вівторок, 15 грудня 2015 р.

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (4)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка vidomosti-ua.com

Про те, для чого потрібні репетиції
Також він мені багато говорив про особливості фаху співака, казав, ніколи не боятись шукати щось нове, ніколи не думати про те, як ти співаєш, інакше ти будеш мертвий як співак. Треба допомогти публіці тебе сприйняти, а це треба робити щиро, треба думати про що ти співаєш та для кого. Адже репетиція потрібна для того, щоб напрацьовувався автомат, натомість концерт – це творча робота, коли зустрічаєшся очима з глядачами, починається обмін енергетикою між виконавцем та глядачами. Якщо ти починаєш це відчувати, значить ти став професійним співаком.

Про те, чи варто виконавцям платити гроші за примітивні тексти
У нас ніколи не було проблеми із пошуком слів до наших пісень. Якщо хтось каже, що у нього є такі проблеми – цьому не треба вірити. Адже зараз є маса поетичних сайтів, тисячі самобутніх поетів пишуть на різноманітні теми, про все і про всіх. Звісно, пишуть по різному – менш професійно, більш професійно та гіперпрофесійно. Просто треба знаходити ці тексти. І чесно кажучи я не розумію тих представників шоу-бізнесу, які платять великі гроші за примітивні тексти. Кілька разів я був у шоці, коли чув, що «я стільки то заплатив, чи заплатила за цей текст». Насправді вони робляться за принципом: «На тобі 100 доларів, напиши мені про комп’ютер». Можливо справа у тому, що я виріс із бардами і тому вважаю, що справді творча людина повинна сама собі створити пісню: і текст, і музику. Чи то сама, чи у співавторстві з кимось.

Про те, задля чого Славко Нудик і «Пікардійська терція» виходять на сцену
Другий момент, який мене найбільше болить. Чимало виконавців забувають задля чого вони виходять на сцену. На моє переконання робота співака є своєрідним місіонерством, коли ти ведеш за собою публіку. Творча людина, котра прецезійно підходить до музики робить те, що вона любить, при цьому вона має виховувати публіку. Власне це і є завданням артиста – виховувати в людей почуття. Треба розуміти, що люди на тебе дивляться і тобі довіряють, при цьому ти не маєш права схибити. Ти не повинен йти за сірою масою, а навпаки, навертати людей до чогось праведного. І це неправда, що у такому разі ти не будеш у перших рядках рейтингів. Ймовірно, що Потап і Настя каменських заробляють більше від мене, але не в цьому справа. Я краще знаю, що потрібно публіці, а не навпаки. Якщо ж говорити що, мовляв, давайте подивимось, що зараз модно, то це означає піти за смаками сірої маси. Це, звісно можна робити, але в такому разі слід розуміти, що Україна ніколи не відбудеться, якщо артисти будуть йти на поводув кон’юктури. Ні-ко-ли.

Про улюблену цитату з Фаїни Раневської
Фаїна Раневськая, яка любила часом вжити міцне слово, казала: «Жизнь – это затяжной прижок из п-ды в могилу». Звісно, завжди є ризик залишитись невідомим, але ж ми живемо задля того, щоб після себе щось залишити. Інакше помреш, тебе чи то спалять, чи просто закопають в землю, немає суттєвої різниці, а потім спитають: а хто це був? – та хто його знає. Ну то нехай з Богом спочиває.
Натомість є чимало митців, письменників, артистів, яких досі пам’ятають, їхніми іменами називають вулиці, на їх честь зводять монументи. І скільки тисяч людей виховувалось на творчості Івана Франка, Івана Труша, Богдана Веселовського. Хіба задля цього не варто жити?

Про те, хто з музикантів є зразком для Славка Нудика
Ідеалу у музиці для мене немає, хоча зразком творчості, як слід робити музику для мене є Стінг. З українських – над цим ніколи не думав. Звісно, я міг би сказати, що таким є Тарас Петриненко, однак проблема у тому, що у певний момент він зупинився у своєму творчому розвитку, вирішив, що того, що він зробив вистачить, аби відпочивати на лаврах. Натомість змінились часи і тепер знайшлися нові співаки, які співають про Україну.

Про те, скільки часу «Пікардійська терція» буде ще виконувати «Пливе кача по Тисині» та що ніколи не набридає людям
Кожна пісня має свій час. Для нашого колективу таким прикладом є історія пісні «Приве кача по Тисині». Справа у тому, що ми її записали 14 років тому, коли презентували диск «Антологія українських народних пісень». Після того про неї фактично забули – лише іноді після концертів до нас підходили люди і запитували, чому ми її не заспівали. Натомість зараз ця пісня нам вже не належить, тепер ми їй належимо. На жаль, склалися такі обставини, що вона у наших концертах звучить по замовчуванню, це навіть не обговорюється. Щодо інших творів – дискутуємо, варто їх включати в концерт чи ні. Однак, буде помилкою безконечно виїжджати на цій пісні, адже людям набридає така одноманітність. Тож довго «їздити» на ній ми не плануємо. Єдине, що не набридає людям – плакати. Українці такий народ, що любить мінорні пісні. Деякі наші виконавці, до речі, це добре зрозуміли, тож у їх репертуарі винятково мінорні пісні. І при тому вони користуються шаленою популярністю.

Про те, коли слід йти зі сцени
Зі сцени треба вчасно йти, однак межа, коли це слід зробити є дуже тонкою, вона дуже залежить від музиканта. На жаль, не всі це розуміють, що краще було б давно піти зі сцени і застосувати свою енергію в іншій сфері з більшою користю. Я взагалі людина асоціативна, тому скажу таким порівнянням: що краще, нерухомо лежати 5 років і мучити своїх близьких, чи просто одного разу заснути назавжди. У другому випадку близькі люди почуватимуть щирий жаль за втратою. А за п’ять років нерухомості прив’язаність близьких згасне, вони просто перехрестяться і полешенно зітхнуть. Натомість у нас є чимало співаків, пік популярності яких пройшов, а вони себе і далі нав’язують публіці.

Про те, чи можлива сольна кар’єра Славка Нудика
Сольна кар’єра Нудика поза «Пікардійською терцією» -- це нереально, я себе просто не мислю поза колективом, якому віддав багато сил, здоров’я, життя. Це для мене як дитина, яку я народив, поставив на ноги, виховав – ну як я можу від цього відмовитись. Тому сольна кар’єра на естраді – цього не буде ніколи.
Однак можуть бути інші проекти, які я втілюю і хочу втілювати коли мені стає тісно в «Терції». Наприклад я є автором слів пісні «Йшли селом партизани». Зараз вона всюди звучить як народна, насправді я її написав разом із своїм колегою з Любінської, він написав музику, а я – слова. Хочу попробувати себе і в інших, немузичних проектах, але про це я б не хотів ще говорити. Я пробую, я до того рухаюсь, але як каже один наш спільний знайомий: поспішати треба повільно.

четвер, 10 грудня 2015 р.

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (3)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.


Про те, чому Славка Нудика не взяли вчитись до 9 класу та про синьо-жовтий прапор на школі
До 9-го класу мене не взяли з ідеологічних мотивів – ми з друзями на фасаді школи намалювали тризуб і написали «Ще не вмерла Україна». Взагалі у нас була цікава школа – там ще була історія з синьо-жовтим прапором, який над школою повісив такий собі Степан Депа, але то було давно, ще до того, як ми там почали вчитись у школі (точної дати так само пригадати не можу, але це було між 1970-1973 рр. – О.С.). Однак у підсумку нас поставили на замітку як неблагонадійних.

Про викладачів, які були «на замітці» в КДБ
Я ніколи не знав, що наша 75-та школа була спеціалізованою, і думаю, що навіть для тебе це буде сенсацією, адже про це нам ніколи не розповідали на уроках, як насправді у документах вона оформлена. Я про це дізнався випадково у Філадельфії, де після концерту до мене підійшов наш викладач Петро Гнатович – він викладав трудове навчання. Отож він розповів, що 75-школа спеціалізувалась на… трудовому навчанні. Я такого ніде не зустрічав, адже є школи із математичним, хімічним ухилом, англійські, німецькі, французькі… До речі, там же я зустрів ще одного нашого колишнього викладача Ігора Дмитровича, він виїхав до доньки. 
Можливо справа була в націоналістичній репутації школи, адже одна з наших вчительок – Анастасія Йосипівна Гумницька та її чоловік мали великі проблеми з КГБ, адже були причетні чи то до дисидентського руху, чи то до шістдесятників. У мене взагалі склалось враження, що в тій школі були зібрані викладачі, які були на замітці в органів совіцької безпеки. Це саме мені розказували про вчительку музики Єву Дмитрівну, про Олімпію Петрівну, яка в нас викладала біологію. Я не знаю, чи була та школа осередком націоналізму, але вони дуже добре знали, що й до чого.

