Олекса Новаківський ідеї ловив на льоту – Любов Волошин

Міжвоєнний Львів залишив нам у спадок не лише численні будівлі, а саме тоді наше місто стрімко розвивалось – і територіально, приєднуючи навколишні села і, що важливо, якісно – тогочасні будівлі і зараз вважаються зразком комфорту і архітектурної майстерності. Але ці будівлі тісно пов’язані з людьми, які так жили і творили, а це були митці, артисти, архітектори, зрештою люди різних станів, професій, національностей. Міжвоєнний Львів попри все мав виразне українське забарвлення, яке пов’язано з постаттями, які були львів’янами за народженням чи за своїм духом. Однією з ключових постатей міжвоєнного українського Львова був Олекса Новаківський – митець, уродженець Поділля, випускник Краківської художньої академії, який приїхав до Львова на запрошення митрополита Андрея Шептицького. Митрополит, який добре знався на мистецтві швидко зумів оцінити потенціал молодого художника і створив йому умови, про які інші люди артистичного фаху могли тільки мріяти. Про це розмовляємо з мистецтвознавцем і дослідницею творчості Олекси Новаківського Любов’ю Волошин

Автопортрет. www.shevchenko.org

Про те, в чому полягає різниця між Олексою Новаківським та Іваном Трушем

Ці два найвиданіші галицькі художники були майже ровесниками і закінчили Краківську художню академію, хоч і вчились у різний час – Труш її закінчив швидше, натомість Новаківський – пізніше, тому він застав там вже інших викладачів: Станіслава Виспянського, Малічевського, Яна Станіславського. Іван Труш був інтелектуалістом, який велику частину своїх зусиль віддав на написання рецензій, видання першого в Галичині видання «Артистичний вісник». Натомість Новаківський не володів так майстерно словом – про це свідчать написані ним листи чи записки, які він залишив після себе. Вони часом неграмотно написані, однак це не означає, що в нього неправильні думки. Автор першої монографії про Новаківського Залозецький дивувався тому, як у своїх творах Новаківський схоплював суть явищ, які були основою його картин --  він на льоту ловив ідеї. Разом з тим, коли читаю його листи чи записки – а він часто любив писати на зворотньому боці полотен чи рисунків, то речення його нераз неправильно сформульовані, водночас у них є дуже глибокі думки. Новаківський, на відміну від Труша, передусім візіонер, художник, який прагнув через символіко-алегорічні образи світоглядні вартости своєї доби, сподівання галицького суспільства.

dyvensvit.org

Про те, чому митрополит Шептицький взяв під опіку Олексу Новаківського

Власне цю його рису одразу оцінив митрополит Шептицький, коли на виставці «Товарства приятелів штук пєнькних» у 1911 році у супроводі Богдана Лепкого оглянув картини Новаківського. А на цій виставці художник представив аж 100 своїх полотен. Митрополит зрозумів, що в Галичині бракує художника саме такого плану – художника, який би жваво відгукувався на світоглядні вартости. Саме тому митрополит запросив його на роботу до Львова митця створивши йому чудові умови – придбав 5 кімнатне помешкання з 2-кімнатною майстернею, в якому раніше жив і працював польський художник Ян Стика (тепер це музей Олекси Новаківського), призначив йому щомісячну стипендію розміром 350 злотих. Основна умова, яка буда висунута митцю – його полотна будуть передаватись в Національний музей у Львові.

І художник одразу показав, що здатен відгукуватись на глобальні теми, показуючи їх у своїй творчості. Один з його перших творів у Львові: оголена дівчина потягається від сну, однак за її спиною видно крила, тож ми маємо справу з міфологізованою особою. Позаду дівчини видно розп’яття. Це символіко-алегоричсне втілення України, яка пробуджується до життя, а позаду неї мартилорог у вигляді хреста – шлях, який пройшла наша держава та народ – він втілений у розп’ятті.

О. Новаківський. Портрет Галини Голубовської. (1929-1930 рр.)

Про те, як Новаківського студенти носили на кріслі

Новаківський вмів створити навколо себе інтригу, при цьому чим більше він закривався у своїй майстерні, тим більший інтерес викликав до себе. Він дуже любив, коли до нього була прикута увага, навіть весь час ходив з паличкою, начеб то у нього хвора нога. У 1923 році на виставці в НТШ його навіть посадили в крісло, оскільки боялись, що йому буде дуже важко стояти, Однак один із професорів запропонував студентам залишити його в кріслі наодинці та поспостерігати за поведінкою Новаківського. Новаківський спочатку почав кричати: «Допоможіть каліці!», а коли побачив, що ніхто не поспішає йому допомогти, роззирнувся довкола, встав, і пішов як ніби й нічого не було.

