Розмова за кавою: Віктор Морозов (1)

Віктор Морозов міцно асоціюється з образом батяра. Чоловіка, який закорінений у Львів, оскільки тут народився і провів все своє свідоме життя, блукаючи по Личакову, Клепарову та Професорській колонії. Такого собі харизматичного серцеїда – таким мали б бути правдиві львівські батяри. Однак все не так просто, і не так однозначно – Віктор справді харизматична людина, однак він не такий вже й закоренілий батяр. Хоча б тому, що народився зовсім не у Львові, а зараз і взагалі живе у далекій Канаді. Про те, як він прийшов до батярського образу, про те, як опинився за океаном і зайнявся перекладацькою роботою (а саме вона зараз є основним хлібом Морозова) Віктор правдиво і щиро розповів у програмі «Життя за півгодини».

Знимка visitlviv.livejournal.com

Вікторе, я знаю, що коли ви ще були дитиною, то батьки дуже хотіли, щоб ви стали фаховим музикантом, а це викликало опір, вас дратували нудні гами, сольфеджіо, акордеон, фортепіано… 
Так, справді, для того, щоб освоїти основу музичної грамоти спочатку треба було вивчити гами, виконувати різноманітні арпеджіо, це все дуже нудно й одноманітно, я такого не люблю, напевне тому, що за гороскопом я близнюк. Однак батьки не полишали надії, і тому мене віддали у музичну школу на фортепіано, де я рік чи півтора промучився. Врешті заявив, що я не люблю того інструменту, після чого вони мене віддали вчитись грі на баяні, де я так само ще деякий час промучився. Однак мені пощастило – якось батьки поїхали у тривале відрядження, мене залишили під опікою бабусі та дідуся, я скористався такою можливістю, підняв справжній бунт і покинув музичну школу взагалі. Тоді я зненавидів музику як таку і років 6 чи 7 не брав до рук жодного інструмента. Якби мені тоді хто сказав, що у дорослому житті я буду музикантом, то я б плюнув би йому у вічі.

І все ж таки Ви повернулись до музики. Що змусило перемогти оту нелюбов до неї?
Я жив у невеличкому містечку Кременець на півночі Тернопільщини. Тоді раз на рік до нас приїжджав гостювати мій троюрідний брат із своїми батьками. Він був старший за мене, відповідно для мене він був авторитетом. Отож він якось почав наспівувати популярні тоді мелодії Елвіса Преслі, мені це стало цікаво і він розповів, де я можу їх почути – на «Радіо Люксембург». Спочатку я їх просто слухав, але поступово втягнувся і мені захотілось відтворити ці мелодії. На горищі я знайшов стару гітару. Однак тоді я ще не знав, як її настроювати, тому розробив свій власний стрій з допомогою якого мажорний акорд можна було брати одним пальцем. Тоді у мене чудово виходили пісні з мажорними акордами. Я так захопився гітарою, що навіть організував у школі біг-біт-групу, ми знайшли одну пісню «Дика штучка», яка мала чотири мажорних акорди. Оскільки у школі планувався ленінський вечір, то я прийшов до директора школи з такою пропозицією – ми тут організували свій шкільний ансамбль, хочемо виступити. Директорка школи вирішила, що ми будемо співати «Ленін такой молодой!», тому радо пристала на мою пропозицію. Коли ж ми зі сцени почали грати «Дику штучку», то всі вчителі за голову схопились, у них почалась паніка. Натомість всі дівчата дивились на нас із захопленням, і ось тоді я зрозумів, що буду музикантом.

Вікторе, ви майже закінчили Львівський університет імені Івана Франка, де вчились на англійській філології, вам забракло якихось 2-3 місяців, коли ви потрапили в поде зору сексотів КДБ, або, як їх тоді ще називали, контори глибокого буріння і так і не змогли отримати диплом. Що стало причиною Вашого відрахування з університету?
В університеті я товаришував з Грицьком Чубаєм – батьком Тараса Чубая, Олегом Лишегою, Миколою Рябчуком і власне Грицьку прийшла ідея видати альманах «Скриня». При цьому, це не був політичний альманах, там ми розмістили модерні твори, які не вписувались в канон соціалістичного реалізму. Однак цей альманах знайшли в ході обшуку у когось із справжніх дисидентів. До того ж тоді із ансамблем «Арнікум» ми перемогли у Москві на конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» де виконали пісню «Чорна рілля ізорана». Коли повертались з Москви, то сподівались що нас, як лауреатів, будуть зустрічати квітами, натомість цю пісню потрактували, як націоналістичну, тож замість квітів, нас зустріли зовсім по іншому. Воно співпало, і цього виявилось достатньо, щоб нас виключили з університету.

