субота, 27 вересня 2014 р.

Війна Гамлетів та Жукових

Події останнього часу в Україні зазвичай коментують політологи та військові. Важливо також, як вони вплинуть на світову геополітику. Але є й інший вимір – людський, а значить, суто психологічний: чому одні люди пішли на Майдан чи Антимайдан, а згодом до війська чи до лав сепаратистів, натомість решта залишились вдома. Очевидно, з психологічних мотивів. Пояснення цього можна шукати в соціоніці. Це один із напрямів психології, відповідно до якого є 16 соціонічних типів, що походять від імен відомих діячів. Ці соціотипи об’єднуються у чотири квадри. Отож цього разу моїм гостем був відомий львівський соціонік Олексій Пивоваренко. До речі, не так давно я побачив Олексія під час зустрічі бійців 80-ї аеромобільної бригади, де він вивчав цю подію з погляду психології. Для нього це стало ідеальною можливістю з'ясувати, представники яких саме соціотипів вирушили на війну.

Майдан з погляду соціоніка

Річ у тім, що дуже багато українців належать до першої квадри, або, за соціонічною термінологією, квадри «революціонерів». Для цієї квадри притаманне неприязне ставлення до людей третьої квадри («підприємців»), до якої належить президент Віктор Янукович. «Революціонери» можуть коритися владі до певного часу, однак врешті терпець уривається. Майдан визрівав поступово, адже за рік до початку революції в Україні зафіксували 300 різноманітних виступів проти влади: чи то масштабних протестів, чи локальних акцій. Натомість звіряче побиття студентів спонукало до радикального протесту. Адже наш народ, по суті, є добрий. Це підтверджує навіть те, що про військових українські матері говорять як про дітей. У наших містах переважають гамлети («вчителі», етико-інтуїтивні екстраверти) та жукови («маршали», сенсорно-логічні екстраверти). Наприклад, «Українська правда» опублікувала обличчя Майдану.Більшість із них -- гамлети. Вони також переважають серед учасників бойових дій з українського боку. Гамлети мають вроджений героїзм, їхні характерні гасла: «Бути чи не бути, ось в чому питання», «Боротьба до кінця». Це люди, які легко віддають життя.

Львів’яни – переважно гамлети

Львів належить до гамлетівського типу. Причому це помітно ще з австрійських часів. Саме тому так багато львів’ян було на Майдані. Особливо це стосується мешканців центральної частини міста. Домінування типу впливає і на результати виборів, адже тривалий час у Львові голосували за Куйбіду, Горинів, які також є гамлетами. Хоча зараз соціонічні уподобання львів’ян змінилися. Андрій Садовий -- наполеон («політик», сенсорно-етичний екстраверт).

З Майдану гамлети вирушили на війну

Гамлети-майданівці пішли у добровольці. У бойових діях на Сході України беруть участь також чимало наших жукових, трапляються єсеніни (лірики, інтуїтивно-етичні екстраверти). До речі, Сергій Нігоян, який перший загинув на Майдані, також був гамлетом. Цей соціотип притаманний для вірмен.

На Антимайдані та серед сепаратистів домінують жукови 

Передусім це стосується бандитського середовища. З погляду соціоніки, це погано виховані жукови, натомість там майже немає горьких («інспекторів», логіко-сенсорних інтровертів). До речі, серед жінок-втікачів зі сходу переважають єсенінки, чоловіками яких є здебільшого жукови, адже ці соціотипи мають дуальні стосунки, тобто це – ідеальні пари. Також серед сепаратистів трапляються гамлети. Керівниками на Сході Українистають здебільшого штірліци («адміністратори», логіко-сенсорні екстраверти).

Специфіка війни гамлетів та жукових

Як ми вже зауважили, в українській армії переважають гамлети,а серед сепаратистів та російських найманців – жукови. Хоча обидва типи є войовничими, однак манера війни у них різна. Гамлети є відчайдушними та безстрашними, це етики, натомість етична функція -- слабинка «Жукових». Власне про них кажуть «Кому війна, а кому мати рідна».

«Контролер» Путін

За соціонічною типологією, Владімір Путін належить до горьких, або «контролерів». Цьому соціотипу більше, ніж іншим, притаманна дисципліна. Саме тому він добре організований, любить наводити порядок. Він робить все, щоб його держава «не розсипалась». До цього соціотипу належав Іосіф Сталін. Також «контролером» є Меркель, саме тому вони можуть спілкуватися годинами.

Дипломат Порошенко

Теперішній український президент є наполеоном. Він дипломатичний, хитрий, він уміє притягувати гроші для країни. Отримує кайф від процесу заробляння грошей. Саме тому його так добре сприймають на Заході. До цього типу належить і колишній президент Польщі Алєксандр Квасьнєвський.

«Зустріч поглядами» Порошенка та Путіна

У Порошенка як наполеона розвинута етична функція, він ненавидить тих, хто виступає проти демократії. До того ж йому притаманна артистичність, тож його знаменита «зустріч поглядами» з Путіним – гра. Гримаса Путіна у той момент відображає невпевненість, що не характерна для його соціотипу. Це свідчить про те, що його таки загнали в кут. До одного соціотипу з Путіним належить його міністр закордонних справ Лавров. Лише погляньте на його обличчя! Натомість російський представник в ООН Чуркін -- бальзак («критик», інтуїтивно-логічний інтроверт), він добре усвідомлює, що під час своїх виступів говорить нісенітниці. Для представників цього типу етична функція не важлива. І якщо говорити про найближче оточення Путіна, то його коханка Аліна Кабаєва є жуковкою, тож вона його налаштовує на войовничий лад, спонукає притискати сусідні країни.

