субота, 30 серпня 2014 р.

25 – 31 серпня в хронописі Львова та Галичини

Історія останнього тижня

* Львівський офіс «Крим SOS» отримав статус виконавчого партнера Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

 

* Тим часом колишні повертаються на посади – цього тижня на підставі рішення Дрогобицького міськрайонного суду міським головою Дрогобича став Олексій Радзієвський – тонкий знавець і шанувальник творчості Бруно Шульца, колишній перший секретар Дрогобицького міськкому КПУ (за радянської влади!), екс-голова Львівської обласної організації Партії регіонів – випадок для Львівщини унікальний.


* 25 серпня до місця постійної дислокації повернулись два десятки бійців 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Історія зовсім недавня

* 29 серпня 1992 року відбулося перепоховання мощів патріарха Йосипа Сліпого у храмі Святого Юра у Львові.

Історія не така давня

* 29 серпня 1965 року у Львові відбулися збори  євангельських християн-баптистів, у яких взяли участь майже 400 представників із різних регіонів СРСР.

* 25 серпня 1963 року народився новітній Герой України Юрій Вербицький – сейсмолог, науковець. Втім в історію він увійшов як активіст Майдану – 21 січня 2014 року його та Ігоря Луценка викрали. Після жорстоких катувань Юрій помер.

* 28 серпня 1957 року народився найвідоміший гравець львівських «Карпат» Степан Юрчишин. Він став рекордсменом першої ліги СРСР за кількістю голів у одному сезоні – 42, який встановив 1979 року. Також провів 4 гри за збірну СРСР та забив один гол.

* 27 серпня 1941 року в містечку Куликів Жовківського району народився український актор театру і кіно Богдан Сильвестрович Ступка.

Історія міжвоєнна

* 31 серпня 1939 року Верховна Рада СРСР ратифікувала радянсько-німецький пакт про ненапад. Вже 1 вересня німецькі літаки бомбардували Львів.

* 26 серпня 1939 року один німецький загін «заблукав» у Польщі, зробивши перші постріли ІІ Світової війни.

* 30 серпня 1920 року — у Празі утворено Українську військову організацію на чолі з Євгеном Коновальцем.

* У ніч на 31 серпня 1919 року об'єднані сили УГА  та Дієвої Армії УНР визволили Київ від більшовиків.

Історія бабці Австрії (1772 рік –  жовтень 1918 року)

* 28 серпня 1913 року народилась Віра Свенцíцька — діячка УВО та ОУН, український мистецтвознавець, донька Іларіона Свєнціцького, жертва сталінського терору.

* 27 серпня 1909 народився Андрі́й П'ясе́цький — вчений, політичний та громадський діяч, міністр лісів в уряді Ярослава Стецька. Автор праці «Про побудування і біологічний розвиток ряду типів українського лісу», яка і в наш час не втратила наукової вартості.

* 27 серпня 1882 року народився видатний львівський архітектор та польський  військовий діяч Вавжинець Дайчак. Брав участь в польсько-українській війні. Архітекторську практику проходив у фірмі Альфреда Захаревича та Євгена Червінського, а 1925 року створив власне архітектурне бюро. Спорудив понад 300 храмів на території Західної України. Серед робіт Вавжинця Дайчака -- келії домініканського монастиря у Підкамені (1916 рік), реставрація інтер’єрів Чорної кам’яниці на площі Ринок (1926 рік), житловий будинок на вулиці Антоновича, 25 (1931 рік), реконструкція аркових галерей палацу Корнякта у Львові (1931 рік), головний вівтар костелу святої Єлизавети в стилі ар-деко (1928 – 1934 рр.). Дім громадського центру при монастирі францисканців на нинішній вулиці Короленка, 1а збудований у 1932-1934 рр. у стилі конструктивізму, нині -- Російський культурний центр, будинок Вищої школи зовнішньої торгівлі, нині – Львівська комерційна академія на вулиці Туган-Барановського, 10 (1935). Переробка проекту костелу Матері Божої Остробрамської, нині -- церква Покрови Пресвятої Богородиці на вулиці Личаківській.

* 29 серпня 1875 року народився Лонги́н Цеге́льський  — український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець.

* 29 серпня 1869 року народився Мирон Тарнавський – український полководець, генерал-четар УГА та її Начальний вождь (головнокомандувач).

Історія міста в мурах

* 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Петро Дорошенко, турецький сулан Мухаммед IV і кримський хан Селім-Гірей, здобула фортецю Кам'янець (Кам'янець-Подільський) і вирушила на Галичину.

* 29 серпня 1619 року відбулась прем’єра «Кам'янки Струмилової» -- першої відомої в історії постановки українських інтерлюдій.

* 25 серпня 1604 року сталась знаменна для нас подія -- Лжедмитрій I з польсько-українським військом почав похід на Москву. Відбулось це у славному місті Самборі, де Лжедмитрій І з полум’яною промовою виступив з місцевої ратуші.

четвер, 28 серпня 2014 р.

Мандрівки Божої Матері

Львів’яни можуть жити на Сихові чи Левандівці, а працювати у центрі міста чи на Привокзальній, кожного дня прямуючи з однієї архітектурної епохи в іншу. Це стає таким звичним та природним, що ми не помічаємо цих трансформацій. Втім одна спільна деталь чи, точніше, деталі, таки супроводжують нас у будь-якому куточку Львова. Це численні фігури Матері Божої. Скільки їх у нашому місті, ще не порахував ніхто.
Найбільша в Україні Фігура Матері Божої

Звісно, найвідоміша з них розташована на проспекті Свободи, а от найбільша, і не лише у Львові, а й у всій Україні – на Сихові, на вулиці Ігоря Антонича. І розташована вона поруч з дерев’яною церквою Благовіщення УПЦ КП. Точніше, храм ще не добудований. Уже майже завершено спорудження його каркасу, а поруч на землі лежить шатро, яке робітники ще не встигли встановити. Пан Ігор, який керує будівництвом, розповів, що сподівається найближчим часом завершити будівництво, та зізнався, що сам є греко-католиком. «Але це не має принципового значення, все одно це Богоугодна справа», -- каже будівничий. Дерев’яний храм тут стоятиме два -- три роки, аж поки неподалік не зведуть муровану церкву. Місце під неї вже вибрано, там встановили хрест. «За той час тут сформується громада, а вже коли завершимо будівництво мурованої церкви, то дерев’яну перенесемо в інше місце», -- ділиться планами чоловік.
Ось тут біля руїн церкви св. Михаїла  мала стояти фігури Матері Божої. Фото uk.wikipedia.org 

