям міста, адже це не лише будинки, а й передусім – люди, які в ньому живуть. Отож біжимо містом разом з Христиною Борою – героїнею Галини Вдовиченко. Продовжуємо "Антологію Львова".
Знимка md-eksperiment.org


На роботі аврал. Горять терміни здачі текстів. У повітрі висить загальне роздратування, пахне грозою нез'ясованих стосунків. Ось-ось гряне буря. Аби день остаточно не пропав, треба звідси вшиватися. Скинувши недоправлений текст на флешку, Бора зазирнула у прочинені двері до шефа: попередила вдома працюватиму. Той затримав на ній відсутній погляд, відірвавшись від своїх думок, відповів нарешті: За умови, що ввечері скинеш те, що зробиш. Не встигаємо, хай йому грець! У мене щось з Інтернетом, починає вона і замовкає, наштовхнувшись на кам'яний вираз шефового обличчя. Але у будь-якому разі текст ввечері буде у тебе, в поштовій скриньці чи на столі. І пішла зла на себе, ніхто ж за язика не тягнув. Бовкнула тепер мусить зробити. А згодом, як це буває, переконається, що лихоманили даремно: замовники не поспішатимуть з переглядом тексту та своїми зауваженнями, і тиждень тягтимуть, і два, ніби й не лякали наслідками від зриву домовленостей. Видання за гроші замовників Бора не любила. Краще б їй дали редагувати ще один довідник травозная, який видавництво видає власним коштом. Боро, хочете, я вам допоможу? Пеппі. Та, що працює у піцерії за їжу. 
В одному із таких особняків і відбуваються події роману Галини Вдовиченко. Цей особняк НТШ знаходиться на Новому світі. Знимка neo7777vitaha.livejournal.com

Сьогодні на ній кумедний плетений берет, насунутий до самих брів. Можу подивитись, що у вас з Інтернетом, пропонує вона. А ти в цьому тямиш? Руденька так красномовно пирхає, ніби почула відверту дурницю, але усміхається щиро: Що сталося? Бора пояснює. Кажіть адресу, зупиняє її руденька. І Бора називає нову адресу. З видавництва вони виходять разом. Тільки… згадала Бора. Я ще хотіла взуття купити. Забіжу на розпродаж, тут, за рогом, сьогодні знижка мінус п'ятдесят відсотків. А тоді вже додому. Руденька глянула на Бору з-під берета, він вже геть наїхав на її мідного кольору брови: Мінус п'ятдесят це у межах якої суми? Гривень 600700, подумавши, відповіла Бора. За рогом це там? дівчинка показала напрямок. Бора кивнула. Зрозуміло, дівчинка відчепила свій велосипед від стійки і, поплескавши долонею по керму, сказала: Оце моя «седона», знайомтесь, і без паузи: Ви ж доросла людина, які, на фіг, п'ятдесят відсотків! Мій товариш купив у Кьольні кеди на розпродажі за 4,99 євро, привіз сюди і здав по приколу власникові цієї крамниці. Це його давній приятель. І що вони зробили?.. Бора запитально кивнула: що вони зробили? Дівчинці подобалась увага Бори, вона із задоволенням продовжила: Вони написали на ціннику цифру 1699, перекреслили і поставили нову ціну 1499. І того ж дня кеди купили. За ціною літака до Кьольна й назад плюс кеди на додачу. Дівчинка глянула на черевички Бори. Якщо до завтра терпить, заведу вас туди, де можна купити суперове взуття за людськими цінами. Чи вам горить? Дощ вщух, Борі вже не горіло. Обминаючи калюжі, вона йшла до тролейбусної зупинки, коли у кишені задзвонила мобілка. Ма, піднесено пролунав голос сина, ми хочемо відзначити подію, (обидва розуміли, яку, без уточнень). До нас прийдуть, Кубляк подивиться кімнату, а потім підемо у нічний клуб. Який Кубляк? Той, що у класі ремонт організував, пам'ятаєш?.. Ну Кубляк, ма! Корочє, не суттєво. Вони із Катєю щось там мутять, кажуть незначні зміни в інтер'єрі. Ти ж не проти?.. Ма, я чого дзвоню: де у нас фужери? Ті, що твоя Світлана з Мілана привезла? Не можу знайти. З мілких калюж випирало покручене, скоцюрблене листя каштанів, ті іржаві грудки скидались на скинуті вітром мертві пташенята. Каштани Бориного дитинства не хворіли на цю руду недугу, не розсипалися на трухлявий порох раніше часу; вони зберігали класичну довершеність ліній до глибокої осені, а про дрібного винищувача з відповідним ім'ям мінуюча міль ніхто тоді й не чув. Школярки збирали букети каштанового та кленового листя, приносили їх після уроків додому разом із запахом сухої гірчиці осені. Бора втяглась у роботу і до приїзду велосипедистки встигла відредагувати сторінок десять тексту. Руденька впевнено подзвонила у двері, стояла на порозі усміхнена, з коробкою піци у лівій руці. У небі за її спиною організовано кружляли ворони, немов поміж хмар метлявся гігантський сірий шалик. Велосипед залишила біля ганку, під вільним від виноградної лози стовпом. З правої долоні дівчинки, піднятої на рівень очей, звисало гроно синього винограду. Вона знімала його губами просто зі свого зап'ястка. Смачний? здивувалась Бора. Я люблю такий. Тебе як звати? запитала Бора, впускаючи дівчинку у передпокій. Божена, сказала та, витираючи рукою губи та роздивляючись з цікавістю. Це вам, поставила коробку з піцою на тумбочку і залишила зверху голу гілочку від винограду та свій чудернацький берет. Заляпані болотом кросівки скинула у передпокої, пошукала, у що б перевзутись, нічого не знайшла і рушила до кімнати у шкарпетках. «Треба капці купити», подумала Бора. Звідки така ворона прикольна? Божена підійшла до опудала на каміні. Купили?.. Подарували?.. Замовляли?.. Не дочекавшись відповіді, переключилась на графіку під склом. Який смішний малюнок! тицьнула пальцем у скупчення викривлених будинків. Дитина малювала? Бора стенула плечима. А що у вас у вежці нагорі? Завжди хотілося побувати у такій маленькій вежці. Мабуть, якась таємниця. Як схочеш, потім разом подивимось. Мала ствердно хитнула головою. Ну, показуйте, що з Інтернетом, Божена трималась, як майстер, що прибув за викликом. Бора пояснила: Кабель ось він, така штучка там. Яка штучка?.. Ага, роутер маєте. Добре. Дівчинка перевірила шнури та дроти, розслаблено пройшлась легкими пальцями по клавіатурі, завмерла перед монітором. Щось не виходило, вона підсунула крісло ближче, застукотіла пришвидшено. Двічі телефонувала комусь, консультувалась. Цікаво, чи має вона у школі прізвисько? Викапана Пеппі Довгапанчоха, але старша від книжкової на кілька років. Розкуйовджене волосся слухняно тримало завдану гелем форму, одне з пасм, на лівій скроні, світлішого кольору. Кирпатий ніс та щоки вкривало ніжне ластовиння. Доросла самовпевненість поєднувалась із дитячою безпосередністю. Бора залишила дівчинку, спустившись на кухню, але та прийшла за нею через кілька хвилин. Ви за Інтернет не платили вже кілька місяців! радісно повідомила вона. Я голову ламаю: що таке, у чому проблема, а у вас Інтернет відключений. Я не знала. Ви, чесне слово, як не в себе вдома. Так воно і є, погодилась Бора. Дівчинка усміхнулась: хороший жарт. У тій інтернет-фірмі, повернулася вона до теми, працює хлопець, що ставив експеримент з дешевими кедами. Зможете завтра до обіду заплатити? Вам одразу й увімкнуть. «Накрились нові черевички», подумала Бора і сказала: Зможу.