Жуковим погано, коли нема війни

Оскільки Путіна загнали в кут, то він намагатиметься звідти вибратись будь-яким способом. Керівництво РФ не розуміє, що українська психологія зовсім інша, ніж російська. Це було помітно ще під час Майдану, коли Путін спонукав Януковича діяти жорсткіше. Річ у тім, що в Росії, коли з’являється ОМОН, всі розбігаються, а в нас, навпаки, збігаються. У них дуже мало людей, які належать до квадри «революціонерів». Архетипним мультфільмом для росіян є «Ну постривай», де вовк -- жуков, натомість заєць – єсенін. Жуковим погано, коли нема війни, тому Росія постійно воює.

четвер, 25 вересня 2014 р.

Невідомий Личаків з Ігорем Гавришкевичем. Історія перша

Личаківський цвинтар – один з найпопулярніших львівських туристичних об’єктів, і, напевне, недарма. Крім численних пам’яток архітектури, він зберігає історії про людей, які там знайшли вічний спочинок. І не лише про їхнє життя, а й про те, як відбувалося їх вшанування одразу після смерті чи навіть через десятки років. Моїм гостем цього разу був один з небагатьох знавців Личакова Ігор Гавришевич, який розповів кілька історій про знакових краян, могили яких знаходяться на цьому цвинтарі. Отож сьогодні історія перша, про перепоховання Івана Франка, а також про сумна розповідь про смерть його сина Андрія, якого також поховали на Личакові. Іван Франко, як відомо, помер 28 травня 1916 року, і спочатку його поховали у чужому гробівці. Це був період Першої світової – 1915 року Львів на короткий період захопили росіяни, але наступного року, до влади у місті знову повернулись австрійці. Втім їхня влада вже не була такою сильною, великий вплив у Львові мали передусім поляки, яких тоді в місті було найбільше, тож тодішній міський голова Грабовський мусив до них прислухатися. Натомість українці тоді становили відносно невелику частину громади Львова – близько 14%, хоча в цілому в Галичині їх було понад 50%. Українці з сіл намагались різними способами потрапити до великого міста, натомість місцева влада всіма способами протистояла українській культурі, власне тому українцям і заборонили ховати Івана Франка в окремому гробівці. Але вже 1921 року, коли завершилась польсько-українська війна, ситуація трохи змінилась, і влада дозволила перепоховати Франка на тому місці, де зараз і є могила Каменяра. Спочатку це було звичайне непримітне поховання, хоча Сергій Литвиненко, вже тоді відомий скульптор, розпочав роботу над тим пам’ятником, який став символом Личаківського цвинтаря. 1931 року під пам’ятником було завершено будівництво гробниці, в якій знаходяться останки Івана Франка, а 29 травня 1933 року відбулось урочисте відкриття пам’ятника. Варто сказати, що українська громада, була, хоч і невеликою, але добре розвинутою завдяки активному функціонуванню «Просвіти», «Сокола-Батька» та інших громадських організацій. Також до відкриття пам’ятника Каменяреві долучились українські партії Галичини, зокрема соціал-демократи та західноукраїнські комуністи, хоча вони і не відігравали важливої ролі. Однак найактивніше діяло Наукове товариство імені Тараса Шевченка – власне воно здійснило левову частку роботи. Виникла суперечка стосовно часу церемонії відкриття пам’ятника. Українські організації хотіли, щоб вона розпочалась о 9 годині. Місцева влада, розуміючи, що в такому разі на урочистості прийде багато людей, наполягла на тому, щоб дійство розпочалось о 7 годині 30 хвилин. Однак це не допомогло – приїхали люди з Яворівщини, Дрогобиччини, Тернопільщини, тож, попри бажання влади, велелюдною була не лише площа перед могилою, а й прилеглі до Личакова вулиці, зокрема, сучасні Мечнікова, Пекарська аж до Шимзерів. Втім уже під час церемонії дехто намагався розсварити українців. Зокрема активісти КПЗУ розповсюдили листівки, в яких звинуватили соціал-демократів у тому, що ті надто активно займаються справою перепоховання Івана Франка, мовляв, ніхто їм не дозволяв брати на себе таку ініціативу. Хоча, повторю, насправді основну роботу виконували не партійці, а Наукове товариство імені Шевченка. Водночас під час церемонії відкриття пам’ятника відбулися й інші провокації, адже на Личаків приїхали і представники Східної України. Отож хтось зібрав молодиків, які активно висловлювали незадоволення східняками, і так активно, що дійшло до бійки, вони почали кидати камінням у гостей. Звісно, цю провокацію організували не в патріотичному середовищі, тим паче, що на Личакові були присутні керовані з Москви західноукраїнські комуністи. І хоча інформація про цей інцидент не дуже поширювалась, однак газета «Діло» про нього таки згадала. Зауважу що й за життя Франка українці ставилися до нього доволі неоднозначно, адже він був надзвичайно впливовою людиною в Західній Україні. Скажімо, галичани тоді називали себе русинами, натомість Іван Франко почав уживати слово українці, тож за якийсь час ця самоназва поширилася серед громади. Також він був засновником Української радикальної партії, до якої належали близько тисячі активістів і ставив за мету провести якомога більше українців до Віденського парламенту, створити там українську фракцію і домогтися автономії для Східної Галичини. З цієї причини він часто брав участь у виборах до парламенту, натомість австрійська влада чинила йому всілякі перешкоди, інколи силами українців. Іван Франко мав руде волосся, до того ж його прізвище тоді вимовляли з наголосом на першому складі: Фра-а-анко, внаслідок чого його почали називати жидом. 1895 року, коли він вчергове балотувався до парламенту, з ним трапилась прикра історія. Його син Андрій мав проблеми зі здоров’ям. Отож, коли Іван Франко з ним вийшов на вулицю, якісь хлопці почали жбурляти камінням, врешті один камінець таки потрапив у хлопця, після чого його довелось покласти у лікарню, а хвороба загострилась. Через деякий час Андрій Франко помер, так і не одужавши. Поховали його на Личакові, однак могилу мало хто з туристів відвідує, адже вона розташована з боку вулиці Черемшини, біля стіни – у тій частині цвинтаря, куди туристи рідко заходять.

