четвер, 26 листопада 2015 р.

Розмова за кавою: Віктор Морозов (2)

Віктор Морозов міцно асоціюється з образом батяра. Чоловіка, який закорінений у Львів, оскільки тут народився і провів все своє свідоме життя, блукаючи по Личакову, Клепарову та Професорській колонії. Такого собі харизматичного серцеїда – таким мали б бути правдиві львівські батяри. Однак все не так просто, і не так однозначно – Віктор справді харизматична людина, однак він не такий вже й закоренілий батяр. Хоча б тому, що народився зовсім не у Львові, а зараз і взагалі живе у далекій Канаді. Про те, як він прийшов до батярського образу, про те, як опинився за океаном і зайнявся перекладацькою роботою (а саме вона зараз є основним хлібом Морозова) Віктор правдиво і щиро розповів у програмі «Життя за півгодини».
Знимка:www.ukrmusic.org

Друзі кажуть, що Ви є безконфліктна людина, яка будь-що уникає сварок. Водночас кажуть, що Ви чудово вмієте надихнути на творчість, особливо, коли якась пісня «не йде»…
Часом сам дивуюсь, адже бувають різні ситуації, але напевне в мене така натура, я не люблю йти «стінка на стінку», тому уникаю конфліктів.
А про те, що я можу надихнути на творчість – про це навіть не думав. Звісно, у роботі на студії не обходиться без чарки, це навіть свого роду ритуал, який допомагає зняти зайву напругу в роботі. Записали пісню – сіли відпочити.

Вікторе, коли Вам набридли гастролі, то ви повернулись до перекладацької діяльності і здобули чималий успіх, особливо перекладаючи «Гаррі Потера». До того ж Вам вдавалось його перекладати швидше за росіян. Яким чином?
Можливо, адже коли у Північній Америці я зустрічаюсь з українцями, які читали «Гарі Потера» англійською і можуть порівнювати, то вони кажуть, що мій переклад кращий за оригінал.
На жаль першим отримати оригінал для того, щоб перекласти його мені ніколи не вдавалось, адже Джоана Роллінг нікому не дозволяє починати перекладати швидше, ніж побачить світ англійське видання. Але мені щастило – коли виходив оригінал, я в цей час був у Нідерландах, тож зумів його придбати. Або ж допомагали знайомі, які були за кордоном, наприклад чудовий київський поет Андрій Боднар, який зумів мені його передати через дві години, тож я одразу почав перекладати.
За цю роботу я взявся із таким завзяттям тому що з «Гарі Потером» пов’язана моя ідея-фікс українізації України. Коли з’явилась перша книга а вслід за нею фільм, я зауважив, що немає російського перекладу. Тоді я подумав, що діти подивившись фільм захочуть прочитати книгу. Однак випередити росіян мені не вдалось. Спочатку довго шукав видавця книги, адже тоді ще не було Інтернету. Потім ледве вдалось переконати Івана Малковича, що треба видати цю книгу. А вже коли цю проблему вирішили, то так само довго треба було пояснювати літературній агенції Джоани Ролінг що це за видавництво взялось видавати її книгу. А вже наступні українські переклади йшли набагато легше – ми на три місяці випереджали росіян з перекладом. Ну а 6-й чи 7-й том взагалі встановили рекорд – українська стала першою мовою, якою вийшов переклад. Втім для того, щоб це сталось мені доводилось закриватись вдома, вставати о 6-й годині ранку та лягати о 3-й ночі.

Вікторе, Вас називають засновником, популяризатором і єдиним послідовником справді української релігії вонобуддизму. Що це за релігія?
Це езотерична, втаємничена релігія про яку я ще не можу говорити. Однак її розповсюдженням займається мій найкращий послідовник Кость Москалець – у Твіттері у нього сотні послідовників, а головне – послідовниць, що мене особливо тішить. Саме тому я сподіваюсь, що вона таки оволодіє масами.

Якщо продовжити тему релігійності та обрядів, до відомо, що двічі на рік ви прилітаєте в Україну аби здійснити обряд замикання та відмикання вод. Що це за обряд?
Цей ритуал розпочався випадково. Я щороку їжджу в гості до Костя Москальця який живе біля Батурина. Одного разу у нього також гостював Василь Герасимюк – він вирішив зануритись у річку, і ми прийшли до висновку, що це сталось не випадково – тим самим він замкнув води. Потім ми почали регулярно приїжджати у місце де Сейм впадає в Десну та відмикати та замикати води. І кожного разу, коли ми правильно це робимо, то в житті відбувається щось позитивне. Наприклад, коли минулого року правильно відімкнули води, то наступного дня відбулись вибори в один тур. Цього року хочемо так замкнути води, щоб змінилась ситуація в нашій державі, коли гинуть наші хлопці.

Все ж таки, як Ви потрапили до Канади?
Разом з театром «Не журись», це було наше перше турне по Північній Америці. Причому тоді ще був Совіцький Союз, тому за візою треба було їхати в канадське посольство у Москві. А тоді мистецькі колективи могли потрапити в закордонні гастролі тільки через товариство «Україна» - там мусіли обов’язково приставити супроводжуючого.
Отож до мене та Остапа Федоришина, який був директором «Не журись» прийшов представник того товариства, який почав нас докладно про все розпитувати. Врешті він дуже скептично поставився до можливості нашого заокеанського турне, мовляв, хто ж вас випустить?
Втім у канадському посольстві нам радо допомогли з візами. Однак навіть це не гарантувало, що ми зможемо виїхати за океан. На щастя тоді була можливість мати одразу кілька паспортів, тож ми спочатку з одними паспортами поїхали до Варшави, а потім з іншими – вже вилетіли за океан. Польські прикордонники тільки ніяк не могли зрозуміти, як ми потрапили до Польщі.

Зараз Ви живете у Канаді, там маєте нову сім’ю. Можете розказати, як познайомились із своєю дружиною?
Мою дружину звати Мотря Онищук, однак спочатку я познайомився з її батьками. Це було якраз під час наших концертів у Львові, коли ми вперше виконували чимало донедавна заборонених пісень. Якраз тоді в Україну прилетіла делегація  канадських професіоналів-бізнесменів, головою делегації був мій майбутній тесть. Отож вони дуже хотіли потрапити на наш виступ, я їх провів у зал, оскільки всі місця були зайняті, то мусіли поставити додаткові стільчики для них. А за два місяці у нас були гастролі у Торонто. Ми там виступали у величезному залі. А вже після концерту на прийнятті він підійшов до мене і представив свою дочку Мотрю. Я сказав, що бачив, що вона сиділа у другому ряду – її дуже вразило, що я запам’ятав її з поміж усього залу. З Мотрею у мене дві доньки-двійнята Зірка та Квітка, які народились з інтервалом у 30 секунд. Вони мають різний темперамент та характер, одна є інтровертом, а інша – екстравертом. Оскільки в мене від першого шлюбу ще двоє дітей, одна з них Мар’яна Садовська, відома співачка та актриса, другу доньку звати Інна. Завдяки них маю також онука та онучку.




