 |
| Знимка visitlviv.livejournal.com |
Вікторе, я знаю, що коли ви ще були дитиною, то батьки дуже хотіли, щоб ви стали фаховим музикантом, а це викликало опір, вас дратували нудні гами, сольфеджіо, акордеон, фортепіано…
Так, справді, для того, щоб освоїти основу музичної грамоти спочатку треба було вивчити гами, виконувати різноманітні арпеджіо, це все дуже нудно й одноманітно, я такого не люблю, напевне тому, що за гороскопом я близнюк. Однак батьки не полишали надії, і тому мене віддали у музичну школу на фортепіано, де я рік чи півтора промучився. Врешті заявив, що я не люблю того інструменту, після чого вони мене віддали вчитись грі на баяні, де я так само ще деякий час промучився. Однак мені пощастило – якось батьки поїхали у тривале відрядження, мене залишили під опікою бабусі та дідуся, я скористався такою можливістю, підняв справжній бунт і покинув музичну школу взагалі. Тоді я зненавидів музику як таку і років 6 чи 7 не брав до рук жодного інструмента. Якби мені тоді хто сказав, що у дорослому житті я буду музикантом, то я б плюнув би йому у вічі.
І все ж таки Ви повернулись до музики. Що змусило перемогти оту нелюбов до неї?
Я жив у невеличкому містечку Кременець на півночі Тернопільщини. Тоді раз на рік до нас приїжджав гостювати мій троюрідний брат із своїми батьками. Він був старший за мене, відповідно для мене він був авторитетом. Отож він якось почав наспівувати популярні тоді мелодії Елвіса Преслі, мені це стало цікаво і він розповів, де я можу їх почути – на «Радіо Люксембург». Спочатку я їх просто слухав, але поступово втягнувся і мені захотілось відтворити ці мелодії. На горищі я знайшов стару гітару. Однак тоді я ще не знав, як її настроювати, тому розробив свій власний стрій з допомогою якого мажорний акорд можна було брати одним пальцем. Тоді у мене чудово виходили пісні з мажорними акордами. Я так захопився гітарою, що навіть організував у школі біг-біт-групу, ми знайшли одну пісню «Дика штучка», яка мала чотири мажорних акорди. Оскільки у школі планувався ленінський вечір, то я прийшов до директора школи з такою пропозицією – ми тут організували свій шкільний ансамбль, хочемо виступити. Директорка школи вирішила, що ми будемо співати «Ленін такой молодой!», тому радо пристала на мою пропозицію. Коли ж ми зі сцени почали грати «Дику штучку», то всі вчителі за голову схопились, у них почалась паніка. Натомість всі дівчата дивились на нас із захопленням, і ось тоді я зрозумів, що буду музикантом.
Вікторе, ви майже закінчили Львівський університет імені Івана Франка, де вчились на англійській філології, вам забракло якихось 2-3 місяців, коли ви потрапили в поде зору сексотів КДБ, або, як їх тоді ще називали, контори глибокого буріння і так і не змогли отримати диплом. Що стало причиною Вашого відрахування з університету?
В університеті я товаришував з Грицьком Чубаєм – батьком Тараса Чубая, Олегом Лишегою, Миколою Рябчуком і власне Грицьку прийшла ідея видати альманах «Скриня». При цьому, це не був політичний альманах, там ми розмістили модерні твори, які не вписувались в канон соціалістичного реалізму. Однак цей альманах знайшли в ході обшуку у когось із справжніх дисидентів. До того ж тоді із ансамблем «Арнікум» ми перемогли у Москві на конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» де виконали пісню «Чорна рілля ізорана». Коли повертались з Москви, то сподівались що нас, як лауреатів, будуть зустрічати квітами, натомість цю пісню потрактували, як націоналістичну, тож замість квітів, нас зустріли зовсім по іншому. Воно співпало, і цього виявилось достатньо, щоб нас виключили з університету.
Але врешті це вийшло на краще, адже замість того, щоб займатись перекладами, Ви мусіли піти в музику. Я знаю, що у Вас з колєгами замолоду був ще один цікавий звичай – збиратись та переодягатись у якісь незвичні костюми, Ви тоді носили навіть якийсь дивний капелюх…
Це було в колі художників до якого входили Юрко Кох, Влодко Кауфман. Юрко взагалі любив переодягнутись дівчиною. Була ще одна історія з Володею Усиком, коли він переїхав з Чернівців до Львова, ми з ним товаришували ще з «Арніки». Якось він запросив нас додому відсвяткувати Новий рік. Отож ми надягнули балетні пачки, і коли він відчинив двері, то ми станцювали «Танець маленьких лебедят»
Ви були учасником батярського гурту, всі знають ваші батярські пісні. А у житті поза сценою Ви такий же батяр?
Я є різний. Покладаюсь на свій гороскоп – для близнюків притаманна роздвоєність, розтроєність, розчетвереність, всього потроху. Батяр – це тільки образ, гра, я навіть не можу назвати себе правдивим батяром, оскільки не є львів’янином, адже я народився і виріс у Крем’янці на Тернопільщині. І поки не переїхав до Львова навіть не знав про існування такого явища.
А вже у Львові разом з Олегом Лишегою мешкав у гуртожитку на Погулянці. Власне там і познайомився з таким паном Юзем та його дружиною пані Зосею, навіть не знаю, ким він там працював – можливо, сторожем. Але саме пан Юзьо був правдивим батяром, від якого вперше почув численні батярські віци та пісні. Тоді мене захопила ця субкультура, однак мені було дивно, що її ніхто не поширює, не популяризує. Так у мене виникла думка її відтворити, і, думаю, ця справа мені вдалась.
http://kava.lviv.ua/ua/article/5637/~rozmova-za-kavoyu-viktor-morozov
https://www.youtube.com/watch?v=6h1aqGVbba4
Немає коментарів:
Дописати коментар