Втім фігура Божої Матері таки вражає розмірами – з постаментом вона заввишки 15 -- 16 метрів, а власне скульптура має 6 метрів. Автором її проекту є відомий львівський скульптор Юліан Савка. Однак первісно вона мала стояти не у Львові, а на… Яворівському полігоні. Саме там, на території колишнього села Вишеньки, знаходяться залишки славетної церкви святого Михаїла. Свого часу цю церкву особисто освятив митрополит Шептицький. Однак її доля виявилась трагічною – після ІІ Світової війни радянська влада розширила полігон, тож жителів Вишеньки переселили, а кам’яна церква опинилась на танковій директрисі. Під час численних маневрів вона стала мішенню для танкістів. Вже в незалежній Україні танкістам заборонили стріляти по церкві, однак про відродження храму не йшлося. Саме біля розстріляної церкви і мала стояти ця велична фігура, однак цьому перешкодили керівники районної адміністрації. Таким чином фігура Матері Божої опинилась на Сихові. І тепер вона стала захисницею житлового кварталу,  в якому невдовзі постане храм. А заодно і свідченням галицького екуменізму.

вівторок, 26 серпня 2014 р.

Тінь Лемберга на вулицях сучасного Львова

Щоразу, коли Львів переходив зі складу однієї держави до іншої, у місті починалось масове перейменування вулиць. Часто нові господарі Галичини вдавались до перекладу звичних назв, що фактично змінювало характер не лише певної вулиці, роблячи її «польською», «австрійською» чи «німецькою», а й загалом національний характер міста. Мабуть, найнеграмотніше це робили росіяни, які зазвичай не вникали в нюанси, переінакшуючи назви. Наприклад, і досі в російських джерелах вулиця Руська вперто називають Русской…
Особливо не щастило іменним назвам вулиць – власне їх перейменовували насамперед. Особливо тут відзначилась совіцька влада, назвавши львівські вулиці на честь людей, які не те що не зробили для міста нічого, а ніколи жодного разу навіть не були в ньому. Власне через цю обставину шукати серед них назву, яка б походила з княжих часів – марне заняття. Логіка підказує, що передусім це вулиці, у назвах яких відображено середньовічні поняття, які збереглися до нашого часу, і шукати їх слід між двома площами – Старим та Новим Ринками.
Площа Старий Ринок. www.photo.i.ua

Джерелом інформації нам слугував український варіант Вікіпедії – у ній зібрано інформацію про всі основні вулиці Львова. Точкою відліку ми обрали 1871 рік – саме тоді на карті нашого міста з’явилось чимало назв вулиць, які після того не наважилась поміняти жодна влада.
І все ж повернемось до іменних вулиць – саме того року на карті Львова зявились вулиці Вагилевича та Словацького. Щодо останньої особливих питань немає – все ж таки тривалий час місто перебувало під польським впливом і правлінням, а поява у місті вулиці з назвою на честь греко-католицького священика та українського поета і фольклориста є вельми цікавим фактом.
Також того року на карті міста офіційно з’явилились вулиці Шпитальна, Сербська, Коперніка, Лісна (Личаківський район), Вагова. Офіційний статус отримала вулиця Вірменська, хоча вона існувала з 1444 року і весь цей час була місцем компактного проживання вірменської громади міста. Також офіційну назву здобула площа Старий Ринок, хоча Ринкова площа в місті була ще з часів заснування Львова.
1860 роком датується назва вулиці Вугільна, а в середині ХІХ століття зявилася Джерельна, яка відтоді не змінювала назву. Також з початку ХІХ століття походить назва вулиці Ткацька. Між іншим, розташована вона на тому-таки Підзамчі й починається від Замарстинівською. Тоді вона була осередком львівських ткачів, але розвиток міста зумовив зміну її «професії» -- вже багато років її найвідоміший об’єкт – кондитерська фабрика «Світоч».
uk.wikipedia.org

Так само змінила «професію» ще одна стара львівська вулиця – Пекарська – ця назва походить з 1690 року. Зараз на цій вулиці немає жодної пекарні, натомість вже тривалий час вона є важливим осередком львівської медицини.
Зазвичай вулиця Зелена – невелика, тиха вуличка з приватними обійстями, однак у Львові це одна з магістральних вулиць, назва якої до того ж фіксується у 1676 -- 1685 роках.
Ознакою середньовічного міста був поділ на національні анклави пам’ять про які збереглася в назвах відповідних вулиць. Власне таким анклавом був український, або ж в тогочасній термінології руський, що й збереглося в назві вулиця Руська, яка фіксується 1472 роком.
Втім найдревнішими назвами вулиць є Галицька та площа Ринок, які датуються 1382 роком. Відтоді жодна влада так і не ризикнула змінити ці дві назви.
Яка вулиця у Львові має найдавнішу назву, ми запитали одного з найвідоміших львовознавців Івана Радковця:
«Ці назви ніколи не мінялись, оскільки вони відповідають історичній справедливості. Колись вулицю не називали просто так, а відповідно до топографічних особливостей, наприклад, Східна-Західна. Також назвами позначали напрямки на Краків, Галич, вони залежали від того, хто здебільшого жив на цих вулицях: Руська, Сербська, Вірменська. Ці назви не вигадані, а склались історично. 1872 року чимало вулиць уперше отримали назви на першому всесвітньому конгресі поштарів – саме там було впорядковано порядок обчислення відстаней між містами і порядок найменування вулиць. Зокрема, всі відстані з того часу обчислюються від входу у головну міську пошту, тому його перенесення бодай на кілька метрів створює чимало  проблем для картографів. У зв’язку з цим одесити сперечаються, що у них точкою відліку ніколи не була пошта, а порт. Втім раніше головна пошта завжди розташовувалась навпроти порту, адже це був найкоротший шлях для відправлення пошти.
Якщо повернутись до Львова, то до 1872 року не існувало поняття назви вулиці, просто зазначали назву будинку, наприклад, будинок Гембаровича чи Ціммермана, іноді додавали конскрипційний номер – цього було достатньо для поштаря. Після Конгресу поштарів з’явились офіційні назви вулиць, а конскрипційні номери будинків зникли.
У перейменуванні вулиць є один цікавий момент – в українській мові немає традиції перекладу топонімів, це вважається перейменуванням, наприклад, якщо вулиця називалась Квіткова, а стала Блюменштрассе. Це питання стосовно вулиці Пильникарської ставлю екскурсантам, адже російською її слід було б назвати Напильническая. Чомусь усі вважають,що ця назва походить від слова «пил», забуваючи, що в українській немає слова «напильник», а є «пильник». Свого часу на Пильникарській знаходились слюсарні майстерні, тому вона отримала цю назву.