Але врешті це вийшло на краще, адже замість того, щоб займатись перекладами, Ви мусіли піти в музику. Я знаю, що у Вас з колєгами замолоду був ще один цікавий звичай – збиратись та переодягатись у якісь незвичні костюми, Ви тоді носили навіть якийсь дивний капелюх…
Це було в колі художників до якого входили Юрко Кох, Влодко Кауфман. Юрко взагалі любив переодягнутись дівчиною. Була ще одна історія з Володею Усиком, коли він переїхав з Чернівців до Львова, ми з ним товаришували ще з «Арніки». Якось він запросив нас додому відсвяткувати Новий рік. Отож ми надягнули балетні пачки, і коли він відчинив двері, то ми станцювали «Танець маленьких лебедят»

Ви були учасником батярського гурту, всі знають ваші батярські пісні. А у житті поза сценою Ви такий же батяр?
Я є різний. Покладаюсь на свій гороскоп – для близнюків притаманна роздвоєність, розтроєність, розчетвереність, всього потроху. Батяр – це тільки образ, гра, я навіть не можу назвати себе правдивим батяром, оскільки не є львів’янином, адже я народився і виріс у Крем’янці на Тернопільщині. І поки не переїхав до Львова навіть не знав про існування такого явища.
А вже у Львові разом з Олегом Лишегою мешкав у гуртожитку на Погулянці. Власне там і познайомився з таким паном Юзем та його дружиною пані Зосею, навіть не знаю, ким він там працював – можливо, сторожем. Але саме пан Юзьо був правдивим батяром, від якого вперше почув численні батярські віци та пісні. Тоді мене захопила ця субкультура, однак мені було дивно, що її ніхто не поширює, не популяризує. Так у мене виникла думка її відтворити, і, думаю, ця справа мені вдалась.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5637/~rozmova-za-kavoyu-viktor-morozov

https://www.youtube.com/watch?v=6h1aqGVbba4

Мандрівка львівськими «Карпатами»

МАРЦИНЯК

Колійове щастя Знесіння

Круті яруги та западини Кайзервальду приваблюють таємничою напітемрявою і тривожним затишком. Важко уявити, що за якихось п’ятнадцять хвилин неспішної ходи можна знову опинитись серед гомінких вулиць верхнього Личакова, що збігають до моцних мурів Глинянської брами. Таємничість сих мість прадавня – адже саме тут майже поряд розташовано три поселення: періоду неоліту і бронзи, IV–II тисячоліття до нашої ери; IX–V сторіч до нашої ери і XIII–XVII століть нашої ери. На Знесінні виявлені древньослов’янські язичницькі капища на «Святовидному полі» (X–XI) і горі Баба (IX–XI і XIII століття). Тут досі духи неба і землі говорять до людей тихим шелестом листу, повівом вітругана, непокійним пташиним гамором. Але схоже, що сучасним львів’янам не чутно їхнього волання – розкошуючи серед чарівної природи, вони залишають по собі гори сміття. А Перун та Святовид – хлопці в літах і уже не мають сили покарати необачних…

Колія на Знесінню. Знимка yp.lviv.ua

Помилувавшись захопливим краєвидом з оглядового майданчика на зачароване Знесіння – оминаємо скансен і виходимо на порослу травою та бур’яном колію. Здається, нею уже літ сто ніхто не їздив, шпали прогнили і струхлявіли… Аж ні – хтось уклав залізобетонні. Вони стримлять з трави, наче білі слонові бивні серед безкрайньої африканської саванни. Хоч яка тут саванна – забута колія вивела нас на таку ж забуту і порослу пирієм станцію Личаків. Я згадав, що колись звідсіля курсував давній потяг Львів-Бережани. Пізніше, уже в совітські часи колію обмежили до недалеких Винників, а десь у сімдесяті втяли майже до основи. І кому вона заважала? Нині цій залізниці ціни б не було – адже вона пролягала через чи не наймальовничіші місця Галичини. Її залишки дістались в спадок навколишнім підприємствам.