вівторок, 23 вересня 2014 р.

Російських казнокрадів 18 століття у Львові досі пам’ятають

Російську державу погубить корупція – надто те, що вона у тій державі має вікові традиції. Наприклад історію про перебування російського окупаційного гарнізону у Львові на початку 18 століття, про що йдеться у книзі «Leopolis militans» львівського історика Андрія Козицького. Отож у міських архівах збереглися документи про перебування російського окупаційного гарнізону в нашому місті. Городяни мусіли утримувати гарнізон, однак невдовзі львів’яни зрозуміли, що це їм обходиться надто дорого. Тож вони почали давати офіцерам хабарі за те, щоб ті зменшували пайку своїм солдатам, тобто займались казнокрадством. В архівах збереглися документи хто з них скільки взяв печива, чоботів, золота чи інших цінних речей, що аж ніяк не впливало позитивно на боєздатність окупаційного війська. За рахунок цього львів’яни могли не виконувати якісь роботи, наприклад із зміцнення украплень. Те, що зараз відбувається з російською армією часто нагадує події, які вже були в історії – каже Андрій Козицький.

субота, 20 вересня 2014 р.

Про казуси перейменувань львівських вулиць

Львів пережив кілька хвиль масових перейменувань вулиць. Переважно це відбувалося одночасно зі зміною державної належності – кожна влада намагалася таким чином увіковічити своє панування у місті. Востаннє це сталося на початку 90-х років ХХ століття, коли місто активно позбувалось совіцької символіки, зокрема у топоніміці. З тих часів залишились хіба що вулиці, названі на честь культурних діячів, ставлення до яких ідеологічно нейтральне, як, наприклад, вулиця Чехова. З тих пір перейменування відбуваються не частіше одного разу в рік, та й то однієї-двох вулиць. Віднедавна, наприклад, з карти Львова зникла вулиця Гвардійська. Звичний топонім замінили іншим -- Небесної Сотні. Можемо прогнозувати, що наступного року в місті з’являться вулиці Генерала Кульчицького та Героїв АТО (можливі інші варіанти цієї назви). Втім, попри серйозність такої справи, трапляються речі часом курйозні. Причому сказати, що цим грішила тільки українська влада, не можна. Цілком логічно, що всі вулиці у нашому місті є львівськими, і вкотре на цьому наголошувати не варто. Однак, якщо погортати найповніший Довідник перейменувань львівських вулиць і площ Бориса Мельника, то можна надибати такий курйоз, як вулиця Львівська – так називалась до 1931 року частина вулиці Замарстинівської від Богдана Хмельницького до Дашкевича. Як не дивно, але вулиця Львівська на карті Львова з’явилась знову в жовтні 1945 року, щоправда, у грудні того ж року їй повернули назву польського періоду -- Св. Войцеха. Оскільки ж назви на честь святих таки муляли очі комуністичним керівникам Львова, то з 1946 року і досі вона має назву Олекси Довбуша. 1993 року у Львові вирішили вшанувати пам’ять міського голови Львова Богдана Котика. Попри значні заслуги Богдана Дмитровича перед громадою, міські райці вирішили піти шляхом найменшого опору та згадали, що у місті є вулиця піонера-героя Валі Котика. До речі, ця невеличка вулиця з садибною забудовою пролягає якраз навпроти лікарні на Кульпаркові. Незважаючи на те, що Богдан Котик ніколи не мав жодного стосунку до цих місць, депутати постановили перейменувати вулицю. Адже табличку міняти начебто не треба – достатньо лише замалювати частину однієї букви. Та й для мешканців нічого не міняється по суті. Втім 1997 року назву перенесли на Личаків, де власне жив Богдан Котик, а вулицю на Кульпаркові перейменували на Пустомитівську. Львів – місто з морськими амбіціями, тож 1936 року на його карті з’явилась вулиця Морська – лише 1993 року її перейменували на вулицю Аркаса. Скажете, у чому тут курйоз? А вас не дивує, що так називають вулицю у місті, яке знаходиться на Великому Європейському вододілі? Втім іноді різні влади виявляли завидну спільність у своїх поглядах. 1933 року, тобто за польської влади у Львові з’явилась вулиця Роботніча. Німці особливо не заморочувались і переінакшили її на свій лад Арбайтергассе. Але совіти повернули їй першу польську назву Поперечна, але вже 1979 року згадали польсько-німецьку назву, і вулиця знову стала Робітничою. Українська влада цієї назви так і не змінила. До речі, часто міські райці виявляються невігласами в історії власного міста. Одна з особливостей Клепарова – знамениті черехи – сорт вишні, який вивели у Львові і яким славилося наше місто. Сорт, на жаль, зник, однак до 1990-х років на Клепарові була вулиця Черехова, яку наші дупутати (інакше їх не назвеш) перейменували на Черемхову. Назви вулиць завжди мали певну ідеологічну основу, часом це робилось на шкоду попередній владі. 1943 року неподалік Привокзальній з’явилась вулиця Мазепагассе. Вже 1946-го її перейменували на Московську. Зараз це вулиця Братів Міхновських. Подібно вчинили і за української влади, перейменувавши розташовану на Новому Світі вулицю Атеїстів на честь священика О. Духновича. Власне у період останнього масового перейменування вулиць застосували ще один принцип – ліквідували дублювання – на честь певного історичного діяча може бути названо або вулицю, або площу. Цей принцип застосовували послідовно, окрім вулиці та проспекту Тараса Шевченка. Зрештою, за Польщі протягом кількох років ім’я Шевченка водночас мали аж три вулиці Львова. До речі, навіть зараз у Львові дві Лісні вулиці – одна в Личаківському районі, поблизу Кайзервальду, інша – на Сихові, бічна Скрипника. І ще трохи про ідеологію. У Львові досі не увіковічили пам’ять гетьмана Павла Скоропадського, хоча є вулиці Винниченка, Грушевського, Петлюри. Однак сприйняття постаті останнього українського гетьмана залишається доволі суперечливим. В Україні взагалі не поспішають вшановувати його пам’ять, лише 2003 року в Києві на його честь назвали невелику вулицю на Бесарабці.

