четвер, 12 березня 2015 р.

«Атляс» альтернативної історії Галичини

Історію можна вивчати по-різному, найпростіший спосіб – зі шкільного підручника та на уроках. Погодинно розписані теми, офіційно затверджені історичні діячі та їх короткі біографії, в кінці підручника обов’язкова хронологічна таблиця подій, щодо яких уже немає сумнівів. Одна із них – 1256 рік – дата заснування Львова. Щоправда, нині українські історики мають серйозні сумніви щодо цієї дати, але ці сумніви ще не скоро потраплять у підручник. Там взагалі не повинно бути сумнівних чи недоведених версій. Втім, ми не про це говоримо. Можна читати спеціалізовану, а також науково-популярну літературу. Якщо пощастить із автором, то це вельми захопливе заняття, яке можна порівняти хіба що з читанням детектива. Зрештою, так і є – позитивні історичні діячі, негативні, війни, інтриги у боротьбі за трон, отруєння, аби зробити цей трон вакантним і самому його посісти, а там, як кажуть, переможців не судять. Можна піти в музей, тим паче, що у Львові їх вистачає. Навіть у самій серцевині міста – на площі Ринок. Історичний музей тут має одразу дві адреси: зі східного та західного боків ринкового майдану. Можна обмежитись підписами до експонатів – вони доволі інформативні, а можна і замовити екскурсовода. Це також традиційний шлях, який трохи нагадує підручник, однак більше наочності та мінімум тексту. 

Але можна піти альтернативним шляхом, і якщо ми вже опинились на площі Ринок, то вивчати історію підемо в… кав’ярню. Я не помилився, саме в кав’ярню «Атляс», що на площі Ринок, 45. Бо це найліпше місце у Львові, де можна вивчити історію дольвівського періоду. Причому в особах. Власне «Атляс» як кав’ярня є історією міста, яка охоплює одразу кілька періодів, починаючи від 1871 року, а це було становлення Австро-Угорської імперії, яка утворилася 1867 року, короткий період ЗУНРу, що минув майже, як мить, міжвоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації й невеличкий відтинок за других совітів. Влади і держави мінялись, а «Атляс» залишався незмінною власністю Едзя Тарлевського – постаті неординарної, про що варто поговорити окремо. Один із найліпших рестораторів Польщі не міг уявити, що може прийти влада, яка ліквідує приватну власність, забравши її у тих, хто чесно сплачував податки та створював робочі місця. Своє життя успішний львівський ресторатор закінчив робітником у далекій Австралії.

Згодом, уже за совітів, славетна львівська кнайпа, на стінах якої малював Олекса Новаківський та писав вірші Тадеуш Бой-Желенський, творили український та польський художник Фелікс Вигживальський, польський графік Казимир Сіхульський, де ще встиг погуляти червоний граф Олексій Толстой, стала звичайним совіцьким магазином, аж поки вже у наш час не відродилась як добра ресторація, де пам’ятають історію закладу.

«Реставратори тут все збадали, на жаль, жодних малюнків на стінах не залишилось», -- розповів львівський художник Влодко Костирко. Власне він разом із Геником Равським та Василем Змієвцем працював над оформленням ресторації. Проблема була в тому, що майже не вдалося зберегти старі фотографії «Атлясу». Є фотографії лише двох залів, тож особливі надії покладали на реставраторів, які мали знайти якісь історичні деталі для відтворення колишнього інтер’єру. Збереглися лише окремі деталі, отож їх і спробували відтворити художники. Також були описи інтер’єру, білого, зеленого, сірого, бочкового залів та княжої кухні.

Влодко Костирко розповідає, що як художник дотримується концепції місць памяті французького історика П’єра Нора та мистецької концепції специфіки простору. Центр Львова, власне, переповнений такими місцями пам’яті, що і стало основою творчості Влодка Костирка. І хоча «Атляс» -- це вже історія останньої чверті ХІХ – першої половини ХХ століття, тут він із колегами перекидає місток у Середньовіччя – період, коли Львова ще не було. «Тут ми відобразили період до Волинської окупації Галичини», -- так він пояснив підбір портретів для Лицарської зали «Атлясу». Тут є портрети Василька, Володара, Рюрика, Володимирка, Осмомисла, Коломана, Ростислава, Андрія І, герцога Андрія ІІ, галицьких князів та королів з «виклятого періоду», яких в офіційній історії називають зрадниками. «Всі вони не вважали себе русичами», -- каже художник. Ідея заснувати Львів виникла тому, що в Галичині не було жодного міста, яке було б лояльним до Данила Галицького. Його не раз виганяли з самого Галича. Один із лицарів, аби його образити і викликати на двобій, навіть хлюпнув йому в обличчя келих вина. Данило лише витерся і вдав, що нічого не сталося. 

Історик Денис Зубрицький писав, згадуючи битву під Ярославом, що разом із Данилом на цю битву йшли волиняни, половці та князь Мазовецький, натомість на боці галичан билися угорці та краків’яни. При цьому Данило Галицький не був хоробрим, адже не раз утікав з поля битви. То були золоті часи Галичини, тоді на вагу золота була сіль, якої Галичина мала вдосталь, Дністер давав альтернативний шлях до Чорного моря, та й до Балтики галичани ходили власним шляхом.

Мабуть, найбільшою проблемою було написати власне портрети, адже не збереглося ані достовірних портретів, ані навіть докладних описів зовнішності більшості князів та магнатів. За зразки брали портрети європейських монархів того періоду. Власне, в Європі, коли йдеться про Середньовіччя, роблять так само, адже зображень тамтешніх монархів, а родовитих шляхтичів і поготів немає. 

Втім є ще один момент – в історичному музеї княжих портретів того періоду немає взагалі. Насправді в «Атлясі» маємо своєрідний атлас (путівник, карту) альтернативної історії Галичини. Отож ви ще вагаєтесь, куди піти?