Рудно – селище під соснами

Так вийшло, що за багато років журналістської роботи я лише тепер вперше побував у Рудно. Хоча це зовсім близько від Львова, понад те – фактично селище є частиною Львова. При тому що у Брюховичах доводилось бути не один, і навіть не п’ять разів (приводи були різноманітними), про Винники я вже мовчу – там рахунок йде, напевне, на десятки, навіть у найвіддаленіших райцентрах області так само доводилось бувати неодноразово. Не те, що Рудно було для мене метою – так склалось. Хоча з іншого боку на фоні тих таки Брюхович та Винник Рудно виглядає доволі таки блідо – якихось відомих об’єктів, як то пам’яток там начебто й немає. Так само як і подій. Це Брюховичі примудряються багато років поспіль не сходити з перших шпальт газет, чи тепер уже, зі стартових сторінок сайтів своїми скандалами навколо землі у лісах. Це Винники набули скандальної слави своїми гучними відставками міських голів та їх корупційними діяннями. Натомість Рудно, хоч воно і є близько до Львова, хоч і земелька тут так само приваблива, як і в інших супутниках Львова, обходяться без скандалів. Навіть і не знаю що сказати – чи то тутешні депутати та селищна влада – зразок чесності та порядності, чи то вміють не виносити сміття з хати тихо утилізуючи його на задньому подвір’ї. 

У підсумку привід поїхати у селище з’явився лише тепер – місцева громадазуміла придбати для свого земляка – бійця «Айдару» Михайла Драгана автомобіль-позашляховик УАЗ яким він і вирушив на фронт.

Втім про Рудно у мене є ще один спогад дитинства. Точніше не так про Рудно, як про знаменитий 84-автобусний маршрут, який тоді їздив із селища на площу Липневу – іноді ними доводилось користуватись. Їздили на цьому маршруті російські ЛіАЗи – величезні, повільні і незграбні автобуси, до того ж неймовірно  торохкотіли, що особливо відчувалось коли випадало їхати на задньому майданчику автобуса. Найпарадоксальніше, що попри свої велетенські розміри вони майже завжди були переповнені. Його порядковий номер фактично залишився, зазнавши лише деяких змін – тепер це 184-а. Цифру один додали як до автобуса з обласним статусом. Якийсь час автобус мав два варіанти маршруту, однак 184-й маршрут у підсумку закрився. Втім на транспортне сполучення з селищем це, здається, не дуже вплинуло.

Ну а обласний статус автобусного маршруту полягає у тому, що частину свого шляху автобус проходить через найбільше галицьке село Зимна Вода. Власне про цей факт варто згадати з огляду на той факт, що Рудно і Зимна Вода між собою тісно пов’язані. Виходить так, що Львівська кільцева дорога є фактичною межею між Львовом та Зимною Водою – з одного боку дороги Львів – з іншого – крайні хати села. Однак це вже Пустомитівський район. Минаєш останні хати Зимної Води, за якими йде залізниця на Мостиська, а одразу за колією починається Рудно. І вже у центрі селища – залізнична платформа «Зимна Вода». Отож межа між двома населеними пунктами проходить по колії. Цікаво що до 1995 року існував залізничний маршрут «Львів-Рудно», який ходив через Клепарів та Рясне. Однак згодом електричка не витримала конкуренції із маршрутками.

Втім Зимна Вода і Рудно пов’язані між собою не лише географічно, а й історично – у XIV столітті вони утворювали маєткову цілість під назвою Зимна Вода, при цьому село користувалось «руським правом» -- про це згадується під 1365 роком. Назва Зимна Вода пішла від холодних ставів, які тут були. Зауважимо, що поруч знаходиться ще одне село з «температурною» назвою – Холодновідка. Щодо останньої, то існує бувальщина про те, що дехто перекладав цю назву на російську як «Холодноводковка». Ну це кому що ближче… Щодо назви Рудно, то вона виникла після 1461 року. Зауважу, що на Галичині доволі багато населених пунктів з подібною назвою, як Рудки у Самбірському районі. Ймовірно вона є зменшеною формою від поширеної у слов’янських племен назв боліт, у грунті яких виступала рудувата або червонувата глина – рудава, руда.

У будь-якому разі тривалий час обидва села – Рудно та Зимна вода виступали як єдиний маєток міняючи одного господаря за іншим. При цьому Рудно фактично було присілком Зимної Води і лише у 1866 році різко відокремилось, перетворившись у самостійну громаду. Відтоді у селі з’явився власний виборний війт та громадська рада, які не залежали від місцевого поміщика. 

І хоча згодом Рудно потужно розрослось, однак сільське минуле тут таки відчувається, надто у плануванні території. Зазвичай центром галицького містечка є центральна площа з ратушею посередині. Ратуші у Рудно немає, як і центральної площі. Просто є перехрестя вулиць, поруч з ним – залізнична станція. Просто на перехресті – магазин «Рукавичка», кілька ресторанів та невеличка фігура ангела та пам’ятний знак на честь героїв Небесної сотні і загиблих в АТО – це вже з’явилось зовсім недавно. Далі йде низка невеличких магазинчиків, пошта, а за сотню метрів – місцева школа. І хоча школа має величезне чотириповерхове приміщення до неї роблять прибудову – найкраще свідчення того, що жити у селищі є добре.

Якщо пройти трохи далі від центру по вулиці Володимира Великого то можна натрапити на вельми цікавий дерев’яний храм Покрови Пресвятої Богородиці – він був збудований у 1935 році як костел, а вже після проголошення незалежності України перейшов у юрисдикцію УПЦ КП. Ще трохи далі можна натрапити на невеличкий пам’ятник, точніше бюст Тараса Шевченка. Тарас Григорович на ньому зображений доволі моложавим чоловіком, що загалом не притаманно для сільських пам’ятників Великому Кобзарю.

Ще одна цікавинка Рудно – пам’ятний знак у старій частині селища з написом «По цій дорозі в 1648 році проходили війська Богдана Хмельницького». 