вівторок, 24 листопада 2015 р.

Українська Польща – Краківець та Корчова

Є певна умовність кордону – формально це, звісно, відносно просто і докладно регламентовано. Головне – мати візу, пройти всі процедури на кордоні, отримати штамп у паспорті, і ти уже з біло-червоного боку кордону. Звісно, це займає час, але витративши кілька десять хвилин, чи, в крайньому випадку кілька годин ти опиняєшся з протилежного боку кордону. Але те, що точно виписано з формальної точки зору, не так очевидно з погляду культурного прикордоння. Кордон тут річ дуже умовна, нечітка, до того ж змінна у часі. Зрештою одразу слід визначитись з терміном – ви про який кордон говорити – державний, культурний, етнічний чи інший вид кордону. Недарма тут кажуть про міжкордоння, де немає чіткої межі ані в просторі, ані в часі. 
Церква у Млинах та монила о. Михайла Вербицького. Знимка vgolos.com.ua

На початку весни я вирушив у коротку поїздку у Польщу. Справа була банальна – з’явилась можливість вкотре відвідати невелике польське село Млини – воно знаходиться приблизно на відстані кілометра від кордону, зовсім недалеко від міждержавного переходу Краківець-Корчова. Власне, чому польське село? Це воно зараз входить до складу польської держави, та й за етнічним складом воно є польським. Але ж так було не завжди – у повоєнні роки воно протягом короткого часу входило до складу совєцької України, але не це основне – цей період був доволі коротким. У передвоєнні роки Млини мали зовсім інший етнічний склад населення – це було українське село. Але свою славу воно отримало не тому – українських сіл у Надсінні у ті роки було десятки та сотні, але Млини серед них займають особливе місце. І причиною цього є те, що саме тут мав свою парафію отець Михайло Вербицький – автор музики українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». Цього року відзначаємо 200-річчя його дня народження та 150-річчя першого публічного виконання українського славня. 
Знову ж таки ця подія сталась у ще одному важливому для української історії місті – Перемишлі. Місті, яке лежить на українсько-польсьткому етнічному прикордонні, яке деяких час входило до складу УРСР. І між іншим місті, яке лежить на річці Сян, про що його співавтор Пало Чубинський написав: «Від Сяну доДону». Знову ж таки обидві річки знаходяться поза державними кордонами України, ну а тепер від Дону нас ще й відділяють окуповані території. Але то – державні корлони, а етнічні – це зовсім інші. Ну не знав Павло Чубинський, що через півтори сотні років у Кремлі заведеться карлик із вельми специфічними уявленнями про історію та етнічність.
Але повернемось до Млинів – дерев’яна церква тут добре збереглася, щоправда тепер це – римо-католицький костел. Поруч із ним – могила священика, етнографа та композитора. Колись це було скромне, втім доглянуте поховання. Втім, від часів президентства Віктора Ющенка на цьому місці постав величний і навіть помпезний меморіал. До цього меморіалу додана чимала територія, огороджена, але разом з тим доволі незатишна. Можливо, це моє суб’єктивне відчуття, що посилилось негодою, а можливо річ у банальній відсутності лавочок, якихось впорядкованих клумб та газонів – елементарні зручності, які багато не коштують, але зроблять цю українську адресу Польщі привабливою для мандрівників.
Втім я знову про особливості прикордоння, передусім ближнього. Друга деталь, окрім штампу у паспорті, з якою стикаються мандрівники – роумінг. Саме він нагадує, що ви уже за кордоном, отож слідкуйте за sms-ками у вашому телефоні та позначками на його моніторі – раптом там з’явиться Orange або ERA чи якийсь інший польський оператор. Однак Млини – це надто близько від кордону, тож того разу мені пощастило – мій телефон протягом всього дня стійко тримав рідну мережу, тож я начебто і не був за кордоном. 
За якихось кількасот метрів від Млинів ще одна нова адреса – супермаркет у Корчові, розрахований в основному на українців. Втім блукаючи його вулицями Хрещатик та Сагайдачного (тут підкреслюю українські назви) мене дивувала порожнеча у цьому магазині. Можливо, справа була у тому, що я потрапив не у «піковий» день. А можливо справа полягала в іншому – економічний вектор хитнувся в інший бік, і тепер їздити «на закупи» в Польщу вже не так вигідно, як до девальвації гривні – щось дешевше, щось трохи дорожче. Але це – економічна кон’юктрура, а я про відчуття прикордоння. В одному з магазинів гатрапив на продавщицю, яка розмовляла українською з польським акцентом. Можливо українка, можливо полька, яка навчилась мови від своїх клієнтів. Інші хоч і не розмовляли українською, але моя ламана польська не створювала для них особливих проблем. Пригадую, перед тим у Перемишлі так само ламаною українською говорила молода продавчиня.
Все це – деталі, які складають картину прикордоння. Взаємні образи і звинувачення відійшли у минуле, і насправді вже немає чіткого кордону, а є півтони, коли синьо-жовте плавно переходить у біло-червоне. Або ж, навпаки – то біло-червоне переходить у синьо-жовте. 

четвер, 19 листопада 2015 р.

Розмова за кавою: Віктор Морозов (1)

Віктор Морозов міцно асоціюється з образом батяра. Чоловіка, який закорінений у Львів, оскільки тут народився і провів все своє свідоме життя, блукаючи по Личакову, Клепарову та Професорській колонії. Такого собі харизматичного серцеїда – таким мали б бути правдиві львівські батяри. Однак все не так просто, і не так однозначно – Віктор справді харизматична людина, однак він не такий вже й закоренілий батяр. Хоча б тому, що народився зовсім не у Львові, а зараз і взагалі живе у далекій Канаді. Про те, як він прийшов до батярського образу, про те, як опинився за океаном і зайнявся перекладацькою роботою (а саме вона зараз є основним хлібом Морозова) Віктор правдиво і щиро розповів у програмі «Життя за півгодини».