субота, 23 серпня 2014 р.

18 – 24 серпня в хронописі Львова та Галичини

Історія останнього тижня

* Показ військової техніки в Академії сухопутних військ – це те, чим запам’ятається відзначення Дня Незалежності у Львові. У час війни головне свято країни відзначаємо по-воєнному.

* 22 серпня з аукціону Львівській мерії вдалось продати приміщення на Шпитальній, 25 за 6 млн 400 тис. грн. Це не може не тішити, надто в теперішній ситуації.

* 21 серпня також потішили львівські програмісти, які оголосили про створення комп’ютерної програми для військової розвідки, яку можна завантажувати у звичайний смартфон. Отож, тепер наші військові зможуть воювати і на ІТ-фронті.

* Те, що львів’яни – люди креативні, надто молоде покоління, підтвердив і біг-борд, який з’явився цього тижня на в’їзді до Львова. На ньому -- малюнок, що надіслав воякам у зону АТО 8-річний Максим Сивак. Хлопчик зобразив зеленого Путіна, в якого цілиться український танк.

* На жаль, з фронту досі привозять наших загиблих земляків. Зокрема, 19 серпня у Львівському аеропорту приземлився борт із 11 загиблими галичанами, закарпатцями та волинянами. Вічна їм пам’ять…

* Нашого видатного земляка Омеляна Стоцького увічнили у містечку Східниці, відкривши з нагоди його 120-річчя стелу. Саме Омеляну Стоцькому Східниця завдячує нинішньою славою, адже він відкрив місцеві джерела мінеральних вод.

Історія зовсім недавня

* 21 серпня 2005 року Львів перестав бути формальним центром українських греко-католиків. Цього дня Блаженніший Любомир Гузар прийняв титул Верховного архієпископа Києво-Галицького і переніс осідок УГКЦ зі Львова до Києва.

Історія не така давня

* 19 серпня 1989 року Львівська парафія Петра і Павла на вулиці Личаківській першою в Україні вийшла з підпорядкування РПЦ і оголосила себе частиною УАПЦ. А вже 14 жовтня 1993 року її настоятель, отець Володимир став Патріархом УАПЦ під іменем Димитрій.

* 19 серпня 1968 року народився Андрій Садовий, міський голова Львова з 25 квітня 2006 року до нині.

* 21 серпня 1952 року в столиці Болгарії Софії народився відомий львовознавець Юрій Бірюльов.

Історія міжвоєнна

* 23 серпня 1939 року у Москві підписано Пакт Молотова – Ріббентропа, у його таємному протоколі йдеться про перехід східної Галичини під совєцьку владу.

* 21 серпня 1926 року народився сорок четвертий архієпископ-митрополит Львівський латинського обряду та перший кардинал серед латинських архієпископів Львова Мар’ян Яворський. Зараз він є архієпископом-емеритом.

Історія бабці Австрії

* 19 серпня 1914 року створено керівний орган Українських Січових Стрільців – Українську бойову управу.

* 21 серпня 1910 року  народився греко-католицький священик Дмитро Блажейовський. Отець Дмитро відкрив Музей вишиваних ікон, які він сам створив. Цей музей -- найкраща пам’ятка про нього. Оглянути експозицію можна на проспекті Чорновола, 2.

* 20 серпня 1884 року в Космачі народився греко-католицький священик Омелян Ковч. У роки війни він видав понад 600 довідок про хрещення євреїв, чим порятував їх від загибелі. За це 1944 року нацисти спалили священика в концтаборі «Майданек». 27 червня 2001 року під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до Львова відбулась беатифікація священика, а згодом блаженного Омеляна Ковча проголосили покровителем пастирів УГКЦ. 

* 19 серпня 1873 року народився польський генерал Юзеф Галлер, який відіграв трагічну роль в короткій історії ЗУНР, очоливши польську інтервенцію та завдавши поразки УГА і змусивши її відступити за Збруч.

* 23 серпня 1867 року у Яворові народився український поет, прозаїк, публіцист Осип Маковей. Зауважимо, що помер він 21 серпня 1925 року в Заліщиках Тернопільської області.

* 18 серпня 1830 року народився Франц Йосиф І – імператор Австрійської імперії, король Галичини та Володимирії, з 15 березня 1867 року -- глава Австро-Угорської монархії. Правив 68 років, що стали епохою в історії Австро-Угорщини, зокрема Львова та Галичини, адже саме в цей період започатковано чимало речей, які визначили розвиток краю на багато десятиліть наперед.

Історія давня

* 20 серпня 1597 року народився один із найвидатніших бургомістрів, поет та історик Львова Бартоломей Зиморович. До 1939 року у Львові була вулиця його імені, однак за совєцької влади її перейменували на Лермонтова, а за української -- на Джохара Дудаєва. Меморіальну дошку на честь непересічного галичанина, яку на цій вулиці встановили городяни, демонтували совєти 1947 року.

четвер, 21 серпня 2014 р.