Олекса Новаківський любив писати автопортрети

Про непрактичність Новаківського та дружину-польку, яка була заворожена талантом свого чоловіка

У повсякденному житті Олекса Новаківський був дуже непрактичний і зовсім не вмів розпоряджатись грошима. Коли він отримував великі гроші за свої картини, то замість того, щоб купити дітям хліб міг накупити багато заморських фруктів, або фарби на всю отриману суму. При цьому його дружина Анна-Марія була заворожена його талантом, всі його слова вона повторювала наче луна. Взагалі це була добра і лагідна жінка, часто вона виступала в ролі моделі для його полотен. Анна-Марія була полькою з-під Кракова, тому Новаківський вимагав від неї завжди носити польський національний стрій. Також він завжди хвалився, що одружився з нею, коли вона була молоденькою дівчинкою і виховав її для себе. На відміну від інших тогочасних художників, які брали собі у дружини селянок (тоді серед польських художників була поширена хлопоманія, тобто переконання, що мистецьку кров треба розбавляти народною), подружжя Новаківський було щасливим.

Іншого разу Новаківський купив цілу бочку оселедців – він з дружиною так нлими об’ївся, що Олександр Барвінський, їхній сімейний лікар мусів їх рятувати.

«У задумі», фанера, олійний живопис

Про карикатури на Іларіона Свєнціцького та про те, як важко Новаківський розставався із своїми картинами

За угодою з митрополитом Шептицьким Олекса Новаківський мав передавати свої полотна у Національний музей директором якого був москвофіл та відомий мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький. Однак коли доходило до справи, то Олекса Новаківський не міг віддати картин, «бо то мої діти»… доходило до скандалів із Свєнціцьким який скрупульозно вимагав дотримання угоди. Скандали були настільки серйозними, що навіть виплюскувались на сторінки тодішніх часописів, а сам Новаківський у відомій кав’ярні «Атляс» малював на Свєнціцького карикатури. 

Львівська богема мешкала в «Атлясі»

«А ввечері у тебе важливий потяг до Львова», -- нагадує один із героїв польської кримінальної комедії «Ва-банк-ІІ» Датчанин спільниці Наталі, маючи намір надійно сховати її від супротивників. Датчанин був добрим знавцем розваг і богемного життя, тож не мав сумніву, що у Львові Наталія не сумуватиме. Як відомо, Наталія до Львова так і не вирушила, і хоча умовного способу немає, але можна точно назвати місця, які вона не змогла б оминути. Сто відсотків, що зайшла б на площу Ринок, адже з міжвоєнних часів у місті мало що змінилось. Ринкова площа і тоді, і тепер – місце численних ресторацій, де можна зустріти розмаїту публіку – не надто заможних студентів, які, замовивши мале пиво, смакують його обговорюючи футбольні новини. За сусіднім столиком -- поважних професорів (можливо, навіть викладачів тих самих студентів). Ще за іншим столиком – художників та артистів, які тут набираються натхнення (можуть бути з музами). І, звісно, підприємців, які приїхали чи то на власному фіакрі, чи то на 600-му «Мерседесі», який задля того залишили десь за межами пішохідної зони. Якби Наталія таки потрапила на Ринкову площу, то ми точно знаємо, куди б вона зайшла: замовила б добру наливку в «Атлясі». Це одна з найвідоміших львівських кав’ярень, яка міститься на площі Ринок. Однак найголовніше – це був осередок богемного життя Львова. У міжвоєнні роки майже всі митці були завсідниками цього закладу. Наталія точно застала б там Казімєжа Вайду та Генрика Фогельфенгера, більше відомих львів’янам як акторський дует Щепка і Тонька. Дует утворено 1933 року, а події, які описано у «Ва-Банку», відбуваються 1934-го, тобто дует саме досягнув піку популярності. Як і «Атляс», який ще чекають складні часи, адже за других совітів він працюватиме зовсім недовго, а його власник Едзьо Тарлерський вимушено емігрує до Австралії. Вже там, у країні кенгуру, він переповість «атлясові» історії іншому польському емігранту із Дрогобича Анджею Хцюку, і вони стануть основою одного із розділів його книги «Атлантида. Розповідь про велике князівство Балаку». Втім постать пана Едзя така колоритна і багатогранна, що потребує окремого дослідження та оповіді. Ми тим часом повернемось до зіркових завсідників «Атлясу» та їхніх пригод.