пʼятниця, 26 червня 2015 р.

На Личаківському кладовищі відкрили відреставровану каплицю родини Бачевських

Сьогодні на Личаківському кладовищі у Львові відбулось відкриття відреставрованої каплиці родини Бачевських. 
Як зазначив під час повторного відкриття свіжо відреставрованої каплиці історик Ігор Лильо, родина Бачевських – одна з найбільш заслужених у Львові. Вона зробила колосальний внесок в історію цього міста розповіли мені у прес-службі Львівського магістрату.
Знимка прес-служби Львівського магістрату

«Для мене особисто рівень кожної цивілізації визначається трьома речима: стан доріг, стан кладовищ та стан громадських вбиралень. Стан доріг говорить про те, наскільки країна має перспективу у своєму розвитку, стан громадських вбиралень – як ми ставимось самі до себе, стан кладовищ – як ми ставимось до своїх предків. А як ми ставимось до своєї історії, до свого минулого, так і діти будуть ставитись до пам’яті про нас та приходитимуть на наші могили. Тому Личаків за останні роки зробив просто колосальний поступ. Особливо приємним є те, що українські компанії та меценати сьогодні відкрили тут каплицю сім’ї з єврейським походженням, яка свого часу прийняла хрещення та зробила славу Львову на величезному рівні. Це єдина каплиця, яку видно з Високого Замку. Це каплиця, яка зустрічає та проводжає всіх тих, хто приходить на Личаківське кладовище. Тому те, що сьогодні вдалося це зробити, дуже важливо для міста», – зазначив Ігор Лильо.
Горілка Бачевських, за його словами, – це горілка, яка постачалась до двору Франца-Йосифа, та яка взяла золоту медаль на Лондонській промисловій виставці. «Я не знаю іншої марки у Львові, яка б досягла такого світового визнання, як Бачевські, – додає історик. – Це чи не найстаріша фабрика у Східній Європі, яка діяла тут з 1782 року. Цьогоріч Бачевські повернулися до Львова, а 7 квітня тут було відкрито ресторан Бачевських – у 70-80 м від будинку, в якому колись жила родина».
За історією, доля Бачевських склалась дуже трагічно. У 1939 році Фабрика була розбита та розграбована. Родина фактично припинила своє існування у Львові. Майже всі представники по чоловічій лінії були знищені російсько-радянською владою. Залишки родини змогли відродити виробництво свого бренду спочатку в Австрії, а зараз успішно працюють і на американському ринку. Каплиця ж упродовж багатьох років стояла в занедбаному стані. І лише сьогодні вдалось їй заново відкрити. 
Каплицю Бачевських від реставрували коштом спонсорів. Легенду про похорон Бачевського я переповідав раніше: http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_9.html 

четвер, 25 червня 2015 р.

Ударна будова капіталізму

Щоб там не говорили скептики, а будівництво пам’ятника Андрею Шептицькому та реконструкція площі Святого Юра, де він стоятиме, йде ударними темпами. Уже перерито практично весь периметр святоюрського майдану, і лише посеред його, самотнім острівцем стоїть знаменитий сквер. Церковники кажуть, що вони своє зобов’язання вчасно відлити у бронзі скульптуру митрополита Андрея Шептицького таки зможуть. Отож можна сподіватись, що в акурат до 29 липня – дня 150 річного ювілею Андрея Шептицького таки вдасться скинути біле полотно із пам’ятника авторства галицького скульптора Андрія Коверка. Скульптура була зроблена ще за життя митрополита, він її бачив – розповів мені прес-секретар Львівської єпархії УГКЦ о. Павло Дроздяк. Тим самим можна вважати, що митрополит благословив цю скульптуру. Щоправда митрополит не міг бачити плану реконструкції Святоюрського майдану, тож, чи благословив би він такі роботи – цього ми ніколи не дізнаємось. Натомість цим займаються і благословляють наші сучасники.


Також отець Павло Дроздяк розповів, що сама скульптура є відносно невеликою – трошки менша, аніж фігура Божої Матері, яка встановлена у центрі міста. За його словами, зараз для Церкви найважливіше – проголошення митрополита Блаженним. Тож до реконструкції площі святого Юра УГКЦ не має жодного стосунку, цим, мовляв, займається місто. Найбільше, що дивує священика – це постійні конфлікти навколо майбутнього пам’ятника. 
Особливість цього конфлікту полягає у тому, що до нього у тій чи іншій мірі причетні одразу декілька сторін, при цьому тут є як церковний, містобудівний та політичний аспекти. Щодо політичного, подейкують, що до нього причетна одна з політичних сил. Ще одна сторона – стурбована громадськість, яка уже впродовж кількох місяців поспіль намагається зупинити незаконну, на їх думку, реконструкцію площі. І, врешті, ще одна сила – міська влада, яка із завзятістю вартою кращого застосування, взялася провадити реконструкцію. 
Антон Савіді, один з громадських активістів розповів мені, що вони не проти будівництва пам’ятника, а проти непотрібної, на їх думку, реконструкцію площі. Їхні аргументи, якщо підсумувати Антона Савіді, зводяться до кількох пунктів: 1. Мова йде про історичний сквер, який заклав найвидатніший ландшафтний архітектор за всю історію Львова Арнольд Рьорінг, де росте ряд червонокнижних дерев, окрім того поєднання ряду дерев є для Львова унікальним і зустрічається хіба-що в ботанічному саду. Єдине, на що погодились громадські активісти – вирубка хворих дерев, що було зроблено під контролем громадськості ще навесні. 2. Незрозуміле витрачання понад 30 млн. грн. на реконструкцію площі. 3. Питання, що буде з рухом електротранспорту, оскільки міська влада так і не дала чіткої відповіді на питання, чи збережеться рух електротранспорту після завершення реконструкції площі.