Однак найбільше Рудно уславилось саме як один з релігійних центрів Львівщини. І справа не лише у тому, що тут також функціонує церква Воздвиження Чесного Хреста, каплиця святого князі Володимира та Львівська духовна семінарія святого Духа, які належить до УГКЦ. Також у селищі є монастир святого Івана Богослова отців Студитів. Це один із колишніх підпільних монастирів УГКЦ. Адже у 50-60-х роках греко-католицькі монахи мусіли оселятись по 2-3 людини у приватних помешканнях, аби не викликати підозри совіцької влади. Отож саме у цей період в одному із будиночків на околиці селища оселилось кілька монахів із закритої Унівської Лаври. Однак невдовзі постало питання про будівництво окремого будинку – так на сусідній ділянці виник підпільний греко-католицький монастир. Його настоятелем став ієромонах Паладій. Звісно, сам монастир став осередком духовного життя греко-католиків Львівщини. 

І вже після виходу церкви з підпілля поруч із монастирем на території колишнього піонерського табору постала Духовна семінарія святого Духа.

Втім є ще одна цікава деталь, яка пов’язана із Рудном – це селише, яке розташоване під соснами. Цих дерев тут багато, вони ростуть чималими групками, створюючи особливу атмосферу. Якщо пройти по вулиці, яка йде від школи ви потрапите у невеликий сосновий гай. 

У Львові почалось масове будівництво пам’ятників

Одразу два пам’ятники майже одночасно розпочали будувати у Львові. Найперше йдеться про пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому, який до 29 липня – 150-річчя від дня його народження має постати на площі святого Юра. Задля цього мають повністю реконструювати цю площу, у тому числі і сквер, який знаходиться якраз навпроти собору святого Юра. Щоправда початку будівництва передували численні скандали, адже частина львів’ян незадовена тим, що задля монументу міська влада пожертвує сквером, де буде знищено старі дерева, а замість них на площі постане великий, але незугарний пам’ятник, який оминатимуть екскурсоводи, аби не ганьбити місто перед гостями. 

За кілька місяців тут буде аліганський майдан з пам'ятником Михайлові Вербицькому Знимка www.varianty.net

Втім міські райці, на чолі з Андрієм Івановичем Садовим запевнили всіх, що пам’ятник буде дуже гарний, а замість старих дерев міські райці насадять нові – ще гарніші. Ну і відповідно, впорядкують площу святого Юра. Втім, подейкують, що вирішальну роль у рішенні про початок будівництва відіграла позиція УГКЦ, яка хоче таким чином вшанувати пам’ять найвидатнішого греко-католицького ієрарха. 

Головний архітектор Львова Юліан Чаплінський навіть розповів, що завдяки цій реконструкції вони зможуть ліквідувати одну з основних вад площі Юра: "За рахунок технічного тротуару в існуючому сквері ми маємо змогу посунути смуги в сторону скверу, тим самим збільшити пішохідну зону площу біля церкви Юра. Цим ми усуваємо найбільш несприятливий момент на площі Св. Юра, коли люди виходять з церкви прямо на дорогу."

Водночас за кілька сот метрів від площі Юра, а саме на перехресті вулиць Степана Бандери – Генерала Чупринки – Михайла Вербицького розпочалось будівництво пам’ятника ще одному видатному діячу греко-католицької церкви – отцю Мизайлові Вербицькому, який є автором музики національного гімну «Ще не вмерла Україна». Однак тут ініціатива будівництва йде від товариства «Надсяння». Голова цього товариства Володимир Середа сьогодні особисто оглядав як йде закладка фундаменту під майбутній монумент.

Щоправда тут розмах робіт набагато скромніший – сам пам’ятниик має висоту 2,9 метри, окрім того буде рекунструйовано сквер, який розташовано на перехресті. Пам’ятник зводиться на відзначення 200-ліття від дня народження священика і композитора.

Зауважу що і митрополит Шептицький, і композитор Михайло Вербицький є уродженцями Яворівщини. 

Хочеться лише сподіватись, що доля цих пам’ятників виявиться більш щасливою, ніж доля монументу Степанові Бандері – його будівництво, як відомо, розтяглось на декілька років, а у підсумку ми отримали скульптуру у стилі соцреалізму із незрозумілою стелою позаду. Місцем паломництва туристів він так і не став.

Російська окупація Львова. Перше знайомство

Продовження розмови з львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому

Про те, як галичани пробували захистити українську мову під російською окупацією

Оскільки у місті утвердилась російська влада, то галицькі діячі спробували знайти з нею порозуміння у справі збереження українських громадських організацій та мови. Отож їх делегація вирушила до коменданта міста, а ним був граф Шереметьєв з проханням зберегти українські установи. Втім російський чиновник до такого прохання поставився прохолодно і за короткий час галичани зрозуміли, що розмова була даремною. Українську мову російська влада сприймала як діалект, Шереметьєв сказав, що нема ані такої мови, ані такого народу. Зрештою росіянам йшлося про те, щоб знищити український рух в Галичині. Водночас до селян вони ставились добре, оскільки у цьому випадку не йшлося про якісь мовні вимоги.

Втім попри бажання російської влади відбувся інший процес, адже серед більше половини російських солдат були українцями, вони говорили тою ж мовою, співали тих же пісень. Тут у Галичині вони дізнались про «Кобзар» Тараса Шевченка і намагались розшукати цю книгу.

Знимка gazeta.ua

Про те, як мінялись стосунки між російськими військовими та галичанами

Це була війна в якій не можна нікого ідеалізувати, адже у ній було все, і жорстокість, і спалені хати, і згвалтуваання, хоча панічні настрої, які розповсюджувались спочатку таки не підтвердились. При цьому краще ставлення до місцевого населення було на початку, коли в Галичину увійшли передові загони російської армії які складались з кадрових офіцерів – вони набагато ретельніше слідкували за тим, щоб солдати дотримувались дисципліни. Зрештою офіцери, коли частина входила в село зупинялись переважно в хаті священика, де знаходили собі цікавого та розумного співрозмовника. Складнішою ситуація стала пізніше, коли армія зазнала втрат, коли сюди почали приходити інші російські військові частини укомплектовані народами імперії – туркменами, чеченцями – їх поведінка була набагато гіршою.

Втім тоді селяни ще й порівнювали армії різних народів, а тоді вони найбільше потерпіли не від росіян, а від угорських гонведів, які нещадно ставились до українців і навіть вбивали селян. Оскільки ж російська армія була добре забезпечена продовольством, то могла ділитись ним із селянами. Там працювали військово-польові кухні, було вдосталь тушонки та зерна. Тому такого негативу не було, навіть у Рудківському повіті з’явилось прислів’я, коли були мадяри – то всіх забирали, а коли прийшли москалі, то став хліб на столі.