Знимка visitlviv.livejournal.com

Вікторе, я знаю, що коли ви ще були дитиною, то батьки дуже хотіли, щоб ви стали фаховим музикантом, а це викликало опір, вас дратували нудні гами, сольфеджіо, акордеон, фортепіано… 
Так, справді, для того, щоб освоїти основу музичної грамоти спочатку треба було вивчити гами, виконувати різноманітні арпеджіо, це все дуже нудно й одноманітно, я такого не люблю, напевне тому, що за гороскопом я близнюк. Однак батьки не полишали надії, і тому мене віддали у музичну школу на фортепіано, де я рік чи півтора промучився. Врешті заявив, що я не люблю того інструменту, після чого вони мене віддали вчитись грі на баяні, де я так само ще деякий час промучився. Однак мені пощастило – якось батьки поїхали у тривале відрядження, мене залишили під опікою бабусі та дідуся, я скористався такою можливістю, підняв справжній бунт і покинув музичну школу взагалі. Тоді я зненавидів музику як таку і років 6 чи 7 не брав до рук жодного інструмента. Якби мені тоді хто сказав, що у дорослому житті я буду музикантом, то я б плюнув би йому у вічі.

І все ж таки Ви повернулись до музики. Що змусило перемогти оту нелюбов до неї?
Я жив у невеличкому містечку Кременець на півночі Тернопільщини. Тоді раз на рік до нас приїжджав гостювати мій троюрідний брат із своїми батьками. Він був старший за мене, відповідно для мене він був авторитетом. Отож він якось почав наспівувати популярні тоді мелодії Елвіса Преслі, мені це стало цікаво і він розповів, де я можу їх почути – на «Радіо Люксембург». Спочатку я їх просто слухав, але поступово втягнувся і мені захотілось відтворити ці мелодії. На горищі я знайшов стару гітару. Однак тоді я ще не знав, як її настроювати, тому розробив свій власний стрій з допомогою якого мажорний акорд можна було брати одним пальцем. Тоді у мене чудово виходили пісні з мажорними акордами. Я так захопився гітарою, що навіть організував у школі біг-біт-групу, ми знайшли одну пісню «Дика штучка», яка мала чотири мажорних акорди. Оскільки у школі планувався ленінський вечір, то я прийшов до директора школи з такою пропозицією – ми тут організували свій шкільний ансамбль, хочемо виступити. Директорка школи вирішила, що ми будемо співати «Ленін такой молодой!», тому радо пристала на мою пропозицію. Коли ж ми зі сцени почали грати «Дику штучку», то всі вчителі за голову схопились, у них почалась паніка. Натомість всі дівчата дивились на нас із захопленням, і ось тоді я зрозумів, що буду музикантом.

Вікторе, ви майже закінчили Львівський університет імені Івана Франка, де вчились на англійській філології, вам забракло якихось 2-3 місяців, коли ви потрапили в поде зору сексотів КДБ, або, як їх тоді ще називали, контори глибокого буріння і так і не змогли отримати диплом. Що стало причиною Вашого відрахування з університету?
В університеті я товаришував з Грицьком Чубаєм – батьком Тараса Чубая, Олегом Лишегою, Миколою Рябчуком і власне Грицьку прийшла ідея видати альманах «Скриня». При цьому, це не був політичний альманах, там ми розмістили модерні твори, які не вписувались в канон соціалістичного реалізму. Однак цей альманах знайшли в ході обшуку у когось із справжніх дисидентів. До того ж тоді із ансамблем «Арнікум» ми перемогли у Москві на конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» де виконали пісню «Чорна рілля ізорана». Коли повертались з Москви, то сподівались що нас, як лауреатів, будуть зустрічати квітами, натомість цю пісню потрактували, як націоналістичну, тож замість квітів, нас зустріли зовсім по іншому. Воно співпало, і цього виявилось достатньо, щоб нас виключили з університету.

Але врешті це вийшло на краще, адже замість того, щоб займатись перекладами, Ви мусіли піти в музику. Я знаю, що у Вас з колєгами замолоду був ще один цікавий звичай – збиратись та переодягатись у якісь незвичні костюми, Ви тоді носили навіть якийсь дивний капелюх…
Це було в колі художників до якого входили Юрко Кох, Влодко Кауфман. Юрко взагалі любив переодягнутись дівчиною. Була ще одна історія з Володею Усиком, коли він переїхав з Чернівців до Львова, ми з ним товаришували ще з «Арніки». Якось він запросив нас додому відсвяткувати Новий рік. Отож ми надягнули балетні пачки, і коли він відчинив двері, то ми станцювали «Танець маленьких лебедят»

Ви були учасником батярського гурту, всі знають ваші батярські пісні. А у житті поза сценою Ви такий же батяр?
Я є різний. Покладаюсь на свій гороскоп – для близнюків притаманна роздвоєність, розтроєність, розчетвереність, всього потроху. Батяр – це тільки образ, гра, я навіть не можу назвати себе правдивим батяром, оскільки не є львів’янином, адже я народився і виріс у Крем’янці на Тернопільщині. І поки не переїхав до Львова навіть не знав про існування такого явища.
А вже у Львові разом з Олегом Лишегою мешкав у гуртожитку на Погулянці. Власне там і познайомився з таким паном Юзем та його дружиною пані Зосею, навіть не знаю, ким він там працював – можливо, сторожем. Але саме пан Юзьо був правдивим батяром, від якого вперше почув численні батярські віци та пісні. Тоді мене захопила ця субкультура, однак мені було дивно, що її ніхто не поширює, не популяризує. Так у мене виникла думка її відтворити, і, думаю, ця справа мені вдалась.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5637/~rozmova-za-kavoyu-viktor-morozov

https://www.youtube.com/watch?v=6h1aqGVbba4

вівторок, 17 листопада 2015 р.

Легенди львівських рогачок

Є слова та поняття, які притаманні для Львова, ті, про які співають «Тільки у Львові». Наприклад, Рогачка – так зветься дільниця, яка розташована на перехресті вулиць Богдана Хмельницького та Волинської. Це перехрестя і справді нагадує рогач, і це пояснення можна було б прийняти, якби в літературі про Львів постійно не знаходив згадки про інші рогачки, які колись були у Львові – Клепарівську, Личаківську, Стрийську. Втім остання вулиця спочатку змією піднімається вздовж межі Стрийського парку і далі прямою стрілою йде аж до межі міста – перехресть подібних за формою на рогач на ній не має в принципі. Зрештою, якщо пам’ять про Жовківську рогачку, з якої я розпочав свою оповідь таки збереглася і ця назва доволі активно вживається у побуті львів’ян, то стрийська рогачка як явище відійшла у минуле. 