Аргументи міської влади коротко можна звести до наступних пунктів: 1. Все буде добре, 2. Після завершення реконструкції на площі буде висаджено вдвічі більше дерев, ніж зрубали.
Звісно, хочеться вірити в те, що «все буде добре», однак практика життя показує, що як правило так не є. Почнемо з того, про що навіть стурбована громадськість не згадала. Адже собор Святого Юра входить у зону охорони ЮНЕСКО. Святоюрська гора, на якій розташовано собор – одне з найунікальніших місць Львова, і напевно неправильно її розглядати окремо, від однойменної площі. Адже 1648 року тут таборував Богдан Хмельницький із військом запорозьким низовим. Тут козаки готувались до штурму Львова. А раз так, то в землі мусіли залишитись сліди перебування козаків. Іншими словами – перед тим, як розпочати будівельні роботи, тут мали відбутись археологічні розкопки. Єдина організація, яка уповноважена проводити такі дослідження – Рятівна Археологічна Служба. Однак її керівник – Олег Осаульчук розповів, що такі розкопки він не проводив, більше того – йому настійно не рекомендували це робити. Хто саме -- уточнювати не став. Востаннє археологічні розкопки на Святоюрській горі проводились ще до ІІ Світової війни Ярославом Пастернаком. Зауважимо, що тоді головою церкви був митрополит Андрей Шептицький. Тобто Андрей Шептицький розумів значення археології, а люди, які намагаються його прославити – ні. 
Святоюрський парк -- закрита територія в центрі Львова

Просто перед собором Святого Юра розташовано митрополичий сад влаштований на зразок ватиканського Бельведеру. Однак за совіцької влади сади було конфісковано, там поставили «глушилки». Вже за української влади сади повернули під опіку церкви, однак він так і залишився закритою територією. При цьому, що найгірше – невпорядкованою. Але до теми митрополичих садів ми ще повернемось.
Натомість перейдемо до суто мирських аспектів. Не будемо доскіпуватись до суми, яка буде використана на реконструкцію майдану – 20 – 30 чи 40 млн., в будь-якому разі ці кошти залишаться в місті. Натомість виникає зовсім схема руху – тепер через вулицю Карпінського, тобто через Львівську Політехніку. А от щодо тролейбусів – міська влада обіцяє застосувати електробуси. Або ж, тролейбуси частину шляху будуть проходити на акумуляторах. Втім громадськість підозрює, що тролейбуси тепер взагалі в центр не будуть ходити. Тож давайте порахуємо. Зараз біля Львівського університету є кінцеві зупинки тролейбусних маршрутів NN2, 7, 9, 10, 12 та 20. Якщо припустити, що на кожному маршруті працює 8 машин та врахувати, що нещодавно місто придбало електробус за 9 млн. грн., то повна заміна тролейбусів на електробуси на цих маршрутах обійдеться у 432 млн. грн.. У нас є такі гроші? Звісно, можна цю частину дороги проїхати на акумуляторах, однак для цього кожного разу доведеться знімати та ставити на місце штанги. Можна це доручити водіям, які щоразу будуть згадувати того, хто задумав цю реконструкцію, а можна винайняти хлопчиків, які виконуватимуть цю роботу. Приблизно так, як це роблять у столиці Таджикістану Душанбе: 

У підсумку ми отримуємо величезну площу на якій ніщо не заважатиме духовним отцям думати про високе. Ми отримуємо понівечений сквер і залишаємо закритий парк перед собором Святого Юра. Який, між іншим, з нагоди такого величавого ювілею можна було зробити як лялечку, поставити в його центрі пам’ятник Митрополиту Шептицькому, лавочки, де б гуляли мами з дітьми, розповідали малюкам про Андрея Шептицького, про церкву. Але на жаль цього уже у нашому місті не буде. 


середа, 24 червня 2015 р.

Завтра відбудеться зустріч з автором виставки «Balloon People» Аланом Родьє

25 червня у «Арт галереї мадам Пальмгрен», що на вулиці Івана Федорова, 8 (біля Домініканського собору), відбудеться зустріч з автором виставки «Balloon People», французьким художником Аланом Родьє.
Знимка palmgren-gallery.com

«На виставці, яка відкрилась в Галереї 12 червня представлено 15 нових робіт художника із серії «Balloon People». Родьє, який на початку дев’яностих починав як успішний фешн-фотограф, вибудовує бездоганні образи людей із повітряних кульок, спираючись у своїх пошуках на історію мистецтва («Лежача оголена з кульок»), на образи популярної культури («Арні» - Арнольд Шварценеггер) та застосовуючи власні портретні фотографії («Анастасія, що перетворюється на людину з кульок»).
Ідея створення фігур з повітряних кульок, за словами художника, спала на думку абсолютно випадково, однак, через деякий час повністю захопила його уяву та спонукала до все нових і нових експериментів, які згодом оформилися в серію робіт.
Орієнтовно в обід художник буде в Галереї, а ближче до вечора цього ж дня планується зустріч з аташе з питань культури, французької спільноти та французького культурного центру»,- розповіли організатори.
Адреса: «Арт галерея мадам Пальмгрен»: м. Львів, вул. Федорова, 8 (біля Домініканського собору). Працює щодня з 10 до 21 год.

вівторок, 23 червня 2015 р.