Про те, як Славко Нудик вчився на автослюсаря і що з того вийшло
Отож, після того інциденту з тризубом, мені не залишилось нічого, як піти в ПТУ, я поступив в «20-е» на Левандівці, де вчився на автослюсаря. Хоча сказати «вчився» буде великим перебільшенням, адже насправді автотехніка мене цікавила мало. Аби я добре засвоїв всі ці премудрості, пішло б років 15. До речі вже пізніше здобуті знання мені знадобились лише один раз, та й то, у дуже простій ситуації – якось у дорозі поламалась моя машина, оскільки не було іншого виходу, я мусів зазирнути під капот – побачив, що тріснув шланг, тож зумів його самостійно поміняти на запасний.

Про те, яку робітничу спеціальність Славко Нудик називає творчою
В армії я служив у Білорусії, біля Вітебська, а коли повернувся з війська, то мусів освоїти ще один робітничий фах – токаря-фрезерувальника. Однак, на відміну від автослюсарної справи, він мені набагато більше подобався, адже це була творча робота. Токарний верстат виявився дуже цікавим, з його допомогою можна робити різноманітні прикольні речі, наприклад різноманітні візерунки в металі, значки, тризуби – тоді це якраз входило в моду. Втім, хоча токарна справа була набагато цікавішою, але це все ж було не те, що я шукав у житті.

Про те, чому Славко Нудик почав вчитись на співака
Отож до робітничих професій мене не тягнуло, тож батько якось мені порадив подати документи в музичне училище на вулиці Чайковського. Його, до речі, не варто плутати з музично-педагогічним чи культосвітнім училищем. Тато мені казав, що ти постійно співаєш, тож краще вступай туди. Там був вокальний факультет, головна особливість якого – туди приймали всіх, хто мав добрий слух і голос, міг навіть не володіти нотною грамотою. Втім туди чомусь не неохоче поступали хлопці, наприклад у моїй групі я був єдиним хлопцем, натомість там було шість дівчат.

Про викладачів-євреїв та їх педагогічні методи
Уже після того, як я поступив в це училище, до моєї мами в гості прийшли подружки, почали розпитувати, де я вчуся. Коли дізнались, що в музичному училищі, то одразу сказали: «Іра, то жидівське училище!». У нас і справді всі викладачі були євреї, та й серед студентів було їх досить багато. Мій викладач півтора року тому помер в Ізраїлі. Дещо і з того, що він мені тоді говорив, я лише зараз починаю розуміти. Він не розпилявся на теоретичне навчання, натомість багато зі мною спілкувався. Чимало моїх знайомих музикантів, у яких були викладачами жиди, розповідали, що їх методика навчання відрізнялась від того, як викладали інші. Зазвичай викладачі робили це дуже сухо, змушуючи ретельно вивчати ноти, музику та техніку. Натомість якщо викладачами були євреї то «здєсь была жизнь». Він говорив зі мною про філософію професії музиканта. Сам він був із Ковеля, звісно, говорив українською, але із специфічним суржиком. Пригадую, я вже пів року був студентом училища, як на одному із занять він мене питається: «Слухай, а в тебе халтура є?» «Анатолію Филимоновичу, що Ви таке кажете, які халтури?» «Ти шо, дурак?» «А що?» «Славік, тобі знайти халтуру, чи ти сам знайдеш?» і далі пояснив: «Те, що тебе навчить халтура, я тебе ніколи не зможу навчити. Бо ти будеш приходити до мене в кабінет, концертмейстер, тьотя Таня, буде тобі акомпанувати, я буду тобі в рот заглядати, і що ти навчишся? Іди, співай таке, і таке, співай все, що тобі подобається».
Власне після того ми із хлопцями створили театр-кабаре, і з ним їздили по концертах. Ось такими були мої перші «халтури», натомість по весіллях, як це буває зазвичай, не грав. Справа у тому, що я був співаком, натомість серед весільних музикантів попиту на вокалістів не було – вважалось, що всі вони і без того вміють співати. Власне значну частину таких весільних гуртів складали студенти музичних навчальних закладів. І вони там непогано заробляли, часто були навіть багатшими за своїх викладачів, які позичали у них іноді гроші.
(Завершення буде згодом…)
http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

вівторок, 8 грудня 2015 р.

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (2)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.
Знимка wz.lviv.ua

Про дурні часи засилля дрібного криміналу та чому Славко Нудик в дитинстві боявся їздити на вулицю Наукову
На жаль, то були страшно дурні часи коли заправляв дрібний кримінал. Великою проблемою було самому вийти за межі свого району, а особливо не можна було потикатись в центр міста. У Львові тоді було багато кінотеатрів, однак коло них постійно стояли малолітні хулігани, які могли тупо забрати всі гроші або ж просто побити. Причому робили це без жодної на те причини чи приводу з твого боку, тільки тому, що ти з іншого району. Не знаю, чому так було, аби пояснити це потрібно звернутись до кримінальної історії Львова. Однак чув, що тим всім керували люди, які вийшли на волю з ув’язнення. Вони збирали навколо себе малолітніх хуліганів, які й займались вимаганням, гоп-стопом. Це було настільки поширено, що уникнути цього було нереально, єдине, що той гоп-стоп все ж мав свої правила, які часом дозволяли уникати неприємних ситуацій.
Пригадую, як одного разу мама мені доручила поїхати на Наукову до цьотки і забрати в неї якусь річ. Наукова і Любінська тоді були ворогуючими районами і для мене було великою проблемою туди поїхати. Тому я мусів просити свою однокласницю, аби вона поїхала зі мною – існувало правило, що хлопця із дівчиною не чіпають. Якщо ти йшов один, то малолітні хулігани не могли просто так пропустити через «свій» район, мусіли обов’язково обов’язково напакостити – чи просто домахатись, чи, якщо пощастить, забрати гроші, але просто так пройти по «чужій» території ти не міг. 
Це неабияк зіпсувало моє дитинство, адже мені не раз доводилось потрапляти у неприємні ситуації. Наприклад такими недобрими місцями був кінотеатр «Піонер» (сучасний театр «Воскресіння» -- О.С.) і кінотеатр документального кіно імені Лесі Українки (на площі Міцкевича, тепер там магазини). Останній мав особливо лиху славу злачного місця, адже в його холі було встановлено гральні автомати – кидаєш 15-копієчну монету і можеш грати у «Морський бій». Саме тому там збиралась всіляка шушера, яка могла забрати всі гроші. Протидіяти цьому було неможливо, адже ти завжди був у нерівній ситуації, тож єдине, що залишалось – заскочити до тролейбусу і виїхати з ворожого району.

Про те, як вчорашні королі вулиці втратили свою владу
Окрім того тоді існував ще один дикий звичай масових бійок район на район. Я в цьому участі не брав, однак не раз доводилось бути свідком таких побоїщ. Кажуть, що цей звичай був перенесений до нас із Казані. Я не можу сказати, що то було від того, що підліткам не було чим зайнятись – тоді працювала величезна кількість різноманітних гуртків. Я, наприклад, не лише займався музикою, а й 5 років ходив у футбольну секцію на «Юність». Було б бажання, а зайнятись тоді було чим, однак все залежало від того, кого до чого скеровували батьки. Одним з таких бандитських районів, куди взагалі не варто було потикатись був Високий замок – там можна було і ножа дістати. Зараз я там вільно гуляю – чи то з собакою, чи то з внучкою… Люди, які тим всім заправляли тоді почували себе всемогутніми королями, вони керували малолітніми бандитами, а тепер на них страшно дивитись, так вони опустились. Вони тоді думали, що так буде завжди, однак у підсумку одного-другого посадили до в’язниці, а коли вони вийшли на свободу, часи змінились, і тепер вони вже ніхто.