Залізничний райвідділ поліції (у народі також 7-ме відділення) -- єдине приміщення рогачки, що збереглося. Знимка ua.112.ua

З’ясувати це питання я спробував у відомого львовознавця Ілька Лемка. Отож найперше ми спробували розібратись з етимологією цього слова та історією їх виникнення. Як відомо середньовічний Львів був оточений фортечними мурами які водночас позначали і межі міста. Втім мури мали один суттєвий недолік – вони стримували розвиток міста, тож 1777 розпочалась їх ліквідація. Однак з ліквідацією міських мурів постала інша проблема – адже за ввіз товару до міста слід було платити мито. Таким чином на зміну міським мурам прийшли рогачки – які позначали вже нові міські межі, стояли на основних дорогах, що вели до Львова. Фактично це були блок-пости, якщо говорити сучасною мовою які виконували дві функції – митниці та поліцецького відділку, фактично вони були попередниками сучасних райвідділів міліції. Кожна рогачка мала власне приміщення – деякі з них навіть збереглися, але про це згодом. І тепер цілком зрозумілим є саме слово, яке походить від слова рогач – тобто захисна споруда, засіка, блок-пост. До речі в Росії подібні функції виконували застави, які знаходились на околицях великих міст. 
Якщо говорити про Львів, то загалом у нашому місті було 7 рогачок: Личаківська, Янівська, Клепарівська, Жовківська, Личаківська, Сихівська та Стрийська. Щоправда тут постає питання – що заважало тодішнім контрабандистам об’їхати рогачку та в’їхати до Львова польовими дорогами – можливо справа була у тодішньому бездоріжжі, коли іншого варіанту, аніж користуватись так би мовити шосейним шляхом не було. 
Розворотне кільце трамваюN2. Поруч із них знаходилась Личаківська рогачка. Власна знимка

У першій половині ХІХ століття рогачки перестали відігравати функції митниці, однак тривалий час за ними залишались поліційні функції. І лише після 1939 року із утвердженням совіцької влади втратили і цю функцію – нова влада спиралась на мережу райвідділів, які були організовані вже на інших засадах.
А тепер поговоримо про рогачки, які існували у Львові. Найдавнішою та найцікавішою з поміж них є Городоцька. Спочатку вона знаходилась приблизно на перетині сучасних вулиць Городоцької та Тобілевича, однак згодом її перенесли трохи далі і на карті 1931 року вона вже позначена на вулиці Городоцькій, 126. Найцікавіше – цей будинок чудово зберігся і навіть використовується за своїм безпосереднім призначенням – це Залізничний райвідділ міліції. Совіцька та українська влади у цьому випадку нічого не змінили, справа напевне у винятково зручному розташуванні райвідділу, адже якраз навпроти нього трамвайний парк і трипроменеве перехрестя звідки починаються вулиці Кульпарківська та Любінська.
Алмазінструмент, колишня фабрика Бачевських, Поруч із нею знаходилась Жовківська рогачка. Знимка www.travelua.com.ua

Район, де спочатку знаходилась Городоцька рогачка колись називався Копитковим. Справа у тому, що раніше мито брали залежно від кількості копит у коня, тому мито так і називалось копитовим, ця назва, відповідно, перейшла на дільницю, де те мито збирали. Можливо там знаходився і шлагбаум, яким перекривали в’їзд до міста.
Янівська рогачка знаходилась за Янівським цвинтарем – приблизно метрів сто, однак її будинок не зберігся. Натомість з лівого боку вулиці Клепарівської поруч із залізничним мостом зберігся ще один будинок, який колись виконував функції рогачки. 
Знаменита Жовківська рогачка знаходилась на перетині вулиць Волинської та Богдана Хмельницького, де тепер розташований завод Алмазінструмент. Цей район тоді мав славу бандитського – Ілько Лемко розповів, що зараз перекладає книгу, в якій описується кримінальне минуле Жовківської та Личаківської рогачки. 
Щодо останньої, то вона знаходилась на перехресті вулиць Личаківської та Пасічної, де трамвай повертає на розворотне кільце – тепер у цьому будинку знаходиться дитяча школа. Саме на Личаківській рогачці відбувались бійки між поліцією та бандитами, яких намагались заарештувати стражі порядку. До речі селяни, які везли до Львова збіжжя на продаж у місто не заїжджали, оскільки не хотіли мати справи з митниками, натомість львівські круп’ярі виїжджали за міську межу і там купували зерно.
Стрийської рогачки давно нема, але податки на Стрийській збирають і сьогодні. Знимка zik.ua

Приміщення Сихівської рогачки не збереглося, однак відомо, що воно було розташовано приблизно за 100 метрів до перетину вулиць Зеленої та Дністерської. 
І, врешті, остання, сьома за ліком рогачка – Стрийська. Вона розташовувалася на сучасній вулиці Стрийській якраз навпроти сучасної податкової. Приміщення її не збереглося, втім те, що через десятки років майже на тому ж місці з’явився розкішний офіс податкової служби випадковістю не назвеш. У цьому є щось закономірне. 
З плином часу рогачки зникли з міського життя – межі міста посунулись далі.

четвер, 12 листопада 2015 р.

Олекса Новаківський ідеї ловив на льоту – Любов Волошин

Міжвоєнний Львів залишив нам у спадок не лише численні будівлі, а саме тоді наше місто стрімко розвивалось – і територіально, приєднуючи навколишні села і, що важливо, якісно – тогочасні будівлі і зараз вважаються зразком комфорту і архітектурної майстерності. Але ці будівлі тісно пов’язані з людьми, які так жили і творили, а це були митці, артисти, архітектори, зрештою люди різних станів, професій, національностей. Міжвоєнний Львів попри все мав виразне українське забарвлення, яке пов’язано з постаттями, які були львів’янами за народженням чи за своїм духом. Однією з ключових постатей міжвоєнного українського Львова був Олекса Новаківський – митець, уродженець Поділля, випускник Краківської художньої академії, який приїхав до Львова на запрошення митрополита Андрея Шептицького. Митрополит, який добре знався на мистецтві швидко зумів оцінити потенціал молодого художника і створив йому умови, про які інші люди артистичного фаху могли тільки мріяти. Про це розмовляємо з мистецтвознавцем і дослідницею творчості Олекси Новаківського Любов’ю Волошин