четвер, 18 вересня 2014 р.

Московська – значить, досі найліпша?

Ніхто не може чітко пояснити, чому найдорожча ковбаса в наших магазинах – «Московська». Нині взагалі питання цін актуальне, і навіть ліверну ковбасу дешевою не назвеш. Але ж не про це йдеться. За совітів доступна була тільки ліверна (вона ж – «собача радість»), а «Дрогобицьку», «Львівську» чи «Московську» можна було придбати в кінці кварталу, в кооперативному магазині чи по великому блату. І хоча про смаки не сперечаються, але за всіх розкладів ковбаса «Московська» була найдорожча, отже, найкраща. Тому що московська, аби всі пам’ятали, що з Москвою пов’язані найпозитивніші емоції та асоціації. Навіть на рівні шлунка. Але то було за совітів. А тепер? А якби, припустимо, її замінили на «Київську», а в магазинах з’явилась „Паризька”, «Берлінська» чи «Варшавська». Але чого нема, того нема. Зрештою, це стосується і «російського» сиру. Інша річ -- сири швейцарський, голландський. У країнах, звідки вони походять, давні традиції сироваріння. А якщо «вівчар жене отару плаєм», то бринза таки буде карпатська. А от чогось подібного в російському фольклорі про отари овець над Москвою-рікою чи її притокою Яузою я не чув. Є про «упоительные вечера». Вочевидь, фразу треба розуміти буквально. Але не про овечі отари. А деколи старі совіцькі марки просто тихенько повертаються, як «Жигулівське». Колись дуже популярне через відсутність вибору серед радянських людей, символ п’яничок та прогульників, воно таки повернулось на полиці наших магазинів. Разом з піснею про «упоительные вечера» і розмірковуваннями про єдиний культурний простір, оскільки рекламується як символ культурного відпочинку.

вівторок, 16 вересня 2014 р.

Як старенький львівський трамвай став маршруткою

Трамвай 1909 року випуску, якого на буксирі легко тягнув велетенський КрАЗ, я побачив на перехресті Вітовського – Коперника. Це одне з тих заплутаних і неправильних львівських перехресть, де перетинаються одразу не менше п’яти вулиць, а ще трамвайні колії, що неабияк ускладнює рух. Трамвай, на підніжках якого їхали два січові стрільці з автоматами за спинами, начебто виїхав з того листопада, коли йшли бої за Львів. Напевне, на тому перехресті вони також точились. Зараз війна йде у зовсім іншому місці, а трамвай таки походить з тієї епохи, коли Львів ще не знав масштабних воєн. Окрім вояків, на його борту було ще кілька пасажирів та одягнутий за тодішньою модою кондуктор.
Трамвай зупинився за перехрестям, вояки вийшли з нього, відчепили буксир і закинули в кузов КрАЗу. Автомобіль швидко поїхав, а старий трамвайчик сам рушив у напрямку вулиці Івана Франка, а вслід за ним -- його наступники у громадському транспорті Львова – трамваї, які їздили нашими вулицями у середині ХХ століття, разом із найновішим «Електроном», що у цій колійці, ніби гість із майбутнього. Але ці машини таки залишаються поза нашою увагою, адже маємо справу зі справжнім трамвайним ретро.
Трохи згодом знайомлюсь із кондуктором та любителем старої техніки Олександром Аристарховим. Звісно, назвати це екскурсією старою машиною складно – об’єкт занадто маленький, надто на фоні сучасного транспорту. «Сучасний трамвай, як і цей, має залізні колеса, рухається по колії, над ним є дріт, а в ньому -- людина, яка всім цим керує», -- каже пан Олександр. Втім цікаво те, що цими першими трамваями керували… стоячи. Все ж таки їх конкурентом був кінний трамвай. Тож розробники боялись, що водій може просто… заснути, адже «залізний кінь» його не підбадьорить і вчасно не зреагує на перешкоду. Найліпшим способом уникнути цього було не дати змоги водію присісти.
Та й система гальмування тоді була найпростішою – пневматичною. Власне через цю обставину антикварним трамваєм не можна здійснювати регулярні поїздки. Все ж таки для туристів це була би неабияка атракція. Від сучасного трамвая він відрізняється салоном, поділеним на дві частини – великий салон першого класу, де пасажири їхали сидячи на лавках, які розташовані вздовж вікон, і за невеликою перегородкою – невеликий другокласний, у якому, звісно, їхали винятково стоячи.
Оцей другий клас таки переміг. І навіть через добру сотню років ми можемо бачити і відчувати його осучаснену модель, подорожуючи в маршрутках – традиційно переповнених у годину пік, без жодних кондукторів, натомість із вдягнутими абияк і часто неголеними водіями, які водночас і за дорогою стежать, і касу збирають, а щоб не заснути, слухають музику та сваряться з пасажирами. Історія – далеко не завжди прогрес, або ж удосконалення техніки не завжди поліпшує людські стосунки.

субота, 13 вересня 2014 р.

