Блиск і злидні Святоюрської гори

Без сумніву, місцем найбільшого пошанівку в столиці Галичини є собор Святого Юра – головна греко-католицька святиня. Незважаючи на те, що собор утратив титул архікатедрального храму УГКЦ, його значення аніскільки не змаліло. Архітектурний ансамбль церкви уже кілька століть прикрашає місто, до того ж вона постала на одній з головних львівських вершин – Святоюрській горі. Існує версія, що свого часу Данило Галицький та Лев Данилович навіть роздумували, на якій саме горі закласти перший камінь у підмурівок нового міста. Врешті майже 400-метрова Замкова гора видалась їм значно зручнішою, аніж скромний 321 метр гори, яка згодом отримала назву Святоюрської – тут заклали перший храм на честь Святого Юра.

Втім зрозуміти князів-засновників Львова легко – окрім того, що Замкова гора значно вища за Святоюрську, вона має ще й набагато чіткіший рельєф, де є лише один крутий і уривчастий схил з боку вулиці Городоцької. Решту навіть гірським схилом не назвеш – рівна дорога, тільки вгорі крутішає. Будь-який інфарктник таку вершину здолає без перепочинку.

Отож вклоняємося святині і мандруємо далі. Якщо йти з вулиці Листопадового Чину, то вже наприкінці цієї вулиці привертає увагу будинок № 11, який збудував 1889 року один із найталановитіших львівських архітекторів Юліан Захарієвич. Власне, цікаво те, що згодом цей будинок викупив митрополит Андрей Шептицький для потреб славетного українського художника Олекси Новаківського. Таке щедре меценатство неабияк збагатило нашу культуру. Зараз у будинку знаходиться Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського.

Втім далі ми потрапляємо на площу Святого Юра. Саме тут свого часу розташувалися табором війська Богдана Хмельницького, які штурмували Львів. Важко повірити, але з кінця 17 століття тут відбувалися постійні ярмарки, спочатку раз на рік, а з 19 століття – двічі на рік. Тепер тут не те що ярмарків – жодного генделика чи кнайпи не знайдете. Пригадую, років десять тому неподалік музею Новаківського, в пивничці, була кнайпа з темними дубовими столами, однак згодом і її зачинили.

Натомість основною окрасою площі є сквер. Втім, схоже, що його зоряний час таки або минув, або ще не настав. Принаймні на фоні майже до блиску вилизаного сусіднього Парку імені Івана Франка він виглядає, м’яко кажучи, забутим владою. Хоча для того, щоб його впорядкувати, в принципі, не потрібно значних коштів і надто великих зусиль – підремонтувати деякі лавочки (можна за гроші спонсорів), перекласти деякі доріжки, бодай центральну – їх тут, зрештою, не так багато. Зауважимо, що на відміну від інших львівських вулиць та площ тут немає проблеми паркування автомобілів на тротуарах.

Врешті, площа Святого Юра цікава ще й тим, що на ній, а також поруч з нею розташовано кілька корпусів «Львівської політехніки». Можливо, якби йшлося про інший вищий навчальний заклад, то це не мало б такого значення, але тут можна бачити, якою примітивною стала львівська архітектура протягом цих років. Адже на тлі неповторних творінь Юліана Захарієвича без особливих труднощів помічаєш неоковирне «мистецтво» радянських архітекторів-конструктивістів, послідовники і старанні учні яких намагаються наслідити зараз вже в історичному центрі міста.

Саме через відрізок "площа Святого Юра – університет – вулиця Листопадового Чину – площа Святого Юра" відбувається найінтенсивніший тролейбусний рух у місті. Зараз тут прокладено маршрути NN2, 7, 9, 10, 12, 20, тобто без повільних, трохи незграбних «рогатих» це вже буде зовсім інша площа. Особливо цікаво спостерігати за новими тролейбусами-«гармошками», які, спустившись із площі Святого Юра, починають повільно петляти серпантином коротких вулиць із глухими поворотами, автомобілями, що закоркували вулицю Крушельницької, аж до університету.

Такій великій площі завжди пасує гарний пам’ятник, тим паче, що уже давно є рішення встановити тут пам’ятник митрополиту Шептицькому. Здається, навіть відбулися якісь конкурси, однак єдине, на що спромоглися наші митці – встановити камінь, який сповіщає, що «на цьому місці буде встановлено пам’ятник Шептицькому». Що ж, негусто… Втім, якщо рухатись далі, то на вулиці Озаркевича можна зустріти ще один вельми цікавий пам’ятний знак, який сповіщає, що «Тут пройшли молоді роки народного артиста Амвросія Бучми. Будинок не зберігся». Мені навіть довелось побувати на його відкритті, хоча зараз вже не пригадаю точної дати. Зважаючи на те, як зі знака зникають букви, незабаром тут доведеться встановлювати інший знак, який сповіщатиме, що тут колись стояв пам’ятний знак…

Далі не підемо по впорядкованій вулиці Озаркевича, а звернемо на задвірки собору Святого Юра. На жаль, важким спадком від радянської влади стало те, що чернечі келії перетворилися на великий житловий будинок. Цю проблему не вдалось вирішити досі, однак я не про те. Поглянувши на задвірки собору Святого Юра, розумієш , що на цій території ніякого ЛКП, щобільше, ОСББ чи іншої структури, яка б мала навести порядок, не існує в принципі. У нас гарно вміють ремонтувати фасади, але зовсім не дбають про задвірки, навіть за умови, що їх можна перетворити на туристичну принаду. Хотілося б нагадати міському голові – на північному схилі Святоюрської гори є чудові кам’яні сходи, які ведуть до дитячого майданчика на вулиці Городоцькій. Маю непідтверджену версію, що останній раз їх ремонтували 1939 року. Про сміття на цих сходах і товстий шар перегнилого листя вже мовчу. І це при тому, що маємо чудовий терасовий сквер. До речі, про дитячий майданчик – його таки робили з любов’ю до дітей, з численними скульптурами звірів та клоунів, він є своєрідним продовженням розташованого поруч цирку. Однак скульптури зблякли, навколо них можна побачити лише порожні пляшки, а також залишки численних лавочок.

До речі, про цирк. Відомо, що радянська влада його не випадково збудувала саме на вулиці Городоцькій, на ділянці, яка колись належала Святоюрському собору, аби створити своєрідну конкуренцію церкві, перетворивши її на цирк. Щоправда, не передбачили одного – церква таки залишилась на горі. А цирк, як і належить йому – внизу.