Автопортрет. www.shevchenko.org

Про те, в чому полягає різниця між Олексою Новаківським та Іваном Трушем
Ці два найвиданіші галицькі художники були майже ровесниками і закінчили Краківську художню академію, хоч і вчились у різний час – Труш її закінчив швидше, натомість Новаківський – пізніше, тому він застав там вже інших викладачів: Станіслава Виспянського, Малічевського, Яна Станіславського. Іван Труш був інтелектуалістом, який велику частину своїх зусиль віддав на написання рецензій, видання першого в Галичині видання «Артистичний вісник». Натомість Новаківський не володів так майстерно словом – про це свідчать написані ним листи чи записки, які він залишив після себе. Вони часом неграмотно написані, однак це не означає, що в нього неправильні думки. Автор першої монографії про Новаківського Залозецький дивувався тому, як у своїх творах Новаківський схоплював суть явищ, які були основою його картин --  він на льоту ловив ідеї. Разом з тим, коли читаю його листи чи записки – а він часто любив писати на зворотньому боці полотен чи рисунків, то речення його нераз неправильно сформульовані, водночас у них є дуже глибокі думки. Новаківський, на відміну від Труша, передусім візіонер, художник, який прагнув через символіко-алегорічні образи світоглядні вартости своєї доби, сподівання галицького суспільства.

dyvensvit.org

Про те, чому митрополит Шептицький взяв під опіку Олексу Новаківського
Власне цю його рису одразу оцінив митрополит Шептицький, коли на виставці «Товарства приятелів штук пєнькних» у 1911 році у супроводі Богдана Лепкого оглянув картини Новаківського. А на цій виставці художник представив аж 100 своїх полотен. Митрополит зрозумів, що в Галичині бракує художника саме такого плану – художника, який би жваво відгукувався на світоглядні вартости. Саме тому митрополит запросив його на роботу до Львова митця створивши йому чудові умови – придбав 5 кімнатне помешкання з 2-кімнатною майстернею, в якому раніше жив і працював польський художник Ян Стика (тепер це музей Олекси Новаківського), призначив йому щомісячну стипендію розміром 350 злотих. Основна умова, яка буда висунута митцю – його полотна будуть передаватись в Національний музей у Львові.
І художник одразу показав, що здатен відгукуватись на глобальні теми, показуючи їх у своїй творчості. Один з його перших творів у Львові: оголена дівчина потягається від сну, однак за її спиною видно крила, тож ми маємо справу з міфологізованою особою. Позаду дівчини видно розп’яття. Це символіко-алегоричсне втілення України, яка пробуджується до життя, а позаду неї мартилорог у вигляді хреста – шлях, який пройшла наша держава та народ – він втілений у розп’ятті.

О. Новаківський. Портрет Галини Голубовської. (1929-1930 рр.)

Про те, як Новаківського студенти носили на кріслі
Новаківський вмів створити навколо себе інтригу, при цьому чим більше він закривався у своїй майстерні, тим більший інтерес викликав до себе. Він дуже любив, коли до нього була прикута увага, навіть весь час ходив з паличкою, начеб то у нього хвора нога. У 1923 році на виставці в НТШ його навіть посадили в крісло, оскільки боялись, що йому буде дуже важко стояти, Однак один із професорів запропонував студентам залишити його в кріслі наодинці та поспостерігати за поведінкою Новаківського. Новаківський спочатку почав кричати: «Допоможіть каліці!», а коли побачив, що ніхто не поспішає йому допомогти, роззирнувся довкола, встав, і пішов як ніби й нічого не було.
Олекса Новаківський любив писати автопортрети

Про непрактичність Новаківського та дружину-польку, яка була заворожена талантом свого чоловіка
У повсякденному житті Олекса Новаківський був дуже непрактичний і зовсім не вмів розпоряджатись грошима. Коли він отримував великі гроші за свої картини, то замість того, щоб купити дітям хліб міг накупити багато заморських фруктів, або фарби на всю отриману суму. При цьому його дружина Анна-Марія була заворожена його талантом, всі його слова вона повторювала наче луна. Взагалі це була добра і лагідна жінка, часто вона виступала в ролі моделі для його полотен. Анна-Марія була полькою з-під Кракова, тому Новаківський вимагав від неї завжди носити польський національний стрій. Також він завжди хвалився, що одружився з нею, коли вона була молоденькою дівчинкою і виховав її для себе. На відміну від інших тогочасних художників, які брали собі у дружини селянок (тоді серед польських художників була поширена хлопоманія, тобто переконання, що мистецьку кров треба розбавляти народною), подружжя Новаківський було щасливим.
Іншого разу Новаківський купив цілу бочку оселедців – він з дружиною так нлими об’ївся, що Олександр Барвінський, їхній сімейний лікар мусів їх рятувати.

«У задумі», фанера, олійний живопис

Про карикатури на Іларіона Свєнціцького та про те, як важко Новаківський розставався із своїми картинами
За угодою з митрополитом Шептицьким Олекса Новаківський мав передавати свої полотна у Національний музей директором якого був москвофіл та відомий мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький. Однак коли доходило до справи, то Олекса Новаківський не міг віддати картин, «бо то мої діти»… доходило до скандалів із Свєнціцьким який скрупульозно вимагав дотримання угоди. Скандали були настільки серйозними, що навіть виплюскувались на сторінки тодішніх часописів, а сам Новаківський у відомій кав’ярні «Атляс» малював на Свєнціцького карикатури. 



вівторок, 10 листопада 2015 р.