Про осад злості, який залишився у Славка Нудика від дитинства та про наслідки совіцького виховання
Свою недобру справу ці люди таки зробили, тож у мене про дитинство залишились не тільки хороші спогади, вони залишили осад злості. Адже дитинство – це найкраща пора життя, натомість у мене там було багато сумного. Зараз мені 47 років, і я хочу того позбутись, адже ті спогади я ношу при собі. За той забраний рубель, чи навіть за ті забрані 20 копійок… Справа навіть не у тому, а що я не міг вільно ходити по місту. Можливо проблема у тому, що у мене надто інтелігентне обличчя. Але в мене дуже добра зорова пам’ять, і коли я тих людей бачу через 30 років, то переборюю себе та кажу: «Його і так життя покарало». Адже хтось, в кого забрали 20 копійок, на другий день про це забував, натомість я був не такий, я дуже переживав з цього приводу. При цьому, коли я гуляв по Любінській, то все було нормально, мене навіть толерували, як музиканта. Натомість коли я йшов вже по Окружній, а це вже був інший район, то цих робоче-крестянских дєтей дуже дратувало, що я несу папку з нотами. То було таке совєтське виховання: «Інтеле-е-егент!». Напевне витоки цього треба шукати в словах «Інтернаціоналу»: «Кто бил ничем, тот станет всем». Звідси йшло оте совіцьке виховання

Про те, що змінилось з тих часів у Львові
Зараз, на жаль, у тому напрямку мало що змінилось, так само є усілякі гоп-стопники, хоча їх тепер таки менше, є лише окремі райони міста, де не бажано з’являтись пізно ввечері одному, наприклад в районі проспекту Чорновола, Мазепи. Там взагалі бажано не з’являтись. Але це вже такі окремі резервації покидьків. Я не скажу, що вулиця – це погано, адже дитина повинна виховуватись в колективі та приходити додому і запитувати: що таке добре, і що таке погано. І завдання батьків це пояснювати, мовляв, якщо ти зробиш так, то тебе чекаю отаке, а якщо так – то таке – вибирай. Мені батьки ніколи не забороняли виходити на вулицю, просто одних поїх ровесників цікавила хуліганка, натомість мене більше цікавили люди, з якими можна було поспівати та поговорити про зірки і прибульців з космосу.
(Далі буде…)

четвер, 3 грудня 2015 р.

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (1)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка portal.lviv.ua

Про путівку в життя та перші вуличні уроки гри на гітарі
У нас було практично одинакове середовище, адже ми виросли в одній школі, а те, чим я зараз займаюся, привили мені батьки. Вони виховали в мене смак і потяг до гуманітарної сфери. Також мені у дитинстві пощастило спілкуватись з людьми, які навчили мене думати і дали путівку в життя. Як не дивно, але це було на Любінській – там я спілкувався з такими людьми.
Мені у дитинстві дуже хотілось навчитись грати на гітарі, адже хлопець з гітарою завжди мав особливий статус у компанії, він завжди був бажаним гостем у будь-якому товаристві. Коли мені було 15 років мій ровесник Михайло, показав мені як об’єднувати три найпростіші акорди – в народі їх ще називають блатними: ля-мі-ре. Тоді, якщо пам’ятаєш улюбленим заняттям хлопців були вуличні ігри: у футбол, пекаря, чи хокей, однак я так захопився гітарою, що забув про ці розваги і тиждень не міг вийти з хати, поки не оволодів цими акордами. 

Про дві спроби віддати мене у школу гри на баяні та про перших викладачів музики
Звісно, тоді були й офіційні гуртки гри на гітарі, однак мої гітарні гуртки були на лавочці у подвір’ї. Натомість у музичну школу я ходив по класу баяна, при цьому вперше на баян мене віддали у другому класі. Але тоді з того нічого не вийшло, оскільки баян, хоч і був трьохрядний, однак виявився більшим за мене, тож я не витримав такої наруги над собою. А вже коли я вчився у 5 класі батьки вдруге спробували віддати мене вчитись грі на баяні. Я все ж підріс, тож інструмент не був для мене завеликим. Тож ця спроба була успішною – я не давав спокою тому баяну. Щоправда викладачі казали, що це роблю не професійно, та займаюсь дилетантством, оскільки я не любив грати з нот, натомість любив підбирати музику на слух. 
Спочатку я ходив на «Сільмаш», своїх викладачів пам’ятаю і досі – Маляревський, він потім виїхав до себе на батьківщину у Харків, потім був Василь Хитряк, а потім Ніна Піщенко.
Щодо Хитряка – це була сім’я баяністів – три брати грали на цьому інструменті, Василь Хитряк був досить відомим тоді музикантом. А потім з’явилась студія у СШ N79, це було набагато ближче, тож я почав ходити туди.

Про перші уроки співів
Співати я почав досить рано, при цьому мене майже не зачепила така неприємна річ, як ломка голосу. Якщо ти пригадуєш, тоді у 8 класі не було уроків співів – це робили тому, що якраз у тому віці відбувається ломка голосу і спів у такому віці може призвести до неприємних наслідків, зокрема дитина, яка має хороші вокальні дані може взагалі зірвати голос. Ти пригадуєш, як у нас відбувались уроки співів у школі: Єва Дмитрівна грала на піаніно, а ми всі хором в унісон співали, хто як міг.

Про смак молочного коктейлю та мандаринок, які Славко Нудик не може забути із дитинства 
Смаком дитинства був коктейль за 11 копійок, який ми пили в гастрономі «Чайка» на вулиці Терешкової (тепер Виговського, цей гастроном працює і досі, хоча не знаю, чи продають там той самий коктейль – О.С.) – туди ми бігли щойно закінчився урок фізкультури, це було в двох кроках від стадіону. І, безперечно, це були дефіцитні у той період цитрусові – якраз на Миколая починали продавати грузинські мандаринки, інших тоді не було. Їхній запах мене переслідує досі, напевне подібне є і в інших людей мого покоління, які підтримували наші традиції. 

Про містерію Різдва, подарунки на Миколая та спання під ялинкою
Також тим смаком була містерія Різдва, з ялинкою, яка світиться. Коли вона з’являлась у нашій квартирі, я дуже любив спати під ялинкою. Це, здається, було ще навіть коли я ходив у молодші класи. Коли її ставили вдома, то ввечері стелив під деревом коц і вмощувався на ньому і так спав під ялинкою. Батьки не заперечували, а на Миколая мені клали під подушку гостинці, звісно такі, що можна було покласти під подушку. Якось я прокинувся, а в коридорі стояв подарунок – лижі.

Про перший режисерський досвід Славка Нудика який він здобув у різдвяному вертепі
Звісно, Різдво не можна було уявити без вертепу, це було дуже цікаво – десь з 5 класу ми збирали ватагу і ходили вертепом по Любінській та сусідніх вулицях колядувати. До його проведення ми готувались особливо, зокрема я заздалегідь ходив до батьків моїх друзів, які пам’ятали старі звичаї, розпитував їх і таким чином збирав інформацію про те, яким має бути правдивий вертеп. Потім я все це по крихтах збирав докупи і ставив вертеп. І хоча це була ще наївна дитяча режисура, однак це був мій перший режисерський досвід, я слідкував, щоб у сценарії все було логічно, послідовно, адже сам його писав. Зрештою, це були мої перші публічні виступи. 

Про те, як Славко Нудик тікав від міліціонерів на Різдво 
Однак тоді зробити вертеп не було головною проблемою, найважливіше було не потрапити у руки міліції, адже робити вертепи забороняли, тож щоразу доводилось тікати від міліціянтів. Для батьків, які були звичайними робітниками, якщо їх дітей ловили за участь у вертепі це нічим не загрожувало, натомість якщо батьки мали більш-менш значну посаду це завершувалось великими неприємностями на роботі. У мене ж батько працював у конструкторському бюро на заводі імені Леніна (тепер «ЛОРТА» -- О.С.), також з нами ходив Олег Лазюк, батько якого був заступником директора Львівського мотозаводу, тож вони знали, якщо нас затримають, то матимуть реальні неприємності. Тим не менше вони ніколи не забороняли нам робити вертепи, просили тільки бути обережними. Лише один раз я дістав «на горіхи» від мами, і причиною цього стала капа, яку нам прислала цьотка з Канади – я її взяв на туніку для Ірода. І проблема була навіть не в тому що взяв, а що хтось із хлопців випадково пропалив її попелом від цигарки…
Така неприємна історія з міліціянтами трапилась з нами у останньому будинку на парній стороні сучасної вулиці Яворницького. Ми там якраз завершили колядувати, коли помітили, що біля під’їзду вже стоїть наряд міліції – чекають коли ми вийдемо на вулицю. Виходу не було, і ми знову подзвонили в квартиру, в якій тільки-но відколядували. Її господар, почувши в чому проблема вийшов на вулицю, щось сказав міліціонерам, і ті пішли. Що він сказав, я не знаю, але мені здається, що він так само був міліціонером.

Про перші гонорари на фантастичні суми, які наколядував Славко у дитинстві
Ми ходили 3 чи 4 роки поспіль колядувати, тож добре знали, де господарі давали добру коляду. В одне із помешкань на Любінській ми завжди заходили найперше, адже його господар давав 150 рублів коляди. Тоді це була місячна платня молодого робітника. Окрім того у нього завжди були гості, які так само давали щедру коляду. Вже пізніше я дізнався, що той чоловік тоді керував всім громадським харчуванням у Львові. На жаль 5 чи 6 років тому він викинувся з балкону…
Наша ватага складалась з 8 чи 9 хлопців, тож по завершенні ми ділили по чесному коляду. То були непогані гроші, іноді навіть батьки у мене позичали гроші.
(Початок. Далі буде цікавіше…)


http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

вівторок, 1 грудня 2015 р.