«Білий кінь», «Унітаз» та інші львівські кав’ярні

Зараз вигадливою назвою кав’ярні вже нікого не здивуєш. Кожен власник намагається вкласти в неї весь політ фантазії та інтелекту, аби заманити клієнта. Виходить іноді скандально, однак у межах пристойності. За радянських часів усе було інакше. Сухі офіційні назви: «Кава», «Соки-води», «Пельменна» або ж «Їдальня N 357 Залізничного тресту громадського харчування трудящих» були ознакою суворого стандарту. Зрештою, назва «Пельменна» нікого з пантелику не збивала, бо ж які пельмені «на сухо». Однак ідеться не про меню, а про назви – сухі офіційні назви давали можливість польоту для народної фантазії з численними  алюзіями, гіпербололами, параболами та іншими художніми прийомами, про які чимало завсідників ніколи і не знали або ж забули одразу після закінчення 10 класу.
Небагато старих кнайп підсовєцького Львова змогли дожити до наших днів у майже незмінному вигляді. Тож я би їм таки надав статус пам’ятки мистецтва. Більша ж частина -- це вже оновлені, гламурні заклади з кавою-гляссе, вишколеними  довгоногими офіціантками або ж банківські офіси, магазини канцтоварів, білизни і т.д. Про ці місця «бойової слави» мені нещодавно нагадав відомий львовознавець Юрко Охріменко.
Червона Калина -- одне з небагатьох кафе у центрі Львова, яке збереглося незмінним з совєцьких часів 

І перший заклад, про який він згадав, це, звісно – «Білий кінь» -- один з небагатьох, який майже не змінився і зберігся до наших часів. Понад те, колись неофіційна назва – «Білий кінь»  стала цілком легальною. Річ у тім, що на панно, яке є в одному залі, зображено табун білих коней. Зараз у багатьох молодих людей може скластися спрощене уявлення про старі кав’ярні, однак це не так. І якщо колись ця кав’ярня отримає статус пам’ятки мистецтва, то це буде цілком справедливо, адже автором цього панно є один з найвідоміших львівських художників Володимир Патик.
Власне завсідниками «Білого коня» є викладачі сусідньої академії ветеринарної медицини та стоматологи з обласної лікарні. Ну а напівтемрява, яка зустрічає кожного, хто заходить у цей підвальчик, створює атмосферу загадковості піратського зібрання.
Втім недалеко, на розі вулиць Личаківської та Сковороди, зараз знаходиться більярдна. Раніше цей заклад називався «Кафедра пана Андрія» на честь бармена, яке тут розливав пиво. Відвідували «Кафедру» студенти-медики.
Оскільки назви тоді були неофіційними, то часом вони відзначалися цинізмом. Наприклад, на розі тих-таки Личаківської та Котика знаходилось кафе з народною назвою «Му-му». Таємниця проста: поруч був будинок, у якому жили глухонімі – власне вони часто відвідували заклад.
Це зараз Львів – туристична Мекка, в радянські часи було все простіше, тож у самому центрі, поруч із Галицьким ринком, стояло кафе «Утро нашей родины», що працювало з 7 години. У тому будинку знаходився готель «Колгоспний». Тож, за благородним задумом державних чиновників, селяни, які приїхали на Галицький ринок торгувати, мали б зранку там поснідати. Але це, як розповідає Юрко Охріменко, було в теорії. На практиці ще перед 7-ю біля дверей кафе збирались місцеві «хроніки» і дуже обурювались, якщо кельнерка запізнювалась бодай на хвилину.
Втім недалеко, на розі вулиць Сербської та Валової, розташовувалась ще одна відома забігайлівка «Дзеркало». Її назву повязували з величезним випуклим дзеркалом, яке встановили на розі цих вулиць для того, щоб автомобілісти могли бачити, що відбувається за поворотом.
І вже на Новому Світі, в районі «Львівської політехніки», було популярне кафе «5 кутів». Ця назва виникла через неправильну форму перехрестя, на якому розташований заклад. Ну і звісно, знаменитий «Унітаз». Назвали цей півпідвальчик так, тому що неподалік був  магазин сантехніки.
На жаль, це лише короткий екскурс старими львівськими кавярнями. Вони мали сотні неофіційних назв, більшість яких відійшла разом з нехитрою совєцькою епохою. 

вівторок, 19 серпня 2014 р.

Війна за хідники

Частина з нас -- затяті роверисти, дехто -- навіть віртуозний велобайкер. Ще частина –автомобілісти. Одні, залежно від доходів, їздять на скромних «Запорожцях», «Тавріях» чи «ДЕУ», інші -- на представницьких «Пежо», «Мерседесах» і т.д. Кілька наших земляків --реальні олігархи. Список їх невеликий і давно всім відомий. Ще деякі -- не олігархи, але ганяють явно олігархічні понти. Також є бідні і не дуже бідні студенти, перукарі, реалізатори з ринку і власники кіосків на тих самих ринках.
Цікаво, на якій підставі перед митницею стоїть один автомобіль та "застовблено" місце під інший? 

Але, попри це, кожен з нас передусім є пішоходом. І Петро Димінський, і Віталій Антонов, і Юрій Турянський як новий голова Львівщини, та Ірина Сех – в шубі чи без неї. І, звісно, Андрій Садовий, і всі його попередники на посаді.
Попри цю очевидну істину, пішоходам доводиться таки боротись за свої права з тими, хто час від часу покидає їхні лави. А далі все залежить від ступеня нахабства та вихованості того, хто тимчасово перестав бути пішоходом – один поставить авто у визначеному місці, а інший залишить його поперек і так вузького тротуару, лаючи усіх, хто намагається його наставити на шлях істини. У Львові йде війна за хідники, з перемінними успіхами наступами та контраступами. Громадські активісти, як сили АТО, відвойовують вулицю за вулицею, ділянку за ділянкою. Втім найнахабнішими у цій війні таки є славні митники – на вулиці Костюшка вони влаштували кругову оборону, закріпивши за своїми небідними тачками місце на вузькому тротуарі. Наші громадські активісти, пройшовши Крим, Рим та Майдан, так і не наважуються атакувати цю цитадель хамства та зневаги до прав. Можливо, тому що самі час від часу мають якісь потреби на кордоні, чи з якоїсь іншої причини, мені невідомо. Цікаво, що Андрій Садовий, який так активно бореться за права пішоходів, теж не поспішає наводити тут лад. Принаймні про плани міської влади встановити обмежувачі перед управлінням митниці на Костюшка чути не доводилось. Але у такій війні не повинно бути винятків, інакше це створює враження безкарності та вседозволеності.
Якщо ці автомобілі не митників, то тоді чиї?


Здається, така «війна за хідники» -- дрібниця, яка не варта надмірної уваги, адже є набагато важливіші проблеми. Але це не так, адже йдеться про боротьбу культури і хамства. І останнє повинно знати своє місце – десь поблизу Грибович.

