Парки Львова: романтика і запустіння

Уже через кілька днів, а може, тижнів на алеях Парку ім. І. Франка шурхотітиме зів’яле листя, нагадуючи тим, хто захоплюється неповторним словом Поета, його однойменну ліричну драму. Неповторна синь погідного осіннього неба навіюватиме романтичний настрій. Він панує тут у будь-яку пору року, але найтонше відчувається восени, коли над золотим мерехтінням парку небуденно й урочисто постає застиглий у камені найвидатніший галичанин. Львів таки тісно пов’язаний з цією постаттю, але, мабуть, немає іншої дільниці, де було б стільки об’єктів імені Івана Франка. Львівський національний університет імені Івана Франка, навпроти якого -- величний пам’ятник Каменяреві. На мистецькій якості монумента, який постав 1964 року завдяки львівським скульпторам Дмитру Крвавичу, Емануїлу Миську, Ярославу Чайці, не акцентуємо, адже на колір і смак товариш не всяк. Тим паче, що з часом мистецькі уподобання таки суттєво міняються. Головне – монумент став одним із символів революційного Львова на зламі 80-90-х років минулого століття. Третій об’єкт імені Франка, про який ми, власне, розповідаємо – найменший і найстаріший у Львові Парк імені Івана Франка. Втім, якщо піднімемось по головній алеї парку та звернемо наліво, вийдемо до будинку на вулиці Соломії Крушельницької, 25, де меморіальна таблиця сповіщає, що тут жив Іван Франко. І одразу за цим будинком починається невеличка вулиця Каменярів, яка більше нагадує провулок. Її назва пов’язана з головним символом творчості поета.

Отож на невеличкій площі -- одразу 5 об’єктів імені Івана Франка. Незважаючи на це, чимало львів’ян вперто називають парк старою назвою, яка походить ще з польських часів – парк Косцюшка. Саме так – Косцюшка, хоча вулиця, яку назвали на честь видатного поляка, знаходиться на певній відстані від парку.

Однак зручне розташування парку, сусідство з університетом таки даються взнаки – це улюблене місце прогулянок студентів – парочок та невеликих груп, мам із малюками, для яких на території парку облаштували гарний дитячий майданчик, а також пенсіонерів. Попри те, що це найменший у Львові парк – площею трохи більше 10 гектарів, тут багато різноманітних об’єктів. А ще він розташований фактично у середмісті, тож завжди велелюдний і водночас спокійний та затишний. Кожна закохана парочка тут знаходить свою лавочку, не заважаючи ані пенсіонерам, які найбільше полюбляють територію поблизу вулиці Крушельницької, де зазвичай «забивають козла», ані дітям, які з мамами гуляють на просторому дитячому майданчику навпроти управління Львівської залізниці. Напевне, річ у доброму плануванні парку, яке здійснив ще міський садівник Бауер. До речі, парк не одразу став загальнодоступним. Спочатку це була власність родини Шольф-Вольфовичів. У їхній власності була також кам’яниця на площі Ринок, 23 – наріжний будинок на перехресті з площею Катедральною. Власне, тоді це був сад, який пізніше перейшов Антоніо Масарі, венеційському консулу, якому належала й кам’яниця на Ринку – за 14-м номером, основною прикметою якої є венеційський герб – лев на фасаді. Отож венецієць зробив цей сад доступним для відвідувань, впорядкувавши його та перепланувавши в італійському стилі. Втім із 1614 року протягом понад півтора століття парк належав ордену Єзуїтів, тому отримав назву Єзуїтського саду, згодом Поєзуїтського. І вже за польських часів його знову перейменували, цього разу на честь Тадеуша Костюшка.

Ще одна важлива подія в історії цього парку – 1964 року в його партерній частині постав пам’ятник Іванові Франку. Саме тут 13 червня 1988 року після заборони проводити установчі збори Товариства української мови відбувся перший у Львові мітинг протесту. Отже у цьому місці панує не лише романтика кохання, а й справжнє революційне піднесення. А цього року парк отримав ще й «дипломатичний» статус – у його центрі, в будівлі колишнього ресторану, почало працювати почесне консульство Болгарії.

Однак, якщо піднятись парком догори та перейти вулицю Листопадового чину, то натрапляєш на огорожу, за якою ще один невеликий парк – Святоюрський, або митрополичі сади.  Історією та плануванням він не поступається Парку ім. І. Франка – парк є логічним продовженням комплексу собору Святого Юра. Його облаштували, коли добудовували собор, а вже 1772 року огородили кам’яним парканом. Його територію планував Бернард Меретин – творець собору Юра, тож він є аналогом ватиканського Бельведеру з численними терасами, з яких чудово видно центр міста і Високий Замок. Втім, попри всі ці принади, митрополичі сади досі залишаються закритою територією, яка належить церкві, але річ навіть не в тім – після впорядкованого Парку імені Івана Франка він вражає запустінням, і те, що його закрили, може, і до кращого, адже люди не бачать цього. Додатковою проблемою є й те, що тут знаходяться телевежі, які в радянські часи застосовували, щоб «глушити» західні радіостанції. На жаль, приказка «І сам не гам, і другому не дам» тут найдоречніша.