субота, 6 червня 2015 р.

«Мелодія кави в тональності кардамону» Наталії Гурницької

Львів є одним з найпопулярніших міст в українській літературі – як і класичній, так і в сучасній. Можливо тому, що у порівнянні з попередніми століттями у нас не дуже пришвидшився темп життя, а однією з прикмет Львова, як і колись залишається кава. Цей напій настільки притаманний нашому життю, що згадка про нього потрапила у назву роману Наталії Гурницької «Мелодія кави в тональності кардамону». Роман про кохання: перше кохання доньки греко-католицько священика та останнє кохання польського шляхтича, кохання заборонене, у чому і вся драма цих двох людей. 
Книгу назвали одним із відкриттів 2013 року, однак нас найбільше цікавить Львів середини ХІХ століття, описів якого у романі більш ніж достатньо. Тож помандруємо у ті часи разом з Наталією Гурницькою у нашому проекті "Антологія Львова".

Наталія Гурницька



Найдужче любила, коли мама брала її на прогулянку середмістям. Завжди віднаходила у тих мандрівках щось для себе цікаве. Коли була зовсім маленькою, їй здавалося, ніби поверхові кам’яниці впираються у самісіньке небо, консолі нагадують казкових створінь, а кам’яні леви та статуї на фасадах поводяться, як живі істоти: суворо дивляться на неї згори і, якщо вона чинитиме нечемно, спустяться до неї та сваритимуть за неґречну поведінку. Якийсь час насторожено подивлялася на них, проте незабаром переконалася, що вони не рухаються, а лише байдуже споглядають на неї згори, і перестала боятися. Згодом зрозуміла, що ілюзію реального життя створює сонячне проміння, яке щогодини освітлює будинки по-іншому, проте не розчарувалася, бо нікуди не зникла та особлива краса і загадковість середньовічних будинків Львова. Як гарна музика, кам’яниці львівського середмістя не можуть не подобатися. Дивилася на них старшою і відчувала їх так, ніби вони й справді живі істоти, які не лише мають свою власну долю та життя, але й якимось містичним чином пов’язані з життям та долею людей, котрі в них мешкають.
Ще дужче, аніж прогулянки середмістям, Анна любила парк Герхта (Єзуїтський сад, сучасний парк імені Івана Франка. (О.С)). Мама, щоправда, казала, що від часів її дитинства парк дуже занепав, проте дівчинка не надто цим переймалася — любила його таким, яким бачила зараз, і була ще надто далека від того, щоб замислюватись над неминучістю змін. Тоді їй здавалося, що ніщо не може порушити узвичаєний ритм життя. Прокидаючись вранці, вона бачила на стіні, навпроти ліжка, звичні для ока літографії з друкарні Піллерів (видавничо-друкарська фірма середини ХІХ ст. у Львові(О.С.)), на підвіконні — вазони з квітами, біля дзеркала — свою найгарнішу ляльку і тішилася з того, що життя таке прекрасне. Ляльку мама купила їй у крамниці на теперішній площі Фердинанда(площа Адама Міцкевича (О.С.)), і це був чи не найкращий у її житті подарунок. У той день їй виповнилося вісім років, і потай від усіх Анна сподівалася на щось особливе. Наприклад, на велику і дуже гарну ляльку. Саме таку, яку побачила в незнайомої дівчинки на прогулянці в парку Герхта. У тієї, не надто вже й нової ляльки, було біле порцелянове личко, справжнє волосся і розкішна шовкова сукня з мереживом та вишивкою по низу. Відтоді, як Анна побачила цю ляльку вперше, вона користала з кожної слушної і не надто слушної нагоди для того, щоб нагадати про неї мамі, і, врешті, не витримавши, мама купила їй подібну ляльку на уродини. Анна ще й досі пам’ятала, як тішилася нею тоді. За декілька місяців пошила для ляльки безліч сукенок, накидок та капелюшків. Сама підбирала кольори, нитки та фасони, а в довгі зимові вечори оздобила весь її одяг мереживом, вишивкою та намистом, проте вже незабаром їй почало бракувати часу на все це. Мама вирішила, що донька братиме уроки гри на фортепіано, а тому не лише уважно слідкувала за її успіхами, але й примушувала по декілька годин на добу вправлятися у грі. Спочатку Анні все це не сподобалося, проте з часом вона не лише звикла до уроків, але й, досягнувши помітних результатів, і сама вже намагалася компонувати музичні фрази. А відтоді, як зрозуміла, що їй це вдається, дедалі сильніше заглиблювалася у світ звуків, почувань та невиразних мрій, ніби поринала у незвідані краї і цілком забувала про реальний час та щоденні клопоти. Буденне життя існувало десь поряд, зовсім близько, на відстані простягненої руки, проте проходило повз неї, тануло в тумані мрій, анітрохи її саму не зачіпаючи…
Єзуїтський сад (тепер парк імені Івана Франка). Знимка uk.wikipedia.org 