На загал російська влада скористалась з такого сприятливого ставлення до себе, вони думали, що тут закріпляться, тому вже почали везти зерно, постачати селянам худобу, тобто вже думало про інвестиції. Водночас вони не сприймали українського руху та УГКЦ. Саме тому було інтерновано митрополита Андрея Шептицького який виступив проти російської окупації Галичини.

Знимка photo-lviv.in.ua

Про те, як росіяни відступали з Галичини

Боїв у Львові під час відступу російських військ так само не було, вони велися лише в околицях Львова, наприклад Брюховичах, де збереглися укріплення, які росіяни використовували для оборони. Також перед своїм відступом вони намагались показово вивезти галичан на російську територію. Для цього навіть був організований цілий потяг. Втім їм йшлося передусім про робочу силу, тож вони хотіли спонукати й інших до виїзду в Російську імперію де б галичани працювали в поміщицьких маєтках. 

Знимка school.xvatit.com

Про те, що змінила російська окупація Львова

Хоча російська окупація Львова була короткотерміновою, однак вона все ж мала певні наслідки, передусім у свідомості галичан, які побачили хто живе у російській імперії і що серед них є багато українців. Вони побачили що православна літургія нічим не відрізняється від уніатської.

Знимка zbruc.eu

Втім російська окупація також змінила і життя галичан, надто на Покутті та Гуцульщині де чи не в кожній другій хаті після їхнього відступу залишились новонароджені немовлята, і це стало трагедією для багатьох галицьких родин. Втім деякі галицькі дівчата за цей короткий час встигли вийти заміж за російських військових і коли ті відступали вони мусіли поїхати з ними. Російська армія, яка під час наступу намагалась добре поводитись з місцевим населенням під час свого відступу вже палила хати. Так само залишилося чимало військових цвинтарів – спочатку це були звичайні поховання, однак потім влада наказала їх впорядкувати і ставитись до них з належною повагою. Втім найголовніше, що галичани побачили, що в російській армії є дуже багато українців. 

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/05/3.html )

Поляки повернуть у Тартаків старовинне розпяття

У неділю, 19 квітня 2015 року об. 12.00 год. у Храмі Різдва Пресвятої Богородиці у с. Тартаків, Сокальського р-ну Львівської обл. відбудеться унікальна подія – урочисте повернення до церкви Розп’яття, яке у 1898 році вдячні прихожани подарували о. Омеляну Левицькому, за душпастирства якого в 1875 році побудовано церкву – про це розповіли мені у генеральному консульстві РП у Львові.

Знимка Генерального консульства РП

Ця шляхетна ініціатива повернення Розп’яття до храму належить громадянину Республіки Польща, колишньому польському дипломату - послу, нащадку відомого в Україні та Польщі аристократичного роду –Станіславу Чарториському, який є власником цієї виняткової історичної пам’ятки. Коли Станіслав Чарториський прочитав напис на пам’ятці, який говорить, що предмет належав саме о. Омеляну Левицькому, вирішив повернути реліквію в Україну - прихожанам с. Тартаків, для яких він стане важливою історичною та релігійною пам’яткою.

Ідею Станіслава Чарториського охоче підтримало Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові, яке звернулося з пропозицією проведення урочистого заходу до Його Високопреосвященства Владики Михаїла Колтуна, Правлячого Архиєрея Сокальсько-Жовківської Єпархії УГКЦ. Звичайно, владика радо відгукнувся на пропозицію польської сторони.

Урочиста літургія, під час якої буде передано Розп’яття, за участю доброчинця Станіслава Чарториського,представників Генерального Консульства РП у Львові, духовенства Української Греко-Католицької Церкви та Української Римо-Католицької Церкви, представників місцевої влади, а також місцевих української та польської громад відбудеться у неділю 19 квітня 2015 року об. 12.00 год. в Храмі Різдва Пресвятої Богородиці у с. Тартаків.

Станіслав Ян Анджей Чарториський (нар. 8 червня 1939 р у маєтку Конажево біля м. Познань) – польський дипломат. Станіслав Чарториський є нащадком видатного князівського роду, син Романа Яцека (останнього власника маєтко Конажево) та Терези Замойської. У 1958-1963 рр. навчався на Юридичному факультеті Познанського університету, магістр права. У 1980-1990 рр. діяч Незалежної профспілки «Солідарність», зокрема її комітету, що гуртував тодішніх приватних хліборобів (фермерів). Водночас діяв також у Комітеті допомоги зневоленим особам, створеним найвищим ієрархом Римо-католицької церкви в Польщі – Примасом Польщі. Станіслав Чарториський був співорганізатором допомоги особам арештованим під час воєнного стану в Польщі. У 1990-1996 рр. радник-міністр Посольства Республіки Польща в Голландії. З 1996 по 2001 рік був Послом РП у Норвегії. З 2001 р. працював в Міністерстві закордонних справ, зараз перебуває на пенсії. З 2013 р. співвласник родового маєтку Конажево біля м. Познань, який після війни було націоналізовано комуністами. У 2006 році був співзасновником Товариства нащадків послів Великого Сейму, що об’єднує осіб предки яких засідали в Парламенті (Сеймі) Речі Посполитої Обох Народів 1788-1792 рр. Цей парламенті прославився зокрема прийняттям Конституції Речі Посполитої 1791 року, другого основного закону в світі. Станіслав Чарториський є батьком польської акторки Анни Чарториської.

У Львові представили унікальний рукопис українського гімну, а в Млинах (Польща) відзначили 200-річчя Михайла Вербицького

4 березня у Західній та Східній Галичині розпочали відзначення двох важливих для української культури ювілеїв – 200-річчя народження отця Михайла Вербицького та 150-річчя першого публічного виконання національного гімну «Ще не вмерла Україна».

Знимка vgolos.com.ua

Отож у Львівському музеї історії релігії відкрилась експозиція, присвячена 200-річчю від дня народження Михайла Вербицького, де були вперше показані унікальні експонати, що ілюструють життя і творчість українського композитора – про це розповіли мені у прес-службі ЛОДА. Головною родзинкою виставки стали представлені художником-реставратором із Перемишля Маргаритою Давидюк оригінальні ікони-тіні, виконані на старих дошках, що не піддаються реставрації. Їх привезли з церкви, у селі Млинах, де була остання прижиттєва парафія о. Михайла Вербицького.