Хоча є серед львів’ян романтики, що серед запустіння та румовищ вбачають обнадійливі паростки чудового майбутнього. Дехто стверджує, що ця забута колія може стати особливою атракцією для львів’ян і туристів. Варто пустити цим колійовим керунком туристичний потяг Підзамче – станція Личаків. Пасажирів везтимуть у відкритих літніх вагонах залізницею, що петляє в межах парку «Знесіння». Свого часу я пройшов увесь цей маршрут пішо і можу стверджувати – краса цих місць цілком заслуговує такого проекту. Але знаючи наших чиновників, маю великий сумнів щодо його реалізації.

Знимка vira-tesak.livejournal.com

Чатова скеля з чортячою долею

Та годі про «науку і техніку» – вирушаємо стежкою, що тягнеться акурат посеред колії, тим паче, що в далечі уже з’явилась темна пляма Винниківського лісу. Давня колія виведе нас якраз до його кресів.

Навіть мандрівка забутою колією може подарувати незабутні враження. Ось бабуся пасе п’ятьох кізоньок, зовсім неподалік просто на рейках розклали свою нехитру закуску троє «втомлених сонцем» місцевих робітників. Пляшка оковитої уже була майже порожньою, тож розмова, підслухана краєм вуха, набирала відвертих, місцями зухвалих обертонів.

– Слухай туво, Міську, маю тобі щось сказати, – харчав чолов’яга із золотим зубом, – не гнівайсі, але в тебе жінка некрасіва...

– Та шо ти, некрасіва, некрасіва. А що, твоя Славка красіва? – Озвався Місько і поклав важку руку а шию золотозубому. Схоже, чоловіки на весь день мали тему для розмови. Але чекати на висліди цієї суворої комісії з конкурсу краси пані Славки, ми не стали. Нас вабила тінь уже недалекого Винниківського лісу.

Чатові (Чортові) скелі

Першою ознакою його є не власне лісові хащі, а стійке неперервне гудіння якогось механізму. Так працює львівський дріжджзавод, що нині називається «Ензим». Він розташувався по той бік гостинця у видолинку, а у нас на стежці з’явилась невеличка станційка із цистерною, з якої щось зливалось у заводські резервуари. Ядучий запах вдарив у лице, аж очі засльозилися. Було від чого – у цистерні знаходилась аміачна вода… Запах такий, як від сотні солдатських онуч, що не знімались протягом двотижневого походу слідами партизанського рейду Ковпака.

Швидше у ліс! Добре, що він зовсім поруч – за якихось кількадесят метрів. Аж ось і рятівна прохолода грабової діброви. Сонячні зайчики розбіглись моріжком і бавляться в хованки, десь у піднебессі закувала зозуля і лиш далеко внизу чутно гамір автівок. Лісова дорога розбита вантажівками, сліди провадять до вершини пагорба, де відбувалась вирубка, стято кілька старезних буків. Тепер тут гуляє вітер, який завалив три дерева. Врешті дорога перетворюється у рівненький насип, що поступово поглинається лісом. Очевидно, саме тут колись проходила колія до Винників і далі на Бережани. Я заздрю подорожнім, що могли не виходячи з вагонів торкатись листя дерев та обсервувати навколишні лісові хащі – чи не час вийти і назбирати лисичок?

Ще один підйом і заповітний поворот – крім маркування слід орієнтуватись й на природній дороговказ, неподалік стоїть бук, стовбур якого спотворений велетенським круглим наростом, який добре видно серед сіро-голубих дерев. Раптом з’явились сосни, а за ними – скелі… Це справжнє чудо – серед лісу, зарослого травою і ожиною, раптово виринають плечисті скелі. Вони нагадують родину велетнів, що заблукали у лісі і присіли перепочити на вершині гори. І з якогось дива уже не підвелися.