Націонал-комуністичні діячі у вулицях Львова

Звісно, вулиць на честь одіозних діячів комуністичного режиму знайти у Львові вже неможливо – всілякі вулиці Дзержинського, Леніна та Ульянової зникли з мапи нашого міста ще наприкінці 80-х- початку 90-х років. Робилося це легко і на підйомі. І напевне не має сенсу говорити про захмарну вартість таких масових перейменувань. Люди, які це кажуть, свідомо лукавлять, аби якось загальмувати процес. Звісно, нові таблички коштують грошей, однак, як і все матеріальне, вони мають свій гарантійний термін, а далі дощі, вітер та сніг роблять свою справу – таблички час від часу треба міняти, інакше вони стають непридатними до використання. Врешті таблички, окрім суто інформаційної ролі можуть відігравати і певну іміджеві роль – важливо їх гарно оформити, як це є зараз. Але це так – ліричний відступ. Проблема, яку зараз намагаються вирішити в Україні у Львові вирішена давно і більшість городян уже звикла до нових назв.
Львівська ОДА (вулиця Володимира Винниченка) у період Революції Гідності. Знимка galinfo.com.ua 



Як не парадоксально, але частина нових назв львівських вулиць таки увіковічує пам’ять комуністичних діячів. У цьому випадку додамо – націонал-комуністичних, хоча на мою думку це словосполучення є доволі дивним. Просто я не вірю в те, що таке можливо – комуністи, які позиціонують себе як українські зазвичай погано закінчували своє життя. Комунізм це все таки ідеологія тоталітарна, відповідно, вона не терпить ніяких відхилень від догми. Всілякі відхилення суворо винищуються. Саме тому доля більшості з тих людей доволі драматична.
Мабуть найвідомішою львівською вулицею, яка названа на честь комуністичного діяча є вулиця Володимира Винниченка. Уже перебуваючи на еміграції Володимир Винниченка у Відні організував Закордонну групу українських комуністів. Зрештою постать і діяльність Володимира Винниченка ще під час перебування в Україні настільки суперечлива і неоднозначна, що я не впевнений, що якби зараз постало питання про те, що у Львові слід назвати на його честь якусь вулицю, воно було б вирішено позитивно. Тим більше вулицю, на якій знаходяться такі важливі органи влади, як обласна рада та адміністрація. Але то був дуже романтичний час, галичани ще не вникали в нюанси створення і загибелі УНР, тож і Винниченко тоді видавався дуже позитивним і головне проукраїнським історичним діячем. Отож після повернення у 1920 році в Україну отримав пропозицію отримати посаду заступника голови Раднаркому УСРР та посаду наркома закордонних справ та посаду члена ЦК КП(б)У. Як не дивно, але Володимир Винниченка зрозумів, що його намагаються банально використати і знову поїхав в еміграцію. Повернутись на батьківщину він вже не зумів. У радянські часи його творчість як письменника була заборонена, а про його політичну дяльність взагалі майже не згадували.
Діяч КПЗУ та чудовий і, на жаль, забутий поет Василь Бобинський. Знимка www.sokal.lviv.ua

На Підзамче є вулиця названа на честь Василя Бобинського – його творчість свого часу мене надзвичайно вразила. Уродженець Кристинополя (тепер Червоноград, зрештою цьому місту так само можуть повернути історичну назву) та один із чільних діячів КПЗУ Василь Бобинський завершив своє життя 8 січня 1938 року у таборах ГУЛАГу. У 1918-1920 роках воював у складі УГА, після того деякий час перебував у Києві. І уже після повернення в Галичину почав дотримуватись комуністичних поглядів. Саме тому зазнав переслідувань і був ув’язнений у польську в’язницю,а після звільнення емігрував на совіцьку Україну. Василь Бобинський надзвичайно трепетно ставився до процесу написання віршів – перед тим, як сісти за письмовий стіл він переодягався у чистий одяг. Причому цього ритуалу він навіть примудрявся дотримуватися у польській в’язниці. Чи дотримувався подібного ритуалу в ГУЛАГу – не знаю, не впевнений, все таки то не польська в’язниця.
На Личакові паралельно до вулиці Мучної є невеличка вулиця Петра Козланюка. За польських часів дотримувався просовіцьких поглядів, зокрема був одним із засновників письменницької організації «Гроно» і навіть кілька разів був арештований. 1936 року був один із організаторів Антифашистьского конгресу дячів культури у Львові. Вже у совіцькі часи вступив у лави КПСС і працював кореспондентом фронтових газет. Одразу після завершення ІІ Світової війни очолив львівську обласну організацію Спілки письменників, у 1952-1954 році (а це завершення сталінської епохи) був головою Львівського облвиконкому. Похований на Личаківському цвинтарі.
Одна із вулиць Сихова, розташована поруч із витоком ріки Зубри названа на честь Миколи Скрипника. До речі, ця назва на карті Львова з’явилась вже за часів незалежності, оскільки за радянських часів вшановувати пам’ять цього комуністичного діяча було заборонено. Не витримував ідеологічної чистоти, оскільки хотів зробити нереальне – українізувати комуністичну ідеологію. Якщо точніше – був один із активних прибічників та провідників політики українізації України. Втім зараз постать Миколи Скрипника цікава щез одного аспекту – він народився у місті Ясинувата (нині Донецька область). Тобто на Донбасі вже тоді народжувались діячі з чіткою українською позицією, хоча й з комуністичними поглядами. Вже у грудні 1917 року він став членом першого совіцького уряду України, щоправда обрали його заочно. Згодом боровся з контрреволюцією, тож з огляду на це його навряд чи можна зарахувати до винятково позитивних історичних героїв який вів непримиренну боротьбу з українськими націоналістами. Втім вулицю на його честь назвали з огляду на те, що саме Микола Скрипник був ініціатором і активним провідником політики українізації. Також у 1927 році він ініціював всеукраїнську правописну конференцію яка затвердила так званий «скрипниківський» правопис основна особливість якого – усунення русифікації з української мови. До речі у Львові є ще дві вулиці – Шумського (на Вульці, поблизу вулиці княгині Ольги) та Хвильового (на Замарстинові) названі на честь діячів національної опозиції в КП(б)У. Національний ухил в КП(б)У був названий саме їх прізвищами: шумськізм та хвильовізм. Микола Скрипник, якого призначили відповідальним за хлібозаготівлі у Дніпропетровській області 7 липня 1933 року закінчив життя самогубством. Олександр Шумський – народний комісар освіти УСРР протягом 1924-1927 року. Однак закінчилась українізація і у 1933 році Олександр Шумський був заарештований, потім були Соловки. І хоча у 1943 році його звільнили з ув’язнення дорогою з Саратова до Києва  за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича його було вбито Судоплатовим.
Пам'ятник Степанові Тудору у Львові. Власна знимка

До речі, перпендикулярно до вулиці Миколи Хвильового у Львові розташована ще одна вулиця названа на честь письменника-комуніста Павла Тичини. Постать так само дуже суперечлива. З одного боку геніальний український поет, надто у молоді роки, з іншого – звичайний комуністичний діяч і радянський рифмар про творчість якого переказували «трактор в полі дир.-дир-дир, я в колгоспі бригадир…»
Ось така коротка мандрівка вулицями Львова названими на честь комуністичних діячів. Є ще у Львові і пам’ятник одному західноукраїнському комуністові – Степанові Тудору. Але про цей пам’ятник я писав раніше (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_29.html)


четвер, 5 листопада 2015 р.