…Спочатку Анна навіть жалобу не надягала, приховувала те, що стала вдовою до останнього. Лише дала на службу Божу за померлих у віддаленій від її помешкання церкві, а потім сама потай пішла туди.
Порівняно легко відстояла відправу і, незважаючи на свій стан, жодного разу не присіла на лаву. Звичні від дитинства слова молитов заспокоювали, лягали на душу і приносили умиротворення. Шкодувала лише, що не могла прийняти причастя, але, щиро помолившись, теж відчула себе значно краще. Принаймні, нічні жахіття на якийсь час відступили.
Те, що про людське око таки мусила надягнути жалобу, її не пригнічувало, незатишно почувалася лише тоді, коли помічала співчутливі погляди сусідів або й зовсім малознайомих людей. Ще гірше було тоді, коли їй намагалися допомогти. Нічим собі не заслужила на ці прояви співчуття та доброчинності, а тому почувалася винною і намагалась їх уникнути. Бачилася лише з жінкою, яка допомагала їй у хатніх справах, з Терезою та з Андрієм. Тепер, щоправда, Адам теж передавав їй через посильного листи, проте вона ані не відповідала на них, ані не просила не приносити.
До середини березня у Львові стало неспокійно. Містом поширювалися невиразні чутки та найнесподіваніші новини, на вулицях відчувалося незвичне пожвавлення, відбувалися дивні події, а непевні розмови тепер велися не лише в салонах та кав’ярнях, але й по корчмах та шинках. Організовувалися товариства, плелися інтриги і спалахували суперечки. З’явилися дивні новини з Відня. Говорили про розрухи, які допровадили там до кривавих вуличних боїв, про те, що князь Меттерніх (Клеме́нт Ве́нцель Ло́тар фон Ме́ттерніх— німецький та австрійський політичний діяч, дипломат, міністр, князь (О.С.)в одязі жебрака мусив втікати з Відня до Англії і що тепер створюватиметься новий уряд. У Берліні теж, кажуть, неспокійно, будуються барикади і на вулицях панує хаос. Зворохобилися Мілан та Прага, заворушився Краків. Поширювалась ідея про відбудову Польщі у федерації з Австрією і цісарем Фердинандом як польським королем. Пропонувалося впровадити польську мову по урядах та судах, скасувати цензуру, завести школи по всіх селах, видалити чужинців з Галичини, знести панщину й амністувати заарештованих у сорок шостому році (1846 р. – О.С.) патріотів.
Львів на початку ХХ століття Знимка vk.com