неділя, 17 серпня 2014 р.

11 – 17 серпня в хронописі Львова та Галичини

Історія останнього тижня

 

* Днями Львів залишався глибоко тиловим містом. Погані новини – на Львівщині ховали наших земляків, які загинули під час АТО, – з початку кампанії наш рахунок сягнув 37 бійців. Хороша вістка – у відпустку повернулись наші військові та прикордонники. Напевне, цими двома подіями тиждень, що минув, увійде в історію. Принаймні в історію тих родин, яких це безпосередньо стосувалося.


* Цього тижня також помер ветеран українського визвольного руху Іван Губка-«Недоля» -- ветеран УПА, учасник Норильського повстання та член Українського національного фронту, який створив останній Крайовий Провідник ОУН (б) в СРСР Зеновій Красівський. За свої погляди він відбув 11 років ув’язнення.


* З мирних новин – українські та польські археологи, які розпочали розкопки в селі Оселя Яворівського району, знайшли поселення, що існувало 6000 років тому і належить до культури лійчастої кераміки. Археолог Рятівної археологічної служби Наталя Войцещук каже, що ці дослідження слід продовжити наступного року, адже вже перші знахідки стали своєрідною сенсацією.

Історія зовсім недавня

 

* 15 серпня 2012 р., за підсумками опитування, яке провів журнал «Фокус», Львів визнано найкращим містом для життя в Україні. За це проголосувало 3899 користувачів Facebook.


* 11 серпня 2010 р. в рамках підготовки до чемпіонату Європи з футболу-2012 Львів відвідав генеральний секретар УЄФА Джанні Інфантіно.

* 12 серпня 2009 р. до Всесвітнього дня молоді львівські брейкдансери затанцювали брейк на найвищій точці Львова – оглядовому майданчику Високого Замку.

Історія не така давня

* 13 серпня 1991 р. помер перший міський голова Львова Богдан Котик. Саме він був ініціатором ухвали міської ради про демонтаж пам’ятника Лєніну перед Львівською оперою.

 

* 17 серпня 1969 р. львівські «Карпати» стали володарями кубка СРСР.

* 17 серпня 1947 р. помер один зі засновників «Пласту», голова товариства «Сокіл-Батько», член Бойової управи і чотар УСС Іван Боберський.

* 12 серпня 1947 р. перші відділи УПА після тривалого рейду пробилися до Західної Європи.

* 13 серпня 1941 р. сталась ще одна подія, пов’язана з головним футбольним клубом Львова – «Карпатами» -- цього дня народився один з найвідоміших львівських футболістів Ігор Кульчицький – багаторічний капітан «Карпат», володар Кубку СРСР 1969 р.

* 16 серпня 1945 р. у Москві підписано «Договір між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон». Лінія кордону пролягла на захід від «Лінії Керзона».

Історія бабці Австрії

* 14 серпня 1916 р. почалися бої Українських січових стрільців за гору Лисоню в складі австрійської армії проти російських військ.

* 17 серпня 1914 р. у Львові створено легіон Українських січових стрільців.

* 12 серпня 1913 р. народився один з найталановитіших львівських скульпторів середини ХХ століття Євген Дзиндра. Сталася ця подія у славному селі Демня Миколаївського району, яке відоме своїм вапняковим кар’єром та давньою школою різьби по каменю. Львів’янам він залишив, зокрема, дві скульптури левів, які стережуть вхід до ратуші, а також два десятки надгробків на Личакові.  Одночасно з ним народився і видатний український письменник, співробітник видань Івана Тиктора у Львові Іван Керницький.

* 12 серпня 1904 р. побачив світ український радянський письменник Петро Козланюк. За радянських часів він був також активним громадським діячем, депутатом Верховної Ради СРСР 3 --5 скликань.

* 13 серпня 1885 р. у містечку Рудно, у сім’ї видатного львівського архітектора Василя Нагірного народився син Євген, який продовжив родинну справу. У 20 -- 30-х роках минулого століття під його керівництвом на Галичині споруджено чимало будівель та церков. Серед помітних робіт Євгена Нагірного у Львові: Народна лічниця, реставрація будинку на Руській, 10, дім Рідної школи на Коцюбинського, 23, церква Святого Андрія Первозванного на вулиці Варшавській.

Історія давня
* 13 серпня 1698 р. у Раві-Руській російський цар Петро I уклав договір із Польщею про спільну війну проти Швеції.

Історія древня


* 17 серпня 1245 р. у битві біля Ярослава  Данило Галицький розгромив угорське військо і покінчив з боярським спротивом у Галицько-Волинському князівстві.

пʼятниця, 15 серпня 2014 р.

Королівське джерело під Високим Замком

«11 листопада 1787 року о 12 годині об’явилась людям Діва
Марія і подарувала людям це джерело» -- цей напис можна прочитати біля джерела на Підзамчому. Воно таки є справжнім місцем паломництва львів’ян, де облаштовано два басейни, які наповнюються джерельною водою. Поруч -- фігура Божої Матері, яку встановлено 28 серпня 2005 року та Хресна дорога, яка знаходиться неподалік.
Втім вода з джерела тече далі, вниз по схилу, звідки стікає на штреку – цей мініводоспад можна спостерігати безпосередньо на залізничній станції, звісно, якщо у той момент на колії немає потягів. Можемо припускати, що раніше це був потічок, який ніс свої води у тоді ще не засмічену Полтву.
До джерела за свяченою водою
Але це  –  офіційна версія появи джерела, однак не так давно львовознавець Юрко Охріменко висловив припущення «Львівському репортажу», що насправді це джерело набагато давніше і, коли воно з’явилось, достеменно нікому не відомо. Однак вже у 14 столітті мешканці Підзамчого таки пили його воду. Щоправда, тоді воно називалося Королівським.
Вода з джерела стікає на штреку


Юрко Охріменко стверджує, що згадки про королівське джерело у Львові не раз трапляються в середньовічних документах. Це, зокрема, привілей короля Лева Даниловича, який дозволяв міщанам користуватись водою з джерела, розташованого на грунтах, які належали церкві святого Миколая. Ці документи не раз досліджував молодий Іван Крип’якевич, однак, де саме розташовувалось це джерело, досі ніхто не знав. «Грунти, що належали церкві святого Миколая, простягались від сучасного проспекту Чорновола і до долини Полтви», -- стверджує Юрко Охріменко. Власне у цій частині Львова це єдине джерело з потужним дебетом води, тому воно й було королівським – наступні правителі Галичини підтверджували цей привілей для мешканців Підзамча, аж доки внаслідок поділу Польщі 1772 року Львів не потрапив під владу Австро-Угорщини. Нова влада одразу почала масштабні реформи – тоді були розібрані міські мури та фортеця на Високому Замку. Щодо джерела – 1787 року тут з’явилась Матір Божа, що й врятувало його від знищення. Джерело пережило ще кілька держав, зокрема, й часи атеїстичної тьми.

