Показ дописів із міткою площа Ринок. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою площа Ринок. Показати всі дописи

вівторок, 18 серпня 2015 р.

Останні «забігайлівки» Львова

А ви не усміхайтесь скептично при цьому слові. «Забігайлівки» ж бувають різними, це просто стереотип такий склався – приміщення із високими столиками за якими накатують «по п’ятдесять» перед пенсійного та молодшого пенсійного вигляду чоловіки голосно розмовляючи «за жизнь». Тут же й дебела працівниця з неодмінною шматою намагається прибрати розхлюпану горілку (пропадає ж отак добро). А чи не ця асоціація у вас виникла? Саме вона, хоча з чого ви взяли, що я про них говорити буду? 
Колись Сербська славилась своїми забігайлівками. Знимка www.dlab.com.ua

А якщо просто – забігти на кілька хвилин, випити доброї кави, перекинутись кількома словами із знайомими, яких там зустрів – і побігти далі у своїх справах. 
Кілька таких «забігайлівок» колись було на площі Ринок та навколо неї. Одна з них мала навіть кумедну неофіційну назву «Один столик». Там і справді був лише один столик, де можна було присісти, втім більшість пили там каву навстоячки. Попри це заклад користувався популярністю серед інтелігентної публіки, тим більше що площа Ринок є популярним місцем зустрічей людей середнього достатку. Потім це приміщення приглянулось одному із банків і тепер там замість кави рахують гроші. Ще одна «забігайлівка» донедавна знаходилась на тій же площі Ринок, називалась «Діана». Тепер там – сувенірний магазинчик. Не так далеко від неї на Сербській була ще одна колись популярна «крапка», яка відповідно називалась «Сербія», вже точно не пригадую, чи то була офіційна назва, чи народна. Заклад цілком інтелігентний та пристойний, з доволі конкурентними цінами. Можливо їй не пощастило з приміщенням, можливо щось інше, але тепер там – музей магнітів. Втім він тільки називається музеєм, насправді – звичайний сувенірний магазинчик, яких на Сербській є доволі багато.
Можливо там не було достатньо клієнтів, але цього аж ніяк не скажеш про «Квітку». Про цю «крапку» взагалі можна говорити безконечно, досить згадати, що це єдина «забігайлівка» яка згадувалась у всіх опитуваннях найпопулярніших львівських кафе. Практично ідеальне розташування – в акурат навпроти входу в львівський магістрат робило її найпопулярнішим закладом серед журналістів, чиновників, депутатів, художників та розмаїтої творчої публіки, яка постійно «тусується» на Ринковій площі. У «Квітці» можна було безпомилково визначити час перерви у сесійних засіданнях Львівського магістрату – у мініатюрному приміщенні якимось дивом вміщалась ледь не половина міських райців. Дехто із  них обов’язково заходив сюди ще до початку засідання, так би мовити набратись натхнення. Мабуть головним недоліком «Квітки» було те, що там було нереально провести «секретну розмову» -- майже гарантовано за сусіднім столиком стояв хтось із знайомих. 
«Квітка» була  еталоном «інтелігентної забігайлівки» -- добра кава в джезві, кілька сортів кон’яку з неодмінним «Закарпатським» та «Старим Кахеті», шоколадка і простенька канапка, чистий зал і дуже постійна і добре між собою знайома клієнтура. Але напевне цьому формату у нашому місті не пощастило. Зараз на місці «Квітки» відкрився черговий сувенірний магазин, нові власники навіть зберегли стару вивіску, однак з популярністю «Квітки» він вже не може змагатись.

четвер, 9 липня 2015 р.

Алік Олісевич: "Вірменка" започаткувала звичай виходити з кавою на вулицю"

А ви коли востаннє ходили в гості без попередньої домовленості? Не пригадуєте? І я вас чудово розумію, бо це – історія не з нашого часу, це з тих неймовірних часів, коли ще не було мобільних телефонів і усіляких інших наворотів. Ось так, всією компанією зайти в гості, тільки тому, що «ми тут йшли поруч, і не могли не зайти»… Це один з тих моментів епохи, яка вже відійшла в минуле, і яку частина з тих, хто читає ці рядки застала. 
З Аліком Олісевичем ми домовляємось заздалегідь – тепер це не проблема - аби поговорити про те реальне життя на зламі 70-80-х років минулого століття. Алік Олісевич людина легендарна – один із засновників руху хіпі у Львові, середовища, яке активно співпрацювало з дисидентами, член «Міжнародної амністії» та чудовий знавець репертуару … Львівського оперного театру. Хіпі в опері? Засумніваєтесь ви і будете неправі, оскільки уже 30 років Алік із своїм довгим волоссям, перев’язаним незмінною стрічкою, займає своє місце у лівій ложі театру, де працює освітлювачем. Отож, з Аліком ми говоримо про атмосферу 80-х років, історію хіпі-руху у Львові, улюблені оперні вистави.

Про тусовки богемної публіки у Львові у 70-ті – 80-ті роки минулого століття. 
Зараз це може видатись неймовірним, але був період, коли кав’ярень як таких у Львові взагалі не було. Через це місця, де збиралась богемна публіка, постійно мінялись. Ще в 60-х роках таким тусовочним місцем був навколо сучасного пам’ятника Грушевському – тоді там знаходився кінотеатр імені Щорса, також сиділи на сходах біля Домініканського собору, ходили в «Кентавр» на площі Ринок. Одною з перших кав’ярень в середині 70-х років був «Нектар» на Саксаганського. Якийсь час пробували збиратись на лавочках на Стометрівці біля пам’ятника Леніну. Врешті, у другій половині 70-х років таким найпопулярнішим місцем став Святий Сад за костелом кармелітів босих, сучасна церква Святого Михаїла. Треба розуміти, що Львів 70-х років був чітко поділений на окремі райони: «Гроб», «Хрест», «Монте-Карло» та інші. Натомість у Святому Саду не мало значення, хто з якого району – там приймали всіх без проблем. Саме тому там збиралась нон-конформістьска молодь – хіпі, невизнані поети, художники, а гаслом було "вино, рок-н-рол та футбол". Саме у Святому Саду і виникла перша львівська рок-група «Супервуйки».

Та сама стрічка, той самий Алік. Знимка myreport.com.ua (2)


Про те, чому «Вірменка» – це більше, ніж просто кав’ярня
Приблизно у липні-серпні 1979 року відкрилась знаменита «Вірменка», і відтоді ця молодь «кочувала» між Святим Садом та Вірменкою. Тоді не було літніх майданчиків як таких, а в самій Вірменці було лише 7 чи 8 столиків, вона не могла вмістити всіх охочих – черга стояла аж на вулицю. Тому дуже швидко знайшли вихід – купували каву і виходили з нею на вулицю. Так на бордюрчиках навколо кав’ярні могло сидіти чоловік 100. Були там і люди з Москви, Санкт-Петербургу, Прибалтики. Умовним знаком були два пальці латинською буквою V. Звісно, горняток на всіх не вистачало, але Соня і Надя, які працювали у «Вірменці», постійно їх докуповували. Кав’ярні, як осередок вільнодумства були в багатьох совіцьких містах – і в Москві, і в Петербурзі, і в Прибалтиці, однак «Вірменка» була єдиною, де виник звичай виходити з кавою на вулицю. З цим намагалась боротись міліція, навіть «наїжджали» на працівниць кафе, мовляв, чому ви їм дозволяєте виходити на вулицю?