Олекса Новаківський у вільний від написання автопортретів час любив засиджуватись в "Атлясі". Знимка www.shevchenko.org

На жаль, не зовсім правильно часто сприймаємо людей, які жили у попередні епохи – про себе вони вже розказати не можуть, а науковці, які збирають інформацію про них, не надто люблять переповідати про їхнє приватне життя. От і виходять такі собі офіційні біографії: «народився, хрестився, закінчив студії, відкрив формулу, написав картину, зробив внесок…». Воно все правильно, але от сама людина залишається за кадром, на першому плані -- тільки її функція у суспільстві. Тим часом «атлясові» історії свідчать про дуже вільну атмосферу цього закладу, де художники не лише пили добре пиво та фірмові наливки, а й покращували, як це тепер модно казати, дизайн, розмальовуючи своїми карикатурами стіни. А це були книжковий ілюстратор Станіслав Дембіцький (1866 – 1924 рр.), а також один із найвідоміших львівських дизайнерів Фелікс-Міхал Вигживальський (1875 – 1944 рр.). Останній, як відомо, виконав розпис колишньої торгово-промислової палати у Львові (тепер будівля обласної прокуратури на проспекті Шевченка, 17-19). Втім їхні рисунки на стінах «Атлясу» не вдалося зберегти, принаймні художник Влодко Костирко, який є автором сучасної версії дизайну, каже, що їх так і не знайшли. Однак збережено карикатури, які малювали завсідники «Атлясу», і зараз їх можна побачити в ресторації. 

Хто зна, може саме тут біля вікна Щепко і Тонько спостерігали за життям львів'ян і набирались натхнення. Знимка morningsinlviv.blogspot.com 

Серед завсідників «Атлясу» був і найславніший український художник тих часів Олекса Новаківський. Оповідають, що на стінах «Атлясу» він малював карикатури на Іларіона Свєнціцького, директора Національного музею у Львові. Причиною того був «зуб», якого мав Олекса Новаківський на пана Іларіона. Річ у тім, що сам Олекса Новаківський жив на стипендію, яку виплачував йому митрополит Шептицький на утримання житла, а також на поточні витрати, однак за умови, що стипендіат мусів безкоштовно віддавати Національному музею свої полотна. І все було добре – митрополит оплачував житло художника, давав йому гроші на прожиття, проте, коли доходило до передачі картин, починався «цирк». Олекса Новаківський ставився до своїх творінь, наче до рідних дітей, буквально плачучи над кожною картиною. А Іларіон Свєнціцький, який за дорученням митрополита мав слідкувати за виконанням угоди, вимагав від Олекси її виконання, тобто картин. Звісно, якби це було в наш час, то Олекса Новаківський почав би активно строчити на Свєнціцького у «Facebook» та «Twitter», однак у нього не було іншої стіни, як у «Атлясі». Тож прикрашав він її карикатурами на москвофіла Свєнціцького. Карикатури, які малював Олекса Новаківський, таки мали вплив – скандал набував резонансу, львівські газети докладно описували сварку митця та директора музею.

Втім з цією ресторацією та Олексою Новаківським пов’язують ще одну історію. Картинами художника зацікавився якийсь американець, який пропонував заплатити за кілька його полотен грубі гроші. Однак Олекса Новаківський не хотів їх продавати, кажучи, що «то мої діти, а дітей не продають». Врешті він зустрів Едзя Тарлерського, який почав переконувати його продати картини: «Олексо, ти купиш собі фарби, пензлі, зможеш намалювати нові картини, зрештою, заплатиш борги, які маєш в мене…» Отож плачучи Олекса Новаківський таки спакував картини на пошті. Минуло кілька тижнів по тому, врешті Едзьо зустрічає Олексу Новаківського: «Що ж ти до мене не заходиш чи, як маєш гроші, то став таким гоноровим, що мої бігоси тобі не до смаку?» «Та які гроші, Едзьо!» «??? Ну ти ж продав картини за грубі гроші?» «Пішли до мене, побачиш сам». Отож Олекса Новаківський повів пана Едзя до свого помешкання на вулиці Міцкевича (тепер Листопадового чину), де цілу кімнату заставив розмаїтими фарбами та пензликами… Олекса Новаківський не поспішав сплачувати борг Едзю.