Чільне місце у виставці займають особисті нотні записи композитора: церковні пісні для чоловічого хору «Отче наш», «Христос Воскрес», «Заповіт» Т. Шевченка, оперета на одну дію «Простачка». Окреме місце експозиції займає унікальний рукопис Гімну «Ще не вмерла Україна!».

А тим часом у селі Млини, що у Підкарпатському воєводстві Польщі

відбулись урочистості з нагоди двох важливих для української історії ювілеїв – 200 річчя від дня народження творця українського гімну греко-католицького священика Михайла Вербицького та 150 років коли у місті Перемишлі, відбулось перше публічне виконання національного гімну. Пам’ять священика відзначили спільною молитвою яку очолив глава Української греко-католицької церкви блаженніший Святослав у співслужінні із понад сотнею греко-католицьких священиків із Польщі та України, також разом з ними у богослужінні взяли участь римо-католицькі та православні священики з Польщі та України. 

Зараз у селі Млини вже не залишилось українців, церква, в якій служив отець Вербицький, хоча і залишилась діючою, однак зараз це римо-католицький костел. Втім уже декілька десятків років тут збираються сотні українців з Польщі та України, аби вшанувати пам’ять отця Вербицького.

А вже 10 березня пам’ять священика Вербицького вшанують у Львові – о 13 годині всі бажаючі зберуться на площі Ринок для колективного виконання державного гімну.

Український славень було написано восени 1862 року коли етнограф, фольклорист та поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», який поклав на музику отець Михайло (Вербицький). Публічне виконання пісні відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі — під час першого в Західній Україні шевченківського концерту.

Для відновлення церкви Святого Духа потрібен міжнародний конкурс – Юліан Чаплинський

«Я не в захваті від такої ідеї, але…» -- так двома словами можна переповісти мою розмову з новим виконувачем обов’язків головного архітектора міста Юліана Чаплинського. Власне, йшлося про його позицію як головного архітектора міста стосовно ідеї відбудови на вулиці Коперніка церкви Святого Духа. Таку ідею на моєму сайті висловив відомий львівський архітектор Ігор Подоляк (докладніше розмову з ним можете переглянути за посиланням: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_12.html). Згодом тема отримала розвиток, адже є львів’яни, для яких важливо, щоб у нашому місті знову постала ця церква. Врешті, маємо невелику церковну громаду – у музеї «Русалки Дністрової» обладнано капличку, в якій щонеділі відбуваються богослужіння. Тобто з релігійного погляду тут є основне – громада. Але для відбудови церкви Святого Духа цього не достатньо, адже це не мав би бути пересічний парафіяльний храм. Тут є аспекти історичні, архітектурні та мистецькі. Тому моїм співрозмовником став в. о. головного архітектора Львова Юліан Чаплинський. Однак перш ніж переповісти нашу розмову, мушу згадати суттєву деталь. Розмовляли ми наступного дня після його призначення на посаду, до того ж у статусі в. о. Отож пан Юліан більше говорив з погляду архітектора-практика. Натомість як чиновник він ще не встиг вивчити це питання.

Фото Михайла Дашковича

Про те, від кого залежить відбудова церкви Святого Духа

Ідея відбудови зруйнованих з різних причин церков не є новою, і ставлення архітектурної громадськості до таких спроб неоднозначне. Наприклад, спроба відбудувати Десятинну церкву в Києві спричинила гучні скандали – більшість українських архітекторів висловилися проти будівництва на фундаментах Десятинної церкви будь-яких реплік у візантійському, староруському чи будь-якому іншому стилі. Архітектори не в захваті від ідеї відновлювати церкву відповідно до замальовок.

Однак стосовно Святодухівської церкви у Львові виникає запитання. Адже дзвіниця, в якій розміщено музей «Русалки Дністрової», стоїть якось одиноко, а мала би бути в ансамблі з церквою. На мою думку, це питання мали б вирішувати лише реставратори. Для цього львівські реставратори мали б висловити міркування про те, чи є доцільність у відбудові церкви. Наприклад, якщо є всі необхідні для реставрації матеріали, передусім архівні, креслення. Якщо їх достатньо, аби ми могли достовірно відновити бодай 90% колишньої церкви, то ця ідея має право на життя. Однак я не в захваті від ідеї її відбудови, але в контексті історичному хотів би почути думку наших реставраторів.

Про зразки різностильових пам’яток архітектури у Львові

В Європі було чимало випадків, коли зруйновані або напівзруйновані церкви відновлювали за фотографіями чи архівними даними, доповнюючи ті елементи, які не могли зрозуміти. Зрештою, у нас у Львові є зразки різностильових будівель, які проектували в різні періоди. Наприклад, колишній костел кларисок, в якому зараз розміщено музей Пінзеля, починав будувати ще Павло Римлянин в епоху Ренесансу, потім будова тривала в стилі бароко, а завершили її в 30-х роках минулого століття в стилі конструктивізму. Якби для відновлення церкви Святого Духа вдалося знайти відповідне фінансування, то слід скликати містобудівельну раду, порадитися з реставраторами стосовно доцільності такого будівництва.

Про юридичний статус руїн церкви

Тут, окрім суто архітектурних моментів, є ще юридичні, а саме той факт, що фундаменти церкви, які залишились, мають пам’ятникоохоронний статус, і законом заборонено на них щось будувати. Для обговорення архітектурних аспектів необхідно провести громадські слухання, нараду професіоналів. Адже є зацікавлені особи. На їхню думку, що більше церков, то краще. Є підхід суто релігійний, а є містобудівний. Якщо серед громадськості є рухи за відбудову церкви, то вони повинні прийти до нас із проектними пропозиціями, і тоді подивимось, чи є юридична можливість дати дозвіл на таке будівництво. Але у такому разі вважаю, що необхідно провести міжнародний конкурс. Повторю, тут ми не є першими, адже у роки війни і у Польщі, і в Німеччині знищено чимало церков, і їх відновлювали дуже по-сучасному. Але чи Львів готовий до такого?

Зрештою, зважаючи на розміри фундаментів, церква була невеликою, камерною, тож виглядала б цілком сучасно. Але в такому разі варто не лише відбудувати храм, а й упорядкувати прилеглу територію, адже в приміщенні колишньої богословської академії нині географічний факультет Національного університету та «Укртелеком», там чудесні внутрішні дворики, і було б добре принагідно зробити їх доступними для львів’ян.