Про особливості кави у Вірменці
Ще одна особливість "Вірменки" – постійні клієнти, як я, там самі собі робили каву, точніше крутили джезвою по пісочниці, поки до тебе доходила черга розрахуватись. У цьому був особливий шарм, адже після того із власноруч приготованою кавою ти виходив на вулицю. Втім, каву пили не лише сидячи на бруківці, а й заходили у сусідні під’їзди – поруч було два під’їзди з дерев’яими сходами, де можна було вмоститись на підвіконні. Хтось приносив з собою гітару, і перебирав струни підспівуючи та потягуючи маленькими ковточками каву. 
Тут починалась історія львівських хіппі. Знимка lvivalive.com


Про те, як за горнятко кави можна було потрапити у міліцейське відділення на Мартовича 
Я вже казав, що міліція забороняла пити каву на вулиці, однак особливо ретельно за цим слідкували у короткий період правління Юрія Андропова, адже саме тоді почалась кампанія боротьби з тунеядством та іншими явищами, які могли негативно вплинути на совіцьку людину. У будь-який момент на Вірменську могла під’їхати міліцейська машина: перевірка документів. Звісно, їх ніхто із собою не носив, тож хлопців та дівчат забирали у відділення на Мартовича, де перевіряли особу, фотографували для своєї картотеки, потім повідомляли в деканат, що ваш студент такий-то прогулює пари. Мене рятувало те, що я в той час працював натурником, в інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська академія мистецтв. – О.С.), тому завжди міг довести, що в мене в цей час не має пар на яких я мав би працювати. У ті часи неробство вважалось серйозним злочином – деякі мої знайомі за це навіть відсиділи рік-два на «хімії». Щоб не мати проблем з міліцією тодішня молодь, яка хотіла мати більше вільного часу влаштовувалась на роботи, які давали таку можливість, наприклад кочегарами, сторожами, або як я – натурниками. Я тоді заробляв 130 гривень, з яких 70 витрачав протягом місяця, а решту відкладав, адже в літній період мав довготривалу відпуску, протягом якої мусів за щось жити. Оскільки я людина не примхлива, то мені цього вистачало. Натомість я мав можливість подорожувати автостопом по тодішньому Союзу.
«Вірменка» – це було більше, ніж просто кав’ярня, це був свого роду клуб за інтересами. Там, між іншим, обмінювались самвидавом, наприклад книжками Солженіцина, можна було почитати «Архіпелаг ГУЛАГ». Саме тому слава "Вірменки" йшла далеко за межі Львова – там формувалось нон-комформістське середовище.

Про романтичний образ Ісуса Христа та Гойко Мітіча як приклад для бунтівливого хлопця
Довге волосся тоді було символом свободи, яке у 60-70-х роках носили хіпі та їхні послідовники, потім його почала запускати молодь, яка була шанувальницею рок-музики та наслідувала хіпі, а вже потім любителі хеві-металу, художники. А зараз для більшості це нічого не означає. Я намагався носити довге волосся ще у ранньому дитинстві, перші проблеми через це у мене виникли в 7 років, коли я був в інтернаті – тоді нас всіх стригли під півбокс, це викликало в мене протест, я навіть підпалив туалет в інтернаті та втік. На мене дуже великий вплив мали образи з Ісусом Христом, це було дуже романтично – Божий Син із довгим волоссям. А ще – фільми про індіанців з Гойко Мітичем у головній ролі. Втім, я вважався «важким» підлітком, з яким завжди були проблеми. Якось я прийшов на шкільну лінійку в джинсах, після чого мене вигнали зі школи, тоді я і дав собі клятву не жити за тодішніми шаблонами. У 8-му класі зробив собі начос, вдягнув на голе тіло безрукавку і теж прийшов на шкільну лінійку – мене знову вигнали із школи. Тоді мені нічого не залишалось, як піти в ПТУ, а там вчилась одна шантрапа, втім вона так само, як і я, цікавилась музикою Бітлз, Ролінг Стоунз. У кожному районі були свої компанії, тож таким як я з ними було легко порозумітись. Вже тоді автостопом поїхав до Литви – я перед тим прочитав, що в цій країні виникли масові заворушення після того, як литовський хіпі спалив себе в знак протесту проти заборон. Про те, що зараз викликає протест Протестувати завжди є проти чого, якщо говорити про сучасне життя, то це передусім проти міщанства, споживацтва. Адже раніше було набагато менше спокус, натомість зараз у багатьох людей є переконання що все купується. Зараз немає тої сердечності у стосунках, натомість люди самі себе поділили на касти. Натомість для мене головне не статус людини, а як вона ставиться до інших. Раніше стосунки були більш безпосередніми, наприклад ми могли без попередження зайти в гості – це було звичним явищем, пригощали тим, що було в хаті, це могла бути звичайна вода, але була сердечність у стосунках, люди спілкувались між собою, а це найважливіше.


Про те, як хіпі почуває себе в оперному театрі та у фраку
У Львівській опері я себе дуже добре почуваю, адже працюю там 30 років. Звісно, атрибути, з якими асоціюють оперний театр і хіпі є контрастними – краватки-метелики, вечірні плаття. Однак на практиці все це вже відходить у минуле, тепер часто приходять на вистави і у футболках, і в джинсах. Я все це сприймаю толерантно, адже все це має право на життя. Зрештою фрак зараз так само може бути способом такого собі випендрювання, адже поза сценою його рідко побачиш. Втім, можливо справа у тому, що я артист по життю, для мене кожен день – це карнавал. Для мене не так важливо, як людина вдягнута, як те, чи вона є справді духовною. До речі, фрак я таки вдягав два рази в своєму житті. Перший раз, коли мене запросили на акцію, яку в Палаці Потоцьких проводив журнал «Ї» -- коли мене побачили у фраку була німа сцена, хоча більше нічого в мені не змінилось, для мене це нічого не означає. Другий раз коли в нашому театрі відзначали 90- річчя балерини Наталії Слободян – вона є мамою моєї громадянської дружини, отож я у смокінгу та з квітами вийшов її привітати. Для мене це було способом перевтілення. У репертуарі Львівської опери є вистави, які так само відображають вільне життя, хоча, звісно, з ідеологією хіпі у них мало спільного. Особисто мені найбільше подобаються «Ромео і Джульєтта», це така молодіжна постановка з гарними костюмами, «Циганський барон», адже там йдеться про вільне циганське життя, опера «Богема», в якій показано Париж на початку 20 століття.

вівторок, 7 липня 2015 р.

«Пам’ятники мають свою енергетику» – Михайло Ягольник

Нещодавно з допомогою експертів я спробував визначити найпопулярніші пам’ятники Львова. Ними, нагадаю, на їхню думку є пам’ятники Тарасові Шевченку, Никифору Дровняку та королю Данилу Галицькому (Див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/06/5_30.html). Справді, саме біля них найбільше юрмляться туристи, вони репрезентують наше місто на численних поштівках. Натомість інші пам’ятники, можливо так само довершені з точки зору мистецької, тим не менше залишаються так би мовити обділеними увагою. Але одні і інші фактично створюють міський простір – за пам’ятниками запам’ятовують місто, біля пам’ятників призначають зустрічі – ділові та романтичні. Про акценти, які створюють пам’ятники я розмовляв з відомим львівським архітектором Михайлом Ягольником. Нагадаю, що він разом із скульптуром Сергієм Олешком є автором одного із згаданих вище пам’ятників – Никифору Дровняку.
Знимка ua.linkedin.com


Про те, чому деякі пам’ятники стають популярними, а інші – ні.
На жаль, об’єктивно визначити популярність того чи іншого пам’ятника неможливо, це дуже суб’єктивна річ, тож все, що я можу говорити на цю тему, то лише від власного імені. Мотивація, який пам’ятник будувати є різною, оскільки є різні приводи, однак у мене є свої критерії, на основі яких я даю згоду на свою участь у будівництві того чи іншого пам’ятника. Або ж відмовляють від такої пропозиції. Я берусь лише за ті пам’ятники, які об’єднують, а не роз’єднують людей. А такими є наука, мистецтво, культура. І на тому ставимо крапку. Пам’ятники діячам цих галузей ніколи не викликають різнотлумачень. Звісно, хтось може і тут підводити до оцінки того чи іншого діяча культури свої оцінки та критерії, однак вони не порушують загального принципу – культура об’єднує. У будівництві всіх інших пам’ятників я принципово не брав участі. Саме тому мені складно судити що приваблює в тих чи інших пам’ятниках.