Ензим. Зниимка lvivnews.info

Скелі ці (між іншим 414 метрів над рівнем моря) львів’яни називають Чортовими. Бо є легенда, мовляв якийсь чортяка-культурист хотів знищити собор Святого Юра, вхопив величезну каменюку і полетів, щоб скинути її на святиню. Аж раптом озвався церковний дзвін, нечистий настрашився, впав на гору і його привалило камінням у саме пекло. Проте правдива назва гори – Чатова, бо місцеві посполиті чатували на ній, пильнуючи підходу татарви.

Мешканці сусідніх Лисинич вважають, що скеля береже їх село від граду та буревію. А ще є прикмета – як тільки хмари закриють верхівку дерев, – це до тривалої негоди. «Закурив чорт файку», – так кажуть на захмарений вид цих гір.

Нині Чатову скелю обсіли десятки скелелазів, що проходять вишкіл на її подзьобаному часом і людьми тілі. Шкода, що вони понаписували фарбою назви альпіністських маршрутів. Цій скелі тисячу літ і не гоже таку поважного віку пані, «прикрашати» написами.

Десь тут відносно недавно проводили археологічні розкопки, і було знайдено найдавніший мисливський табір-поселення на теренах сучасного Львова. А ще археологи знайшли залишки речей часів короля Данила. На жаль, я не побачив ні мисливської стоянки прадавніх людей, ні місця, де могли чатувати королівські вої, зате було достатньо слідів матеріальної «культури» сучасних львів’ян: порожніх пляшок, одноразового посуду, якихось пакетів, залишків їжі…

Щоб сховатись від людського гамору, треба стежиною зійти трохи нижче. Тут є ще один оглядовий майданчик. Дерева розступаються і ви виходите на краєчок скельного урвища. Перед очима відкривається дивовижна панорама на Лисиничі і навколишні села, церкви, переліски, темні діброви та лани, левади, на багатющу нашу землю, яку ми чомусь вважаємо бідною. Вона не винна, що ми собі з нею ради не даємо.

Та геть сумне й невеселе з голови і серця – мандрівка львівськими «Карпатами» є справжньою насолодою для того, хто любить природу й історію свого міста. І хоч ноги гудуть, та тепер розумієш – львів’яни є правдивими горянами. Місцями, навіть, гуцулами. І спробуйте довести, що це не так!

http://zik.ua/ua/analytics/2015/04/10/mandrivka_lvivskymy_karpatamy_580298

Львівська магістраль тестує туристичні залізничні маршрути

На Львівській залізниці цими днями тестували туристичні залізничні маршрути, а для цього запросили 30 експертів з різних країн світу. Для них протягом цих вихідних були проведені екскурсійні поїздки в межах акції «З музею в музей» станціями Львів-Жовква, Львів-Підзамче-Личаків, Львів-Клепарів-Рясне-Ясинецький кар’єр. Також вони відвідали музейний комплекс вузькоколійної техніки «Золота лісова залізниця» у с. Коростові Сколівського району та геологічну експозицію зі взірцями залізничної техніки в інформаційно-освітньому центрі парку «Знесіння» -- розповіли мені у прес-службі Львівської залізниці. 

Знимка uk.wikipedia.org

Науковці, митці, фотолюбителі та залізничники з Німеччини, Франції, Великобританії, Австрії, Болгарії, Чехії та України після відвідин Галичини планують видати фотоальбом-дослідження «Ексклюзивні подорожі залізницями України», матеріал для якого збиратимуть у залізничних турах. 

Львівська залізниця уже не вперше запрошує зацікавлених людей до реалізації подібних проектів. Зокрема, наслідком такої співпраці вже стали кілька фотоальбомів про старовинні залізничні перлини, зокрема і українські, які вийшли друком у видавництвах Німеччини та Австрії.