Про те, як вирішити проблему розбудови музею «Русалки Дністрової»

Цю ділянку я дуже добре знаю і не уявляю, як там збудувати нові приміщення, які потрібні для музею «Русалки Дністрової», зокрема його фондосховищ. Проблема в тому, що одразу за тією ділянкою починається будівля «Укртелекому». Звісно, її збудували в радянські часи, як камінь на шиї Львова, тож вона зовсім не пасує до старої частини міста,  і порушує баланс, який був у архітектурі до війни. Звісно, проблему фондосховищ музею необхідно вирішувати. Можливо, для цього треба розбудувати підземелля, але передусім варто провести масштабні археологічні дослідження. Зважаючи на розташування ділянки, там можливі дуже цікаві знахідки.

Про те, скільки церков потрібно на вулиці Коперніка

Я бачив паспорт фасад церкви Святого Духа, однак докладно його не вивчав. Якщо це всі матеріали, які є про цю церкву, то я би взагалі не починав справи. Якщо ж є дуже велике бажання громади, то все-таки радив би провести міжнародний конкурс. Втім, мені здається, що цей проект нереальний. І не лише з огляду на фінансову ситуацію. Можемо пройтися вулицею Коперніка – трохи вище добре зберігся костел Святого Лазаря, причому комплексно, з ландшафтом, горою, старими мурами. Щоправда, його передали для потреб хорової капели «Дударик», але, як відомо, щонеділі там відбуваються богослужіння. На вулиці Коперніка не так багато мешканців, щоб там було одразу дві церкви. Зрештою, поруч, на початку Степана Бандери, є органний зал – колишній костел, в якому також відбуваються богослужіння. Трохи далі, на тій-таки вулиці Степана Бандери, маємо величезну церкву Ольги та Єлисавети. Тобто діючих церков у цьому районі Львова достатньо.

Важливо, щоб церква Святого Духа була у нашому місті – Стефан Сим

Ідея відбудови церкви Святого Духа на вулиці Коперника таки знайшла відгук серед читачів мого сайта. Про це свідчить не лише те, що інтерв’ю львівського архітектора Ігоря Подоляка (див.:http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_12.html), в якому він висловив цю ідею, потрапило у топ найчитабельніших постів за місяць. Ідею підтримали й інші львів’яни, які вважають, що ця справа має стати однією з основних у духовному житті міста найближчим часом. Наприклад, міркуваннями з цього приводу поділився Стефан Сим – львівський митець. Нині він займається громадсько-політичною роботою, водночас, як розповів, постійно читає Біблію, намагаючись знайти в ній відповіді на питання, проблеми та виклики, які виникають у нашому житті. І в тому, що цю церкву зруйнували, і в тому, що її, ймовірно, відбудують, вбачає особливі знаки. Зважаючи на важливість проекту, я ще повертатимусь до цієї теми, передусім хотілося б почути думку фахівців із департаменту містобудування, які нашому магістраті відповідають за архітектуру міста. А нині послухаємо, що говорить з цього приводу Стефан Сим.

Дзвіниця церкви Святого Духа та фундаменти церкви -- усе, що  залишилось від храму. Знимка Михайла Дашковича

Про те, чому Україна повинна ставити перед собою надзавдання
Сьогодні велика світова криза довіри, а це питання ідеї моралі. Відсутність в незалежній Україні державної миротворчої ідеології призвела до напруженості в суспільстві. Внаслідок облудної риторики влади та її дій виникли протестні тренди і діяння мас. Брехлива риторика політиків Росії стала причиною воєнних дій між нашими народами. З непутящою сусідкою розберемось – перемога буде за нами! А далі питає священик–духівник: дасть Бог мир – що з ним робити будемо? І маємо тут переосмислити життя через одкровення духовних цінностей. Нам потрібні легенди, оповіді, завіти та святі пророцтва щодо нашої землі та людей, нам потрібно стати дотичними до головних Книг нашого Буття.
Треба будувати церкву у власній душі: «Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись». Отже, Завіти Творця слід не лише розуміти, а й відчувати душею, пізнавати і тлумачити Його вчення для здійснення Божого промислу, а не спокус диявола. Наше покликання – славити Господа.

Про те, що Біблію необхідно вивчати у школі
Шкода, але, як наслідок матеріалістичних діянь, маємо кризу моралі в українському суспільстві, що особливо відчутно нині. Щоб подолати цю кризу, необхідно реформувати гуманітарну освіту. Пропоную в школах, коледжах та вишах вивчати Старий та Новий Завіти. Та наголошую, не з погляду релігійних доктрин, не як церковні реліквії, а як духовні сказання нашого Буття, сповнені пророчих одкровень. Тлумачити Святе Письмо варто неупереджено, зважаючи на те, що Україна стала батьківщиною більше ста національних меншин. Для цього необхідно підготувати викладачів, залучити священиків.

Про те, чому слід відбудувати церкву Святого Духа
Маю тверде переконання, що випадкових речей не буває: і те, що ця церква у нас постала ще за часів Австро-Угорщини, і те, що у роки Другої світової війни її знищили – це великі знаки. Церкву слід було відбудовувати відразу після війни. Нині землі рясніють новобудовами церков. Це благо. Та ті, чиїми іменами названо новітні Храми, були б за те, щоб спершу відновити церкву Святого Духа. Її відбудова – це повернення Божої Благодаті. І не лише нашому місту.

Про те, як має виглядати новий храм
Мені не так важливо, як з архітектурного погляду вирішать цю проблему – довіряю славним будівничим наших святинь. Але, що швидше у церкві я позбудуся буденної суєтності в душі, натомість віддаючись службі Божій для умиротворення, то більший буде вплив на мене Літургії… Звичайно, цікаво побачити її такою, якою вона була перед війною, однак нині можливо, зберігши візуальну подібність, застосувати технологічні новації. Та важливіше, щоб ця церква була в нашому житті – її відродження буде великим знаком. Не забуваймо, що це був храм Львівської духовної семінарії Святого Духа. Потому граф і митрополит Андрей Шептицький і тодішній ректор Йосип Сліпий розбудували її до Греко-католицької богословської академії. Церква Святого Духа стане духовним осередком, вплив якого пошириться на всю Україну. Вірю, що УГКЦ відіграє визначальну роль у об’єднанні всіх християн в Єдину Святу Апостольську Церкву. Отже, наша мета – свята турбота во ім’я Творця – спільно з церквами інших конфесій, за підтримки всього народу ми відбудуємо у Львові церкву Святого Духа і реалізуємо надреформу в гуманітарній освіті новими діяннями на благо людини і народу во ім’я нашого Творця. Наостанок: І «як немає більшої любови, коли як хто душу свою покладе за друзів своїх», так немає більшого гріха, коли як хто в невігластві перебуває до знань, що від Творця». Примітка: (неві-глас-тво) -- це акронім від смислового «невідомий Глас Твій, Отче…»