Театр «І люди, і ляльки» поїде у села кіньми

Під час триденної подорожі, з 27 до 29 червня, маршрут якої проляже селами Пустомитівського та Перемишлянського районів, актори театру «І люди, і ляльки» за логістичної підтримки громадської організації «Центр оздоровчої верхової їзди «Кепатрик», просто неба на майданчиках перед будинками Просвіти, культовими спорудами та у подвір’ї старовинного замку, гратимуть виставу під назвою «Курячі мрії». Метою даного заходу є відродження традицій мандрівного майданного театру – про це розповіли мені у прес-службі Львівського магістрату. 
Знимка zaxid.net

Організатори мандрівки сподіваються, що виставу зможуть подивитися не лише мешканці вибраних, але й сусідніх сіл, а також львів’яни та гості міста, які можуть долучитися до події на будь-якому етапі. Особливо організатори заохочують приєднатися до цієї еко-мандрівки власників залізних коней-велосипедів, а також тих, хто має навики верхової їзди. 
Подорож мандрівного театру «Волоцюги і ляльки» є частиною Першого Міжнародного фестивалю лялькових театрів «І люди, І ляльки», який відбуватиметься у Львові з 3 до 5 липня. Під час фестивалю до уваги маленьких львів’ян та їхніх батьків будуть представлені найкращі українські лялькові вистави останніх років та вистава грузинського театру.
Маршрут мандрівного театру:
27 червня (субота)
13.00 с. Будьків, Пустомитівський р-н
16.00 Старе Село, Пустомитівський р-н
28 червня (неділя)
11.00 с. Лопушна, Перемишлянський р-н
14.00 с. Вільховець, Перемишлянський р-н
17.00 с. Суходіл, Перемишлянський р-н
29 червня (понеділок)
12.00 с. Селисько, Пустомитівський р-н, 
15.00 с. Товщів, Пустомитівський р-н

Топ-9 місць Львівщини, де варто провести вихідні

3. Врешті ми добрались до трійки найцікавіших, на нашу думку туристичних міст та місць Львівщини. На третьому місці у нашому рейтингу пара Золочів – Гавареччина.
Звісно, головна принада Золочівщини – Золочівський замок. Як і Жовківський замок він, свого часу був власністю королів Речі Посполитої Собєських. А будь-який королівський замок не терпить поспіху. Надто, коли в ньому є Китайський палац. А це одразу нагадує про чайну церемонію з усіма її ритуалами. Одне слово, коли ви вже потрапили у Золочів, то краще вже нікуди не поспішати та добре обдивитись це невелике, але симпатичне місто. Адже крім замку тут ще є Церква Воскресіння Христового (17 ст.), костел Вознесіння Господнього (18 ст) та низка інших пам’яток.




Золочівська твердиня. Знимка rk-ukraina.com

Як у туристичному місті у Золочеві є де зупинитись на ніч. Тут є і готелі, і ресторани. Наприклад, один з готелів розташований за якихось 500 метрів від центру міста і має 14 номерів. Щодо харчування, то тут є власний ресторан на 200 місць з українською та європейською кухнею – чотири зали, причому 2 з них – малі, так що почуватиметеся затишно.
А вже наступного дня ви матимете багатий вибір. Наприклад, поїхати у невеличке село Гавареччина.
Центр керамічного промислу -- Гавареччина. Знимка uk.wikipedia.org

Власне основна принада цього села – чорна задимлена кераміка. Це унікальна можливість побачити як шматок глини перетворюється у філіжанку чи глечик.

2.Донедавна Самбір не мав статусу туристичного міста. Однак у місті направду велика кількість пам’яток, добре сполучення зі Львовом і непогано розвивається інфраструктура гостинності. Тож зараз це одне з найцікавіших міст для подорожувальників. Саме тому, на нашу думку, Самбір разом із селом Кульчиці цілком заслуговує на друге місце у нашому рейтингу.
Місто закоханих -- Самбір. Знимка lyoshko.livejournal.com

Самбір можна назвати містом закоханих – саме тут, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці знаходяться мощі святого Валентина. Тож одного цього достатньо, аби спеціально приїхати до міста на Дністрі. Але насправді у Самборі можна провести більше часу – пам’яток архітектури тут вистачає. Оглядини міста все ж варто розпочати з підйому на міську ратушу. Єдине, що ви звідти не побачите – це підземні ходи, які починаються з ратуші. Однак чи є вони насправді – невідомо, адже це – одна з міських легенд. А ще Самбір – це місто, де народився геніальний український режисер Лесь Курбас. Щоправда він провів тут тільки перші місяці свого життя, однак самбірчани пишаються своїм земляком – у помешканні, це трапилась ця визначна подія працює музей режисера. Увечері у місті можна відвідати концерт органної музики. Насправді Самбір вартує того, аби там провести вихідні – аби не поспішати до Львова можна зупинитись у центрі міста в готелі «Імперіал». Як і у більшості галицьких міст у Самборі ви не залишитесь голодними. Наприклад поїсти можна у ресторані «Каштан», який знаходиться у центральному місткому парку. Втім, якщо дозволяє час, то тему обіду можна поєднати з… відвідинами зоопарку. Щоправда для цього доведеться все ж виїхати за межі Самбора у сусіднє село Стрілковичі де є ресторан «Гостинний двір». Тут вас не лише смачно нагодують, а й покажуть страуси ну ферму та міні-зоопарк, оскільки власник цього закладу є водночас і власником звіринця.
"Попереду -- Сагайдачний" -- батьківщина гетьмана Кульчиці. Знимка iloveukraine.com.ua

А вже наступного дня сміливо вирушайте у село Кульчиці – батьківщину гетьмана Івана Сагайдачного.

1. А лідером нашого рейтингу, поза сумнівом є ідеальне місто Жовква. Ця фраза вжита не випадково, адже свого часу воно будувалось як ідеальне місто. Про те, чому варто приїхати у Жовкву довго розписувати не будемо. Скажемо тільки, що за кількістю пам’яток архітектури у Львівській області вона поступається лише Львову. Ну а щодо якості цих пам’яток, то найпереконливішим є той факт, що одна з них – церква святої Трійці - увійшла до Списку Світової Спадщини ЮНЕСКО. Втім, найбільше туристів приваблює все ж не вона, а Жовківський замок – колишня резиденція польських королів. Ну а навколо нього – чимало інших пам’яток архітектури. Тобто подивитись у Жовкві є на що.
Ідеальне місто Жовква. Знимка tsn.ua

Звісно, можна повернутись увечері до Львова, адже це якихось 25 кілометрів. А можна і залишитись на ніч в готелі - тут є навіть тризірковий (ціна 2-місного номера близько 300 грн). Щодо харчування – звісно, це можна зробити в обидвох названих готелях, де є власні ресторани. Однак є й інші варіанти, наприклад кафе. До речі, у Жовкві місцева Укоопспілка випускає газовану воду у старих совіцьких пляшках – «Дюшес» та інші пам’ятні з дитинства смаки. 
У Крехові немає суєти. Знимка ua-travel.info

Ну а вже наступного дня, як ви відпочинете у Жовкві, варто завітати у Крехів. Звісно для того, щоб побувати у місцевому монастирі.