Про бомжів-книгоманів та ображеного Дмитра Павличка

– Війна війною, а Форум за розкладом, – сказав Ілько Лемко Леву Львовичу, який його цими днями здибав на Форумі видавців, а заодно й розкрив деякі секрети форумівського маркетингу. За словами відомого львовознавця, п’ятниця – то найударніший день на Форумі, на другому місці – субота, на третьому – четвер і на останньому – неділя. Що б не говорили про Форум, однак його основа – таки великий базар. Правда, інтелектуальний і подекуди з великими амбіціями. Отож про амбіції. Лев Львович, гуляючи у тому форумівському натовпі, зустрів Дмитра Павличка в печалі. Поет і колишній політик був неймовірно засмучений тим, що йому не дали слова на Форумі, не дали провести письменницький мітинг, не захотіли говорити про проблеми російсько-української війни, а, крім усього, якась невихована і малокультурна особа наступила йому на ногу. Я не знаю, що там відбулось між Дмитром Павличком і Олександрою Коваль, але не зовсім розумію, чому на Форумі повинні обговорювати тему війни. Це ж не засідання генштабу і навіть не тусовка політологів, а захід, в принципі, культурний. Зрештою, що заважало Дмитрові Павличку подати заяву в міську раду про проведення письменницького мітингу в певний час. Чи це якось вплинуло б на долю Донбасу, сумніваюсь, але, мабуть, класик ходив би не такий насуплений. Цікаво, що, попри гнівні філіппіки, Дмитро Павличко пропустив іншу подію, якій, на скромну думку Лева Львовича, точно не місце на такому поважному зібранні, як Форум видавців. Власне, не так події, як особі, адже 13 вересня, і не де-небудь, а в Палаці Потоцьких автографи роздавав канадійський професор Пол Роберт Магочій. Нагадую, той самий Магочій, який є ідеологом політичного русинства. Там би ще поруч Гіркіна зі Стрєлковим поставити – компанія була б ще та. І наостанок ще одне спостереження зі львівських вулиць – книгоманія у ці дні справді захоплює, як-то кажуть, найширші верстви населення разом із бомжами і ромами. Отож по дорозі з Форуму Лев Львович надибав на проспекті Свободи молодого безпритульного цигана зі Закарпаття, якого звуть Коля. Юнак сидів на тротуарі під «Гранд-готелем», просив на харчування і… читав книжку Гарафими Маковій – ясновидиці і монахині. Розповів, що надзвичайно захоплюється релігійною літературою, а також детективами, любить читати українські книжки – часом їх знаходить, а часом і купує. Ось такий ром-книгоман. Культура переможе!

четвер, 11 вересня 2014 р.

Слідами сихівської електрички

А таки вона залишила по собі чимало спогадів, попри короткий вік. І не лише в пам’яті, а й кількома зупинками, які розташовані вздовж залізниці в напрямку Чернівців. Це я про знамениту сихівську електричку, яку двічі намагалися запустити у Львові: спочатку в перші роки незалежності, а згодом – за часів урядування Юлії Тимошенко. Останню спробу, видається, робили винятково задля того, щоб прем’єрка могла перерізати стрічку й раз проїхатися «на камеру» у вагоні. Згодом самі залізничники неофіційно зізнавалися, що графік складали не стільки з огляду на інтереси пасажирів, скільки на можливості цієї одноколійки, що біжить із головного та приміського вокзалів у напрямку Карпатських гір. Ну, а оскільки ця залізниця ще з часів Автро-Угорщини залишилась одноколійною, то й можливостей зробити зручний графік у залізничників було не так уже й багато.
Втім їхні зусилля все ж не залишилися марними – тепер цими зупинками користуються пасажири електрички на Ходорів. Місту це, в принципі, теж вигідно, адже частково розвантажує громадський транспорт у Львові, дехто навіть користується нею як суто міським транспортом їдучи, приміром, із Персенківки на Зубрівську. Якщо пощастить, то цю відстань можна проїхати безкоштовно, так і не зустрівшись із надокучливими контролерами. Якщо ні – квиток із вокзалу до Сихова коштує 5 гривень. Ось така залізнична лотерея як спогад про сихівську електричку. Втім варто пам’ятати, що звідси до вокзалу 12 кілометрів – відстань доволі пристойна. Коли саме виникла станція – зараз достеменно не відомо, однак можемо припускати, що приблизно в той самий період, коли й сусідня Персенківка. Старий станційний будинок тут зберігся доволі добре і його використовують за безпосереднім призначенням. Однак виглядає на те, що свої кращі часи станція таки пережила, адже раніше тут навіть зупинялися деякі потяги далекого слідування. Тепер – лише ходорівські електрички, а також вантажні потяги, які обслуговують прилеглі підприємства, найвідомішим і найбільшим з-поміж яких є «Іскра». Власне на станції непогано зберігся ще один раритет – водяна колонка, щоправда вона не працює.
І це таки не випадковість – на відміну від Персенківки, яка буквально оточена закинутими радянськими підприємствами, станція Сихів є центром старого доброго дорадянського Сихова – численних садиб, городів, цвинтаря і навіть пам’ятки архітектури. Поряд зі станцією розкинувся старий сихівський цвинтар – невеличке кладовище, яке виникло ще в часи, коли Сихів був селом, яке не входило до складу Львова. Найдавніше поховання, яке нам вдалося знайти, датується 1947 роком, утім є і зовсім нові поховання. Попри формально міський статус, Старий Сихів залишається селом з його численними городами, які починаються відразу за цвинтарною огорожею, з полуницею, «яка вже відійшла і яку треба прибрати», і, звичайно, з численними обійстями з міцними парканами і навіть вуликами. Втім це село, яке сусідить із містом і під його тиском таки відступає – новобудови вже ведуть фактично поряд із колією. А щодо садиб, то вони давно модернізувалися, на них сучасні покрівлі, тож хату, криту старою дахів кою, видно відразу – власне так і можна приблизно визначити час її побудови.
Якщо трохи відійти від залізничної станції, можна натрапити на те, заради чого сюди варто їхати навіть найвибагливішим шанувальникам старої архітектури – церква Святої Трійці, єдина стара дерев’яна церква на території ЛЬвова. Храм датовано 1654 роком, тобто навіть за мірками дерев’яної сакральної архітектури він є доволі старим. За переказами, будівництву церкви начебто сприяв гетьман Богдан Хмельницький, однак наскільки достовірні такі перекази – сказати не беруся. Щоб повністю оцінити цей шедевр, сюди варто навідатись у час Богослужіння, найкраще – в неділю, оскільки в інший час з міркувань безпеки церковне подвір’я зачинено. А зробити це варто, адже, крім іншого, сихівська церква славиться своїм стінописом, який датують 1683 роком: у рослинний орнамент тут вписано зображення трьох святих воїнів: Теодора Тиронського, Юрія і Дмитрія. Окрім того, інтер’єр храму оздобоено стінописами із сюжетів зі Святого письма. Оглянувши Святотроїцьку церкву, варто перетнути спершу колію, а відразу за нею й вулицю Зелену. При цій вулиці розташована ще одна пам’ятка сакральної архітектури, вже ХХ століття – греко-католицька церква Святого Архістратина Михаїла. Щоправда, греко-католицькою вона стала у 90-х роках ХХ століття, коли храм відновив свою діяльність після кількох десятків років атеїстичних заборон. Його історична назва – костел Пресвятої Діви Королеви Польщі. А от щодо дати побудови дослідники не мають єдиної думки. Ігор Мельник вказує на 1936 рік, натомість Юрій Бірюльов – на 1942-1943 рр. Відомо також, що храм постав на місці колишньої каплички. І вже у 1990-х роках греко-католицька громада зробила свій внесок, збудувавши поряд дзвіницю. При цьому архітектори – Г.Калінін та І. Ковалишин – виконали її в тому ж стилі, що й храм, тож новобудова органічно завершила його ансамбль.
Старий Сихів був би доволі спокійним селом, якби не гомінка вулиця Зелена, якою постійно рухаються автомобілі. Вже пройшовши цією вулицею, потрапляємо на сихівський міст. Звідси можна побачити панораму станції Сихів із численними коліями, які вдалині знову з’єднуються в одлноколійку – чернівецький напрям так і не став магістральним, тож протягом десятків років на Сихові, Персенківці й інших невеликих станціях потяги зупиняються на 10-15 хвилин, аби пропустити зустрічний. І вже з цього мосту вам відкривається ще одна чудова панорама – вид на храм Різдва Пресвятої Богородиці. Але це вже символ нового Сихова – модерного та сучасного. І, водночас, сакрального, який береже християнські традиції.
Фото Володимира Дубаса

