«Білий кінь», «Унітаз» та інші львівські кав’ярні

Зараз вигадливою назвою кав’ярні вже нікого не здивуєш. Кожен власник намагається вкласти в неї весь політ фантазії та інтелекту, аби заманити клієнта. Виходить іноді скандально, однак у межах пристойності. За радянських часів усе було інакше. Сухі офіційні назви: «Кава», «Соки-води», «Пельменна» або ж «Їдальня N 357 Залізничного тресту громадського харчування трудящих» були ознакою суворого стандарту. Зрештою, назва «Пельменна» нікого з пантелику не збивала, бо ж які пельмені «на сухо». Однак ідеться не про меню, а про назви – сухі офіційні назви давали можливість польоту для народної фантазії з численними  алюзіями, гіпербололами, параболами та іншими художніми прийомами, про які чимало завсідників ніколи і не знали або ж забули одразу після закінчення 10 класу.

Небагато старих кнайп підсовєцького Львова змогли дожити до наших днів у майже незмінному вигляді. Тож я би їм таки надав статус пам’ятки мистецтва. Більша ж частина -- це вже оновлені, гламурні заклади з кавою-гляссе, вишколеними  довгоногими офіціантками або ж банківські офіси, магазини канцтоварів, білизни і т.д. Про ці місця «бойової слави» мені нещодавно нагадав відомий львовознавець Юрко Охріменко.

Червона Калина -- одне з небагатьох кафе у центрі Львова, яке збереглося незмінним з совєцьких часів 

І перший заклад, про який він згадав, це, звісно – «Білий кінь» -- один з небагатьох, який майже не змінився і зберігся до наших часів. Понад те, колись неофіційна назва – «Білий кінь»  стала цілком легальною. Річ у тім, що на панно, яке є в одному залі, зображено табун білих коней. Зараз у багатьох молодих людей може скластися спрощене уявлення про старі кав’ярні, однак це не так. І якщо колись ця кав’ярня отримає статус пам’ятки мистецтва, то це буде цілком справедливо, адже автором цього панно є один з найвідоміших львівських художників Володимир Патик.

Власне завсідниками «Білого коня» є викладачі сусідньої академії ветеринарної медицини та стоматологи з обласної лікарні. Ну а напівтемрява, яка зустрічає кожного, хто заходить у цей підвальчик, створює атмосферу загадковості піратського зібрання.

Втім недалеко, на розі вулиць Личаківської та Сковороди, зараз знаходиться більярдна. Раніше цей заклад називався «Кафедра пана Андрія» на честь бармена, яке тут розливав пиво. Відвідували «Кафедру» студенти-медики.

Оскільки назви тоді були неофіційними, то часом вони відзначалися цинізмом. Наприклад, на розі тих-таки Личаківської та Котика знаходилось кафе з народною назвою «Му-му». Таємниця проста: поруч був будинок, у якому жили глухонімі – власне вони часто відвідували заклад.

Це зараз Львів – туристична Мекка, в радянські часи було все простіше, тож у самому центрі, поруч із Галицьким ринком, стояло кафе «Утро нашей родины», що працювало з 7 години. У тому будинку знаходився готель «Колгоспний». Тож, за благородним задумом державних чиновників, селяни, які приїхали на Галицький ринок торгувати, мали б зранку там поснідати. Але це, як розповідає Юрко Охріменко, було в теорії. На практиці ще перед 7-ю біля дверей кафе збирались місцеві «хроніки» і дуже обурювались, якщо кельнерка запізнювалась бодай на хвилину.

Втім недалеко, на розі вулиць Сербської та Валової, розташовувалась ще одна відома забігайлівка «Дзеркало». Її назву пов’язували з величезним випуклим дзеркалом, яке встановили на розі цих вулиць для того, щоб автомобілісти могли бачити, що відбувається за поворотом.

І вже на Новому Світі, в районі «Львівської політехніки», було популярне кафе «5 кутів». Ця назва виникла через неправильну форму перехрестя, на якому розташований заклад. Ну і звісно, знаменитий «Унітаз». Назвали цей півпідвальчик так, тому що неподалік був  магазин сантехніки.

На жаль, це лише короткий екскурс старими львівськими кав’ярнями. Вони мали сотні неофіційних назв, більшість яких відійшла разом з нехитрою совєцькою епохою.