Про культуру на районі (2)

(Закінчення, початок http://lvivreport.blogspot.com/2015/10/1.html)

Інші мікрорайони: Збоїща, Левандівка etc.


Чим не село? вулиця Кривчицька дорога. Знимка yp.lviv.ua

Ситуація з можливостями для відпочинку в інших мікрорайонах Львова виглядає доволі сумною. Правда, міська влада взялася спробувати відродити Народні доми  на Збоїщах та на Левандівці, щоб на їхній базі вже щось робити. Хоча починати тут довелося фактично з нуля, а якщо точніше – з клозетів. На День матері там навіть була запланована якась програма.
Цим двом закладам, та житловим масивам, можна сказати, пощастило. Натомість доля інших закладів культури у місті виявилась вельми сумною. Передусім йдеться про Палац культури заводу ЛОРТА, що на вулиці Патона. Свого часу це був один з найкращих концертних залів міста, де проводились перші конкурси краси у Львові. Окрім конкурсів краси – численні гуртки, студії, концерти на площі перед Палацом. І навіть концерти зірок української естради. А потім сталось щось незрозуміле – у модерному концертному залі почали торгувати меблями. Тепер він стоїть без жодного застосування. 
Ще один втрачений для відпочинку заклад культури – Палац культури «Сільмаш», що на вулиці Городоцькій неподалік левандівського моста. Зараз у цьому закладі торгують меблями. Також у цій дільниці Львова не густо і з закладами харчування. Якщо, звісно, не враховувати забігайлівок у пострадянському стилі. Винятком із цього правила є хіба що ресторан «Тарон», куди можна приїхати відпочити і з сім'єю, і з друзями. Але ресторан,навіть один з найкращих у місті, все-одно лишається рестораном, і може лише доповнювати "культурність" району, проте навряд чи стати його осередком.
Яр не Майорівці, як спосіб відпочинку. Знимка explorer.lviv.ua

Кінотеатр «Супутник», який колись був осередком культурного життя на Левандівці, також спіткала сумна доля: як і більшість львівських кінотеатрів він припинив своє функціонування, не витримавши конкуренції із домашнім відео. Ну а разом із відео прийшла звичка відпочивати дома, не виходячи на вулицю. Щось подібне сталось і на вулиці Личаківській, де колись діяв кінотеатр імені Миколайчука. Зауважимо, неподалік кінотеатру імені Миколайчука розташовано студентські гуртожитки. Однак у підсумку жодної серйозної альтернативи на Майорівці так і не з’явилось. Найобразливішим є те, що свого часу кінотеатр імені Миколайчука, точніше приміщення, яке від нього залишилась, хотіла взяти в оренду Руслана Лижичко та створити там свій культурний центр. Однак міські депутати виявили надмірну пильність і в добрі наміри співачки не повірили. І він так і залишився чекати на своє призначення.
Найсумнішою виявилась доля ще одного львівського кінотеатру - «Галичина», який колись був розташований на вулиці Любінській. Кінотеатр, який було збудовано у 80-х роках минулого століття за наймодернішими на той час технологіями, так само не пережив конкуренції із домашнім відео. У підсумку протягом кількох років поспіль кінотеатр поступово помирав, лякаючи перехожих вибитими шибками. Врешті занедбаний кінотеатр, вірніше, земельна ділянка, припала до смаку якимось підприємцям, які вирішили на його місці збудувати модерний бізнес-центр. Тепер на цьому місці просто стоїть порожня ділянка, щоправда, огороджена високим парканом. 

Рясне

Левандівка = залізниця. Вид із Левандівського моста. Знимка yp.lviv.ua

Ледь не забули про ще одну важливу львівську дільницю - Рясне. На жаль, тут картина так само доволі сумна. Звісно, в Рясному можна знайти кілька піцерій. А все культурне життя зосереджено навколо місцевої школи, де і відбуваються культурні події, а також концерти виконавців. Переважно перед виборами. Чи не головною подією культурного життя Рясного став виступ українського поета Сергія Жадана. Знову ж таки, в актовому залі місцевої школи – інших залів тут просто не має. Однак виступ Жадана став швидше винятком, який тільки підтверджує правило.
Щодо інших дільниць Львова, які прийнято називати «спальними», то це визначення для них таки підходить найкраще – сюди вечорами повертаються, аби поспати, ну а вранці вирушають в інший район Львова заробляти гроші. З місць відпочинку поблизу дому, в кращому разі, - піцерія, за кілька кварталів - дитячий майданчик для найменших та лавочки під під’їздом для пенсіонерів.
Стара Левандівка із церквою св. Андрія. Знимка uk.wikipedia.org 

Ірина Магдиш, начальник управління культури ЛМР каже, що майже півтора року вона та її підлеглі намагаються створити у місті нові осередки культури, так би мовити у спальних дільницях міста. Найперше взялися за ті дільниці, де можна «за щось зачепитись». А точніше: за когось, за людину чи групу людей, які зацікавлені у розвитку тої чи іншої місцевості міста. Таких на разі виявилось чотири: Збоїща, Левандівка, Білогорща та вулиця Симоненка. У випадку Збоїщ та Білогорщі такою базою виявились Народні доми. Їх приміщення хоч і суттєво були занедбані, однак підлягають ремонту, а головне, там є можливість згуртувати навколо них місцевих мешканців. На Левандівці такою базою став колишній кінотеатр «Стрілець» - тепер є ідея його перетворити на кіноконцертний комплекс. І, врешті, на Симоненка такою базою стала місцева бібліотека. Тим більше, що вона дуже вдало розташована – поруч із нею є школа, ставок а також площа, яка надається до проведення громадських заходів. Колишній кінотеатр «Стрілець» вже відновлено як інституцію, однак він ще потребує капітального ремонту.
Водночас є дільниці, де у Львівській мерії ще не придумали, з чого почати їх культурне відродження. Зокрема, це Майорівка. І хоча там живе чимало студентів, однак культурного ренесансу з ними не зробиш: «студентам абсолютно байдуже де знаходяться їхні гуртожитки, вони сьогодні живуть на Майорівці, а завтра – зовсім в іншій дільниці», - пояснила Ірина Магдиш. Так само складною є ситуація і на одній з найбільших львівських дільниць – Рясному. Як не парадоксально, але там немає жодної культурної установи. Єдине, за що можна зачепитись – місцева школа. Так само складною є ситуація і на Сихові. Хоча як житловий масив він давно сформований і має велике населення, однак задовольняти свої культурні запити сихівчани мусять у центрі Львова. Ірина Магдиш зазначила, що на Сихові немає жодного театрального осередку, навіть любительського.
Чиновниця визнає, що поки робота із створення нових осередків культурного життя у місті є тільки на початковій стадії. На жаль навіть там, де така робота вже розпочалась, вони ще не є самодостатніми, аби вони самостійно існували, а міська рада могла б зайнятись творенням нових осередків культури у місті.