Oкремо ми вирішили винести одну з найцікавіших пар містечок Львівщини для відпочинку – Олесько та Підгірці. Якщо у всіх інших парах чітко зрозуміло, яке місто ставити на перше місце, а яке – на друге, так би мовити в доповнення, то тут є проблема – Можна спочатку гайнути в Олесько, а потім у Підгірці, а можна і навпаки. І там, і там є чудові замки. 
Олеський замок тривалий час був одним з основних символів Львівщини.
Неприступна твердиня Олеський замок. Знимка 101km.co.ua


Обома замками опікувався вже покійний Борис Возницький, який, на жаль, не встиг довести Підгорецький замок до такого ж блискучого стану, як у випадку з Олеським. Можливо, тому, що Олеським замком він зумів зайнятись набагато швидше. Підгорецький замок, між іншим, можна бачити в окремих сценах улюбленого фільму «Дартаньян і три мушкетери». Щодо харчування, то можна сміливо вирушати в Олеський замок - у замку працює ресторан «Гридниця». Власне, Олесько з Підгірцями сміливо могли б претендувати на перше місце, якби не одне прикре але: нам так і не вдалось знайти ані в цих населених пунктах якогось бодай більш-менш пристойного готельчика. Якщо у вас є автомобіль – це не буле проблемою, натомість, якщо ви не маєте власного транспорту, то дорога може забрати досить тривалий час.
Підгірці Знимка mydim.ua

субота, 20 червня 2015 р.

Львів 1611 року від Романа Іваничука

Львів початку 17 століття нам дуже важко уявити – досить сказати, що тоді його населення не перевищувало 20 тисяч чоловік – це трохи більше, ніж зараз живе у Винниках. Але вже тоді вулиця Руська була своєрідною серцевиною життя української, або, за тодішньою термінологією, русинської громади. Власне про це один з найкращих романів, присвячений середньовічному Львову Романа Іваничука «Манусткрипт з вулиці Руської». Отож занурюємось в середньовіччя. 
Роман Іваничук. Знимка photospilka.com


Року 1611, 26 іюля. Клопітну ніч провела Абрекова, так їй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенція її дочок, особливо молодшої, впрек поспільному спокою наставлена. Всяк-бо знає; з Льонці тоє почалося, що ті листки, до дешпектів волаючі, хтось кожної ночі над вікном Абрекової приклеює, то виставив нині магістрат подле дверей двох пахолків з бардами, аби на вулиці дискреція заховувалася, бо урядове представлення має в місті відбутися.

З манускрипта

Абрекова давно знала, що добра їй не буде. П'ятнадцять років тому до старшої дочки Ганни, яку на Руській чомусь Гізею назвали, мовчазної і стрункої, мов конопля, з темним скритним поглядом і буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, залишаючи для людей тілуки тужливі очі, стулку губ і прямий носик, почав залицятися вірменський купець Балтазар, приносив їй подарунки, й тішилася Абрекова — купецькою жоною стане бідна, мов липка, Гізя... Та якоїсь неділі в каплиці Трьох святителів Успенської церкви на відправі вона побачила, як на «придіте ядіте» її донька уклякла біля поважного сивого чоловіка — сеньйора братства пана Юрія Рогатинця і, замість на священика, на нього грішно дивилась, обличчя її полотніло, полотніло, а вона закривала його чорною запоною волосся... Як тільки віддзвонили, пан Юрій вийшов з каплиці, і Гізя, злегка похитуючись, мов полум'я свічки — ось-ось і задує чийсь подих, — встала й пішла слідом за ним. А потім пропала і нема її досі...
Знимка iloveukraine.com.ua

Вдруге таке саме передчуття біди прийшло десятьма роками пізніше. Абрекова одного дня запримітила, що молодша золотоволоса дочка Льонця має великі голубі очі, а брови — ніби купервасом вифарбувані, губи кармінові й наче навмисно віддуті; боже, невже ота мізерота, отой пропитий Письо, який по цілих днях смердить у хаті, а ввечері йде напиватися до Лисого Мацька, невже він насправді тато обох її дівчат? Абрекова блямнула вказівним пальцем по Льончиних губах — чого надуваєшся? — але вони й далі зосталися так само відкопилені; Льонця відмахнулася рукою, а тоді мама уздріла, як із-за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугі білі груди — мало не випорснуть; дівчина повернулася і, вигинаючи станом, підійшла до вікна, відчинила його, прихиляючи до стіни шибкою, щоб подивитися на себе. Вікно з кімнати Абрекової виходило на ріг Руської і Шкотської, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичівським, архієпископським, Корняктівським й Лоренцовичівським палацами, а зліва будинками Альнпека, Гуттера і венеціанського консула Массарі; Льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула:
«Антоніо!» Абрекова виглянула теж і побачила, як ринковим майданом у бік Корняктівського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовій ферезії[1], і впізнала в ньому самого консула.
Тоді й зрозуміла Абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі, що Льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла? А коли б і запримітила раніше, то що вчинила б, у який спосіб могла запобігти халепі?
А тепер уже й по біді. Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп; а нині, хвалити господа, тихо.
Знимка oko.kiev.ua

Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на ліжку п'яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно — за Гізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини на душі в Абрекової — може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні замки.
Дрімала, бо ніч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо — хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на Льончин тапчан — він дармує майже кожної ночі, Льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць.
Не могла заснути до самого світання, а все через оту думку,яка кожен день з'їдає, мов іржа залізо: чому бог, а може, сатана, наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, Абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха — ні солодкого, ні гіркого... та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх — єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде...
Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось-таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати або ж Льонця приплелася з ночі. Виглянула: біля вхідних дверей стояло двоє магістратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли її під стражу. Але ж почекайте — за віщо? За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою — а що мала робити після того, як почалася ота дешпектація з її Льонцею й тими листками і ціпаки заборонили їй перепродувати м'ясо, котре брала в глинянських загородників? А що таке — ворожіння з руки? Це справа чиста: хтось уміє читати з книг, а хтось із ліній долонь... Гізю мені не чіпайте, Гізя свята, не скажете на неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого — даруйте, любов не питає, любов сама приходить, як мор... За Льонцю? А що — Льонця гірша, ніж ті, що на Векслярській із замтузу не вилазять? То їм можна, а їй ні?
Знимка photo-lviv.in.ua