Про що писали львівські газети у грудні

1 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Звичайний день Львівщини

Яворів


Совіцький дирижабль над Львовом. Знимка nv.ua

Яворівський хор – один з найкращих колективів художньої самодіяльності на Львівщині. Він користується великою любов’ю серед населення. Колектив хору виступає з концертами не тільки в селах свого району, а й в інших районах області – Краковецькому, Івано-Франківському, Городокському, Немирівському.
Тепер хор готується до святкового концерту 5 грудня. На цьому концерті буде виконано літературно-музичний монтаж на тему про Сталінську Конституцію.

Так починалась слава львівських автобусів.Знимка www.istpravda.com.ua


3 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Зимовими вечорами…

По клубах і червоних кутках Червоноармійського району м. Львова.
В житті студентського колективу клуб став центром культурно-масової і політичної роботи. В ньому по середах і суботах влаштовуються лекції на політичні, наукові й літературні теми. В неділю завжди відбуваються масові вечори, на яких виступають гуртки художньої самодіяльності. Періодично демонструються кінокартини.
Тільки в останній час в клубі були прочитані лекції про міжнародне становище, про роман О.Фадєєва «Молода гвардія», демонструвався фільм «Здравствуй, Москва», відбулося кілька концертів. В клубі успішно працюють хоровий і драматичний гуртки, створено джазовий і духовий оркестри. Гуртками художньої самодіяльності охоплено понад 100 студентів.

Радощі совіцьких школярів. Знимка www.youtube.com


13 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Агітпункт розгортає роботу

Дільниця, де міститься наш агітпункт – по суті околиця Червоноармійського району. Вона охоплює низку вулиць, що прилягають до Стрийського парку: Гончарова, Кримську, Кубанську, площу Патріотів, Військову вулицю та ін..
Знайомство наших агітаторів з населенням відбулося ще під час підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР. Тоді агітатори, що працювали на виборчій дільниці N75, цілком впоралися з поставленим перед ними важливими завданнями. Вибори на дільниці пройшли чітко і організовано, при високій активності населення, на належному політичному рівні. У виборах взяли участь всі виборці дільниці, всі вони віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.

У 40-ві роки ці пики висіли на на Ратуші. Знимка zbruc.eu


19 грудня 1967 року, «Вільна Україна»

Скільки ходити в шортах?

Питання це виникло несподівано. І зовсім не в жаркому приморському місті, а на невеличкому тихому прикарпатському полустанку, куди мене закинула доля відрядженого. До прибуття електрички залишалася година. Чим зайняти ці втомливі хвилини очікування? До найближчого містечка було далекувато – кілометрів чотири. І мимоволі довелося стати споглядачем тихого, я б сказав напівсонного пристанційного життя.
Змірявши вздовж і впоперек перон, я зупинився біля тупика, де розвантажувалася залізнична платформа. Картина, що зацікавила мене була досить банальною. Двоє тендітних дівчат перевантажували вапно з вагона в кузов полуторки, а водій машини, присівши в холодочку, без крихти цікавості розглядав карикатури в уже досить заяложеному журналі.

Відкриття пам'ятника Лєніну в січні 1952. Знимка nv.ua


3 грудня 1991 року, «За вільну Україну»

«Босими далеко не зайдемо»

Як вийти з цієї скрути, поки взуттєві фабрики не наростять виробництво? Мені здається, наша місцева влада знайшла непоганий вихід – виїзну торгівлю. Щодня я посилаю на підприємство 3-4 бригади продавців, які там торгують. І робітники дуже задоволені, бо мають можливість купити собі туфлі, чоботи без черги, просто на виробництві. Як правило, заявки трудових колективів задовольняються стовідсотково.
Інша річ, що не всі підприємства, організації дбають про своїх працівників, не подають заявки на виїзну торгівлю. Є проблеми у пенсіонерів, студентів, але, вважаю, і їх можна вирішити, бо маємо приклад ряду шкіл, які замовляють взуття не тільки для педагогічних працівників, але й для учнів. Тобто виїзною торгівлею чи нормованим розподілом можна скромно взути все населення.
А тим часом Україна побудує свою економіку, яка буде повернена обличчям до потреб людини, я в це глибоко вірую
Ольга Кулик, директор фірмового магазину «Взуття».

четвер, 26 листопада 2015 р.

Розмова за кавою: Віктор Морозов (2)

Віктор Морозов міцно асоціюється з образом батяра. Чоловіка, який закорінений у Львів, оскільки тут народився і провів все своє свідоме життя, блукаючи по Личакову, Клепарову та Професорській колонії. Такого собі харизматичного серцеїда – таким мали б бути правдиві львівські батяри. Однак все не так просто, і не так однозначно – Віктор справді харизматична людина, однак він не такий вже й закоренілий батяр. Хоча б тому, що народився зовсім не у Львові, а зараз і взагалі живе у далекій Канаді. Про те, як він прийшов до батярського образу, про те, як опинився за океаном і зайнявся перекладацькою роботою (а саме вона зараз є основним хлібом Морозова) Віктор правдиво і щиро розповів у програмі «Життя за півгодини».
Знимка:www.ukrmusic.org

Друзі кажуть, що Ви є безконфліктна людина, яка будь-що уникає сварок. Водночас кажуть, що Ви чудово вмієте надихнути на творчість, особливо, коли якась пісня «не йде»…
Часом сам дивуюсь, адже бувають різні ситуації, але напевне в мене така натура, я не люблю йти «стінка на стінку», тому уникаю конфліктів.
А про те, що я можу надихнути на творчість – про це навіть не думав. Звісно, у роботі на студії не обходиться без чарки, це навіть свого роду ритуал, який допомагає зняти зайву напругу в роботі. Записали пісню – сіли відпочити.

Вікторе, коли Вам набридли гастролі, то ви повернулись до перекладацької діяльності і здобули чималий успіх, особливо перекладаючи «Гаррі Потера». До того ж Вам вдавалось його перекладати швидше за росіян. Яким чином?
Можливо, адже коли у Північній Америці я зустрічаюсь з українцями, які читали «Гарі Потера» англійською і можуть порівнювати, то вони кажуть, що мій переклад кращий за оригінал.
На жаль першим отримати оригінал для того, щоб перекласти його мені ніколи не вдавалось, адже Джоана Роллінг нікому не дозволяє починати перекладати швидше, ніж побачить світ англійське видання. Але мені щастило – коли виходив оригінал, я в цей час був у Нідерландах, тож зумів його придбати. Або ж допомагали знайомі, які були за кордоном, наприклад чудовий київський поет Андрій Боднар, який зумів мені його передати через дві години, тож я одразу почав перекладати.
За цю роботу я взявся із таким завзяттям тому що з «Гарі Потером» пов’язана моя ідея-фікс українізації України. Коли з’явилась перша книга а вслід за нею фільм, я зауважив, що немає російського перекладу. Тоді я подумав, що діти подивившись фільм захочуть прочитати книгу. Однак випередити росіян мені не вдалось. Спочатку довго шукав видавця книги, адже тоді ще не було Інтернету. Потім ледве вдалось переконати Івана Малковича, що треба видати цю книгу. А вже коли цю проблему вирішили, то так само довго треба було пояснювати літературній агенції Джоани Ролінг що це за видавництво взялось видавати її книгу. А вже наступні українські переклади йшли набагато легше – ми на три місяці випереджали росіян з перекладом. Ну а 6-й чи 7-й том взагалі встановили рекорд – українська стала першою мовою, якою вийшов переклад. Втім для того, щоб це сталось мені доводилось закриватись вдома, вставати о 6-й годині ранку та лягати о 3-й ночі.

Вікторе, Вас називають засновником, популяризатором і єдиним послідовником справді української релігії вонобуддизму. Що це за релігія?
Це езотерична, втаємничена релігія про яку я ще не можу говорити. Однак її розповсюдженням займається мій найкращий послідовник Кость Москалець – у Твіттері у нього сотні послідовників, а головне – послідовниць, що мене особливо тішить. Саме тому я сподіваюсь, що вона таки оволодіє масами.