вівторок, 12 серпня 2014 р.

Станція між двома мостами

Є одна особливість розташування залізничних станцій у Львові: вони якнайкраще показують, в якому напрямку розвивалося місто.
Наприклад, минулого разу ми робили репортаж про станцію Личаків, яка припинила своє існування. Однак і місто в східному напрямку також не розвивалося – в тій частині Львова майже немає сучасних будинків, обмаль підприємств. Інша річ – південний напрямок, де, зокрема, розташовано станцію Персенківка. Навколо неї є низка підприємств: Львівський автобусний завод, Сільгосптехніка, Хімзавод. Це лише ті виробництва, що безпосередньо межують із станцією. Ну а вже навколо них розбудовували квартали Нового Львова та Сихова. Щоправда, всі вони зараз переживають не найкращі часи, разом з ними фактично занепала й станція.
До Персенківки веде одноколійка

Персенківка з усіх малих станцій Львова має, мабуть найцікавішу історію. Коли виникла сама станція, зараз достеменно не відомо. Колію Львів – Чернівці збудовано 1866 року, вона стала другою залізницею, яка з’єднувала два великі міста. Однак на той час Персенківка ше не входила до складу Львова. Цікаво, що від початку станція відігравала роль вузлової. 1894-го від неї було прокладено колію до верхньої частини Стрийського парку, де тоді відбувалася Загальна крайова (народна) виставка. Згодом колією підвозили вантажі на знамениті «Тарги всходні» (ярмарок), які так само відбувалися у Стрийському парку. Ця залізнична гілка пережила кілька змін, урешті частину колії розібрали, ну а та, що залишилась, тепер відома як Львівська дитяча залізниця, що дає підстави вважати, що первісно дитяча залізниця мала стандартну колію. Однак ця історія настільки давня, що жоден зі старих залізничників, яких ми зустріли, про це навіть і не здогадувалися.
Однак Персенківка мала всі шанси стати конкурентом Головного львівського двірця, адже на початку ХХ століття саме звідси мало розпочинатися залізничне сполучення Персенківка – Підгайці. Проте переговори міських райців з потенційними інвесторами не дали результату, адже умовою посадовців було те, що вокзал мав розташовуватися у Львові. Ну а Персенківка на той момент була за межами міста. Отож колію збудували від станції Підзамче – ту саму, яка проходила через станцію Личаків.
Стара будівля станції Персенківка таки збереглася

Попри всі пертурбації та невдачі, станція таки мала важливе історичне значення, підтвердженням чого були бої в листопаді 1918 року між українськими та польськими військовими. Власне на Персенківці відбувся бій між українським та польським панцирниками (бронепоїздами). Станцію бомбардувала з повітря польська авіація, адже сюди з Головного залізничного вокзалу Львова відступив курінь Українських січових стрільців.
За радянських часів навколо станції постала низка підприємств, які вона й обслуговувала.
Ось так залізничники чистять щебінь на станції Персенківка

Сучасна вокзальна споруда Персенківки є щонайменше третьою за ліком. До речі, будинок, де розташовувалась станція за часів німецької окупації, таки зберігся – він стоїть на протилежному від сучасної станції боці. На його фасаді є металева конструкція, до якої кріпили дзвін, що сповіщав про прибуття потяга. Зараз це – приватний житловий дім.
Згодом, за розповідями колійників, збудували велику будівлю, в якій і була залізнична станція, однак вона не збереглася. А нинішня будівля – це фактично невелика квиткова каса з навісом і двома лавками для очікування потяга. Втім як пасажирська станція вона не відіграє значної ролі: тут зупиняються лише електрички ходорівського напрямку. Основне ж призначення Персенківки – вантажні перевезення, а також технічна зупинка: саме тут розвинаються поїзди, адже чернівецький напрямок, як і за часів бабці-Австрії, залишається одноколійним. Крім того, станція працює в основному на розвантаження, найпопулярніший вантаж – щебінь.
Сплетіння колій на Персенківці

Свою мандрівку на Персенківку ми розпочали від моста на вул.. Стрийській. Уже в першому тупику бачимо 15 вагонів-платформ. Володимир Дубас, який чи не щодня їздить через Стрийську, зауважує, що ці вагони тут стоять уже кілька місяців. Зрештою, що вони тут давно, свідчить і вилинялий колір, і висока трава під ними. Ймовірно, що вони колись були зеленого кольору, а це ознака того, що належать приватному перевізнику. Ось така капіталістична безгосподарність.
Однак на самій станції робота кипить: за допомогою спеціального потяга робітники чистять щебінь на головній колії – грейдером забирають брудне каміння, бруд після очищення стрічкою піднімають у спеціальні вагони, а чисте каміння повертається назад, на колію.
Персенківка – це сплетіння колій та численних бічних відгалужень, значну частину яких зараз або взагалі не використовують, або нечасто. Якщо ж пройтися цими бічними коліями, то можна побачити зовсім інший Львів – той, де напевне, не ступала нога міського голови: доволі занедбані закамарки, вздовж залізниці – гори брудного щебеню, а в ярах – купи сміття. 
Залізничну колію тут використовують як стежку, адже поїзди ходять рідко. «Хочете в тюрму попасти?» -- відповів нам один з перехожих, коли ми запитали його, куди прямує ця гілка. Крім виправної зони, цією колією поставляють вантажі на ще одне, особливо важливе зараз підприємство – Львівський танкоремонтний завод. Далі – ринок «Шувар». Згадалося про рейковий автобус, який колись функціонував у Львові. Можливо, треба було-таки сполучати цей популярний продовольчий ринок із вокзалом замість станції Сихів? Але над цим нехай міркують містобудівники.
Вид на станцію із Сихівського моста