Відбудова церкви Святого Духа принесе Львову та Україні Божу благодать – архітектор Ігор Подоляк

Унаслідок Другої світової війни Львів зазнав чимало втрат. Зокрема, 1941 року зруйновано церкву Cвятого Духа на вулиці Коперника.  У храм тоді влучила авіабомба. На жаль, про колись величну споруду довоєнних часів нагадує лише дзвіниця, в якій зараз міститься музей «Русалки Дністрової», а також фундамент церкви. За німецької влади храм не вдалося відбудувати, за совєцької -- про це взагалі не йшлося. Втім, львів’яни не подбали про це і після проголошення української незалежності. Усе щось заважало: то економічна криза, то якісь інші справи, тепер війна. Отож важливу справу для нашого міста кожного разу відкладали на потім. Врешті, всі до того звикли – є дзвіниця, є фундамент, є доволі велика, простора та впорядкована площа, тож питання відбудови церкви нікого не цікавить. Втім нещодавно моїм гостем був львівський архітектор Ігор Подоляк. За його проектом відбудовано крипту в соборі Святого Юра для перенесення тлінних останків Йосифа Сліпого з Риму до Львова. Також він є автором проекту каплиці Всіх Святих Українського Народу на  пам'ять про загиблих внаслідок Скнилівської трагедії. Архітектор пропонує реалізувати ідею відбудови церкви Святого Духа не як містобудівний проект, що можна було б очікувати від представника його фаху, а наводить аргументи передусім екзистенційні, одухотворені. Саме таким засадам мають відповідати архітектурні особливості проекту. Ця розмова мене зацікавила, тож пропоную її до вашої уваги.

Зараз залишки церкви Святого Духа мають такий сумний вигляд. Знимка Михайла Дашковича

Про те, що львів’яни та українці загалом робитимуть, коли завершиться війна…

Країна у війні, тож, звісно, нині не до будівництва. Але будь-яка війна завершується, і про це думає кожен притомний чоловік. Адже війна – це спосіб пришвидшити смерть, тобто вона є самовбивством. Однак навіть під час війни люди замислюються над тим, що робитимуть, коли настане мир. Коли стихають мінометні залпи, люди, опинившись серед руїн, не знають, як жити далі.

Суттю цієї проблеми є те, що людина має визнати своє походження від Бога, а не від мавпи. Якщо ми віримо в Творця, то маємо душу. Душа може бути одухотвореною. Відповідно до християнського вчення, Бог присутній у всьому. Це один із основних постулатів не лише християнства, а й інших релігій, зокрема буддизму чи мусульманства. Значить, душа розрізняє добро і зло, прагнення до моралі. Саме тому в будь-якій світовій релігії маємо моральні постулати, хоч їх подано в різних формах, наприклад апокрифів, одкровень чи прямих текстів, як Біблія. Саме моральні чесноти дають нам можливість відтворити одухотворений смисл нашого буття. З погляду моралі є три стани права: природного, звичаєвого та римського.

Природне право – це право людини користуватись повітрям, водою, сном, це право на відтворення. Так само природним правом людини є життя та смерть. Право звичаєве – це мова, культура, релігія, людські звички. І, врешті, римське право – це право власності, право націй та народів на самовизначення. Якби люди одухотворені, зважаючи на верховенство права, писали закони, то це були би Божі закони. І судді мусіли б слідкувати за їх дотриманням, інакше отримували б велику кару. 

Власне, філософія Європи базується на трьох китах: релігії, мистецтві та знаннях, це своєрідний триптих, який повертається обличчям до одухотвореного смислу буття. А Зішестя Святого Духа на людину відбувається під час Святої літургії. Саме під час літургії повніше відбувається акт одухотворення, тобто людина допускає до своєї душі Святого Духа.

Тож у Львові, як і в кожному європейському місті, має бути церква Святого Духа. Адже існує єдинородна і нероздільна Трійця – Бог-Отець, Бог-Син та Бог-Дух Святий. Однак унаслідок війни, яка нині триває в Україні, ми стрімко втрачаємо одну з частин цієї Трійці. Минає час, ми перебуваємо на межі Третьої світової війни, однак так і не виправили становище, не відбудували церкву Святого Духа – Божий прихисток для Божого благословення. Це означає, що Львів і вся Україна не мають Божої благодаті.

Про символізм руйнування церкви Святого Духа

Є два феномени, які засвідчила історія. У роки війни у церкву Преображення Господнього на вулиці Краківській та у Римо-католицький кафедральний собор влучили снаряди, які так і не розірвались. Це є символом того, що воля сатани, якою б нищівною вона не була, і сила снаряду не здатні зруйнувати церкву, якщо вона в омофорі Святого Духа. Також є дуже трагічним є те, що бомбовим ударом 1941 року знищено церкву Святого Духа, що стало великим знаком для людей, оскільки позбавило їх одухотвореного смислу буття, а згодом сталися трагічні події з самою УГКЦ, яку заборонили і зруйнували. Тож це дуже символічна річ. І так само символічним буде відродження цієї церкви, саме тоді Божа благодать зійде на Львів та Україну. Ми наче й знаємо про Святу Трійцю, розуміємо, що в першому тисячолітті утверджено християнство від Отця, у другому, коли головними подіями були хрестові походи і утвердження християнства як світоглядно-соціальної парадигми, -- від Сина, а третє тисячоліття – від Духа Святого, і дуже важливо його розпочати з відродження церкви Святого Духа у Львові.

Зараз тривають воєнні дії. Але що ми можемо протиставити ворогу: доброї зброї у нас нема, економіка слабенька, уряд: який маємо, такий мусимо любити, державу зруйновано. Отож нічого, окрім власного духу і Божої благодаті, не маємо. А духовна сила незбагненно сильніша за фізичну. Навіть Наполеон та Олександр Македонський говорили, що найбільшою силою є любов, а вона може бути тільки в одухотвореному організмі. Наголошую, що лише одухотворені смисли буття були б великою благодаттю не лише для львів’ян, а й для всієї України.