Таке можливо "Тільки ві Львові". Щепко і Тонько, кадр із фільму, який став легендою. Знимка photo-lviv.in.ua

Втім, виглядає на те, що борг Олекси Новаківського перед «Атлясом» був таки значним, інакше чого б йому було уникати пана Едзя. Адже сама ресторація провадила, як би тепер сказали, доволі гнучку цінову політику – там можна було погуляти на кілька сотень злотих, водночас можна було дуже дешево і смачно пообідати лише за 60 грош, замовивши «артистичну страву», тобто бігос та мале пиво «ВВ», а це не якась там люра, а чеське Budejovicky Budvar. До речі, пиво цієї марки і досі варять у Чехії, де на нього неабиякий попит, ну а в самому «Атлясі» і зараз подають цю марку чеського пива.

Але повернемось до Олекси Новаківського, який полюбляв засиджуватися в «Атлясі». Він надзвичайно любив увагу до власної персони, а для цього вдавався до різних хитрощів. Навіть ходив із паличкою, вдаючи, що у нього хвора нога. Однак, коли починав говорити про свою творчість, то одразу забував про неї. Власне така історія трапилася 1923 року на відкритті виставки. Олексу Новаківського з огляду на його хвору ногу та почесний статус студенти на кріслі винесли в центр зали, однак коли відкриття виставки завершувалося, український історик Микола Голубець запропонував студентам на хвилиночку вийти та поспостерігати за поведінкою Новаківського на самоті. Спочатку той трохи посидів спокійно, потім почав кричати: «Допоможіть каліці!». Однак, коли за якийсь час побачив, що ніхто до нього не йде на допомогу, спокійно встав і пішов, наче нічого і не було.

Втім ще одна весела історія трапилась вже у самому «Атлясі». Як ми вже казали, то була вельми популярна ресторація, тож великий наплив відвідувачів там не був дивиною. Власне у такий момент до «Атлясу» і навідався тернопільський генерал Сологуб та воєвода Білик. Хоча заклад був доволі великий, генерал, роздивившися всі його зали, так і не знайшов вільного столика. Він був людиною щедрою і не раз пригощав у «Атлясі» чималі компанії, тож до нього підійшов Едзьо Тарлеський: «Чим можу служити пану?». Генерал попросив лише поставити маленького столика біля кльозету, мовляв, їм на двох із воєводою і того вистачить. Однак Едзьо вирішив, що не пристало таким поважним гостям сидіти біля кльозету. Тож підійшов до столика, за яким сиділа офіцерська компанія та звернувся до них: «Прошу панства, чи пасує, аби генерал сидів біля виходка, а офіцери тут?». Місце для генерала одразу знайшли.

Ці «атлясівські» історії та оповіді про його завсідників можуть тривати нескінченно. Датчанин із «Ва-банку», який відправляв Наталію до Львова, точно знав, що тут дівчина не нудьгуватиме і буде у хорошому товаристві. Найголовніше, що після кількох десятиліть перерви «Атляс» знову збирає богемну публіку. Але це вже тема сучасного Львова та сучасного «Атлясу».

«Атляс» альтернативної історії Галичини

Історію можна вивчати по-різному, найпростіший спосіб – зі шкільного підручника та на уроках. Погодинно розписані теми, офіційно затверджені історичні діячі та їх короткі біографії, в кінці підручника обов’язкова хронологічна таблиця подій, щодо яких уже немає сумнівів. Одна із них – 1256 рік – дата заснування Львова. Щоправда, нині українські історики мають серйозні сумніви щодо цієї дати, але ці сумніви ще не скоро потраплять у підручник. Там взагалі не повинно бути сумнівних чи недоведених версій. Втім, ми не про це говоримо. Можна читати спеціалізовану, а також науково-популярну літературу. Якщо пощастить із автором, то це вельми захопливе заняття, яке можна порівняти хіба що з читанням детектива. Зрештою, так і є – позитивні історичні діячі, негативні, війни, інтриги у боротьбі за трон, отруєння, аби зробити цей трон вакантним і самому його посісти, а там, як кажуть, переможців не судять. Можна піти в музей, тим паче, що у Львові їх вистачає. Навіть у самій серцевині міста – на площі Ринок. Історичний музей тут має одразу дві адреси: зі східного та західного боків ринкового майдану. Можна обмежитись підписами до експонатів – вони доволі інформативні, а можна і замовити екскурсовода. Це також традиційний шлях, який трохи нагадує підручник, однак більше наочності та мінімум тексту. 