Про пам’ятники, які забули
У нашому місті є такі пам’ятники, однак точніше буде сказати, що вони були. Як правило це пам'ятники, пов'язані з ідеологією та політичним діячам. Як тільки проходить час їхньої ідеології, то одразу минає і час таких пам’ятників. Це однозначно. Натомість є абсолютні істини, такі, як культура – її час не минає ніколи. Втім я не дозволю собі казати, чи залишились у Львові непопулярні пам’ятники, адже я не є критиком мистецтва чи мистецтвознавцем. Я ніколи цим не займався, тому не буду давати оцінок.
Знимка about.lviv.ua


Про те, кому насправді належить влада
Коли той чи інший пам’ятник втратить свою актуальність найкраще це показує час. З цього приводу я іноді люблю пожартувати над нашими політиками задаючи їм просте питання: «Чия зараз влада у місті?». Зазвичай вони відповідають майже однаково: «Та наша-наша!» «Ви впевнені? Я тобі скажу умну вешь, але ти не ображайся – влада навіть не належить народу, як це записано в Конституції, а часу».
Пам’ятники першочергово це пам’ять, а вслід за нею йде повага. Отож, якщо пам’ятник несе в собі пам’ять про диктатуру, то він не має права на довге життя.
Колись Міхаїл Булгаков у «Собачому серці» описав таку сценку: сидять професор Преображенський та Борменталь. І ось Борменталь запитує: «Філіп Філіпович, а как же ви все-такі єтого собачонку в дом заманілі?» -- «Лаской, і запомніте, что на ненависті нельзя нічего построіть, будь она белая, красная ілі корічневая». І це стосується пам’ятників в тому числі.

Про енергетику, яку зберігають пам’ятиники та необроблене каміння
Кожен пам’ятник має свою енергетику, і якщо його автори хочуть донести вічні цінності, то такою буде і доля монумента. Енергетика пам’ятника – це дуже складне питання. У Львові я дотичний до спорудження трьох пам’тників – Івану Трушу, Никифору Дровняку та Володимиру Івасюку. Під ними, якщо ви зауважили, стоїть необроблений камінь. Справа у тому, що оброблений камінь позбавлений своєї первинної енергетики і перетворюється на пластмасову тумбочку. Натомість камінь, починаючи із пам’ятника Трушу, чекав 20 років, хоч і був на початку відсунутим у сторону. Як сказано у Біблії: «Камінь, який відкинули будівничі став наріжним». І це не пусті слова, бо камінь має свою історію і своє випромінювання. На живому камені і скульптура оживає. Я не хочу вживати слово «дикий камінь», бо камінь – це жива істота.
Знимка www.newsmarket.com.ua


Про те, чому пам’ятник Никифору став популярним
Мені самому цікаво, чому так сталось. Гадаю, це заслуга екскурсоводів, адже Никифор став частиною їхньою атракції. Питання не в знаменитому пальці художника – Никифор правильно розташований, він стоїть на туристичному маршруті. Це свого роду туристична вітальня, коли вони від стоянки автобусів йдуть на площу Ринок. У нас дуже популярний ностальгійний туризм, а поляки добре знають, хто такий Никифор, натомість в Україні він не є надто відомим митцем. Значення Никифора полягає у тому, що він об’єднує українців та поляків. Мені цікаве примітивне мистецтво, яскравим представником якого був Никифор. Це людина, яка мала феноменальний дар, він казав, що пам’ятає, звідки у нього цей дар. Саме звідси виникла ідея з пальцем художника, який тепер користується такою популярністю. Водночас Никифор у своєму житті завжди був біля церкви, був людиною набожною, релігійною. Траплялось таке, що він навіть ночував у церкві – вона збереглася у славетній Криниці на Лемківшині, я був у цій церкві. Львівський пам’ятник так само розташований біля церкви, а це дуже важливо де розташовано пам’ятник, при цьому він дуже коректно вписаний у середовище, без зайвого надування щок, просто треба прислухатися та придивлятися до середовища, бачити його музику і прилаштовуватися до неї. Натомість у Львові часто бачимо некоректне поводження із середовищем. А якщо некоректно входити у середовище то годі розраховувати на приязну відповідь.
(Захоплюючий початок. Далі буде цікавіше…)



субота, 13 червня 2015 р.

Втрачені запахи Львова від Юрія Винничука

Продовжуємо наш проект «Антологія Львова». Сьогодні звернемось до уривку з роману Юрія Винничука «Танго смерті». Історики можуть докладно описати історичні події, проаналізувати їх причини, таємні механізми та наслідки, до яких вони призвели. Але є одна річ, яку в історичних розвідках я ніколи не зустрічав – запахи, звуки, оці дрібні побутові деталі, які зазвичай опускаються дослідниками, однак вони мабуть є однією з основних рис повсякденному житті. Причому це ті неповторні штрихи, які зникають практично з їх носіями. З точки зору географічних координат ми живемо у тому самому місті, правда дещо більшому за розмірами. Однак тепер це вже інше місто, з іншими запахами, звуками, іншим темпом життя. І художнє слово – єдиний спосіб це відтворити у нашій пам’яті. Зрештою, посмакуємо цей втрачений уже назавжди міжвоєнний Львів.

Юрій Винничук Знимка tyzhden.ua

«З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки, бо на усіх подвір’ях, навіть у центральній частині міста, встановлювали металеві діжки, підводили до них бляшані рури і запалювали біля їхнього отвору багаття так, аби дим рурою йшов до бочки й обіймав своїм плетивом м’ясо, щоб воно лише вудилося, а не пеклося, і то був святий обов’язок пана шимона, який також мусив надбати дров, нарубати і поскладати їх на купку, а відтак поважна пані шимонова, вбрана в чотири спідниці, чотири светри і чотири хустки, сідала на ослінчику біля самісінького вогню і стежила, аби вогонь не гаснув і не надто розгорявся, потім, коли уже назбиралося доволі жарин, шимонова насипала їх трохи до старого баняка і, підсунувши собі між ноги, накривала спідницями, тепер їй було так тепло, що могла навіть і задрімати, а мешканці будинку зносили їй м’ясиво, яке вона вудила, а потім з кожного брала по кавалку шинки чи шпондерка; на самі ж Різдвяні свята уже пахло пампухами, рибою, медом, на жидівській дільниці додавався запах гусячого смальцю, смаженої цибулі, перцю і «грифу» — вареного в молоці вимені, а навесні перед Великоднем знову влітав у вікна бадьорий запах димів і вудженини, бо знову пан шимон вкопував бочку і підводив до неї руру та рубав дрова, а пані шимонова старанно записувала до пожмаканого зошита усе те м’ясиво, яке їй зносили, але вже не мусила грітися баняком із жаринами, бо перед святом, хоч і бувало ще прохолодно, але яскраво світило сонце, на деревах збуджено цвірінькали горобці, туркотали горлиці і скрекотіли сороки, а ще на Великдень стукав у вікна і двері запах різного печива, пасок, свіжих фіялок, а влітку — сушених на сонці грибів і суниць, якими торгували просто на вулицях, коли ж літо добігало кінця, то все місто потопало в п’янкому ароматі смажених кон- фітур з ягід і рожі.
Ті самі кракідали. Знимка photo-lviv.in.ua