До Анни доходили лише відголоси цих розмов та подій. Майже нічого в них не тямила і мала лише недобрі передчуття. Їй незабаром народжувати, а в місті діється щось незрозуміле. Воліла, щоб усе було спокійно, розмірено та буденно. Загальне піднесення її не зачіпало, а неспокій на вулиці примушував боятися за долю рідних людей. Не цілком ясно уявляла, як поводитиметься у цій ситуації Адам. Він ніколи не говорив про свої політичні уподобання, проте щось їй підказувало, що він теж не залишився байдужим до подій у місті. А Андрій? Той, напевно, вже вплутався у щось небезпечне.
Як жінка, що незабаром народжуватиме, була цілком безпорадна та залежна від свого стану. Не могла нікуди піти сама, боялася потрапити у тлум людей, у неприємну пригоду або залишитися без допомоги в невідповідний момент. Якби знала, що почуватиметься аж такою безпорадною, ніколи б не заборонила Адамові приходити.
З наближенням пологів непокоїлася дедалі дужче. Уже з тиждень погано спала, вночі по декілька годин безцільно вешталася помешканням і поступово почала сумніватися в тому, що взагалі зможе коли-небудь розродитися. Плакала частіше, аніж звичайно, самопочуття з кожним днем погіршувалось, а страх наростав. Дитина опустилася зовсім низько і так боляче тиснула внизу живота, аж іноді Анні здавалося, що вона ось-ось вивалиться назовні. Її постійно тягнув поперек, живіт хапали слабкі спазми, а тривога межувала з панікою.
На додачу до того, у місті теж ставало дедалі неспокійніше. Ще дев’ятнадцятого березня пожежа у Жовківському передмісті спровокувала виступ військових підрозділів із казарм і мало не спричинила паніку. Декілька годин середмістя було оточене, й очікували протистоянь із урядовим військом, проте цього разу якось обійшлося. Анна зітхнула з полегшенням, бо в її стані такі події рівноцінні катастрофі й не обіцяють нічого доброго. Тішилася з того недовго: вже у наступні два-три дні у Львові знов стало неспокійно, почалися заворушення, велися надто радикальні розмови, лунали категоричні заклики, а в цілому все це виглядало так, ніби справа йшла до зведення барикад та до збройного повстання. Від хвилювання Анна не знаходила собі місця. Переживала, що щось погане станеться з Адамом або з братом, боялася, що пологи розпочнуться несподівано і вона не зуміє дати собі з ними раду. Розумніше, напевно, переїхати в передмістя. Там спокійніше, а знайти повитуху і там не проблема.
Анна навіть почала серйозно замислюватись над тим, щоб негайно складати найнеобхідніші речі й уже завтра переїхати в безпечніше місце, проте не встигла. Перед обідом до неї в гості зайшов Андрій. Похапцем розпитав про самопочуття, порадив у найближчі декілька днів не виходити з дому, добре зачиняти двері й без потреби не висовуватися з вікна. На бажання виїхати звідси лише стенув плечима і сказав, що вона трохи спізнилася, бо для жінки при надії зараз небезпечно не лише вештатися містом, а й взагалі виходити з дому. Доки Анна намагалась усвідомити, що сказав Андрій, той швиденько з’їв обід, хитро уник усіх запитань і почав прощатися саме тоді, коли вона захотіла докладнішої розповіді про події у місті. Анна й отямитися не встигла, як він вибіг із помешкання. Куди і навіщо побіг? Нічого не бачить, не чує — весь у своїх справах, клопотах, ідеях. Піднесено-неспокійний, цілком зворохоблений тим, що діється у місті. Як добре чоловікам. Йому й на думку не спало запитати, чи потребує вона допомоги, чи не боїться залишатися сама, чи почувається затишно. Майже сердилася на брата за неуважність. Хоча… Адам теж міг би згадати про неї. Залишати її саму в такій ситуації щонайменше егоїстично. На вулиці неспокійно, в помешканні не надто безпечно, вдома страшно. Ще повстання розпочнеться, або урядові війська захоплять місто. А якщо з Адамом щось сталось, і він саме тому не приходить? Дедалі дужче непокоїлася саме за нього і до вечора від страху не знаходила собі місця.