Якщо продовжити тему релігійності та обрядів, до відомо, що двічі на рік ви прилітаєте в Україну аби здійснити обряд замикання та відмикання вод. Що це за обряд?
Цей ритуал розпочався випадково. Я щороку їжджу в гості до Костя Москальця який живе біля Батурина. Одного разу у нього також гостював Василь Герасимюк – він вирішив зануритись у річку, і ми прийшли до висновку, що це сталось не випадково – тим самим він замкнув води. Потім ми почали регулярно приїжджати у місце де Сейм впадає в Десну та відмикати та замикати води. І кожного разу, коли ми правильно це робимо, то в житті відбувається щось позитивне. Наприклад, коли минулого року правильно відімкнули води, то наступного дня відбулись вибори в один тур. Цього року хочемо так замкнути води, щоб змінилась ситуація в нашій державі, коли гинуть наші хлопці.

Все ж таки, як Ви потрапили до Канади?
Разом з театром «Не журись», це було наше перше турне по Північній Америці. Причому тоді ще був Совіцький Союз, тому за візою треба було їхати в канадське посольство у Москві. А тоді мистецькі колективи могли потрапити в закордонні гастролі тільки через товариство «Україна» - там мусіли обов’язково приставити супроводжуючого.
Отож до мене та Остапа Федоришина, який був директором «Не журись» прийшов представник того товариства, який почав нас докладно про все розпитувати. Врешті він дуже скептично поставився до можливості нашого заокеанського турне, мовляв, хто ж вас випустить?
Втім у канадському посольстві нам радо допомогли з візами. Однак навіть це не гарантувало, що ми зможемо виїхати за океан. На щастя тоді була можливість мати одразу кілька паспортів, тож ми спочатку з одними паспортами поїхали до Варшави, а потім з іншими – вже вилетіли за океан. Польські прикордонники тільки ніяк не могли зрозуміти, як ми потрапили до Польщі.

Зараз Ви живете у Канаді, там маєте нову сім’ю. Можете розказати, як познайомились із своєю дружиною?
Мою дружину звати Мотря Онищук, однак спочатку я познайомився з її батьками. Це було якраз під час наших концертів у Львові, коли ми вперше виконували чимало донедавна заборонених пісень. Якраз тоді в Україну прилетіла делегація  канадських професіоналів-бізнесменів, головою делегації був мій майбутній тесть. Отож вони дуже хотіли потрапити на наш виступ, я їх провів у зал, оскільки всі місця були зайняті, то мусіли поставити додаткові стільчики для них. А за два місяці у нас були гастролі у Торонто. Ми там виступали у величезному залі. А вже після концерту на прийнятті він підійшов до мене і представив свою дочку Мотрю. Я сказав, що бачив, що вона сиділа у другому ряду – її дуже вразило, що я запам’ятав її з поміж усього залу. З Мотрею у мене дві доньки-двійнята Зірка та Квітка, які народились з інтервалом у 30 секунд. Вони мають різний темперамент та характер, одна є інтровертом, а інша – екстравертом. Оскільки в мене від першого шлюбу ще двоє дітей, одна з них Мар’яна Садовська, відома співачка та актриса, другу доньку звати Інна. Завдяки них маю також онука та онучку.




вівторок, 24 листопада 2015 р.

Українська Польща – Краківець та Корчова

Є певна умовність кордону – формально це, звісно, відносно просто і докладно регламентовано. Головне – мати візу, пройти всі процедури на кордоні, отримати штамп у паспорті, і ти уже з біло-червоного боку кордону. Звісно, це займає час, але витративши кілька десять хвилин, чи, в крайньому випадку кілька годин ти опиняєшся з протилежного боку кордону. Але те, що точно виписано з формальної точки зору, не так очевидно з погляду культурного прикордоння. Кордон тут річ дуже умовна, нечітка, до того ж змінна у часі. Зрештою одразу слід визначитись з терміном – ви про який кордон говорити – державний, культурний, етнічний чи інший вид кордону. Недарма тут кажуть про міжкордоння, де немає чіткої межі ані в просторі, ані в часі. 
Церква у Млинах та монила о. Михайла Вербицького. Знимка vgolos.com.ua

На початку весни я вирушив у коротку поїздку у Польщу. Справа була банальна – з’явилась можливість вкотре відвідати невелике польське село Млини – воно знаходиться приблизно на відстані кілометра від кордону, зовсім недалеко від міждержавного переходу Краківець-Корчова. Власне, чому польське село? Це воно зараз входить до складу польської держави, та й за етнічним складом воно є польським. Але ж так було не завжди – у повоєнні роки воно протягом короткого часу входило до складу совєцької України, але не це основне – цей період був доволі коротким. У передвоєнні роки Млини мали зовсім інший етнічний склад населення – це було українське село. Але свою славу воно отримало не тому – українських сіл у Надсінні у ті роки було десятки та сотні, але Млини серед них займають особливе місце. І причиною цього є те, що саме тут мав свою парафію отець Михайло Вербицький – автор музики українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». Цього року відзначаємо 200-річчя його дня народження та 150-річчя першого публічного виконання українського славня. 
Знову ж таки ця подія сталась у ще одному важливому для української історії місті – Перемишлі. Місті, яке лежить на українсько-польсьткому етнічному прикордонні, яке деяких час входило до складу УРСР. І між іншим місті, яке лежить на річці Сян, про що його співавтор Пало Чубинський написав: «Від Сяну доДону». Знову ж таки обидві річки знаходяться поза державними кордонами України, ну а тепер від Дону нас ще й відділяють окуповані території. Але то – державні корлони, а етнічні – це зовсім інші. Ну не знав Павло Чубинський, що через півтори сотні років у Кремлі заведеться карлик із вельми специфічними уявленнями про історію та етнічність.
Але повернемось до Млинів – дерев’яна церква тут добре збереглася, щоправда тепер це – римо-католицький костел. Поруч із ним – могила священика, етнографа та композитора. Колись це було скромне, втім доглянуте поховання. Втім, від часів президентства Віктора Ющенка на цьому місці постав величний і навіть помпезний меморіал. До цього меморіалу додана чимала територія, огороджена, але разом з тим доволі незатишна. Можливо, це моє суб’єктивне відчуття, що посилилось негодою, а можливо річ у банальній відсутності лавочок, якихось впорядкованих клумб та газонів – елементарні зручності, які багато не коштують, але зроблять цю українську адресу Польщі привабливою для мандрівників.
Втім я знову про особливості прикордоння, передусім ближнього. Друга деталь, окрім штампу у паспорті, з якою стикаються мандрівники – роумінг. Саме він нагадує, що ви уже за кордоном, отож слідкуйте за sms-ками у вашому телефоні та позначками на його моніторі – раптом там з’явиться Orange або ERA чи якийсь інший польський оператор. Однак Млини – це надто близько від кордону, тож того разу мені пощастило – мій телефон протягом всього дня стійко тримав рідну мережу, тож я начебто і не був за кордоном. 
За якихось кількасот метрів від Млинів ще одна нова адреса – супермаркет у Корчові, розрахований в основному на українців. Втім блукаючи його вулицями Хрещатик та Сагайдачного (тут підкреслюю українські назви) мене дивувала порожнеча у цьому магазині. Можливо, справа була у тому, що я потрапив не у «піковий» день. А можливо справа полягала в іншому – економічний вектор хитнувся в інший бік, і тепер їздити «на закупи» в Польщу вже не так вигідно, як до девальвації гривні – щось дешевше, щось трохи дорожче. Але це – економічна кон’юктрура, а я про відчуття прикордоння. В одному з магазинів гатрапив на продавщицю, яка розмовляла українською з польським акцентом. Можливо українка, можливо полька, яка навчилась мови від своїх клієнтів. Інші хоч і не розмовляли українською, але моя ламана польська не створювала для них особливих проблем. Пригадую, перед тим у Перемишлі так само ламаною українською говорила молода продавчиня.
Все це – деталі, які складають картину прикордоння. Взаємні образи і звинувачення відійшли у минуле, і насправді вже немає чіткого кордону, а є півтони, коли синьо-жовте плавно переходить у біло-червоне. Або ж, навпаки – то біло-червоне переходить у синьо-жовте. 

четвер, 19 листопада 2015 р.

Розмова за кавою: Віктор Морозов (1)

Віктор Морозов міцно асоціюється з образом батяра. Чоловіка, який закорінений у Львів, оскільки тут народився і провів все своє свідоме життя, блукаючи по Личакову, Клепарову та Професорській колонії. Такого собі харизматичного серцеїда – таким мали б бути правдиві львівські батяри. Однак все не так просто, і не так однозначно – Віктор справді харизматична людина, однак він не такий вже й закоренілий батяр. Хоча б тому, що народився зовсім не у Львові, а зараз і взагалі живе у далекій Канаді. Про те, як він прийшов до батярського образу, про те, як опинився за океаном і зайнявся перекладацькою роботою (а саме вона зараз є основним хлібом Морозова) Віктор правдиво і щиро розповів у програмі «Життя за півгодини».