Місто міняло своє обличчя упродовж дня до невпізнання. На світанку, коли воно ще дрімало, в’їжджали на Ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки a пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіякри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю — починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів тоді дзвенів сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали: «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали: «Ганделе, ганделе, ганделе, продати — купити!», дротярі — гуцули та лемки — ходили обвішані дротом і полапками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!». Біля Віденської каварні, де головна перехресна станція кількох трамвайних ліній, завжди вирував натовп — одні чекали на трамвай, інші кудись поспішали або ловили ґав, а поруч продавали соняшникове та гарбузове насіння, присмажене на вогні, жидівки пропонували гарячі смажені каштани, турецькі й волоські горіхи в торбинках, скручених з газети, і тут же пекли ті каштани на блясі, що мала заглибини і дзюрки, а зверху була накрита другою бляшаною покришкою, під самим сподом у металевій скриньці тлів вугіль, і жидівки дерли горло: «Гайсе марони! Гебратене! Фріше!», а ті, що торгували гарячими бобами: «Гайсе бобеле!» Прецлярки носили перед собою перевішені на ременях великі кошики зі свіженькими запашними прецлями, нанизаними на патики, що стирчали із кошиків, одні прецлі були посилані маком, другі — сіллю, а найбільшу славу мали «майові» — золотисті, хрумкі, залиті пишною солянкою і густо посилані маком, вони розпливалися в устах. Прецлями торгували й жиди, гукаючи «Прецлє на яях!», а коли проходили повз якісь українські товариства, то, погано володіючи українською мовою, своїми вигуками викликали в покупців регіт: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!». Ми любили дрочитися з ними і собі теж кричали: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!» або «Яйці на прецлі! Яйці на прецлі!». Сільські вусаті дядьки з Корчева на Підляшші носили кошики з цибулею просто на голові поверх баранячої шапки, вінки цибулі звисали і з кошика, і з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечі, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову істоту в золотистих гірляндах, його екзотичний вигляд викликав захват і водночас острах дітвори, яка з вереском «Цибуляний чоловік! Цибуляний чоловік!» супроводжувала його і миттю прискала на всі боки, щойно тільки дядько зиркав гнівним оком. «Ось прийде до тебе Цибуляний чоловік і забере із собою», — лякали неслухняних дітей матері, та й моя мама не раз показувала мені з вікна Цибуляного чоловіка, кажучи, що він може перетворити нечемнюха на вінок цибулі. І коли вона, купивши цибулю у Цибуляного чоловіка, вішала вінок у кухні на стіну, я дивився на нього з острахом, думаючи при цьому, ким же був той неслухняний хлопчик, якого перетворили на цибулю, і чи цвиркне кров із цибулини, якщо її прокусити, тому я не їв тієї цибулі сирою та прохав і маму не рухати її, бо ану ж коли–небудь чари розвіються і вінок цибулі знову перетвориться на хлопчика, але він тоді буде калікою — без ноги чи руки, без ока чи без вуха, у кожному разі його каліцтво ляже на нашу совість, однак мама мене не слухала і сміливо краяла цибулю на плястерка до салату. Гончарі, в деренчливих гірляндах баняків і гладущиків, волали «Горнці! Ґарки! Ринки! Дротувати! Дротоваць!», щіткарі торгували розмаїтими щітками, солом’янкарі — солом’яними та очеретяними циновками, які охоче господині стелили під порогом, ситарі торгували ситами, а що цей виріб був легенький, то ситар так обвішувався ситами і ситечками, що самого його сливе й видно не було, пташники носили на довгих тичках клітки з пташками, вуглярі розвозили на возах вугіль, вигукуючи: «Вуууугіль! Вуууугіль!», возиводи щоранку розвозили в діжах воду, а пошту постачав у критому жовтому візочку листоноша, виграючи на закрученій трубі завше однакову мелодію, льодяр звістив свою появу дзвінком, почувши якого, усі служниці й господині вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні криги, піскар привозив пісок, вигукуючи «Пісооок! Пісооок!», який господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли.
Площа Ринок завжди була багатолюдною. Знимка photo-lviv.in.ua 

Любили ми бігати на Ринок і дивитися на гуцулів у чорних капелюхах, обв’язаних крайками, в грубих полотняних портках і таких самих сорочках, густо гаптованих червоно–чорними хрестиками; вони продавали миски, чарки і дзбанки з глини, дерева або міді, торбинки, паски і постоли, кольорові забавки, во- лохачі, тайстри, канцелярські вироби з дерева, каламарі, рамки, підписані назвами місцевостей — Сколе, Косів, Жаб’є. Бойки з довгими вусами і з обов’язковою вигнутою файкою в зубах торгували яблуками, грушами, сушеними боснійськими сливами, волоськими та лісовими горіхами, каштанами, дітям бойки продавали усе це дешевше, тому матері до бойків посилали нас, а ми тільки тішилися, бо бойки ще й давали нам пробувати свій смачнючий товар. Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньо- ва продавала кишки, які аж вилискували від тлущу у великому баняку, що стояв на вуглях, вона мішала їх кописткою і гукала: «Екстра бомба фрикасе! Лякеровані кишки!» А порції були такі, що, споживши, можна було до вечора вже нічого не їсти, тому представники таких поважних професій, як різник, трагач* або дорожкар* вважали за велику честь належати до постійної клієнтелії старої пискатої Валахоньової, хоча на вулицях Львова можна було купити не тільки кишки, а й паштети, пірники, смажені ковбаски, мамалигу, куликівський хліб, хрумкі булки — кайзерки і штанглі.
Фабрика горілок та лікерів Бачевського. Знимка www.travelua.com.ua