Уздовж старого шляху до Глинян (+ відео)

Кажуть, що колись то був гомінкий шлях зі Львова до славного міста Глиняни, а  згодом до центру українських земель. Принаймні в цьому запевнив відомий львовознавець Петро Радковець. Власне, я зацікавився, чому вулиця Глинянський тракт називається саме трактом. Це саме питання поставив іншому львовознавцю Ігореві Мельнику. У «Вікіпедії» йдеться про те, що слово «тракт» походить від німецького «Trakt» і означало «поліпшена ґрунтова дорога, велика наїжджена дорога, шлях. З'єднує важливі населені пункти; має станції, трактири — (готель з рестораном, харчевні) і верстові стовпи. Уздовж тракту з'являлися впорядковані забудови, поселення і житла, що давало поштовх до розвитку міст. По тракту йшли регулярні перевезення пасажирів, вантажів і пошти (поштові Тракти з поштовими станціями). З 19-го століття тракти з твердим покриттям називалися шосе».

Отож мовиться про давню дорогу, але в такому разі, чому у Львові немає, наприклад, Городоцького, Стрийського чи Янівського тракту?

Втім обидва знавці нашого міста стверджують, що йдеться про стару дорогу, яка з часом втратила значення, натомість її замінив шлях через Винники, Куровичі та Золочів. Славне колись місто Глиняни занепало, натомість Винники та Золочів розвинулися, і навіть у туристичній галузі вони є набагато цікавішими. Глинянський тракт залишився трактом, так і не ставши повноцінним шосе, вздовж якого кипить життя. Втім цього разу ми не мандруватимемо до Глинян, а обмежимось вулицею Глинянський тракт, що є в межах пішохідної доступності, особливо, якщо маєте доволі часу та бажання спостерігати за стилем життя львів’ян.

Подорож почнемо, піднявшись на Личаківський пагорб, де з одного боку над містом здіймається костел Матері Божої Остробрамської – його дзвіниця є однією з найвищих у Львові, з іншого боку – Личаківський парк. Саме тут є перше роздоріжжя, направо від Личаківської починається вулиця Пасічна, де, проминувши Личаківський парк, ви натрапляєте на пагорб Слави – російський та радянський військовий меморіал. Минулого року львівські журналісти помітили напис на одній з могильних плит, який свідчить, що там поховано майора Путіна. Відтоді це поховання особливо популярне серед львів’ян, адже так приємно покласти букетик на могилку Путіна. Якщо польські туристи вважають за обов’язок відвідати військові поховання поляків на Личаківському цвинтарі, то з Росії не те що натовпів, а навіть поодиноких туристів на пагорбі Слави не доводилося зустрічати. Втім таке сусідство великого храму, парку, монастиря та військового цвинтаря надає цій дільниці Львова певної неспішності та спокою.

Але вже за кілька десятків метрів -- наступне перехрестя – Личаківської та вулиці Тракт Глинянський. Колись неподалік цього перехрестя була автобусна станція, звідки вирушали автобуси в золочівському напрямку. Тепер її функцію виконує узбіччя Личаківської. Можна висловлювати різні версії, чому так і не вдалося відродити автобусну станцію, зокрема і те, що це малоприбутковий бізнес. Але я висловлю значно простішу – насправді пасажир приміського автобуса доволі невибагливий до комфорту і автостанцію сприймає як зайвого посередника між ним і справжнім господарем автобуса – шофером. Куди простіше дати водію просто в руки десятку чи дві, сказавши «до Курович», «до Золочева», а всілякі зали очікування таки зайві.

Тож маємо доволі метушливу дільницю Львова, де всі поспішають пересісти з міської маршрутки на приміський автобус. Невеличкі генделики з доволі стандартними наборами товарів – водою, печивом, кількома сортами цукерок, кафе з дерев’яними столами і бочковим пивом та квасом (навіть у зимову пору). Навколо здебільшого одноповерхова забудова, тому все це більше нагадує атмосферу середнього райцентру.

Втім звертаємо наліво, на вулицю Глинянський тракт, проминувши генделик з доволі незвичною назвою «Кажан». Як не дивно, але в ньому торгують спортивним взуттям. Напевне, це актуально, адже зовсім недалеко Чортові скелі, отож, якщо ви туди вирушили і раптом з’ясували, що не маєте відповідного взуття, тут можна виправити цю помилку.