вівторок, 3 листопада 2015 р.

По що писали львівські газети у листопаді

7 листопада 1946 року, «Вільна Україна»

На екранах міста

У святкові дні будуть працювати всі кінотеатри Львова.


На екранах трьох кінотеатрів – «Україна», «Москва», «Комсомолець» -- демонструватиметься новий радянський художній фільм виробництва студії «Союздетфільм» -- «Син полку».
«Степові витязі», перший художній фільм, випущений кіностудією Монгольської Народної Республіки, йтиме у кінотеатрах «Дніпро» і «Спартак».
У кінотеатрі ім. Ів Франка та ім. 17 вересня демонструватиметься фільм «Юність Максима», «Парк» -- «Ленін у жовтні», «Зоя» -- «Великий перелом», «Піонер» -- «Битва за Радянську Україну», «Копернік» -- «Мужність», ім. Т.Шевченка – «Іван Нікулін – російський матрос», ім.. Коцюбинського – «Райдуга», «Київ» -- «Учитель», ім. 27 липня «Людина N217».

12 листопада 1946 року, «Вільна Україна»

Коли ж буде відведене приміщення для обласного радіоклубу?

Радіо міцно ввійшло в побут радянських людей. У Львові, як і у всіх містах Радянського Союзу, дедалі зростає кількість власників радіоприймачів.
Але не всі громадяни знають, як треба поводитися з ними, як їх правильно використовувати. Не всі можуть усунути навіть незначні несправності і часто звертаються з приймачами до майстерень тоді, як приймач можна легко полагодити вдома.
Щоб навчити трудящих користуватися приймачами, далі удосконалювати радіотехніку, готувати радіоспеціалістів, Львівська обласна рада Тсоавіахіму вирішила відкрити обласний радіоклуб.
Щоб відкрити цей клуб виконком обласної ради депутатів трудящих і бюро обкому КП(б)У в постанові від 29 липня ц.р. про стан і заходи по подальшому покращенню роботи обласної організації Тсоавіахіму ухвалили: «Зобов’язати голову виконкому Львівської міської Ради депутатів трудящих тов. Тарана до 20 серпня 1946 року виконати постанову виконкому обласної Ради і бюро обкому КП(б)У» від 25 грудня 1945 р про повернення обласній раді Тсоавіахіму будинку по вулиці СловацькогоN14 і приміщення, зайнятого обласною автоінспекцією»
Минули серпень, вересень і жовтень а тов Таран все ще не виконав цієї постанови.


11 листопада 1967 року, «Вільна Україна»

Жнива на голубих плесах

На 316 гектарах розкинулись стави Стрийського рибгоспу. На честь ювілею Радянської держави його колектив зобов’язався дати трудящим 2800 центнерів товарної риби.
Тепер у рибоводів – жнива. Уже обловлено 174 гектари водного дзеркала, з яких взято 1600 центнерів коропа, що на 200 центнерів більше, ніж передбачалося.
Чималих успіхів досягли рибалки Соколівської дільниці. На ставах Сихова-Долішнього рибалка Степан Івасів з кожного гектара водного дзеркала зібрав по 12,8 центнера коропа, 10 центнерів – такий доробок рибалки Федора Бака.
Усі дільниці господарства успішно виконали передювілейні зобов’язання. Жнива на голубому плесі тривають.


12 листопада 1967 року, «Вільна Україна»

Не шинок при дорозі

У Львові є ціла низка закладів з поетичними назвами – «Веселка», «Чайка», «Верховина», «Берізка» і т.д. Ось «Чайка». Вдень це дієтична їдальня. Голі стіни, в кутку гора ящиків з портвейном, довгий ряд не дуже ретельно витертих столиків, один з яких встановлено навіть при вході. І дві величезні черги – до буфету й за стравами. Така буденна картина в кафе. Нічого, щоб нагадувало море, у «Чайці» не має. Хоча, можливо, хлопців, які принесли і розпили пляшку сорокаградусної й покачує, наче під час шторму. Сухих вин немає. І це, мабуть, особливо до вподоби любителям спиртного. Стоячи п’ють Що ж, обстановка в кафе диктує правила поведінки. Товариство переважно парубоцьке. Дівчатам тут нічого робити. Хазяї «Чайки» цураються кави, морозива.
Аналогічну картину довелось побачити і в інших кафе. У «Веселці» гучно грає оркестр. Щоб розмовляти з товаришем, треба кричати йому у вухо.
Я попросив подати фірмову страву. Мені запропонували звичайний шніцель і свинину.


9 листопада 1991 року, «За вільну Україна»

Заокеанський подарунок – «ЗВУ»

Від імені одного із сіднейських відділів Союзу Українок Австралії до редакції звернулася пані Тетяна Борець. Вона запропонувала передплатити за кошти української жіночої організації, яку вона репрезентує, часопис «За вільну Україну» читачам на сході України.
Отже всеукраїнську газету, яка видається у Львові, отримуватимуть завдяки австралійським українкам учні та вчителі єдиної у Донецьку української середньої школи.

15 листопада 1991 року, «За вільну Україну»

«Нехай між стінами цього дому перебувають ангели…»

Освячено Львівський обласний комісаріат

Певна річ, вперше в Україні. Звісно, за згодою та з ініціативи начальства, при підтримці колективу. Господар дому, військовий комісар області генерал-майор Іван Алташин, признався, що хоч і є хрещеним чоловіком, однак вважає себе атеїстом. Втім, тут же сам і засумнівався, чи є цей світогляд його твердим переконанням, а чи, радше, звичкою, зрештою – обов’язком, що його попередня заідеологізована система вимагала воістину свято виконувати.
Попри все це генералові дуже подобається сам обряд і помітним було його зворушення, як краплі свяченої води впали на величезний робочий стіл з пультом управління і телефонами, на гігантську карту Європи на стіні з даними про Збройні Сили НАТО, на портрет Михайла Горбачова…