Щосуботи цілим містом котилися гучні виляски, схожі на постріли, але ніхто не стріляв, то господині тріпали, розвісивши на рейках, килими, доріжки, перини й подушки. Раз на місяць кухня перетворювалася на Африку — то був День Великого Прання, коли королевою кухні ставала прачка. Загалом прання займало увесь тиждень: кип’ятили в понеділок, крохмалили у вівторок, сушили в середу, церували в четвер, а прасували в п’ятницю. Напередодні Великого Прання ще звечора зсовували докупи два великі кухонні столи, на які ставили величезну бляшану балію, куди наливали гарячу воду з розпущеним милом, у ній мочили постіль, рушники та нічні сорочки, а вранці, коли приходила до нас прачка, здорова дівка з грубими руками і ногами, і кухню опановувала тропічна температура, від підлоги до стелі клубочилася пара, вікна вкривалися туманом, крізь них уже нічого не можливо було роздивитися, зате зручно було малювати різні мармизи, піч розпікалася до червоного, а на її бляті стояли дві великі виварки. Прачка брала мило фабрики Шіхта, клала білизну на «пральку», або ж «маґлівницю» — широку дошку з рифленої бляхи в дерев’яній рамці — намилювала її і їздила зверху донизу поперек рівчаків — шур–шур–шур! Небавом у балії аж пінилося від милиння, і я не міг втриматися, аби не набрати його повну жменю і милуватися цією пухкою невагомою кулею, яка яскрилася кольорами веселки і мругала до мене дрібнесенькими очками, але незабаром кожен, хто побув тут бодай кілька хвилин, починав спливати потом, бо ж білизну після першого прання витягували з балії і виварювали у виварках, задуха врешті виганяла мене з кухні. А ще я любив дивитися, як додають у воду синьку в маленьких муслінових мішечках, вода ставала яскраво–кобальтового кольору, але білизна після такого синения ставала не блакитною, а ще білішою, синька розчинялася у воді маленькими хмарками, які витягувалися тоненькими волокнами і мацаками, скидаючись на чудисько з безліччю довгих тонюсіньких ніжок, так само тягнулася і розчинялася кров у воді, якщо опустити в неї порізаний палець, не диво, що мені малому здавалося, ніби хмари в небі — це перини, які купаються у розпущеній синьці. Крохмаль був в’язким і липким, він робив воду густішою, виполоскані у ньому простирадла хрумкотіли, накрохмалені сорочки робилися штивними, їх прасували ще вологими, і тоді припалена праскою клейковина видобувала запах пригорілого печива. Праски наповнювали гарячим вугіллям, вони були важкими; і треба було стежити, щоб після них не залишалися смуги кіптяви, але вугілля мусило бути особливе — деревне та й щоб добре перепалене, бо від неперепаленого вугілля праска чаділа, а моя мама потім нарікала, що болить голова.
А як наставала неділя і була тепла пора року, то відчинялися усі вікна на всіх вулицях міста, геть усі вікна, і з тих вікон вихилялися люди, переважно цікавські жінки, старі й молоді, спершись ліктями на подушки, одні перегукувалися, другі мовчки розглядали перехожих, треті чекали на те, що не прийде, і у всіх на вустах грала усмішка, а хто мав балькон, то сідав собі на бальконі і теж усміхався й дивився на перехожих, і всі почувалися, як одна велика родина, незнайомі могли собі заговорити до незнайомих без жодних цереґелів* так, мовби зналися роками, бо не тільки самі люди, а й ціле місто було усміхнене і радісне.
Але найпривабливіше Львів виглядав вечорами, коли запалювалися ліхтарі, блимали яскраві неонові написи й реклами, світилися вітрини, а з ресторацій і каварень долинала музика, тоді залюднювалося корзо*, від готелю «Жоржа» і аж до кінця Академічної, починаючи з шостої вечора і геть за дев’яту, сновигали тлуми спацеровичів — пані в капелюхах, пани в чорних мельониках*, військові в мундирах, студенти в корпоративних шапках — адже саме тут відбувалися рандки*, і усі вони проходжувалися туди й назад, з часу до часу перестріваючи знайомих, розкланюючись, зупиняючись на кілька слів, а то й гуртуючись у більшу компанію, йшли до ресторації, на корзо можна було зустріти усіх своїх знайомих, і так було щовечора, винятком була неділя, коли на корзо випливали тлуми людей після служби Божої о дванадцятій, проспацерувавши правим боком Академічної, тлум вертався уже лівим боком, переходив на правий бік і, повторивши ту саму прогулянку ще кілька разів, розсипався по каварнях та цукернях, опинившись серед цього тлуму, ти, мовби підхоплений течією, плив звільна, не прискорюючи і не сповільняючи ходи разом із усіма, і почував себе цілком затишно, лише зрідка ця людська течія утворювала невеликі затори: батьки з дітьми обов’язково зупинялися біля вітрини крамниці Кляфтена з дитячими іграшками, та і як було не спинитися, коли там, на вітрині, відбувалася справжня битва, мініатюрні солдати готувалися до атаки, біля гармат завмерли гармаші, полководці обзирали поле бою в далекогляди, а проминувши Хорунщину, несила було обминути кнайпи пані Теличкової і не перехопити кілька смачнючих канапок, а далі погуляльників чекала казкова вітрина цукерні Залевського, де можна було побачити мініатюрну цукерню — малесенькі лялечки в білому вбранні виконували свою поважну роботу: одна місила тісто, друга валкувала, третя щось наливала до казана, четверта терла щось у макітрі, п’ята всаджала тісто на лопаті у піч, а всі вони рухалися від електричних моторчиків, перед Різдвом і Великоднем вітрина мінялася, перетворившись на святковий стіл з чоколядових і марципанових виробів, які імітували свячені страви — паски, крашанки, шинки і цілих поросят, ще там були зайчики і баранчики в кошичках, оздоблених зеленим барвінком, а на малесеньких столиках красувалися малесенькі пляшечки з лікером і прив’язаними до довгих шийок чарочками. Ці вітрини мінялися так часто, що кожне дитяче серденько тягнулося до них, тільки–но опинившись на корзо. Але після дев’ятої вулиці починали порожніти, усі поспішали додому, бо о десятій вечора шимони замикали вхідні брами до кам’яниць, і опісля, щоб увійти до будинку, треба було дзвонити шимонові у дзвіночок і платити шперу* — 25 чи 50 грошів за послугу.
А ще я з мамою залюбки ходив на Кракідали — дивовижний світ, який розпочинався за Оперним театром і манив до себе уже одною лише назвою, у якій причаїлася велика загадка, бо в уяві одразу спливають крокодили, хоча жодних крокодилів там не було, то був лише чудернацький покруч з назви Краківського передмістя, де кипіли базарні пристрасті й вирувала тандита* чи, як її називали жиди, Тандмарк. Мабуть, саме так виглядають і легендарні базари Близького Сходу, довкола площі розташувалися крамниці, а перед ними і всюди, куди лиш оком не кинь, ятки з розмаїтим товаром, передусім з одягом і взуттям. Кракідали — це справжнє царство жидівське, тут можна побачити і вбраних на європейський манір поважних пань та панів, і бородатих хуситів з довгими пейсами в чорних атлясових халатах і капелюхах, і засмальцьованих жидівок, які, понатягавши на себе незліченне манаття, скидалися на головки капусти. Посеред тісноти тієї безлічі яток перекупники й шахраї голосно вихваляють свій товар, а поміж тим димлять п’єцики на коліщатках, на яких парують нехитрі перекуски. А головне — треба пам’ятати, що так само, як на базарах Стамбула, Танжера, Маракеша чи Каїра, можна і навіть треба торгуватися й збивати ціну, починаючи від її половини. Поруч із гендлярами жидівськими сновигають українці й поляки, панує постійний рух, а в повітрі бринить гучна какофонія звуків.
Ось якийсь хитрий батяр демонструє пляшку з–під горілки з водою, а у воді стоїть фігурка пірнальника досить великих розмірів, через горлянку він вочевидь влізти ніяк не міг, а тому батяр і запитує: «Як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?» — і, роззирнувщись по роззявах, пояснює: «То ся робе так. Ду пляшки тре вкласти туненький шкілєтик пірнальника. А потому його ся засипує магічним порошком. Тоди вода стає така білюська, як молоко. Потім ставите го на шафі, а за гудину вода знову чиста і прузора. І во — маєте! І вже кожен може зувидіти, як такий грубий пірнець вліз без тоту туненьку шийку». Тлум довкола нього росте, і батяр добиває його останнім аргументом: «То не забавка, прошу паньства! Нє — шоб діти ся бавили, а то є річ незамінна в хатній гуспударці. Бо той пірнець цілюський день виблискує, як зоря, а вночі світиться так, жи можна при нім читати газети, вишивати і вечеряти. І шо ви си мислите — кілько таке щастє куштує? Ви не пувірите! Цей сьлічний пударунок на іменини альбо шлюб куштує тільки двайціть грошів! А двайціть грошів — то ні для кого не гроші, нє?» І знову він озирає тлум, аби за мить продовжити з того, з чого починав: «І як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?»
Але для нас, школярів та гімназистів, Кракідали були цінні тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрім книжок і шкільних підручників, «брики» — різні брошурки з перекладами латинських і грецьких текстів та зі скороченим викладом класичних романів, які увільняли нас від читання твору. Брики було суворо заборонено шкільною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч і полегшували учням життя, але знецінювали самостійне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провідували буду рябого Нухима, який любив таких міґлянців, як ми, і до купованого брика завше додавав якийсь непотріб — старий затертий кримінал чи видерту звідкись ілюстрацію битви з бурами — які ми потім могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячністю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутнє. А ще ми купували там твори Карла Мая про Віннету, Олд Шургенда і Шаттергенда, передаючи із рук в руки, ховаючи на уроках під столами, Карл Май був на першому місці серед усіх, хто писав на пригодницькі теми, бо його твори будили фантазію і захоплювали.»