Знимка visitlviv.livejournal.com

Вікторе, я знаю, що коли ви ще були дитиною, то батьки дуже хотіли, щоб ви стали фаховим музикантом, а це викликало опір, вас дратували нудні гами, сольфеджіо, акордеон, фортепіано… 
Так, справді, для того, щоб освоїти основу музичної грамоти спочатку треба було вивчити гами, виконувати різноманітні арпеджіо, це все дуже нудно й одноманітно, я такого не люблю, напевне тому, що за гороскопом я близнюк. Однак батьки не полишали надії, і тому мене віддали у музичну школу на фортепіано, де я рік чи півтора промучився. Врешті заявив, що я не люблю того інструменту, після чого вони мене віддали вчитись грі на баяні, де я так само ще деякий час промучився. Однак мені пощастило – якось батьки поїхали у тривале відрядження, мене залишили під опікою бабусі та дідуся, я скористався такою можливістю, підняв справжній бунт і покинув музичну школу взагалі. Тоді я зненавидів музику як таку і років 6 чи 7 не брав до рук жодного інструмента. Якби мені тоді хто сказав, що у дорослому житті я буду музикантом, то я б плюнув би йому у вічі.

І все ж таки Ви повернулись до музики. Що змусило перемогти оту нелюбов до неї?
Я жив у невеличкому містечку Кременець на півночі Тернопільщини. Тоді раз на рік до нас приїжджав гостювати мій троюрідний брат із своїми батьками. Він був старший за мене, відповідно для мене він був авторитетом. Отож він якось почав наспівувати популярні тоді мелодії Елвіса Преслі, мені це стало цікаво і він розповів, де я можу їх почути – на «Радіо Люксембург». Спочатку я їх просто слухав, але поступово втягнувся і мені захотілось відтворити ці мелодії. На горищі я знайшов стару гітару. Однак тоді я ще не знав, як її настроювати, тому розробив свій власний стрій з допомогою якого мажорний акорд можна було брати одним пальцем. Тоді у мене чудово виходили пісні з мажорними акордами. Я так захопився гітарою, що навіть організував у школі біг-біт-групу, ми знайшли одну пісню «Дика штучка», яка мала чотири мажорних акорди. Оскільки у школі планувався ленінський вечір, то я прийшов до директора школи з такою пропозицією – ми тут організували свій шкільний ансамбль, хочемо виступити. Директорка школи вирішила, що ми будемо співати «Ленін такой молодой!», тому радо пристала на мою пропозицію. Коли ж ми зі сцени почали грати «Дику штучку», то всі вчителі за голову схопились, у них почалась паніка. Натомість всі дівчата дивились на нас із захопленням, і ось тоді я зрозумів, що буду музикантом.

Вікторе, ви майже закінчили Львівський університет імені Івана Франка, де вчились на англійській філології, вам забракло якихось 2-3 місяців, коли ви потрапили в поде зору сексотів КДБ, або, як їх тоді ще називали, контори глибокого буріння і так і не змогли отримати диплом. Що стало причиною Вашого відрахування з університету?
В університеті я товаришував з Грицьком Чубаєм – батьком Тараса Чубая, Олегом Лишегою, Миколою Рябчуком і власне Грицьку прийшла ідея видати альманах «Скриня». При цьому, це не був політичний альманах, там ми розмістили модерні твори, які не вписувались в канон соціалістичного реалізму. Однак цей альманах знайшли в ході обшуку у когось із справжніх дисидентів. До того ж тоді із ансамблем «Арнікум» ми перемогли у Москві на конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» де виконали пісню «Чорна рілля ізорана». Коли повертались з Москви, то сподівались що нас, як лауреатів, будуть зустрічати квітами, натомість цю пісню потрактували, як націоналістичну, тож замість квітів, нас зустріли зовсім по іншому. Воно співпало, і цього виявилось достатньо, щоб нас виключили з університету.

Але врешті це вийшло на краще, адже замість того, щоб займатись перекладами, Ви мусіли піти в музику. Я знаю, що у Вас з колєгами замолоду був ще один цікавий звичай – збиратись та переодягатись у якісь незвичні костюми, Ви тоді носили навіть якийсь дивний капелюх…
Це було в колі художників до якого входили Юрко Кох, Влодко Кауфман. Юрко взагалі любив переодягнутись дівчиною. Була ще одна історія з Володею Усиком, коли він переїхав з Чернівців до Львова, ми з ним товаришували ще з «Арніки». Якось він запросив нас додому відсвяткувати Новий рік. Отож ми надягнули балетні пачки, і коли він відчинив двері, то ми станцювали «Танець маленьких лебедят»

Ви були учасником батярського гурту, всі знають ваші батярські пісні. А у житті поза сценою Ви такий же батяр?
Я є різний. Покладаюсь на свій гороскоп – для близнюків притаманна роздвоєність, розтроєність, розчетвереність, всього потроху. Батяр – це тільки образ, гра, я навіть не можу назвати себе правдивим батяром, оскільки не є львів’янином, адже я народився і виріс у Крем’янці на Тернопільщині. І поки не переїхав до Львова навіть не знав про існування такого явища.
А вже у Львові разом з Олегом Лишегою мешкав у гуртожитку на Погулянці. Власне там і познайомився з таким паном Юзем та його дружиною пані Зосею, навіть не знаю, ким він там працював – можливо, сторожем. Але саме пан Юзьо був правдивим батяром, від якого вперше почув численні батярські віци та пісні. Тоді мене захопила ця субкультура, однак мені було дивно, що її ніхто не поширює, не популяризує. Так у мене виникла думка її відтворити, і, думаю, ця справа мені вдалась.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5637/~rozmova-za-kavoyu-viktor-morozov

https://www.youtube.com/watch?v=6h1aqGVbba4

вівторок, 17 листопада 2015 р.

Легенди львівських рогачок

Є слова та поняття, які притаманні для Львова, ті, про які співають «Тільки у Львові». Наприклад, Рогачка – так зветься дільниця, яка розташована на перехресті вулиць Богдана Хмельницького та Волинської. Це перехрестя і справді нагадує рогач, і це пояснення можна було б прийняти, якби в літературі про Львів постійно не знаходив згадки про інші рогачки, які колись були у Львові – Клепарівську, Личаківську, Стрийську. Втім остання вулиця спочатку змією піднімається вздовж межі Стрийського парку і далі прямою стрілою йде аж до межі міста – перехресть подібних за формою на рогач на ній не має в принципі. Зрештою, якщо пам’ять про Жовківську рогачку, з якої я розпочав свою оповідь таки збереглася і ця назва доволі активно вживається у побуті львів’ян, то стрийська рогачка як явище відійшла у минуле. 

Залізничний райвідділ поліції (у народі також 7-ме відділення) -- єдине приміщення рогачки, що збереглося. Знимка ua.112.ua

З’ясувати це питання я спробував у відомого львовознавця Ілька Лемка. Отож найперше ми спробували розібратись з етимологією цього слова та історією їх виникнення. Як відомо середньовічний Львів був оточений фортечними мурами які водночас позначали і межі міста. Втім мури мали один суттєвий недолік – вони стримували розвиток міста, тож 1777 розпочалась їх ліквідація. Однак з ліквідацією міських мурів постала інша проблема – адже за ввіз товару до міста слід було платити мито. Таким чином на зміну міським мурам прийшли рогачки – які позначали вже нові міські межі, стояли на основних дорогах, що вели до Львова. Фактично це були блок-пости, якщо говорити сучасною мовою які виконували дві функції – митниці та поліцецького відділку, фактично вони були попередниками сучасних райвідділів міліції. Кожна рогачка мала власне приміщення – деякі з них навіть збереглися, але про це згодом. І тепер цілком зрозумілим є саме слово, яке походить від слова рогач – тобто захисна споруда, засіка, блок-пост. До речі в Росії подібні функції виконували застави, які знаходились на околицях великих міст. 
Якщо говорити про Львів, то загалом у нашому місті було 7 рогачок: Личаківська, Янівська, Клепарівська, Жовківська, Личаківська, Сихівська та Стрийська. Щоправда тут постає питання – що заважало тодішнім контрабандистам об’їхати рогачку та в’їхати до Львова польовими дорогами – можливо справа була у тодішньому бездоріжжі, коли іншого варіанту, аніж користуватись так би мовити шосейним шляхом не було. 
Розворотне кільце трамваюN2. Поруч із них знаходилась Личаківська рогачка. Власна знимка