Про реакцію впливових осіб в УГКЦ та у світській владі щодо сприяння відбудові Святодухівської церкви

Є повне розуміння цієї проблеми, вже є навіть громада. Щонеділі, о 13-й годині, у дзвіниці проводить службу Божу отець Роман. Я мав розмову з ректором УКУ отцем Богданом Прахом, він вважає, що церкву слід відбудувати, казав, що вже було кілька важливих кроків громади, церкви та можливих меценатів. Тобто розуміння в суспільстві є. Владики Ігор Возьняк та Богдан Дзюрах, блаженніший Святослав не раз клопоталися з цього приводу. Зауважу, що перші спроби відродити церкву були ще 1943 року, коли митрополит Андрей Шептицький оголосив конкурс на її відбудову, тоді надійшло 5 чи 6 проектів, зокрема проекти архітекторів Ярослава Грицая, Мирослава Даниліва-Німціва. Звісно, одразу постане питання, як саме її відроджувати і відбудовувати: чи будувати точну копію, чи з певними змінами. Не в тому річ, найважливіше – це намолене місце, церква була осердям семінарії Святого Духа, де навчали священиків УГКЦ. І навіть з цих міркувань її потрібно зберегти і відбудувати.

Про ймовірні технічні проблеми під час відбудови церкви

Вдалося зберегти дзвіницю та фундаменти, водночас є достатньо матеріалів, зокрема архівних, тож фахівці добре знають, як виглядала церква. Технічно цей процес не є надто складний, все більше залежить від політичної волі керівництва міста та області. Все мусить бути скеровано на правильне, раціональне і притомне виконання проекту.

Зараз у дзвіниці розташовано музей «Русалки Дністрової». Його, звісно, слід зберегти. Також на цій території тепер є величезна совєцька будівля «Укртелекому», однак нашим завданням не є позбуватися цієї будівлі, нам треба збудувати церкву. Звісно, що на цій ділянці чимало комунікацій, телефонних кабелів, які треба технічно забезпечити і перенести.

На місці, де стояла церква, вже були археологічні розкопки, науковці зробили звіт за підсумками експедиції. Однак ці розкопки слід продовжити, адже ймовірно, що там ще є крипти. Поки що не маємо відповіді на питання, чи вони є і в якому стані. І, звісно, потрібно провести архітектурний відбір, все має бути прозоро та відкрито. 

Тож до праці!

У Львівському музеї історії релігії триває виставка Богородичних ікон

Львівський музей історії релігії цими днями презентує виставку «Мати милосердя» і присвячується вона матерям захисників України – розповіли у музеї історії релігії.

Знимка музею історії релігії

На виставці представлено понад 40 Богородичних ікон XVI–XХ століть. Це найпоширеніші та найулюбленіші іконописні образи в Україні. Тут є ікони Божої Матері трьох основних типів – «Провідниця» (Одигітрія), «Умиління» (Елеуса), «Молитвениця» (Оранта, Знамення, Велика Панагія). Є й інші типи зображень.

Богоматір на іконах сумує, але сум той різний: то скорботний, то світлий, проте завжди притаманний душевній ясності, мудрості і великій духовній силі. На деяких іконах Богородиця вказує на Христа, на інших - ніжно пригортає Сина до себе або легко підтримує Його — Вона завжди сповнена благодаті, поклоняється своєму Дитяті і покірливо схиляється перед неминучістю жертви.

Виставку підготовлено спільно з Музеєм сакрального мистецтва Львівської архієпархії УГКЦ імені отця Антона Петрушевича. Це вже шоста спільна виставка, створена в рамках циклу «Різдвяні зустрічі».

Виставка працюватиме до 15 лютого 2015 року.

Унікальна святиня з особистої захристії Папи Римського у Сикстинській капелі прибула до Львова

У кафедральному храмі УГКЦ у Львові святого Юра виставлена для вшанування віруючими унікальня святиня – оригінал Нерукотворного образа Ісуса Христа – ця святиня вдруге за свою історію покинула Ватикан де зберігається в особистій Захристії Папи Римського у Сискстинській капеллі. Про це мені розповів прес-секретар Львівської єпархії УГКЦ отець Павло Дроздяк.

Знимка www.zik.ua

Зауважимо що зазвичай віруючим не дозволяється доторкатись до цього образу, зокрема цілувати його, однак зважаючи на те, що реліквія прибула в Україну у надзвичайно складний час представник Ватикану як виняток дозволив віруючим торкатись образу.

30 січня з нагоди прибуття образу владика УГКЦ Блаженнійший Святостав відслужив у соборі святого Юра вечірню, після чого віруючі отримали можливість торкнутись реліквії та помолитись біля неї. Зважаючи на її особливу цінність в храмі та навколо нього вжиті посилені заходи безпеки та охорони.

На реліквії є найдавніше зображення обличчя Христа, встановлено, що це одна з найдавніших автентичних християнських святинь, яка збереглася. З 1870 року вона постійно перебуває у Ватикані. У Львові святиня перебуватиме до 15 лютого.

18 – 24 серпня в хронописі Львова та Галичини

Історія останнього тижня

* Показ військової техніки в Академії сухопутних військ – це те, чим запам’ятається відзначення Дня Незалежності у Львові. У час війни головне свято країни відзначаємо по-воєнному.

* 22 серпня з аукціону Львівській мерії вдалось продати приміщення на Шпитальній, 25 за 6 млн 400 тис. грн. Це не може не тішити, надто в теперішній ситуації.

* 21 серпня також потішили львівські програмісти, які оголосили про створення комп’ютерної програми для військової розвідки, яку можна завантажувати у звичайний смартфон. Отож, тепер наші військові зможуть воювати і на ІТ-фронті.

* Те, що львів’яни – люди креативні, надто молоде покоління, підтвердив і біг-борд, який з’явився цього тижня на в’їзді до Львова. На ньому -- малюнок, що надіслав воякам у зону АТО 8-річний Максим Сивак. Хлопчик зобразив зеленого Путіна, в якого цілиться український танк.