середа, 20 травня 2015 р.

Обережно! Завтра по площі Ринок бігатимуть кельнери з тацями

21 травня львівські кельнери святкуватимуть професійне свято великими перегонами. Кельнери долатимуть маршрут через площу Ринок з тацею на руці.
Знимка lviv.vgorode.ua

Забіг стартує о 16:00 год від пл. Ринок-вул Шевської до палацу Бандінеллі. Учасник має не лише подолати маршрут, але й донести «замовлення» на таці до пункту призначення. До участі вже зголосилось близько п'ятдесяти кельнерів, які представлятимуть свої ресторації та боротимуться за звання кращого – розповіли мені у прес-службі Львівського магістрату.
Традиційно у травні у Львові проводиться День кельнера, його основним гаслом є «Подаруй кельнеру квітку». Свято є львівським винаходом – львівські ресторатори його вигадали, аби заохотити городян до відвідин ресторацій.



четвер, 30 квітня 2015 р.

Львівська влада на три місяці впустила до центру екскурсійні електромобілі

З 1 травня до 1 серпня центром Львова курсуватимуть екскурсійні електромобілі – Львівська мерія видала підприємцю Олегу Солдатенку тимчасовий дозвіл на курсування центром міста екскурсійних електромобілів – про це мені розповіли у прес-службі Львівського магістрату.
Електромобілі курсуватимуть у пішохідній зоні, а у вихідні дні, коли на вулицях немає інтенсивного руху, виїжджатимуть за межі середньовічного Львова. 
Знимка: galinfo.com.ua

Так, у межах пішохідної зони курсуватимуть так: пл. Катедральна (з північної сторони від Катедрального собору) – рух через південну сторону пл. Ринок – вул. Руська – поворот наліво на вул. І. Федорова, рух до пл. Музейної – зупинка для огляду Домініканського собору – рух у зворотному напрямку по вул. І. Федорова та вул. Руській – поворот направо та рух по східній стороні пл. Ринок – вул. Друкарська – поворот наліво та рух по вул. Вірменській – поворот направо на вул. Краківську – зупинка для огляду Вірменського собору та церкви Преображення Господнього – рух по вул. Краківській у зворотному напрямку до пл. Ринок – поворот направо та рух по вул. Шевській – поворот наліво по вул. Театральній – поворот наліво та рух по пасажу Андреоллі – поворот направо та рух по західній стороні пл. Ринок – рух по вул. Галицькій – поворот наліво та рух по вул. Братів Рогатинців – поворот наліво на пл. Коліївщини – зупинка для огляду Міського арсеналу та території навколо синагоги “Золота Роза“ – поворот наліво на вул. Староєврейську – поворот направо та рух по вул. Галицькій – поворот наліво та рух по пл. Катедральній до вул. Театральної – пл. Катедральна (з північної сторони від Катедрального собору). 
Протяжність маршруту – 2,3 км. Протяжність маршруту з виїздом за межі пішохідної зони – 4,8 км.
Електромобіль вміщує 4-8 осіб, рухається зі швидкістю 15-20 км/год. 
Зауважу, що це вже не перший екскурсійний електромобіль у Львові – кілька років така машина працює у музею-заповіднику «Личаківський цвинтар».

понеділок, 13 квітня 2015 р.

На площі Ринок води сьогодні не рахуватимуть + фото

Пройти через площу Ринок сухим сьогодні фактично нереально, адже тут зібрались сотні підлітків та молодих людей, які поливають один одного водою із пляшок – на наступний день після Великодня у Львові відбувається так званий обливаний понеділок, коли неодружена молодь обливає один одного. Ось уже кілька років поспіль епіцентром свята є площа Ринок, де спеціально для відкривають пожежні гідранти, де можна наповнити пляшку черговою порцією води, ну а спонсори святкувань забезпечують всіх бажаючих дощовиками а також встановили фени – це вже для тих, кому набридло обливатись. У «Львівводоканалі» кажуть, що обліковувати воду, яка буде сьогодні використана на площі Ринок вони не будуть, оскільки на практиці це не так багато, максимум – можливо 10 кубів розповіла прес-секретар підприємства Уляна Горбата.
Знимка прес-служби Львівського магістрату (5)

Звичай, коли хлопці обливають дівчат водою тягнеться ще напевне з дохристиянських часів, у Львові він зберігався протягом всіх років радянської влади, звісно, зберігся і в наші часи, але щоб уникнути ексцесів, коли на голову перехожому з вікна виливається відро води, міська влада зараз намагається взяти його під контроль, зібравши всіх, хто хоче обливатись і бути облитим на площу Ринок, звідки вийти сухим є дуже складно. Зате з хорошим настроєм.





субота, 21 березня 2015 р.

Сто львівських кав’ярень із Гансом-10.

Одна із найпопулярніших колись «крапок» -- «Квітка». Один із небагатьох закладів у Львові, де можна було випити гарячого вина. Особливо цікаво це було взимку. З собою завжди брали «фауст-патрон» -- портвейн, яким і шліфували – спочатку випивали склянку гарячого вина, а потім зимний портвейн.

Кінематорафісти, які знімали "Старики-розбійники", напевне, заходили в заклади, які були на площі Ринок. Знимка uk.wikipedia.org  (2)


Втім найповажнішим на площі Ринок був ресторан «Під левом» (з південного боку площі – О.С.) – то був розкішний заклад, який увечері перетворювався на ресторацію. Ми полюбляли туди заходити, адже там були гарні кельнерки, а вони симпатизували нам, студентам-журналістам, тому завжди нас добре гостили. Кожен добрий заклад мав «родзинку». Ресторан «Під левом» приваблював тим, що там подавали яблучний пунш. То був унікальний напій, подібний до лікеру, однак дешевший, тож можна було взяти пляшку горілки та пляшку пуншу, зробити таким чином коктейль і пити його навіть не закушуючи, бо пунш дуже насичений, тож його багато не вип’єш, а якщо розбавити з горілкою, то виходить градусів 30. Крім того, там грала хороша музика.
Але то було слабенько порівняно з найзнаменитішим закладом на площі Ринок «Кентавром». То був один із перших львівських барів узагалі, мій улюблений, із яким пов’язано чимало спогадів. Розповідати про нього можна безконечно, тож зупинюсь на найяскравішому. «Кентавр» славився ще тим, що саме у ньому вперше з’явились цигарки «Marlboro» молдавського виробництва. Вони тоді коштували рубель, а згодом там з’явилось «Marlboro» уже фінського виробництва, але коштувало вже два рублі. Також там ми скуштували перший європейський коктейль «Strawberry Liqueur» – горілку з полуничним лікером, яку було дуже легко пити. Також у цьому закладі вперше у Львові з’явились імпортні напої, наприклад кубинський ром та чеська бехерівка. Звісно, ми прагнули все це скуштувати.
"Кентавр" і зараз працює. Знимка mapia.ua