У першій половині ХІХ століття рогачки перестали відігравати функції митниці, однак тривалий час за ними залишались поліційні функції. І лише після 1939 року із утвердженням совіцької влади втратили і цю функцію – нова влада спиралась на мережу райвідділів, які були організовані вже на інших засадах.
А тепер поговоримо про рогачки, які існували у Львові. Найдавнішою та найцікавішою з поміж них є Городоцька. Спочатку вона знаходилась приблизно на перетині сучасних вулиць Городоцької та Тобілевича, однак згодом її перенесли трохи далі і на карті 1931 року вона вже позначена на вулиці Городоцькій, 126. Найцікавіше – цей будинок чудово зберігся і навіть використовується за своїм безпосереднім призначенням – це Залізничний райвідділ міліції. Совіцька та українська влади у цьому випадку нічого не змінили, справа напевне у винятково зручному розташуванні райвідділу, адже якраз навпроти нього трамвайний парк і трипроменеве перехрестя звідки починаються вулиці Кульпарківська та Любінська.
Алмазінструмент, колишня фабрика Бачевських, Поруч із нею знаходилась Жовківська рогачка. Знимка www.travelua.com.ua

Район, де спочатку знаходилась Городоцька рогачка колись називався Копитковим. Справа у тому, що раніше мито брали залежно від кількості копит у коня, тому мито так і називалось копитовим, ця назва, відповідно, перейшла на дільницю, де те мито збирали. Можливо там знаходився і шлагбаум, яким перекривали в’їзд до міста.
Янівська рогачка знаходилась за Янівським цвинтарем – приблизно метрів сто, однак її будинок не зберігся. Натомість з лівого боку вулиці Клепарівської поруч із залізничним мостом зберігся ще один будинок, який колись виконував функції рогачки. 
Знаменита Жовківська рогачка знаходилась на перетині вулиць Волинської та Богдана Хмельницького, де тепер розташований завод Алмазінструмент. Цей район тоді мав славу бандитського – Ілько Лемко розповів, що зараз перекладає книгу, в якій описується кримінальне минуле Жовківської та Личаківської рогачки. 
Щодо останньої, то вона знаходилась на перехресті вулиць Личаківської та Пасічної, де трамвай повертає на розворотне кільце – тепер у цьому будинку знаходиться дитяча школа. Саме на Личаківській рогачці відбувались бійки між поліцією та бандитами, яких намагались заарештувати стражі порядку. До речі селяни, які везли до Львова збіжжя на продаж у місто не заїжджали, оскільки не хотіли мати справи з митниками, натомість львівські круп’ярі виїжджали за міську межу і там купували зерно.
Стрийської рогачки давно нема, але податки на Стрийській збирають і сьогодні. Знимка zik.ua

Приміщення Сихівської рогачки не збереглося, однак відомо, що воно було розташовано приблизно за 100 метрів до перетину вулиць Зеленої та Дністерської. 
І, врешті, остання, сьома за ліком рогачка – Стрийська. Вона розташовувалася на сучасній вулиці Стрийській якраз навпроти сучасної податкової. Приміщення її не збереглося, втім те, що через десятки років майже на тому ж місці з’явився розкішний офіс податкової служби випадковістю не назвеш. У цьому є щось закономірне. 
З плином часу рогачки зникли з міського життя – межі міста посунулись далі.

четвер, 12 листопада 2015 р.

Олекса Новаківський ідеї ловив на льоту – Любов Волошин

Міжвоєнний Львів залишив нам у спадок не лише численні будівлі, а саме тоді наше місто стрімко розвивалось – і територіально, приєднуючи навколишні села і, що важливо, якісно – тогочасні будівлі і зараз вважаються зразком комфорту і архітектурної майстерності. Але ці будівлі тісно пов’язані з людьми, які так жили і творили, а це були митці, артисти, архітектори, зрештою люди різних станів, професій, національностей. Міжвоєнний Львів попри все мав виразне українське забарвлення, яке пов’язано з постаттями, які були львів’янами за народженням чи за своїм духом. Однією з ключових постатей міжвоєнного українського Львова був Олекса Новаківський – митець, уродженець Поділля, випускник Краківської художньої академії, який приїхав до Львова на запрошення митрополита Андрея Шептицького. Митрополит, який добре знався на мистецтві швидко зумів оцінити потенціал молодого художника і створив йому умови, про які інші люди артистичного фаху могли тільки мріяти. Про це розмовляємо з мистецтвознавцем і дослідницею творчості Олекси Новаківського Любов’ю Волошин

Автопортрет. www.shevchenko.org

Про те, в чому полягає різниця між Олексою Новаківським та Іваном Трушем
Ці два найвиданіші галицькі художники були майже ровесниками і закінчили Краківську художню академію, хоч і вчились у різний час – Труш її закінчив швидше, натомість Новаківський – пізніше, тому він застав там вже інших викладачів: Станіслава Виспянського, Малічевського, Яна Станіславського. Іван Труш був інтелектуалістом, який велику частину своїх зусиль віддав на написання рецензій, видання першого в Галичині видання «Артистичний вісник». Натомість Новаківський не володів так майстерно словом – про це свідчать написані ним листи чи записки, які він залишив після себе. Вони часом неграмотно написані, однак це не означає, що в нього неправильні думки. Автор першої монографії про Новаківського Залозецький дивувався тому, як у своїх творах Новаківський схоплював суть явищ, які були основою його картин --  він на льоту ловив ідеї. Разом з тим, коли читаю його листи чи записки – а він часто любив писати на зворотньому боці полотен чи рисунків, то речення його нераз неправильно сформульовані, водночас у них є дуже глибокі думки. Новаківський, на відміну від Труша, передусім візіонер, художник, який прагнув через символіко-алегорічні образи світоглядні вартости своєї доби, сподівання галицького суспільства.

dyvensvit.org

Про те, чому митрополит Шептицький взяв під опіку Олексу Новаківського
Власне цю його рису одразу оцінив митрополит Шептицький, коли на виставці «Товарства приятелів штук пєнькних» у 1911 році у супроводі Богдана Лепкого оглянув картини Новаківського. А на цій виставці художник представив аж 100 своїх полотен. Митрополит зрозумів, що в Галичині бракує художника саме такого плану – художника, який би жваво відгукувався на світоглядні вартости. Саме тому митрополит запросив його на роботу до Львова митця створивши йому чудові умови – придбав 5 кімнатне помешкання з 2-кімнатною майстернею, в якому раніше жив і працював польський художник Ян Стика (тепер це музей Олекси Новаківського), призначив йому щомісячну стипендію розміром 350 злотих. Основна умова, яка буда висунута митцю – його полотна будуть передаватись в Національний музей у Львові.
І художник одразу показав, що здатен відгукуватись на глобальні теми, показуючи їх у своїй творчості. Один з його перших творів у Львові: оголена дівчина потягається від сну, однак за її спиною видно крила, тож ми маємо справу з міфологізованою особою. Позаду дівчини видно розп’яття. Це символіко-алегоричсне втілення України, яка пробуджується до життя, а позаду неї мартилорог у вигляді хреста – шлях, який пройшла наша держава та народ – він втілений у розп’ятті.

О. Новаківський. Портрет Галини Голубовської. (1929-1930 рр.)

Про те, як Новаківського студенти носили на кріслі
Новаківський вмів створити навколо себе інтригу, при цьому чим більше він закривався у своїй майстерні, тим більший інтерес викликав до себе. Він дуже любив, коли до нього була прикута увага, навіть весь час ходив з паличкою, начеб то у нього хвора нога. У 1923 році на виставці в НТШ його навіть посадили в крісло, оскільки боялись, що йому буде дуже важко стояти, Однак один із професорів запропонував студентам залишити його в кріслі наодинці та поспостерігати за поведінкою Новаківського. Новаківський спочатку почав кричати: «Допоможіть каліці!», а коли побачив, що ніхто не поспішає йому допомогти, роззирнувся довкола, встав, і пішов як ніби й нічого не було.
Олекса Новаківський любив писати автопортрети

Про непрактичність Новаківського та дружину-польку, яка була заворожена талантом свого чоловіка
У повсякденному житті Олекса Новаківський був дуже непрактичний і зовсім не вмів розпоряджатись грошима. Коли він отримував великі гроші за свої картини, то замість того, щоб купити дітям хліб міг накупити багато заморських фруктів, або фарби на всю отриману суму. При цьому його дружина Анна-Марія була заворожена його талантом, всі його слова вона повторювала наче луна. Взагалі це була добра і лагідна жінка, часто вона виступала в ролі моделі для його полотен. Анна-Марія була полькою з-під Кракова, тому Новаківський вимагав від неї завжди носити польський національний стрій. Також він завжди хвалився, що одружився з нею, коли вона була молоденькою дівчинкою і виховав її для себе. На відміну від інших тогочасних художників, які брали собі у дружини селянок (тоді серед польських художників була поширена хлопоманія, тобто переконання, що мистецьку кров треба розбавляти народною), подружжя Новаківський було щасливим.
Іншого разу Новаківський купив цілу бочку оселедців – він з дружиною так нлими об’ївся, що Олександр Барвінський, їхній сімейний лікар мусів їх рятувати.