вівторок, 9 вересня 2014 р.

Військова історія Львова

Збірка нарисів військової історії Львова ХІІІ-ХУІІІ століть «Leopolis militans» побачила світ у видавництві «Апріорі». Автор праці, відомий львівський історик Андрій Козицький розповів, що написав її у популярному стилі, адже добре розуміє, що значну частину історичних знань українці черпають саме з популярних джерел, навіть з не завжди достовірних голлівудських стрічок. З цього приводу він згадав німецького канцлера Отто фон Бісмарка. Той свого часу вжив фразу, яку зараз часто цитують: «Ніколи так не брещуть, як перед виборами, після полювання або ж на війні». Щобільше, народам, які тривалий час не мали державності, доводиться ще й долати легенди, що створили чужинці. Звісно, такими легендами насичена й військова історія Львова. Як приклад, Андрій Козицький наводить легенди, які йому вдалось знайти у мережі щодо облоги Львова військами Богдана Хмельницького: «Навальним штурмом 14-16 жовтня козаки взяли Високий Замок». Тобто навальний штурм тривав 72 години, чого не могло бути. Річ у тім, що у різних джерелах подано різні дати взяття Високого Замку, і автор цього не уточнив. Правда виявилась трохи іншою – замок здобували два дні, першого дня здобули першу вежу, в іншій утримались оборонці міста, другого дня вдалося здобути сам замок, тобто 14-15 жовтня» – розповів історик про наукові здобутки гугл-інтелігенції – так він назвав людей, які основні знання черпають з інтернету. З цією ж облогою пов’язана також легенда про те, як козаки немилосердно грабували руське населення Львова. Постає питання, чому тоді мешканці Львова так допомагали козакам, адже саме українці відкрили їм браму. Насправді ці розповіді з кількох джерел – з опису боїв під Збаражем, Брюховичами і на самому Високому Замку -- ще одна легенда, поширена в мережі. А як було насправді, варто читати в книзі, яка, напевне, принесе чимало задоволення справжнім любителям історії.

субота, 6 вересня 2014 р.

1 – 7 вересня в хронописі Лева Львовича

Історія останнього тижня

Вони усі таки повернулись в один день. 3-4 вересня Лев Львович спостерігав, як на Стрийську повертались Вої з 80-ї десантної бригади. То було видовище і краса ще та – десантники захоплюються зовнішніми ефектами, тим паче, коли для того є добрий привід – наші герої не осоромили своїх предків і таки втримали Луганський аеропорт, доки не надійшов їм наказ відійти. Щира гратуляція і шанування.
Лев Львович також спостерігав за поверненням до Яворова бійців 24-ї (колишньої «Залізної») бригади. Вони без наказу полишили позиції та розказували, що їх там обстрілювали москальські війська. Потім прийшли їх батьки і пробували щось доводити. Недарма з їхньої назви зникло слово «залізна».
Ще древні греки, виряджаючи своїх мужів на війну, наказували їм повертатись зі щитом або на щиті. Наша десантура таки повернулась зі щитом. А мобілізовані у Яворів – узагалі без щита.

Історія зовсім недавня

2 вересня 1987 року в Москві почався суд над німецьким пілотом Матіасом Рустом. Сучасна молодіж, може, і не чула про цього вельми цікавого чоловіка, але він перший довів, що ніякої всесильної оборони в совітів немає. Нагадаю, у травні того ж року німець, стартувавши на спортивному літаку «Сесна» у Фінляндії, обійшов усі системи ПВО й зумів приземлитись просто на Красній площі, ще й красиво вирулив до собору Васілія Блаженного. «Залізну завісу» Матіас таки пробив, а Красну площу після того ще довго називали «Шереметьєво-3».