Глинянський тракт -- це таки садибна забудова, однак коли ним мандруєш, то складається враження, що дорога і навколишні будинки між собою ніяким чином не пов’язані. Попри те, що дорога таки втратила колишнє значення, тут таки інтенсивний рух вантажівок, особливо на дільниці до розвилки з вулицею Богданівською. Пішоходів тут небагато, принаймні про це свідчать вузькі та не дуже впорядковані тротуари. Зрештою, кому хочеться дихати вихлопними газами КамАЗів та КрАЗів, які невпинно мчать трасою. Слово «тракт» одразу асоціюється з придорожніми готелями чи бодай невеликими генделиками, але їх тут немає. Але для місцевих мешканців це – не проблема. Глинянський тракт – це їхній дім, фортеця, а на роботу, закупи вони їздять у Львів.

Глинянський тракт таки втратив магістральне значення, зрештою, як і залізниця Підзамче – Личаків – Підгайці. Дільниця цієї залізниці проходить неподалік вулиці й навіть в одному місці перетинає її. Все по-серйозному: залізничний переїзд, дорожній знак зі зображенням паровоза, але потяги тут ходять раз на добу, та й то вночі – возять сировину на дріжджовий завод. Зараз ентузіасти хочуть відновити цей напрямок як туристичний, нещодавно навіть купили спеціальний залізничний ровер. Залишилося зовсім небагато – знайти туристів, які хочуть податися в таку екзотичну мандрівку Знесінням та Кривчицями.

До 135-річчя кінного трамваю львів’янам пропонують мандрівку у минуле

«Шляхами львівських трамваїв» - тематичну екскурсію із такою назвою організовують 30 листопада ЛКП «Львівелектротранс» і ГО «Львів'яни за електротранспорт».

Історичні трамваї у депо на вулиці Городоцькій. Фото прес-служби ЛМР

У програму екскурсії входитиме поїздка на історичному трамвайному вагоні «CKD-Tatra T4SU» № 869 за маршрутом лінії кінного трамваю від Головного залізничного вокзалу вулицями Чернівецькою та Городоцькою до площі Ярослава Осьмомисла, далі трамвай їхатиме вулицями Підвальною, Винниченка та Личаківською на кінцеву «вулиця Пасічна». У зворотному напрямку трамвай проїде маршрутом найстаршого діючого трамвайного маршруту Львова «Личаків - Головний залізничний вокзал», який було відкрито 120 років тому - 30 листопада 1894 року – про це розповіли у прес-службі ЛМР.

Під час поїздки гіди-екскурсоводи із числа членів ГО «Львів'яни за електротранспорт» розкажуть про історію кінного трамваю, будівництво трамвайної лінії «Личаків - Залізничний вокзал» та про зародження у Львові тролейбусного руху (нагадуємо, що у свій перший рейс із пасажирами львівський тролейбус відправився 27 листопада 1952 року). Після поїздки учасники екскурсії відвідають трамвайне депо, де оглянуть трамваї-раритети «Sanok SN-1» №093 (1909 рік випуску - найстарший діючий трамвай Львова), «Gotha T59E» №002 (1960 року випуску - єдиний трамвай цієї моделі в Україні, відновлення якого було почато активістами ГО «Львів'яни за електротранспорт»), «CKD-Tatra KT4SU» №1001 (найперший трамвай-прототип цієї моделі), а також вишку контактної мережі №020, побудовану на базі візка та рами найпершого львівського електричного трамваю «Siemmens@Galske».

Також учасники екскурсії зможуть проїхати із трамвайного депо №1 до Залізничного вокзалу на трамваї «Gotha T59E» №002.

Збір учасників екскурсії - із 10.30 год. до 11.00 год. на кінцевій зупинці трамваїв №1, 6, 9, 10 «Головний вокзал». Трамвай для посадки екскурсантів прибуде об 11.00 год.

ПІД ЧАС ЕКСКУРСІЇ БУДЕ ПРОВОДИТИСЯ ЗБІР КОШТІВ НА ВІДНОВЛЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ТРАМВАЙНИХ ВАГОНІВ ТА ОБЛАШТУВАННЯ МУЗЕЮ ЕЛЕКТРОТРАНСПОРТУ.