«У задумі», фанера, олійний живопис

Про карикатури на Іларіона Свєнціцького та про те, як важко Новаківський розставався із своїми картинами
За угодою з митрополитом Шептицьким Олекса Новаківський мав передавати свої полотна у Національний музей директором якого був москвофіл та відомий мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький. Однак коли доходило до справи, то Олекса Новаківський не міг віддати картин, «бо то мої діти»… доходило до скандалів із Свєнціцьким який скрупульозно вимагав дотримання угоди. Скандали були настільки серйозними, що навіть виплюскувались на сторінки тодішніх часописів, а сам Новаківський у відомій кав’ярні «Атляс» малював на Свєнціцького карикатури. 



вівторок, 10 листопада 2015 р.

Націонал-комуністичні діячі у вулицях Львова

Звісно, вулиць на честь одіозних діячів комуністичного режиму знайти у Львові вже неможливо – всілякі вулиці Дзержинського, Леніна та Ульянової зникли з мапи нашого міста ще наприкінці 80-х- початку 90-х років. Робилося це легко і на підйомі. І напевне не має сенсу говорити про захмарну вартість таких масових перейменувань. Люди, які це кажуть, свідомо лукавлять, аби якось загальмувати процес. Звісно, нові таблички коштують грошей, однак, як і все матеріальне, вони мають свій гарантійний термін, а далі дощі, вітер та сніг роблять свою справу – таблички час від часу треба міняти, інакше вони стають непридатними до використання. Врешті таблички, окрім суто інформаційної ролі можуть відігравати і певну іміджеві роль – важливо їх гарно оформити, як це є зараз. Але це так – ліричний відступ. Проблема, яку зараз намагаються вирішити в Україні у Львові вирішена давно і більшість городян уже звикла до нових назв.
Львівська ОДА (вулиця Володимира Винниченка) у період Революції Гідності. Знимка galinfo.com.ua 



Як не парадоксально, але частина нових назв львівських вулиць таки увіковічує пам’ять комуністичних діячів. У цьому випадку додамо – націонал-комуністичних, хоча на мою думку це словосполучення є доволі дивним. Просто я не вірю в те, що таке можливо – комуністи, які позиціонують себе як українські зазвичай погано закінчували своє життя. Комунізм це все таки ідеологія тоталітарна, відповідно, вона не терпить ніяких відхилень від догми. Всілякі відхилення суворо винищуються. Саме тому доля більшості з тих людей доволі драматична.
Мабуть найвідомішою львівською вулицею, яка названа на честь комуністичного діяча є вулиця Володимира Винниченка. Уже перебуваючи на еміграції Володимир Винниченка у Відні організував Закордонну групу українських комуністів. Зрештою постать і діяльність Володимира Винниченка ще під час перебування в Україні настільки суперечлива і неоднозначна, що я не впевнений, що якби зараз постало питання про те, що у Львові слід назвати на його честь якусь вулицю, воно було б вирішено позитивно. Тим більше вулицю, на якій знаходяться такі важливі органи влади, як обласна рада та адміністрація. Але то був дуже романтичний час, галичани ще не вникали в нюанси створення і загибелі УНР, тож і Винниченко тоді видавався дуже позитивним і головне проукраїнським історичним діячем. Отож після повернення у 1920 році в Україну отримав пропозицію отримати посаду заступника голови Раднаркому УСРР та посаду наркома закордонних справ та посаду члена ЦК КП(б)У. Як не дивно, але Володимир Винниченка зрозумів, що його намагаються банально використати і знову поїхав в еміграцію. Повернутись на батьківщину він вже не зумів. У радянські часи його творчість як письменника була заборонена, а про його політичну дяльність взагалі майже не згадували.
Діяч КПЗУ та чудовий і, на жаль, забутий поет Василь Бобинський. Знимка www.sokal.lviv.ua

На Підзамче є вулиця названа на честь Василя Бобинського – його творчість свого часу мене надзвичайно вразила. Уродженець Кристинополя (тепер Червоноград, зрештою цьому місту так само можуть повернути історичну назву) та один із чільних діячів КПЗУ Василь Бобинський завершив своє життя 8 січня 1938 року у таборах ГУЛАГу. У 1918-1920 роках воював у складі УГА, після того деякий час перебував у Києві. І уже після повернення в Галичину почав дотримуватись комуністичних поглядів. Саме тому зазнав переслідувань і був ув’язнений у польську в’язницю,а після звільнення емігрував на совіцьку Україну. Василь Бобинський надзвичайно трепетно ставився до процесу написання віршів – перед тим, як сісти за письмовий стіл він переодягався у чистий одяг. Причому цього ритуалу він навіть примудрявся дотримуватися у польській в’язниці. Чи дотримувався подібного ритуалу в ГУЛАГу – не знаю, не впевнений, все таки то не польська в’язниця.
На Личакові паралельно до вулиці Мучної є невеличка вулиця Петра Козланюка. За польських часів дотримувався просовіцьких поглядів, зокрема був одним із засновників письменницької організації «Гроно» і навіть кілька разів був арештований. 1936 року був один із організаторів Антифашистьского конгресу дячів культури у Львові. Вже у совіцькі часи вступив у лави КПСС і працював кореспондентом фронтових газет. Одразу після завершення ІІ Світової війни очолив львівську обласну організацію Спілки письменників, у 1952-1954 році (а це завершення сталінської епохи) був головою Львівського облвиконкому. Похований на Личаківському цвинтарі.
Одна із вулиць Сихова, розташована поруч із витоком ріки Зубри названа на честь Миколи Скрипника. До речі, ця назва на карті Львова з’явилась вже за часів незалежності, оскільки за радянських часів вшановувати пам’ять цього комуністичного діяча було заборонено. Не витримував ідеологічної чистоти, оскільки хотів зробити нереальне – українізувати комуністичну ідеологію. Якщо точніше – був один із активних прибічників та провідників політики українізації України. Втім зараз постать Миколи Скрипника цікава щез одного аспекту – він народився у місті Ясинувата (нині Донецька область). Тобто на Донбасі вже тоді народжувались діячі з чіткою українською позицією, хоча й з комуністичними поглядами. Вже у грудні 1917 року він став членом першого совіцького уряду України, щоправда обрали його заочно. Згодом боровся з контрреволюцією, тож з огляду на це його навряд чи можна зарахувати до винятково позитивних історичних героїв який вів непримиренну боротьбу з українськими націоналістами. Втім вулицю на його честь назвали з огляду на те, що саме Микола Скрипник був ініціатором і активним провідником політики українізації. Також у 1927 році він ініціював всеукраїнську правописну конференцію яка затвердила так званий «скрипниківський» правопис основна особливість якого – усунення русифікації з української мови. До речі у Львові є ще дві вулиці – Шумського (на Вульці, поблизу вулиці княгині Ольги) та Хвильового (на Замарстинові) названі на честь діячів національної опозиції в КП(б)У. Національний ухил в КП(б)У був названий саме їх прізвищами: шумськізм та хвильовізм. Микола Скрипник, якого призначили відповідальним за хлібозаготівлі у Дніпропетровській області 7 липня 1933 року закінчив життя самогубством. Олександр Шумський – народний комісар освіти УСРР протягом 1924-1927 року. Однак закінчилась українізація і у 1933 році Олександр Шумський був заарештований, потім були Соловки. І хоча у 1943 році його звільнили з ув’язнення дорогою з Саратова до Києва  за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича його було вбито Судоплатовим.
Пам'ятник Степанові Тудору у Львові. Власна знимка

До речі, перпендикулярно до вулиці Миколи Хвильового у Львові розташована ще одна вулиця названа на честь письменника-комуніста Павла Тичини. Постать так само дуже суперечлива. З одного боку геніальний український поет, надто у молоді роки, з іншого – звичайний комуністичний діяч і радянський рифмар про творчість якого переказували «трактор в полі дир.-дир-дир, я в колгоспі бригадир…»
Ось така коротка мандрівка вулицями Львова названими на честь комуністичних діячів. Є ще у Львові і пам’ятник одному західноукраїнському комуністові – Степанові Тудору. Але про цей пам’ятник я писав раніше (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_29.html)