Лев Львович дивується паралелям, які трапляються часом в історії. 2 вересня 1990 року в Тирасполі сепаратисти проголосили Придністровську Молдавську Республіку, а через рік -- її повну незалежність від Молдови. Приблизно в той же час Владімір Путін розказав, якою він бачить подальшу долю Донбасу. «Самостійне» Придністров’я живе 23 роки, однак нічого путнього з того не вийшло.
Історія нерідко повертається у протилежному напрямку – 2 вересня 1943 року совіцькі війська зайняли Комунарськ (тепер Алчевськ) та Лисичанськ. Тепер же ці міста знову звільнили, але вже від московської наволочі та місцевих бандитів.

четвер, 4 вересня 2014 р.

Остання нелегальна синагога у Львові була на Городоцькій

Фото Володимира Дубаса
Часто зустрічаючи в центрі Львова Бориса Дорфмана, неможливо повірити, що йому вже 92 роки. «Я читаю всі газети, зокрема й в інтернеті» -- розповідає він. Не так давно одне з видань назвало його останнім львів’янином, який вільно володіє ідишем. Утім цю інформацію він сам таки й спростовує, каже, що таких людей у Львові близько сотні, хоча це переважно старші люди. Ще на початку 1990-х років він долучився до відродження ідишу, а також єврейської культури у Львові, ставши одним із засновників Товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема та газети «Шофар». Пан Борис не є корінним львів’янином, у Львові він оселився у повоєнні роки. Як з’ясувалося під час інтерв’ю, його родичі таки були львів’янами, він фактично повернувся до рідного міста. Власне про той складний період ми й почали розмову.

Про батьків і перші роки у Львові
- Мої родичі, предки, були львів’янами, вони тут жили ще за Австрії. Батько одружився після І Світової війни, і тоді вони з дружиною опинилися в Бесарабії, яка в ті часи входила до складу Російської імперії. Саме там я і народився, а у Львів приїхав десь у 1949-1950 році на запрошення облкомунуправління. А далі одружився, народилися діти, отож у Львові я живу 60 років, уже 29 років на пенсії. Протягом цього часу змінив кілька організацій, в яких працював, найдовше в аптекоуправлінні, де 35 років був головним інженером. Перше, що мене вразило у Львові, коли сюди приїхав – чистота європейського міста. Такого я не бачив ні в Києві, ні в Одесі: в кожному будинку був двірник, брами зачинялися. Але водночас були й радянські порядки: діяла карткова система, були труднощі з продуктами – як після війн. Тоді до Польщі виїжджало багато поляків, вони залишали своє господарство, було багато вільних помешкань. Власне ці квартири і займали нові мешканці, хоча квартиру можна було й купити.
Я ніколи не був членом компартії, у мене складна біографія. Річ у тому, що моїх батьків засудили як націоналістів. 11 місяців вони сиділи у в’язниці, аж поки з Москви не прийшло рішення НКВС, і батька вислали в Карагандалаг, а маму Солікамськлаг. Через 1,5 року батько помер, мати, просидівши 15 років, дістала право поселитися в Красноярському краї, а вже після того змогла приїхати до Львова, де й померла, похована на Янівському цвинтарі.
Фото Володимира Дубаса

До речі, в Красноярську її сусідом був наш видатний актор Олександр Гринько, тож ми з ним товаришували. В аптекоуправлінні мені доводилося працювати разом з греко-католицькими священиками – це була одна з небагатьох установ, де вони могли влаштуватися на роботу. Я з ними так само товаришував і часто був у ролі такого собі посередника між ними і начальством.

Про те, як Лєонід Брєжнєв намагався у Львові робити кар’єру борючись з ОУН та УПА

- Після війни у Львові залишилося багато військових: тут був штаб 6-ї та 12-ї армій. Рік тут жив Лєонід Брєжнєв, він оселився в готелі «Жорж». Його компанією був перший секретар обкому Грушецький та директор філармонії. Брєжнєв сподівався, що за вірну службу в неспокійному місті він отримає добру посаду, й дуже нарікав, що на нього не звертали увагу радянські керівники – Сталін та Хрущов. Утім урешті-решт йому таки посаду дали, він став першим секретарем у Дніпропетровську, потім в Казахстані, Молдові, врешті перебрався у Москву. Також сюди часто приїжджав Микита Хрущов, адже ситуація на Львівщині була непроста: існував партизанський рух, щодня когось убивали, й лише 1961 року його вдалось остаточно зупинити. 

Фото Володимира Дубаса

Про переслідування іудеїв, закриття синагог та останню підпільну синагогу на Городоцькій
- До війни у Львові було 44 чи 45 синагог. 1943 року хтось дав наказ їх знищити, в підсумку чудом вціліли тільки дві: на вулиці Вугільній та теперішній Братів Міхновських. Річ у тому, що в синагозі, що на Міхновських, німці зробили склад, адже вона була недалеко від вокзалу. Комуністи також залишили там склад. Ну а на Вугільній зробили конюшню гестапо. Як це не дивно, але вона відносно добре збереглася. 1939 року у Львові мешкало близько 150 тисяч євреїв. 1944-го їх залишилося 820. Оскільки вони були громадянами Польщі, то мали можливість разом з поляками виїхати до цієї країни. Щоправда, після цього сюди почали їхати євреї зі Східної України, Росії, Прибалтики.
Синагога на Вугільній працювала до 1962 року, звісно, під контролем КГБ. Синагога мусила платити податки. У ній було два зали: великий і малий. До речі, серед працівників львівської синагоги був і колишній одеський єврей Шульман, товариш Шаляпіна. А 1962 року в парторганізаціях почали збирати підписи, мовляв,євреям у Львові синагога не потрібна, тож врешті її закрили й передали Поліграфічному інститутові, який влаштував там спортзал. Однак львівська синагога на Вугільній, а також у Чернівцях стали важливими пунктами еміграції євреїв з СРСР: саме тут вони жили перед виїздом в Ізраїль. Адже треба було зібрати чимало документів на право емігрувати.
Після того, як синагогу на Вугільній закрили, віруючі збиралися на Богослужіння по квартирах. Такі нелегальні синагоги були на Личаківській, Кармелюка, Дорошенка, площі Ринок. Ну а остання така квартирна синагога була на вулиці Городоцькій, навпроти цирку, в тому будинку, де тепер розташовано банк. Підпільні служіння переслідували – міг прийти дільничий та оштрафувати. Втім усе залежало від конкретного міліціонера, адже він приходив на таку квартиру й бачив, що там зібралися в основному старші люди – 70-80 років.