Парк на Личаківських пагорбах

Багато львівських парків посадили ще австрійці – тоді міська влада дбала про затишок городян. Зауважимо, що тоді ще не було проблеми загазованості міських вулиць, зрештою, головним транспортом тоді були кінні екіпажі. Автомобілі й трамваї тільки входили у моду та вжиток, не створюючи городянам дискомфорту. Саме в ті часи сягає історія не лише Парку імені Івана Франка, про який ішлося в одному з попередніх постів (див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_4.html), а й Личаківського, що розкинувся на східній околиці міста. Щоправда, він трохи молодший – його 1894 року спроектував Арнольд Рерінг. Зауважу, що він так само створив проекти сучасного проспекту Шевченка та найпопулярнішого у Львові Стрийського парку.

Клумба у Личаківському парку

Ще одна характерна особливість львівських парків – їхній горбистий рельєф. Личаківський парк розташований на схилі Личаківського пагорба з численними ярами. І хоча садівник їх засипав, однак сліди можна і зараз помітити, гуляючи парком. Він охоплює більшу площу, ніж Парк імені Івана Франка – 12 гектарів. Тут багато сосен, що дарують неповторний аромат хвої. Однак ця місцина, хоч і вабить краєвидом, на жаль, не така чепурна, як та, що неподалік Франкового вишу. Подекуди тут можна побачити поламані лавки, а біля них розсипане дрібне сміття – одноразові стаканчики, папір. А ще тут немає, або майже немає парочок, які пристрасно цілуються на лавочках. Втім це можна пояснити, напевне, тим, що неподалік -- студентські гуртожитки університету, де юнь і віддається втіхам кохання. Якщо у Парку ім. І. Франка великий і добротний дитячий майданчик, який побудували спонсори, що нагадують про себе рекламою, тут він значно скромніший, явно за кошти міського бюджету, однак цілком справний, щоправда, дітей тут так само помітно менше.

Дитячий майданчик

Саме у цьому парку знаходиться пам’ятник національному героєві Польщі Войцеху Бартошу Гловацькому. Цю величну постать у камені спроектував архітектор Вінцентій Кузневич. Зазвичай пам’ятники постають на центральних площах, до них сходяться одразу кілька вулиць, натомість пам’ятник Гловацькому ніби ховається серед зелені Личаківського парку, звідки дивиться на вулицю Личаківську. Тож якщо їхати трамваєм вгору по цій вулиці, його можна і не помітити.

В інтернеті пишуть, що з парку відкривається чудовий краєвид на Львів. Можу посперечатись. Хіба що зимою, якщо вдасться знайти місцину, яку не замело снігом. Зрештою, ви сюди приходите дихати свіжим повітрям, а от щоб подивитись на Львів у незвичному ракурсі, треба вийти з парку та зупинитися на протилежному боці вулиці Личаківської, біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці (колишнього костелу Матері Божої Остробрамської). Особливо, коли вам вдасться піднятись на 60-метрову дзвіницю-кампанілу собору. Власне, підйом не складний, можливо, навіть простіший, аніж на вежу ратуші, але для цього треба отримати дозвіл настоятеля храму. Втім краєвид, який вам звідти відкриється, того вартий.

Вулиця Цетнерівка

Як і всі парки, Личаківський є надзвичайно спокійним, дуже важко повірити, що саме тут 9 травня 2011 року відбулась одна з найвідоміших сутичок між прихильниками та противниками відзначення цього свята у Львові. Поблизу парку -- військовий меморіал «Пагорб Слави». Зауважимо, що російський військовий меморіал тут  засновано одразу після Першої світової війни, однак від старого меморіалу там залишився один монумент, натомість решта – це поховання радянських вояків, що загинули в боях за Львів 1944 року, а також бійців НКВД, які загинули 1945 року в сутичках із загонами УПА.

Сьадіон "СКІФ"

Якщо пройти цей парк згори до партерної частини, то потрапляєш до задвірків стадіону «Скіф», який належить Львівському університету фізичної культури. Це найстаріший стадіон у місті. Його спорудили ще 1897 року. Звісно, з того часу неодноразово перебудовували, востаннє капітально реконструювали до Євро-2012, тож від історичного стадіону, де виступала львівська «Лехія», майже нічого не залишилось. Повз стадіон пролягла невелика та затишна вулиця Цетнерівка, яка сполучає Личаківський парк із однойменним цвинтарем.