Вмить прояснилося в душі Абрекової: а таки нічого не трапилося такого в її сім'ї, щоб могла встидатися чи відповідати перед законом. А ви, — вже зверталася, поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків, — а чому ви не йдете до Нахмана Ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, Золота Роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою Єжи Мнішеком? А чому Мнішека не чіпаєте за його куревську Марину, яка поволоклася за московським лотром, царем самозваним, і он якої авантури в світі наробила! А може, ви мені скажете щось на Пися? П'є — най собі п'є на здоров'я, а ви подивіться, що робиться в пивниці Корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії, та туди й донині заходять брати Бялоскурські з Високого Замку, синки бургграфські, яких давно засудили на довічне за вбивство Антоніо і за мою... аякже, і за мою Льонцю теж! Ага, боїтеся, вам руки доходять лише до Абрекової!
Абрекова одяглася, вийшла в темні сіни й рішуче відчинила двері, що виходили на Руську. Зійшла східками на брук, взялася під боки і, набравши войовничого вигляду, кинула презирливо до озброєних пахолків:
— А ви чого тут поставали?
Один пахолок мовчки показав рукою на вікно, над яким кожного ранку висів новий листок, глянула — листка нині таки не було.
— Ов, а то що ся стало! — вдарилася в боки Абрекова, наче їй зробилося шкода, що на розі Руської і Шкотської порушився роками встановлений звичай.
— Що ся стало: було тонке та й ся обірвало, ха-ха! — почувся з-за рогу жіночий голос, і появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, підпухлими блудними очима,гарна й захмелена.
— А йди, йди до хати, шльондро векслярська, — мовила зовсім мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й підштовхнула її на східки.
— Йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду... — Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла за шию: — Може, підеш зі мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш, служба... — Вона вдарилась об двері й провалилася у темні сіни.
Абрекова провела дочку поглядом і знову запитала в стражників:
— То чого ж ви тут стоїте, коли там, — показала рукою на вікно, — ніякого дідька нині не почепили?
— Урядове видовище буде нині на Ринку, Абрекова. Стоїмо для порядку.
— О, слава богу... Хоч одного дня буде спокій під моїм вікном, — зітхнула полегшено й подалася до дверей. — Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судної години...
Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м'ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба російського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку — бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, — їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку, — і на них, завішаних килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали призвидці московської авантюри — польний гетьман Станіслав Жолкевський і львівський староста Єжи Мнішек.
Біля Мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам'яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені за списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю руську. Так, як було насправді там — під Смоленськом.
Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах — весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.
Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало відбутися в його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав — це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду[3] король не дав ані своїм, ані найманим — нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з'їсть її разом з королем.
Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв — Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:
— Накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами?
— Вікторія... — відвів погляд Жолкевський. — Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження...
Знимка uk.wikipedia.org

Мнішек знітився. Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку. Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння Марини і повстання в Москві підкосили здоров'я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією: якщо Смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини від замордованого в Калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом Гришкою Отреп'євим, то хоч сота його частка перепаде — для нього, для Рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків.
— Пане гетьмане, — мовив єлейно, — ви втомилися походами, але світло ваших перемог опромінює нас, і близька та година...
— Усі ви берете світло, — перебив Жолкевський старосту, — тільки ніхто не квапиться підливати оливи, щоб лампа, яка дає те світло, не загасла. Починайте, вашмость.
Єжи Мнішеку відлягло від серця—він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово регіментареві Польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бургомістра Вольфа Шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову зліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі — п'ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр з шаблею при боці.
На балюстраду, під самим шпилем ратуші, вийшов трубач—над містом пролунали .бойові трубні звуки. Стих клекіт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzod, zabij go!» навально рушили з обох боків майдану переодягнені у вояків міщани — зі списами, шаблями, алебардами. З мурів дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися — поморщився Жолкевський, — на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати — нападники відступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри — справжні — горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою.
— Страхи на ляхи, гурра на мазура... — пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: — За ойчизну, любі діти, під благі намети... не беріть з собою ліжок, у полі спатимете... килими залиште дома — вкриєтесь щитами... не беріть з собою їсти... землі наїстеся...
Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп'явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим папою поет, поважана й недоторкана особа, королівський одописець, блюзнірствуе у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися...
— Пане Шимонович, — проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, — чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі — тільки смерть?
— Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, — із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. — Не беріть з собою пити — нап'єтеся крові... Нічого не виходить... А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту — хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?
Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос... Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство... шовкові рукавички... благопристойність... А найпростіше—вивести на поміст, під який накладені в'язки дров — і всі проблеми розв'язані — без дискусій, без шовкових рукавичок... О свята Супремо, чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би... Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!
— Ваша ексцеленціє, — промовив Шимонович, йому ніби передались пристрасні проіспанські симпатії архієпископа. — Якщо зволите колись завітати до мене, я вам покажу вельми потішну книгу одного іспанського письменника — Мігеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: він написав її, знуджений безділлям, у тюрмі!
— У тюрмі святої інквізиції? — єхидно примружився Соліковський.
— Не думаю... Він був збирачем податків.
— А-а… Хвальний пане поете…— архiєпископ сховав кiнчик довгого носа мiж складенi, мов до молитви, долонi. — Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивує те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де є i Ян Кохановський, i Торквато Тассо, і Еразм Роттердамський, і Томас Мор... Джордано Бруно, правда, не бачив, — архієпископ опустив погляд, — я не зустрів хоча б однієї книги...
— Томаса Торквемади? — запитав, підказуючи, Шимонович.
— Ну ні, для чого вам «Кодекс інквізиції», він є в мене...
— Справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він знаходиться у вас, — стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. — А я таки вам позичу «Дон Кіхота» Сервантеса, адже вашій ексцеленціі теж іноді треба спочити від теології.
— Я стурбований нинішньою розмовою з вами... Королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до Львова, став раптом так дивно мислити.
— Часи міняються і ми з ними теж... — мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. — Погляньте, ваша ексцеленціє, ось іде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали в цю мить, що ті вої — то тіні, привиди братів і дітей наших, які вкрилися щитами і наїлися землі на російських полях... А за що? Мені, вам, отим людям, що затопили нині Ринок, легше стало жити? Хіба не могли вони, сини і брати наші, пити дома молоко замість крові і їсти хліб замість глини, а ми — тішитися ними, а не ридати над тінями?
Після другого штурму подесятерилися войовничі кличі. Так було задумано бургомістром Вольфом Шольцом: за третім разом Смоленськ впаде. Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт — для більшого ефекту облягаючі тарабанили в листи бляхи, били в котли і бубни, вояки поривалися до звідного мосту. Опустили його і з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вікторії. З нутра обложеного міста вихопилися «російські» оборонці в довгополих свитах і паперових шоломах, відтиснули ворогів, сурма в польському таборі сповістила про відступ: Шольц збирав усі свої військові сили для останнього генерального штурму.