Але окремо варто розповісти про публіку, яка відвідувала цей заклад. Вона була дуже розмаїта, туди часто заходили фарци, однак вони або взагалі не пили, аби пили дуже мало, натомість обговорювали ділові пропозиції. Тоді ж у них з’явилася забавка – чейндж, або обмін рублями. Суть гри в тому, що один гравець дістає рубель та називає 5 чи 6 цифр, потім інший гравець дістає свій рубель та називає цифри, після чого їх звіряють. Таким чином вони могли бавитись цілий день, сидячи в «Кентаврі». 
У мене тоді весь час була наївна думка, що от вдасться заробити більшу стипендію і тоді зможу вільно жити, заходити у будь-яку «крапку» та замовляти, що захочу. А в «Кентаврі» таких спокус вистачало. Отож якось із одним колегою ми зайшли туди, а там якраз майже не було відвідувачів, окрім фарців, які грали у свій улюблений «чейндж». За лядою стояв кельнер, який звався Ромко, тож через відсутність відвідувачів він занудьгував і, коли хлопці покликали його приєднатися до гри, охоче пристав на їхню пропозицію. Таку картину ми застали, коли зайшли, але найцікавіше, що гра у нього пішла, тож він сидів з купою грошей, а коли ми попросили його принести щось із бару, лише махнув нам рукою, мовляв, беріть, що хочете, тільки не відривайте від гри. У ту хвилю мені здалось, що ми потрапили в рай, адже нам дозволили зайти за ляду однієї з найліпших кнайп Львова і взяти там все, що захочемо. На тих радощах ми тричі «брали, що хотіли», аж врешті мені стало нецікаво – зникла ота звична недоступність дорогих та дефіцитних напоїв і смаколиків.
А ось знаменитий кентавр, який дав назву кав'ярні, яка розташована на Ринку

Втім з «Кентавром» пов’язаний ще один цікавий випадок. На наш факультет перевели студента, який раніше жив у Східній Німеччині – його батько був совіцьким генералом і служив там. Натомість у Львові вони оселились на Левандівці. Звісно, у цього юнака виникли проблеми з українською мовою, яку в нас викладала Олександра Сербенська. Отож я взявся йому допомогти, він мене почав запрошувати додому, де ми з ним надолужували пропущене. То був генеральський син, тож мав удома найсучаснішу японську стереосистему, яку привіз його батько з Німеччини. У нього були й рідкісні в той час платівки «The Beatles», «Deep Purple», «Pink Floyd», «Led Zeppelin», які ми слухали. Тоді все це фактично заборонили, тож розповідати про це своїм одноліткам було дуже небажано, тож він запрошував лише тих, кому довіряв. Звісно, маючи вдома такі платівки, він невдовзі після переїзду до Львова став завсідником «Кентавру» де зав’язував знайомства для обміну дефіцитними платівками – там зажди були люди, які тим цікавились і могли запропонувати щось рівнозначне. Зрештою, «Кентавр» працює і в наші часи, навіть зберіг історичну назву, що дуже добре, однак мусимо покинути цей гостинний заклад і вирушаємо далі, на вулицю Краківську.
Саме там є ще один заклад, який також зберігся з совіцьких часів – «Медівня».

четвер, 12 березня 2015 р.

«Атляс» альтернативної історії Галичини

Історію можна вивчати по-різному, найпростіший спосіб – зі шкільного підручника та на уроках. Погодинно розписані теми, офіційно затверджені історичні діячі та їх короткі біографії, в кінці підручника обов’язкова хронологічна таблиця подій, щодо яких уже немає сумнівів. Одна із них – 1256 рік – дата заснування Львова. Щоправда, нині українські історики мають серйозні сумніви щодо цієї дати, але ці сумніви ще не скоро потраплять у підручник. Там взагалі не повинно бути сумнівних чи недоведених версій. Втім, ми не про це говоримо. Можна читати спеціалізовану, а також науково-популярну літературу. Якщо пощастить із автором, то це вельми захопливе заняття, яке можна порівняти хіба що з читанням детектива. Зрештою, так і є – позитивні історичні діячі, негативні, війни, інтриги у боротьбі за трон, отруєння, аби зробити цей трон вакантним і самому його посісти, а там, як кажуть, переможців не судять. Можна піти в музей, тим паче, що у Львові їх вистачає. Навіть у самій серцевині міста – на площі Ринок. Історичний музей тут має одразу дві адреси: зі східного та західного боків ринкового майдану. Можна обмежитись підписами до експонатів – вони доволі інформативні, а можна і замовити екскурсовода. Це також традиційний шлях, який трохи нагадує підручник, однак більше наочності та мінімум тексту. 

Але можна піти альтернативним шляхом, і якщо ми вже опинились на площі Ринок, то вивчати історію підемо в… кав’ярню. Я не помилився, саме в кав’ярню «Атляс», що на площі Ринок, 45. Бо це найліпше місце у Львові, де можна вивчити історію дольвівського періоду. Причому в особах. Власне «Атляс» як кав’ярня є історією міста, яка охоплює одразу кілька періодів, починаючи від 1871 року, а це було становлення Австро-Угорської імперії, яка утворилася 1867 року, короткий період ЗУНРу, що минув майже, як мить, міжвоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації й невеличкий відтинок за других совітів. Влади і держави мінялись, а «Атляс» залишався незмінною власністю Едзя Тарлевського – постаті неординарної, про що варто поговорити окремо. Один із найліпших рестораторів Польщі не міг уявити, що може прийти влада, яка ліквідує приватну власність, забравши її у тих, хто чесно сплачував податки та створював робочі місця. Своє життя успішний львівський ресторатор закінчив робітником у далекій Австралії.

Згодом, уже за совітів, славетна львівська кнайпа, на стінах якої малював Олекса Новаківський та писав вірші Тадеуш Бой-Желенський, творили український та польський художник Фелікс Вигживальський, польський графік Казимир Сіхульський, де ще встиг погуляти червоний граф Олексій Толстой, стала звичайним совіцьким магазином, аж поки вже у наш час не відродилась як добра ресторація, де пам’ятають історію закладу.

«Реставратори тут все збадали, на жаль, жодних малюнків на стінах не залишилось», -- розповів львівський художник Влодко Костирко. Власне він разом із Геником Равським та Василем Змієвцем працював над оформленням ресторації. Проблема була в тому, що майже не вдалося зберегти старі фотографії «Атлясу». Є фотографії лише двох залів, тож особливі надії покладали на реставраторів, які мали знайти якісь історичні деталі для відтворення колишнього інтер’єру. Збереглися лише окремі деталі, отож їх і спробували відтворити художники. Також були описи інтер’єру, білого, зеленого, сірого, бочкового залів та княжої кухні.

Влодко Костирко розповідає, що як художник дотримується концепції місць памяті французького історика П’єра Нора та мистецької концепції специфіки простору. Центр Львова, власне, переповнений такими місцями пам’яті, що і стало основою творчості Влодка Костирка. І хоча «Атляс» -- це вже історія останньої чверті ХІХ – першої половини ХХ століття, тут він із колегами перекидає місток у Середньовіччя – період, коли Львова ще не було. «Тут ми відобразили період до Волинської окупації Галичини», -- так він пояснив підбір портретів для Лицарської зали «Атлясу». Тут є портрети Василька, Володара, Рюрика, Володимирка, Осмомисла, Коломана, Ростислава, Андрія І, герцога Андрія ІІ, галицьких князів та королів з «виклятого періоду», яких в офіційній історії називають зрадниками. «Всі вони не вважали себе русичами», -- каже художник. Ідея заснувати Львів виникла тому, що в Галичині не було жодного міста, яке було б лояльним до Данила Галицького. Його не раз виганяли з самого Галича. Один із лицарів, аби його образити і викликати на двобій, навіть хлюпнув йому в обличчя келих вина. Данило лише витерся і вдав, що нічого не сталося. 