Про те, як львівським іудеям повернули синагогу на Привокзальній
- Це вже було під час розвалу СРСР. Прийшов тодішній начальник управління у справах релігії і сказав, що в нього є наказ з Москви про відкриття синагоги на вулиці Московській (тепер – братів Міхновських). Проблема була в тому, що її приміщення на той час було дуже запущене, отож ми зібралися разом з Гельстоном та Плягером, львівським євреєм, який сидів у таборах, і почали міркувати, що робити. Врешті цей же начальник переконав нас, що не потрібно турбуватися станом будівлі й тим, що там є склад. Ми погодилися. Потроху приміщення вдалося відновити, зрештою почала надходити допомога від громади американських євреїв. Так нам вдалося її відродити. Тепер сюди ходять туристи.

вівторок, 2 вересня 2014 р.

Українські вулиці у польському Львові

Ця назва може видатись викликом, однак ми говоримо про міжвоєнний, а заодно і воєнний період історії Львова. Саме тоді особливо активно змінювали назви вулиць – щоразу, коли у місто приходила інша влада.
26 серпня я виставив на блог пост «Тінь Лемберга на вулицях сучасного Львова», який можна переглянути за адресою: http://lvivreport.blogspot.com/2014/08/blog-post_26.html
Пост таки мав резонанс у Facеbook, зокрема Лариса Плахотна зробила цікавий відгук, який подаю повністю:
«Українські назви вулиць у польському Львові -- Льва, І. Франка (сучасна Ковальська на Знесінні, церковна (сучасна У. Кравченко, козацка (сучасна козацька), Руска (Руська), Шептицкіх (част, сучасна Федьковича), Шевченкі (сучасна Дніпровська), Шевченкі (Лев. -- сучасна Широка), Шевченкі-бочна (Лев.) -- сучасна Низинна, Шевченкі (Знас.) -- сучасна Миргородська, Шашкевича--без зміни, так само площа Шашкевича, зацеркєвна і руска вонскане існують, Вагилевича і, не впевнена, Тарнавскєго (чи про українського генерала йдеться)»
Власне цей пост – реакція на констатацію того факту, що 1871 року на карті Львова з’явилась вулиця на честь греко-католицького священика та українського поета і фольклориста. Як бачимо, це було не поодиноке явище. Частина українських топонімів походять ще з австрійських часів. Зокрема, про це зазначено в Довіднику перейменувань вулиць і площ Львова Бориса Мельника (видавництво «Світ», 2001 рік).
Отож, ще з кінця 17 століття назву Сьвєнтоюрська дрога мала сучасна вулиця Листопадового Чину, яка, втім, наприкінці 18 століття стала Цесарською, однак вже 1825 року їй повернули назву Святого Юра. Однак 1871 року під час першого масового перейменування вулицю названо на честь Міцкевича. Так само назва площі Святого Юра перед головним греко-католицьким храмом виникла на початку 19 століття. За німців він отримав назву Георгспляц. Втім це можна пояснити тогочасною звичкою називати вулиці та площі на честь розташованих на них храмів. Але те, що за радянських часів ця назва втрималася майже 6 років – з липня 1944 по 1950 рік – явище направду унікальне.
У 1885 -- 1919 роках назву Шептіцкіх мала частина сучасної вулиці Федьковича. Значно довше цю назву – в 1885 – 1940 роках та з серпня по грудень 1941 року на честь видатної галицької родини називали сучасну вулицю Шептицьких. Тож історичну справедливість таки відновили.
І, врешті, 1895 року у Львові вперше з’явилась вулиця Шевченка – сучасна Дніпровська. На честь Кобзаря її називали аж до липня 1944 року.
Вдруге імя Шевченка на карті Львова з’явилось 1926 року на Левандівці – це була перша назва сучасної вулиці Широкої, назву Шевченка вона мала до 1933 року. А вже 1931 року вулиця Шевченка зявилась на Знесінні – 1934 року її перейменували на Тромби, зараз це вулиця Миргородська. Таким чином деякий час у Львові було одразу три вулиці на честь Шевченка.
А ось версію Лариси Плахотної, що сучасна вулиця Тарнавського свою назву в польській транскрипції отримала на честь українського генерала, вважаємо хибною. Ця вулиця з’явилась на карті Львова 1907 року. 1909 року Мирон Тарнавський лише отримав звання капітана, а його основні подвиги були ще попереду. Найімовірніше, йдеться про польського піаніста, поета, композитора Владислава Тарновського (1836 – 1878 рр.).
Втім українських назв на карті Львова значно побільшало з 1943 року. Причому тоді у Львові зявилось одразу дві вулиці Федоровичгассе – сучасна Хотинська та Марка Черемшини. Тоді ж названо вулиці іменами інших відомих українських діячів,  у деяких назвах вшановано також пам'ять про історичні події: Леся Українкагассе (суч. Балабана), Козакенгассе (Козацька), Ярослав Мудригассе (Кузневича Г.), Петрушевичгассе (акад. Люльки), Дорошенкогассе (Марка Черемшини), Тучапський Макаргассе (Народна), Паньківськийгассе (Нафтова) ( у цьому разі не зовсім зрозуміло, про кого йдеться, адже це прізвище мало одразу кілька українських діячів), Рогатинськийгассе (Одеська), Вітовськийгассе (Парфеновичів), Липинськийгассе (Хоробрих).

Характерно, що ані австрійці, ані поляки чи німці не називали на честь українських діячів  або історичних подій центральних вулиць, визнаючи присутність українців у Львові, однак демонструючи їхню вторинність.