Бо замість того, щоб будувати нові залізничні шляхи та станції, у нас, навпаки, розбирають наявні. Поряд з цією залізничною колією колись були склади видавництва «Вільна Україна»: від основної колії відходила невелика, довжиною метрів 200, гілка, якою потяг з папером заїжджав просто на склад. Зараз від неї залишилися лише шпали.
Урешті наша подорож завершилася біля сихівського мосту, з якого добре видно панораму станції Персенківка. Це місце має історичну назву Козельники на честь села яке в 30-х роках минулого століття приєднано до Львова. Однак і тут не обійшлося без чергової ложки дьогтю: тутешні мешканці скаржаться, що будівельники не зробили окремих сходів для пішоходів, хоча такі передбачені проектом. Отож пішоходам доводиться робити чималий гак, аби потрапити на міст.

Фото Володимира Дубаса

неділя, 10 серпня 2014 р.

«Куплю си газету» вже неактуально. Треба ровер…

Кажуть, що особливим атрибутом львівських кав’ярень довоєнних часів була газета. Отак неспішно тримаючи в одній руці філіжанку з гіркуватою чи кислуватою (залежно від смаку) кавою, а в іншій --«Діло» чи «Gazetu Lwowsku», дізнавалися світові новини. Час поступово прискорювався, однак газети в кав’ярнях були своєрідною романтикою. Зрештою, доступу до новин треба було очікувати, щоб ось так у спокійній ситуації дізнатись про події глобального масштабу, а зустрівшись із колегою, їх обговорити та пофілософствувати про світову політику. Все це створювало певну романтику, яка й породила ці рядки: «Куплю си ґазету, сяду до трамваю. Бувай ми здорова, я вже від'їжджаю».
Ровери у Львові були популярні ще в часи Швейка. Фото lviv-online.com
Та й трамваї тоді були іншими – маленькими.  Це дві прикмети міжвоєнного Львова, який ще не знав, які лихоліття його чекатимуть у 40-х роках ХХ століття. Вони колоритно відображені в ностальгійній батярській пісні. Також у період тимчасового затишшя  виникла пристрасть львів’ян до ровера, хоча він тоді ще програвав у популярності автомобілю – більш нахабному, однак на екологію тоді ніхто особливої уваги не звертав.
Сорокові роки таки змінили  цей стиль життя. Ні, газета залишилась, однак слугувала вже для іншого – колективної пропаганди та агітації, тож читати її за кавою якось не випадало. Надто буржуазна картина виходила. Втім один націоналістичний елемент у тих львівських комуністичних газетах таки був – газета під назвою «Вільна Україна». Пригадую одне з улюблених занять львів’ян, які були у відрядженні чи на відпочинку, -- питати в кіоску газету «Вільна Україна». Кіоскер впадав у ступор і белькотів, що націоналістичних газет у нього немає… Або ж що вільної України не може бути…
Ровери у ті часи перетворились на ознаку сільського способу життя – у львівських селах вуйки на двоколісних їздили пасти баранів чи корів. Ще дві категорії, які ними користувались – діти та спортсмени. Останні переважно їздили групами.
В кав’ярнях таки збирались, звісно, не для того, щоб почитати свіжий номер «Вільної України» -- інформаційним символом того часу був короткохвильовий приймач, де, якщо не помиляюсь, на частоті 31 метр звучав «Голос Америки», ще на якихось частотах -- «Радіо Ватикан» та «Свобода». Отож, поміж іншим, кав’ярні ставали тим місцем, де народжувалось львівське волелюбство.
Модерний "Електрон" в старому Львові. Фото galinfo.com.ua
«Вільна Україна» так і залишилась в  історії комуністичною газетою, її противагою стала «За вільну Україну», у кінці 80-х Львів кинувся в вир вільнодумства та реальної свободи. Кав’ярні стрімко почали змінювати обличчя, однак газети, за поодинокими винятками, так і не стали їх ознакою. Кава та 50 грамів коньяку стали атрибутом дозвілля містян.
У тому було справді щось неповторне, але друковані газети таки залишаються там, у ХХ столітті, поступаючись модерному винаходу – інтернету з численними наворотами у вигляді Wi-Fi. Трамвай, який помітно збавив у швидкості, раптом набув модерного вигляду й почав відвойовувати львівські вулиці, ставши прикметою сучасного міста. Хоч поки що австрійськими коліями курсує єдиний «Електрон». А в кількох трамваях пропонують скористатися Wi-Fi. А ровер – це вже модний атрибут не лише середмістя, а й околиць із окремими доріжками, паркінгами та зручними з’їздами.  
«Куплю си газету…» стало неактуальним ретро. Відтак Львів утратив певний шарм та романтику. Принаймні пісні «Куплю си Wi-Fi» ще ніхто не придумав.


пʼятниця, 8 серпня 2014 р.

Єврейський мотив Успенської церкви

Іноді для того, щоб зробити відкриття достатньо лише подивитись догори і уважно придивитись до звичного пейзажу чи екстер’єру. Наприклад прогулюючись вулицею Руською. Вулиця, зауважимо коротка, втім насичена пам’ятками історії та архітектури, а головне – докладно описана у всіх путівниках про Львів. Настульки докладно, що є навіть окремі путівники про цю вулицю.
Але навіть за цих умов гуляючи вулицею Руською під шум трамваїв варто іноді піднімати голову догори, щоб докладніше роздивитись, приміром, фризи на Успенській церкві.
Відомий львовознавець Юрко Охріменко нещодавно мені розповів, що таким чином він знайшов цікаву деталь на фризі – напис єврейською мовою (вочевидь на івриті).
Отож там, між іншим зображено сюжет як Мойсей пасе вівці коли помітив кущ, що незгорає  -- неопалиму купину. Коли він підійшов до нього, то почув звідти Бога, який сказав йому вивести свій народ в Ізраїль. Коли Мойсей запитав, хто це, той відповів «Я той, хто є».
Отож, якщо уважно придивитись до зображення неопалимої купини, то в центрі квітки можна помітити чотири єврейські літери. До речі, одна з них, судячи по всьому нагадує букву єврейського алфавіту «Йод», ще одна – «Вов». Цілком ймовірно, що в такий незвичний спосіб художник намагався показати Бога в його імені – Ягве.
Власне кажучи старі єврейські написи, для Львова не є дивиною – здебільшого вони зроблені на ідиші і це є реклами єврейських магазинчиків. Однак єврейський напис на християнській церкві – такого на фасадах чи в інтер’єрах інших церков у Львові ви не зустрінете. Однак Успенська церква таки має свій власний єврейський мотив.