пʼятниця, 19 червня 2015 р.

Василь Вовкун поставив у Варшаві «Весілля Фігаро»

Одна з найпопулярніших опер Вольфганга Амадея Моцарта «Весілля Фігаро» отримала нове прочитання, цього разу у виконанні головного режисера Львівської Опери Василя Вовкуна. Справа у тому, що цими днями на сцені Варшавської камерної опери пройшов 25-й за ліком Моцартівський фестиваль на який було запрошено українського режисера. Василь Вовкун після повернення з Варшави розповів, що він представив на суд польського глядача оперу «Весілля Фігаро». І хоча він не перший оперний режисер, який береться за постановку Моцарта, однак знайшов своє, сучасне прочитання класичної постановки. Василь Вовкун розповів, що ця опера базується на класичному любовному трикутнику, однак у його версії граф по справжньому закохується у Сюзанну, і коли він дізнається, що Фігаро вдалось його обдурити, то арія графа звучить особливо драматично. Також Василь Вовкун зазначив, що у його постановці є дуже багато пластики, при цьому вона має так би мовити іспанське коріння, адже дія відбувається у Севільї. Всі співаки, які були задіяні в опері – поляки, переважно це солісти Варшавської камерної опери, також було запрошено кілька виконавців з інших польських оперних театрів. 
Знимка zbruc.eu

І хоча українські режисери іноді ставлять вистави в країнах Європи, досі ніхто з них не ставив опери. Василь Вовкун каже, що вже у грудні має намір привезти поставлену у Варшаві оперу «Весілля Фігаро» до Львова.
Також він поділився планами, які вже у наступному сезоні планує втілити Львівська опера. Зокрема у театрі хочуть поставити оперу Джузеппе Верді «Отелло». У Львівській опері хочуть працювати над тим, щоб ширше представити творчість Моцарта в своєму репертуарі. зокрема започаткувати власний моцартівський фестиваль, однак назвати його на честь сина Моцарта Ксавера, який тривалий час жив у Львові.

Дмитро Резвой піде шляхами Колумба та свого батька

Львів, хоч і місто сухопутне та розташоване на Великому Європейському вододілі, однак може отримати справжню династію океанічних гребців. Львів’янин Дмитро Резвой має намір у листопаді наступного року вирушити в одиночне плавання через Атлантику. Його проект називається Шляхом Колумба – він стартує з іспанського узбережжя і має намір протягом двох місяців пройти близько 5500 – 6000 кілометрів фінішувавши на острові Барбадос. Про свій намір він оголосив в ході зустрічі із журналістами на якій був і його батько Павло Резвой. Власне успіхи Резвого-старшого, який у 2004 році у віці 52 роки в одиночку перетнув на веслах Атлантику і надихнули Дмитра пройти шляхом Колумба. Що цікаво – океанічною греблею займається і його старший син Теодор, який так само перетинав в одиночку Атлантику. Зараз Павло Резвой допомагатиме своєму сину готуватись до першої трансатлантичної подорожі.
Львівська династія океанічних гребців Дмитро і Павло Резвой. Знимка zaxid.net

Дмитро Резвой розповів, що листопад обрав для старту не випадково, адже саме у цей період в Атлантиці найменше штормів. Зараз він займається будівництвом човна, який матиме довжину 7 метрів 40 сантиметрів та 1 метр 80 сантиметрів завширшки. Човен матиме дві кабіни, одна з яких слугуватиме для вантажу, друга буде для сну та відпочинку. На борт він бере мінімум необхідного обладнання, найважливішим з якого є опріснювач солоної води, сонячні панелі, супутниковий телефон а також їжу сухої заморозки. Водночас загальна вартість такої експедиції складає близько 100 тисяч доларів США. Також на борту буде спеціальне обладнання, яке щохвилини повідомлятиме на супутник координати човна, а при потребі можна буде подати сигнал СОС. Втім Дмитро сподівається, що до цього таки не дійде.
Молодий мандрівник розповів, що перехід через Атлантику є своєрідним першим класом в океанічних переходах, як і його батько він має намір пройти іншими океанами на веслах, у тому числі і через Індійський, що досі вдавалось лише кільком людям.

четвер, 18 червня 2015 р.

Мандрівка львівськими «Карпатами»

МАРЦИНЯК

Колійове щастя Знесіння

Круті яруги та западини Кайзервальду приваблюють таємничою напітемрявою і тривожним затишком. Важко уявити, що за якихось п’ятнадцять хвилин неспішної ходи можна знову опинитись серед гомінких вулиць верхнього Личакова, що збігають до моцних мурів Глинянської брами. Таємничість сих мість прадавня – адже саме тут майже поряд розташовано три поселення: періоду неоліту і бронзи, IV–II тисячоліття до нашої ери; IX–V сторіч до нашої ери і XIII–XVII століть нашої ери. На Знесінні виявлені древньослов’янські язичницькі капища на «Святовидному полі» (X–XI) і горі Баба (IX–XI і XIII століття). Тут досі духи неба і землі говорять до людей тихим шелестом листу, повівом вітругана, непокійним пташиним гамором. Але схоже, що сучасним львів’янам не чутно їхнього волання – розкошуючи серед чарівної природи, вони залишають по собі гори сміття. А Перун та Святовид – хлопці в літах і уже не мають сили покарати необачних…