Розворотне кільце трамваїв у Личаківському парку

Втім цікавою є і верхня околиця парку – навпроти парку, на вулиці Пасічній знаходиться дільниця Ялівець. Там зберігся автентичний дерев’яний будиночок, який у Львові, мабуть, уже немає.

«Тільки ві Львові», що зникає

Нещодавно погортав рекламний збірник, який нещодавно випустила в світ Львівська міська рада. Втім йдеться не так про саме видання, в якому місцева влада рекламує іноземцям львівські конференц-зали, як про карту міста, яку додали до книжки.  Його упорядники розмістили на карті історичні назви дільниць і таки ляпонулись, адже дільницю на перехресті Наукової-Стрийської назвали Богданівкою. Насправді ця місцина називається Боднарівкою, про що, зокрема, свідчить і назва тамтешнього парку. А сама Богданівка – це район сучасних вулиць Окружної та Любінської. Про це нагадують назви тутешнього ЛКП – «Богданівка», а також одного з магазинів. Але зрозуміти упорядників можна – в побуті цей топонім уже майже не вживають. Можливо, тому, що у повоєнні роки тут кардинально змінився склад населення, та й від колишніх сіл мало що залишилось, хіба що дільниця особняків у старій частині Богданівки. Зараз уже рідко називають місцевість навколо вулиці Степана Бандери Новим Світом – цю назву успадкувала невеличка вулиця неподалік «Львівської політехніки». Вуличка, яку знають в основному її мешканці та яка вже не є важливим орієнтиром для більшості львів’ян, як та ж таки Політехніка, пам’ятник Бандері чи костел Ельжбети або, по-новому, Єлизавети.

Власне у цих старих назвах львівських дільниць, як і в багатьох назвах вулиць, зберігся суто львівський шарм та історія, те, що ми називаємо «тільки ві Львові». Цих назв немає в жодному іншому місті, тож вони творять неповторний образ Львова та його культуру. Ту культуру творили і численні ватаги батярів, які шпацерували Клепаровом чи Личаковом та жили на суто львівських рогачках. Також, сподіваюсь, не буде втрачено неповторний колорит львівських фраз про Кульпарків та його потенційних мешканців…

А тим часом туристам таки показують цілком глянцевий Львів, як, наприклад, у Кривій Липі – чудесному провулку з суто львівською назвою і добрим десятком кав’ярень. Але це вже, як казав один мій знайомий, гламурна Крива Липа.

Чи потрібно зберігати старі львівські топоніми і як вони впливають на міське середовище, ми запитали також відомих львів’ян. І ось що вони розповіли.

Михайло Мишкало:

-- У Львові забагато міфів і казок. І я погоджуюсь з вами, що вони зникають безслідно, особливо зараз, коли створюють туристичний диснейленд.

  

Юрій Винничук:

-- Я вважаю, що треба залишити старі назви там, де це можливо. В жодному разі не можна рухати такі назви, як Під Дубом. Водночас за совєтів чимало назв вулиць неправильно переклали з польської. Так з'явилася вулиця Городнича. Польською вона називалася Оґрудніча. Але оґруд – це сад. Відтак мала б називатися Садова. А неподалік вулиця Перекопська, на якій я жив. Це теж совєтський покруч, який до Перекопу не мав жодного стосунку. Більшість давніх міст мають центральну площу, присвячену Богородиці. І в нас така була, і називалася Марійська. За совєтів її перейменували на Міцкевича. Треба це виправити, бо вулиця Міцкевича і так є. Також треба відновити назви вулиць на честь різних християнських орденів: Єзуїтська, Францисканська і т. д. Деколи повальна українізація вулиць просто перешкоджає сприймати це місто давнім. Досі, наприклад, багато львів’ян називають проспект Шевченка Академічною. З такою назвою її оспівали поети і музиканти. Вулиця Шевченка є. Навіщо ще й проспект? До речі, академіками за Польщі називали студентів.