вівторок, 24 листопада 2015 р.

Українська Польща – Краківець та Корчова

Є певна умовність кордону – формально це, звісно, відносно просто і докладно регламентовано. Головне – мати візу, пройти всі процедури на кордоні, отримати штамп у паспорті, і ти уже з біло-червоного боку кордону. Звісно, це займає час, але витративши кілька десять хвилин, чи, в крайньому випадку кілька годин ти опиняєшся з протилежного боку кордону. Але те, що точно виписано з формальної точки зору, не так очевидно з погляду культурного прикордоння. Кордон тут річ дуже умовна, нечітка, до того ж змінна у часі. Зрештою одразу слід визначитись з терміном – ви про який кордон говорити – державний, культурний, етнічний чи інший вид кордону. Недарма тут кажуть про міжкордоння, де немає чіткої межі ані в просторі, ані в часі. 
Церква у Млинах та монила о. Михайла Вербицького. Знимка vgolos.com.ua

На початку весни я вирушив у коротку поїздку у Польщу. Справа була банальна – з’явилась можливість вкотре відвідати невелике польське село Млини – воно знаходиться приблизно на відстані кілометра від кордону, зовсім недалеко від міждержавного переходу Краківець-Корчова. Власне, чому польське село? Це воно зараз входить до складу польської держави, та й за етнічним складом воно є польським. Але ж так було не завжди – у повоєнні роки воно протягом короткого часу входило до складу совєцької України, але не це основне – цей період був доволі коротким. У передвоєнні роки Млини мали зовсім інший етнічний склад населення – це було українське село. Але свою славу воно отримало не тому – українських сіл у Надсінні у ті роки було десятки та сотні, але Млини серед них займають особливе місце. І причиною цього є те, що саме тут мав свою парафію отець Михайло Вербицький – автор музики українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». Цього року відзначаємо 200-річчя його дня народження та 150-річчя першого публічного виконання українського славня. 
Знову ж таки ця подія сталась у ще одному важливому для української історії місті – Перемишлі. Місті, яке лежить на українсько-польсьткому етнічному прикордонні, яке деяких час входило до складу УРСР. І між іншим місті, яке лежить на річці Сян, про що його співавтор Пало Чубинський написав: «Від Сяну доДону». Знову ж таки обидві річки знаходяться поза державними кордонами України, ну а тепер від Дону нас ще й відділяють окуповані території. Але то – державні корлони, а етнічні – це зовсім інші. Ну не знав Павло Чубинський, що через півтори сотні років у Кремлі заведеться карлик із вельми специфічними уявленнями про історію та етнічність.
Але повернемось до Млинів – дерев’яна церква тут добре збереглася, щоправда тепер це – римо-католицький костел. Поруч із ним – могила священика, етнографа та композитора. Колись це було скромне, втім доглянуте поховання. Втім, від часів президентства Віктора Ющенка на цьому місці постав величний і навіть помпезний меморіал. До цього меморіалу додана чимала територія, огороджена, але разом з тим доволі незатишна. Можливо, це моє суб’єктивне відчуття, що посилилось негодою, а можливо річ у банальній відсутності лавочок, якихось впорядкованих клумб та газонів – елементарні зручності, які багато не коштують, але зроблять цю українську адресу Польщі привабливою для мандрівників.
Втім я знову про особливості прикордоння, передусім ближнього. Друга деталь, окрім штампу у паспорті, з якою стикаються мандрівники – роумінг. Саме він нагадує, що ви уже за кордоном, отож слідкуйте за sms-ками у вашому телефоні та позначками на його моніторі – раптом там з’явиться Orange або ERA чи якийсь інший польський оператор. Однак Млини – це надто близько від кордону, тож того разу мені пощастило – мій телефон протягом всього дня стійко тримав рідну мережу, тож я начебто і не був за кордоном. 
За якихось кількасот метрів від Млинів ще одна нова адреса – супермаркет у Корчові, розрахований в основному на українців. Втім блукаючи його вулицями Хрещатик та Сагайдачного (тут підкреслюю українські назви) мене дивувала порожнеча у цьому магазині. Можливо, справа була у тому, що я потрапив не у «піковий» день. А можливо справа полягала в іншому – економічний вектор хитнувся в інший бік, і тепер їздити «на закупи» в Польщу вже не так вигідно, як до девальвації гривні – щось дешевше, щось трохи дорожче. Але це – економічна кон’юктрура, а я про відчуття прикордоння. В одному з магазинів гатрапив на продавщицю, яка розмовляла українською з польським акцентом. Можливо українка, можливо полька, яка навчилась мови від своїх клієнтів. Інші хоч і не розмовляли українською, але моя ламана польська не створювала для них особливих проблем. Пригадую, перед тим у Перемишлі так само ламаною українською говорила молода продавчиня.
Все це – деталі, які складають картину прикордоння. Взаємні образи і звинувачення відійшли у минуле, і насправді вже немає чіткого кордону, а є півтони, коли синьо-жовте плавно переходить у біло-червоне. Або ж, навпаки – то біло-червоне переходить у синьо-жовте.