Колія на Знесінню. Знимка yp.lviv.ua

Помилувавшись захопливим краєвидом з оглядового майданчика на зачароване Знесіння – оминаємо скансен і виходимо на порослу травою та бур’яном колію. Здається, нею уже літ сто ніхто не їздив, шпали прогнили і струхлявіли… Аж ні – хтось уклав залізобетонні. Вони стримлять з трави, наче білі слонові бивні серед безкрайньої африканської саванни. Хоч яка тут саванна – забута колія вивела нас на таку ж забуту і порослу пирієм станцію Личаків. Я згадав, що колись звідсіля курсував давній потяг Львів-Бережани. Пізніше, уже в совітські часи колію обмежили до недалеких Винників, а десь у сімдесяті втяли майже до основи. І кому вона заважала? Нині цій залізниці ціни б не було – адже вона пролягала через чи не наймальовничіші місця Галичини. Її залишки дістались в спадок навколишнім підприємствам.
Хоча є серед львів’ян романтики, що серед запустіння та румовищ вбачають обнадійливі паростки чудового майбутнього. Дехто стверджує, що ця забута колія може стати особливою атракцією для львів’ян і туристів. Варто пустити цим колійовим керунком туристичний потяг Підзамче – станція Личаків. Пасажирів везтимуть у відкритих літніх вагонах залізницею, що петляє в межах парку «Знесіння». Свого часу я пройшов увесь цей маршрут пішо і можу стверджувати – краса цих місць цілком заслуговує такого проекту. Але знаючи наших чиновників, маю великий сумнів щодо його реалізації.
Знимка vira-tesak.livejournal.com

Чатова скеля з чортячою долею

Та годі про «науку і техніку» – вирушаємо стежкою, що тягнеться акурат посеред колії, тим паче, що в далечі уже з’явилась темна пляма Винниківського лісу. Давня колія виведе нас якраз до його кресів.
Навіть мандрівка забутою колією може подарувати незабутні враження. Ось бабуся пасе п’ятьох кізоньок, зовсім неподалік просто на рейках розклали свою нехитру закуску троє «втомлених сонцем» місцевих робітників. Пляшка оковитої уже була майже порожньою, тож розмова, підслухана краєм вуха, набирала відвертих, місцями зухвалих обертонів.
– Слухай туво, Міську, маю тобі щось сказати, – харчав чолов’яга із золотим зубом, – не гнівайсі, але в тебе жінка некрасіва...
– Та шо ти, некрасіва, некрасіва. А що, твоя Славка красіва? – Озвався Місько і поклав важку руку а шию золотозубому. Схоже, чоловіки на весь день мали тему для розмови. Але чекати на висліди цієї суворої комісії з конкурсу краси пані Славки, ми не стали. Нас вабила тінь уже недалекого Винниківського лісу.
Чатові (Чортові) скелі

Першою ознакою його є не власне лісові хащі, а стійке неперервне гудіння якогось механізму. Так працює львівський дріжджзавод, що нині називається «Ензим». Він розташувався по той бік гостинця у видолинку, а у нас на стежці з’явилась невеличка станційка із цистерною, з якої щось зливалось у заводські резервуари. Ядучий запах вдарив у лице, аж очі засльозилися. Було від чого – у цистерні знаходилась аміачна вода… Запах такий, як від сотні солдатських онуч, що не знімались протягом двотижневого походу слідами партизанського рейду Ковпака.
Швидше у ліс! Добре, що він зовсім поруч – за якихось кількадесят метрів. Аж ось і рятівна прохолода грабової діброви. Сонячні зайчики розбіглись моріжком і бавляться в хованки, десь у піднебессі закувала зозуля і лиш далеко внизу чутно гамір автівок. Лісова дорога розбита вантажівками, сліди провадять до вершини пагорба, де відбувалась вирубка, стято кілька старезних буків. Тепер тут гуляє вітер, який завалив три дерева. Врешті дорога перетворюється у рівненький насип, що поступово поглинається лісом. Очевидно, саме тут колись проходила колія до Винників і далі на Бережани. Я заздрю подорожнім, що могли не виходячи з вагонів торкатись листя дерев та обсервувати навколишні лісові хащі – чи не час вийти і назбирати лисичок?
Ще один підйом і заповітний поворот – крім маркування слід орієнтуватись й на природній дороговказ, неподалік стоїть бук, стовбур якого спотворений велетенським круглим наростом, який добре видно серед сіро-голубих дерев. Раптом з’явились сосни, а за ними – скелі… Це справжнє чудо – серед лісу, зарослого травою і ожиною, раптово виринають плечисті скелі. Вони нагадують родину велетнів, що заблукали у лісі і присіли перепочити на вершині гори. І з якогось дива уже не підвелися.
Ензим. Зниимка lvivnews.info

Скелі ці (між іншим 414 метрів над рівнем моря) львів’яни називають Чортовими. Бо є легенда, мовляв якийсь чортяка-культурист хотів знищити собор Святого Юра, вхопив величезну каменюку і полетів, щоб скинути її на святиню. Аж раптом озвався церковний дзвін, нечистий настрашився, впав на гору і його привалило камінням у саме пекло. Проте правдива назва гори – Чатова, бо місцеві посполиті чатували на ній, пильнуючи підходу татарви.
Мешканці сусідніх Лисинич вважають, що скеля береже їх село від граду та буревію. А ще є прикмета – як тільки хмари закриють верхівку дерев, – це до тривалої негоди. «Закурив чорт файку», – так кажуть на захмарений вид цих гір.
Нині Чатову скелю обсіли десятки скелелазів, що проходять вишкіл на її подзьобаному часом і людьми тілі. Шкода, що вони понаписували фарбою назви альпіністських маршрутів. Цій скелі тисячу літ і не гоже таку поважного віку пані, «прикрашати» написами.
Десь тут відносно недавно проводили археологічні розкопки, і було знайдено найдавніший мисливський табір-поселення на теренах сучасного Львова. А ще археологи знайшли залишки речей часів короля Данила. На жаль, я не побачив ні мисливської стоянки прадавніх людей, ні місця, де могли чатувати королівські вої, зате було достатньо слідів матеріальної «культури» сучасних львів’ян: порожніх пляшок, одноразового посуду, якихось пакетів, залишків їжі…
Щоб сховатись від людського гамору, треба стежиною зійти трохи нижче. Тут є ще один оглядовий майданчик. Дерева розступаються і ви виходите на краєчок скельного урвища. Перед очима відкривається дивовижна панорама на Лисиничі і навколишні села, церкви, переліски, темні діброви та лани, левади, на багатющу нашу землю, яку ми чомусь вважаємо бідною. Вона не винна, що ми собі з нею ради не даємо.
Та геть сумне й невеселе з голови і серця – мандрівка львівськими «Карпатами» є справжньою насолодою для того, хто любить природу й історію свого міста. І хоч ноги гудуть, та тепер розумієш – львів’яни є правдивими горянами. Місцями, навіть, гуцулами. І спробуйте довести, що це не так!