Історик Денис Зубрицький писав, згадуючи битву під Ярославом, що разом із Данилом на цю битву йшли волиняни, половці та князь Мазовецький, натомість на боці галичан билися угорці та краків’яни. При цьому Данило Галицький не був хоробрим, адже не раз утікав з поля битви. То були золоті часи Галичини, тоді на вагу золота була сіль, якої Галичина мала вдосталь, Дністер давав альтернативний шлях до Чорного моря, та й до Балтики галичани ходили власним шляхом.

Мабуть, найбільшою проблемою було написати власне портрети, адже не збереглося ані достовірних портретів, ані навіть докладних описів зовнішності більшості князів та магнатів. За зразки брали портрети європейських монархів того періоду. Власне, в Європі, коли йдеться про Середньовіччя, роблять так само, адже зображень тамтешніх монархів, а родовитих шляхтичів і поготів немає. 

Втім є ще один момент – в історичному музеї княжих портретів того періоду немає взагалі. Насправді в «Атлясі» маємо своєрідний атлас (путівник, карту) альтернативної історії Галичини. Отож ви ще вагаєтесь, куди піти?


понеділок, 2 лютого 2015 р.

У Львові реставрують сходову клітку у Пасажі Андреоллі

У квітні-травні цього року завершиться реставрація сходової клітки будинку за адресою вулиця Театральна, 12. Цей будинок більш відомий шанувальникам Львова як складова частина колишнього пасажу Андреоллі, який сполучає вулицю Театральну та площу Ринок. Ці роботи відбуваються в рамках спільного німецько-українського проекту GIZ та Львівського магістрату «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова» -- розповіли мені у прес-службі Львівського магістрату. Також там розказали, шо нині цей об’єкт історичної спадщини особисто відвідав Андрій Садовий який залишився задоволеним побаченим.
Знимка: photo-lviv.in.ua

Отож вже відреставровано сходову клітку, двері до помешкань. Також тут можна побачити малюнки, які тут були сто чи більше років тому. Проект фінансувався за спільної участі німецьких партнерів, які виділили на нього 400 тисяч грн.., ще 100 тисяч дало місто, свою посильну лепту внесли і мешканці, кожен з яких дав по 1 тис. грн. – 500 грн на ремонт дверей та ще 500 грн на ремонт сходової клітки.
Також цього року заплановано від реставрувати сходові клітки на вулиці Левицького, 10 та на проспекті Свободи, 33.
Пасаж Андреоллі є найстарішим з пасажів Львова названий так на честь цукерні, яку тут у 1803 році відкрив швейцарець Домінік Андреоллі – заклад виявився настільки популярним, що невдовзі цю назву отримав прохід, в якому містилась цукерня. Згодом тут утворився невеликий базар про який нагадують кольорові розписи, які частково збереглися на стінах пасажу. Пасаж Андреоллі є одним з найпопулярніших туристичних об’єктів Львова.

середа, 21 січня 2015 р.

Донбаський вертеп та льодові скульптури – у Львові завершився Шостий Різдвяний Ярмарок

Традиційний Різдвяний ярмарок, який цими днями проходив на проспекті Свободи та площі Ринок завершив свою роботу і зараз там демонтують тимчасові павільйони, а організатори підводять підсумки.
Власне його програма суттєво не відрізнялась від минулорічної – відкрився він традиційним «Празником на Андрія», 8 січня стометрівкою пройшла святкова Хода звіздарів, також на ярмарку відбувся Фестиваль вертепів. Втім цього року вертепи були таки зі всієї України, адже в останній день роботи ярмарку спеціальним гостем ста Донбаський вертеп – розповіли у пресовій службі магістрату. Також організатори підвели підсумки конкурсу льодових скульптур. Цього року переможницею стала львівська скульпторка Дарія Альошкіна, яка зробила з льоду фігуру риби – символу християнства. (Докладніше про конкурс льодових фігур див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/01/blog-post_18.html). Шкода лише, що ці чудові роботи швидко розтануть. Зрештою все хороше в житті швидко минає… як льодові скульптури.
Знимка пресової служби Львівського магістрату (2)


У Різдвяному ярмарку беруть участь не лише львівські підприємці, загалом до участі у ньому долучилося понад 150 підприємців з 19 областей. «До нас активніше приєднуються учасники зі сходу. Після Великоднього Ярмарку, вдруге приїхали підприємці зі Слов’янська. Вже декілька років поспіль участь беруть харків’яни та дніпропетровці. Цьогоріч вперше учасниками стали кримські татари, які зараз мешкають у Львові. Їхня кухня стала однією з родзинок Різдвяного Ярмарку. Для нас важливо, аби окрім європейських практик, які ми застосовуємо, учасники з різних регіонів України привносили якусь свою автентику», - розповідає Ігор Фіняк, один з організаторів ярмарку.

понеділок, 19 січня 2015 р.

Коли побут перемагає святість

Воно таки незвично святкувати Водохреща під дощем, який переходить у сніг. Під ногами бруд, в країні війна. Велике християнське свято мало б стати промінчиком світла у цій надто скрутній ситуації. Воно, напевне, так і є, надто спостерігаючи за великим числом вірян, які хочуть набрати води, яка у цей день набуває особливих властивостей.
Знимка: gazeta.lviv.ua

Але я не про свято взагалі, а про деякі його деталі. Ті, які стали для нас уже звичними, і над якими можливо ми переважно не замислюємось.
У багатьох львівських церквах воду освячують ще 18 січня, а вже 19 січня на площі Ринок відбувається велике загальноміське водосвяття. За участі священиків усіх конфесій, з пишною церемонією – хоча є можливість набрати свяченої води у церкві, поблизу дому, чимало людей приходить у центр міста, і вже, коли митрополит (цього року це був Високопреосвященний владика Димитрій, Митрополит Львівський і Сокальський Української Православної Церкви Київського Патріархату), своє слово скажуть владні мужі (кодного року їх склад зазвичай міняється, цього року це були Андрій Садовий, Петро Колодій та Олег Синютка) люди, які прийшли на головний майдан міста можуть набрати води, яка вже набула особливих властивостей. І тут починається невелика штовханина. І навіть та обставина, що і міський голова, і священики кажуть, що води вистачить усім (чан, з якого набирають воду вміщає 2000 літрів) не зупиняє тих, хто хоче швидше і більше набрати води.
Але справа не лише у тому, а й у посудині, в яку набирається свячена вода – пластмасові пляшки, в яких перед тим невідомо-що зберігалось – можливо молоко, можливо газована вода, можливо…
Можливо вони перед тим були добре помиті, а можливо і не дуже – у кожного своє уявлення про акуратність та охайність. Можливо це і скляний посуд, але так само багаторазового використання. Плящечки, які були з нагоди свята помиті, звільнено їх попередній вміст. І що і ніколи не бачу – спеціальної посудини, гарно зробленої та оздобленої, так, щоб це зразу було видно – у ній зберігається винятково освячена вода і нічого іншого, суєтного і дріб’язкового. У помешканні вона стоятиме не поміж слоїчками з олією та крупами, а в особливому місці. Знаю, що це напевне дорого, однак побут таким чином перемагає святість.