Але можна піти альтернативним шляхом, і якщо ми вже опинились на площі Ринок, то вивчати історію підемо в… кав’ярню. Я не помилився, саме в кав’ярню «Атляс», що на площі Ринок, 45. Бо це найліпше місце у Львові, де можна вивчити історію дольвівського періоду. Причому в особах. Власне «Атляс» як кав’ярня є історією міста, яка охоплює одразу кілька періодів, починаючи від 1871 року, а це було становлення Австро-Угорської імперії, яка утворилася 1867 року, короткий період ЗУНРу, що минув майже, як мить, міжвоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації й невеличкий відтинок за других совітів. Влади і держави мінялись, а «Атляс» залишався незмінною власністю Едзя Тарлевського – постаті неординарної, про що варто поговорити окремо. Один із найліпших рестораторів Польщі не міг уявити, що може прийти влада, яка ліквідує приватну власність, забравши її у тих, хто чесно сплачував податки та створював робочі місця. Своє життя успішний львівський ресторатор закінчив робітником у далекій Австралії.

Згодом, уже за совітів, славетна львівська кнайпа, на стінах якої малював Олекса Новаківський та писав вірші Тадеуш Бой-Желенський, творили український та польський художник Фелікс Вигживальський, польський графік Казимир Сіхульський, де ще встиг погуляти червоний граф Олексій Толстой, стала звичайним совіцьким магазином, аж поки вже у наш час не відродилась як добра ресторація, де пам’ятають історію закладу.

«Реставратори тут все збадали, на жаль, жодних малюнків на стінах не залишилось», -- розповів львівський художник Влодко Костирко. Власне він разом із Геником Равським та Василем Змієвцем працював над оформленням ресторації. Проблема була в тому, що майже не вдалося зберегти старі фотографії «Атлясу». Є фотографії лише двох залів, тож особливі надії покладали на реставраторів, які мали знайти якісь історичні деталі для відтворення колишнього інтер’єру. Збереглися лише окремі деталі, отож їх і спробували відтворити художники. Також були описи інтер’єру, білого, зеленого, сірого, бочкового залів та княжої кухні.

Влодко Костирко розповідає, що як художник дотримується концепції місць памяті французького історика П’єра Нора та мистецької концепції специфіки простору. Центр Львова, власне, переповнений такими місцями пам’яті, що і стало основою творчості Влодка Костирка. І хоча «Атляс» -- це вже історія останньої чверті ХІХ – першої половини ХХ століття, тут він із колегами перекидає місток у Середньовіччя – період, коли Львова ще не було. «Тут ми відобразили період до Волинської окупації Галичини», -- так він пояснив підбір портретів для Лицарської зали «Атлясу». Тут є портрети Василька, Володара, Рюрика, Володимирка, Осмомисла, Коломана, Ростислава, Андрія І, герцога Андрія ІІ, галицьких князів та королів з «виклятого періоду», яких в офіційній історії називають зрадниками. «Всі вони не вважали себе русичами», -- каже художник. Ідея заснувати Львів виникла тому, що в Галичині не було жодного міста, яке було б лояльним до Данила Галицького. Його не раз виганяли з самого Галича. Один із лицарів, аби його образити і викликати на двобій, навіть хлюпнув йому в обличчя келих вина. Данило лише витерся і вдав, що нічого не сталося. 

Історик Денис Зубрицький писав, згадуючи битву під Ярославом, що разом із Данилом на цю битву йшли волиняни, половці та князь Мазовецький, натомість на боці галичан билися угорці та краків’яни. При цьому Данило Галицький не був хоробрим, адже не раз утікав з поля битви. То були золоті часи Галичини, тоді на вагу золота була сіль, якої Галичина мала вдосталь, Дністер давав альтернативний шлях до Чорного моря, та й до Балтики галичани ходили власним шляхом.

Мабуть, найбільшою проблемою було написати власне портрети, адже не збереглося ані достовірних портретів, ані навіть докладних описів зовнішності більшості князів та магнатів. За зразки брали портрети європейських монархів того періоду. Власне, в Європі, коли йдеться про Середньовіччя, роблять так само, адже зображень тамтешніх монархів, а родовитих шляхтичів і поготів немає. 

Втім є ще один момент – в історичному музеї княжих портретів того періоду немає взагалі. Насправді в «Атлясі» маємо своєрідний атлас (путівник, карту) альтернативної історії Галичини. Отож ви ще вагаєтесь, куди піти?