* На жаль, з фронту досі привозять наших загиблих земляків. Зокрема, 19 серпня у Львівському аеропорту приземлився борт із 11 загиблими галичанами, закарпатцями та волинянами. Вічна їм пам’ять…

* Нашого видатного земляка Омеляна Стоцького увічнили у містечку Східниці, відкривши з нагоди його 120-річчя стелу. Саме Омеляну Стоцькому Східниця завдячує нинішньою славою, адже він відкрив місцеві джерела мінеральних вод.

Історія зовсім недавня

* 21 серпня 2005 року Львів перестав бути формальним центром українських греко-католиків. Цього дня Блаженніший Любомир Гузар прийняв титул Верховного архієпископа Києво-Галицького і переніс осідок УГКЦ зі Львова до Києва.

Історія не така давня

* 19 серпня 1989 року Львівська парафія Петра і Павла на вулиці Личаківській першою в Україні вийшла з підпорядкування РПЦ і оголосила себе частиною УАПЦ. А вже 14 жовтня 1993 року її настоятель, отець Володимир став Патріархом УАПЦ під іменем Димитрій.

* 19 серпня 1968 року народився Андрій Садовий, міський голова Львова з 25 квітня 2006 року до нині.

* 21 серпня 1952 року в столиці Болгарії Софії народився відомий львовознавець Юрій Бірюльов.

Історія міжвоєнна

* 23 серпня 1939 року у Москві підписано Пакт Молотова – Ріббентропа, у його таємному протоколі йдеться про перехід східної Галичини під совєцьку владу.

* 21 серпня 1926 року народився сорок четвертий архієпископ-митрополит Львівський латинського обряду та перший кардинал серед латинських архієпископів Львова Мар’ян Яворський. Зараз він є архієпископом-емеритом.

Історія бабці Австрії

* 19 серпня 1914 року створено керівний орган Українських Січових Стрільців – Українську бойову управу.

* 21 серпня 1910 року  народився греко-католицький священик Дмитро Блажейовський. Отець Дмитро відкрив Музей вишиваних ікон, які він сам створив. Цей музей -- найкраща пам’ятка про нього. Оглянути експозицію можна на проспекті Чорновола, 2.

* 20 серпня 1884 року в Космачі народився греко-католицький священик Омелян Ковч. У роки війни він видав понад 600 довідок про хрещення євреїв, чим порятував їх від загибелі. За це 1944 року нацисти спалили священика в концтаборі «Майданек». 27 червня 2001 року під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ до Львова відбулась беатифікація священика, а згодом блаженного Омеляна Ковча проголосили покровителем пастирів УГКЦ. 

* 19 серпня 1873 року народився польський генерал Юзеф Галлер, який відіграв трагічну роль в короткій історії ЗУНР, очоливши польську інтервенцію та завдавши поразки УГА і змусивши її відступити за Збруч.

* 23 серпня 1867 року у Яворові народився український поет, прозаїк, публіцист Осип Маковей. Зауважимо, що помер він 21 серпня 1925 року в Заліщиках Тернопільської області.

* 18 серпня 1830 року народився Франц Йосиф І – імператор Австрійської імперії, король Галичини та Володимирії, з 15 березня 1867 року -- глава Австро-Угорської монархії. Правив 68 років, що стали епохою в історії Австро-Угорщини, зокрема Львова та Галичини, адже саме в цей період започатковано чимало речей, які визначили розвиток краю на багато десятиліть наперед.

Історія давня

* 20 серпня 1597 року народився один із найвидатніших бургомістрів, поет та історик Львова Бартоломей Зиморович. До 1939 року у Львові була вулиця його імені, однак за совєцької влади її перейменували на Лермонтова, а за української -- на Джохара Дудаєва. Меморіальну дошку на честь непересічного галичанина, яку на цій вулиці встановили городяни, демонтували совєти 1947 року.

Старосихівський цвинтар, де покоїться Блаженний

«Це, так би мовити, наше сільське кладовище», -- сказала мені жінка, яка поралась в грядці, що на вулиці Майданній, поруч із невеличким цвинтарем на Старому Сихові. Недалеко від залізничної станції Сихів, одразу за якою -- гаражі, непомітно притулився цвинтар. Невеликий, майже правильної прямокутної форми, завширшки приблизно 50 та завдовжки 200 метрів. Далі невеликі городи, вулиця та особняки. Одразу за цвинтарем знаходиться символічна могила загиблих за волю України і трохи далі -- головна пам’ятка архітектури Сихова – дерев’яна церква Святої Трійці, яку збудували ще 1654 року.

Місце паломництва на цвинтарі – могила пароха церкви Святої Трійці на Сихові, отця Андрія Іщака. 26 червня 1941 року його вбили більшовики, коли панічно відступали зі Львова. Через 60 років та один день – 27 червня 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого візиту до Львова завершив процес беатифікації новомучеників УГКЦ, зокрема блаженної пам’яті отця Андрія Іщака.

Втім знайти цю могилу таки непросто, хоча вона розташована не так далеко від входу -- жодних вказівників на цвинтарі немає. Пройшовши щонайменше двічі по старій частині цвинтаря, я, врешті-решт, зателефонував до теперішнього пароха церкви, отця Андрія і за його підказками знайшов чорний пам’ятник «у формі прапора», як пояснив мені отець Андрій. На могилі, окрім кількох свічок, знайшов табличку з текстом «Пісні до новомученика блаженного Андрія Іщака».

Також в інтернеті є інформація, що на Старому Сихові була могила українських воїнів, які загинули 1918 року, однак не збереглася. Не збереглися й інші довоєнні поховання. Єдине, що привертає увагу, кілька хрестів без жодних дат, які теоретично могли встановити ще до Другої світової війни – принаймні за стилем вони відрізняються від решти поховань. Єдиним достовірним свідченням, що цей цвинтар постав значно раніше, є поховання Шимона Кульчицького, яке датують 23 листопада 1908 року. Цікаво, що це єдиний надгробок на цвинтарі польською мовою. Далі в умовно старій частині цвинтаря (навколо могили отця Андрія Іщака) є кілька поховань 1944 – 1945 рр., невелика кількість поховань 1940-х, 1950-х , трохи більше -- 1960-х рр.

І лише у 70-х роках минулого століття почали активно «освоювати» цю територію – саме тоді починається активна забудова Сихова. Внаслідок цього стало значно більше поховань на фактично сільському цвинтарі. Його «перенаселення» триває, попри те, що кладовище має статус закритого і тут обмаль вільної площі.