понеділок, 4 серпня 2014 р.

Агресивний маркетинг

Сьогодні вранці в мої двері постукали. Так склалось, що в мене немає дзвоника, тож іншого способу налагодити комунікацію немає. Втім стукіт був настирним – так, напевне, чинять міліціонери, щоправда, вони ще кричать: «Відчиніть, міліція!» Однак був лише стукіт. Власне це мені не сподобалось з одної причини: мій дім – це моя приватна територія, де я відпочиваю від усього, що є за межами дому. Звісно, є ще мої дві мобілки, які давно перетворились на приватно-службові, але це вже інше питання. Втім стукали і дзвонили також і сусідам. Так іноді буває – у нас будинок кооперативний, і таким чином можна вирішувати якісь спільні проблеми. Однак в такому разі стукають по-іншому – не так настирно.
Отож довелось відчинити – за порогом стояла якась дівка років 20-25 на вигляд, яка, запитавши, чи я господар квартири, і, здається, не почувши відповіді, одразу почала, що у них акція від заводу віконних конструкцій, мовляв, можете поміняти вікна зі знижкою. Я сказав, що не потребую їхніх послуг, хоча насправді я її обманув – вікна міняти таки треба. Мені не сподобалось одне – оцей агресивний маркетинг, коли намагаються залізти на мою приватну територію. До речі, дівка, яка навязувала вікна зі знижкою, не перша, що намагалась мене цим ощасливити.
На жаль, агресивний маркетинг став прикметою львівських вулиць – чи то в спальних районах, чи то в самому центрі міста ви не зможете спокійно пройти, не почувши настирних пропозицій на кшталт «поміняти вікна-двері-балкон» або «акція від мобільного оператора – платите 10 грн, рік розмовляєте безкоштовно». І якщо стартові пакети пропонують принаймні студенти чи студентки, що можна зрозуміти, то половина так званих дистриб’юторів віконних конструкцій більше схожі на донецьких сепаратистів. Загалом, може, це й дрібниця, але спокійно пройти проспектом Свободи чи площею Галицькою через це не можливо, причому вони стараються стояти у найвужчих місцях, щоб я не міг їх обійти. Ось такий агресивний маркетинг по-львівськи. 

субота, 2 серпня 2014 р.

Народжена війною

Це може видатися парадоксальним, однак українська нація буквально народилася у вогні війни. Причому це сталось у два етапи, перший з яких відбувся  сто років тому, коли в підсумку Першої світової війни частина українців таки усвідомила себе окремішнім народом , а на карті світу хоч і на короткий період з’явилась Українська держава. Не останню роль у тих подіях відіграла і Галичина. Зараз ми є свідками другого етапу, коли це усвідомлення приходить до решти наших співвітчизників. 1 серпня вшановуємо 100-ту річницю початку тої війни, про що розмовляємо з нашим гостем – істориком Олегом Павлишиним.
Фото з архіву Олега Павлишина

Про те, чому українська державність відродилась саме в цей період
До 1914 року про самостійність та соборність України говорилося в далекій перспективі, бо розв’язати українське питання ані в межах Австро-Угорської, ані Російської імперії не було можливості, максимум йшлося про автономію. Вважали, що, якби перемогла Австрія, то на теренах, забраних від Росії, було б створено Українську державу, а якби перемогла Росія, то тоді би йшлося про об’єднання російських земель та їх звільнення від німців, австрійців та євреїв.

Про те, чи усвідомлювали себе українці окремим народом 1 серпня 1914року  
Тут є проблема, адже процес націєтворення в Галичині розвивався динамічніше. Натомість у Східній Україні такого розуміння не було. Водночас навіть у Галичині панувала самоназва русини, а визначення «українці» утвердилося згодом.

Про галицьке москвофільство та його джерела
Він тоді вже спадав. Однак Росія, особливо перед І Світовою війною активно фінансувала його, давала кошти на видання москвофільських газет, діяла російська розвідка. Він виник на початку другої половини ХІХ століття, коли україносткі діячі, особливо священики, розчарувались у підтримці з боку австрійського уряду підтримати домагання українців на автономію Східної Галичини.
Але разом з тим у 1860-х роках зародився народовець кий рух, який вважав, що є одна українська нація від Карпат до Кавказу, включаючи Кубань. І вже наприкінці ХІХ століття народовці почали переважати, особливо, коли з’явились такі блискучі адвокати, як Кость Левицький, Кирило Трильовський, Теофіль Окуневський.

Чи знали українці в роки І Світової, що вони  стріляють в українців
Під час бою не було переговорів, хіба що коли в полон брали,Ю то виявляли, що супротивники говорять тою самою мовою. Власне такою була битва на Маківці, коли українці стріляли в українців.

Про першу російську окупацію Львова у 1914-1915 рр.
Найперше виникли панічні настрої, казали, що росіяни всіх ріжуть, дітей беруть на штики. І це було частково правдою, особливо щодо частин, які було сформовано з кавказців. Водночас ставлення російських військових до селян було непогане, тим пача, що серед них було чимало українців. Однак ставлення до організованого українського руху було негативне. Під час наступу російських військ насильства не було, хоча вже тоді відчувалось упередження до євреїв.  Ситуація змінилася під час відступу росіян: тоді вони зі злобою палили хати, нищили дороги. Специфіка І Світової війни полягала в тому, що бої в місті не вели. Наприклад, біля винниківської рогачки війська зустрів президент Львова, передав їм символічні ключі віл міста. Російські розвідники проїхали автомобілем через місто та переконалися, що там вже немає австрійських військ, і після того їхня колона пройшла вулицями Личаківською і Городоцькою і продовжила рух на захід.

Олександр Сирцов
Докладніше http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/01/32942