Втрачені запахи Львова від Юрія Винничука

Продовжуємо наш проект «Антологія Львова». Сьогодні звернемось до уривку з роману Юрія Винничука «Танго смерті». Історики можуть докладно описати історичні події, проаналізувати їх причини, таємні механізми та наслідки, до яких вони призвели. Але є одна річ, яку в історичних розвідках я ніколи не зустрічав – запахи, звуки, оці дрібні побутові деталі, які зазвичай опускаються дослідниками, однак вони мабуть є однією з основних рис повсякденному житті. Причому це ті неповторні штрихи, які зникають практично з їх носіями. З точки зору географічних координат ми живемо у тому самому місті, правда дещо більшому за розмірами. Однак тепер це вже інше місто, з іншими запахами, звуками, іншим темпом життя. І художнє слово – єдиний спосіб це відтворити у нашій пам’яті. Зрештою, посмакуємо цей втрачений уже назавжди міжвоєнний Львів.

Юрій Винничук Знимка tyzhden.ua

«З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки, бо на усіх подвір’ях, навіть у центральній частині міста, встановлювали металеві діжки, підводили до них бляшані рури і запалювали біля їхнього отвору багаття так, аби дим рурою йшов до бочки й обіймав своїм плетивом м’ясо, щоб воно лише вудилося, а не пеклося, і то був святий обов’язок пана шимона, який також мусив надбати дров, нарубати і поскладати їх на купку, а відтак поважна пані шимонова, вбрана в чотири спідниці, чотири светри і чотири хустки, сідала на ослінчику біля самісінького вогню і стежила, аби вогонь не гаснув і не надто розгорявся, потім, коли уже назбиралося доволі жарин, шимонова насипала їх трохи до старого баняка і, підсунувши собі між ноги, накривала спідницями, тепер їй було так тепло, що могла навіть і задрімати, а мешканці будинку зносили їй м’ясиво, яке вона вудила, а потім з кожного брала по кавалку шинки чи шпондерка; на самі ж Різдвяні свята уже пахло пампухами, рибою, медом, на жидівській дільниці додавався запах гусячого смальцю, смаженої цибулі, перцю і «грифу» — вареного в молоці вимені, а навесні перед Великоднем знову влітав у вікна бадьорий запах димів і вудженини, бо знову пан шимон вкопував бочку і підводив до неї руру та рубав дрова, а пані шимонова старанно записувала до пожмаканого зошита усе те м’ясиво, яке їй зносили, але вже не мусила грітися баняком із жаринами, бо перед святом, хоч і бувало ще прохолодно, але яскраво світило сонце, на деревах збуджено цвірінькали горобці, туркотали горлиці і скрекотіли сороки, а ще на Великдень стукав у вікна і двері запах різного печива, пасок, свіжих фіялок, а влітку — сушених на сонці грибів і суниць, якими торгували просто на вулицях, коли ж літо добігало кінця, то все місто потопало в п’янкому ароматі смажених кон- фітур з ягід і рожі.

Ті самі кракідали. Знимка photo-lviv.in.ua

Місто міняло своє обличчя упродовж дня до невпізнання. На світанку, коли воно ще дрімало, в’їжджали на Ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки a пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіякри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю — починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів тоді дзвенів сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали: «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали: «Ганделе, ганделе, ганделе, продати — купити!», дротярі — гуцули та лемки — ходили обвішані дротом і полапками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!». Біля Віденської каварні, де головна перехресна станція кількох трамвайних ліній, завжди вирував натовп — одні чекали на трамвай, інші кудись поспішали або ловили ґав, а поруч продавали соняшникове та гарбузове насіння, присмажене на вогні, жидівки пропонували гарячі смажені каштани, турецькі й волоські горіхи в торбинках, скручених з газети, і тут же пекли ті каштани на блясі, що мала заглибини і дзюрки, а зверху була накрита другою бляшаною покришкою, під самим сподом у металевій скриньці тлів вугіль, і жидівки дерли горло: «Гайсе марони! Гебратене! Фріше!», а ті, що торгували гарячими бобами: «Гайсе бобеле!» Прецлярки носили перед собою перевішені на ременях великі кошики зі свіженькими запашними прецлями, нанизаними на патики, що стирчали із кошиків, одні прецлі були посилані маком, другі — сіллю, а найбільшу славу мали «майові» — золотисті, хрумкі, залиті пишною солянкою і густо посилані маком, вони розпливалися в устах. Прецлями торгували й жиди, гукаючи «Прецлє на яях!», а коли проходили повз якісь українські товариства, то, погано володіючи українською мовою, своїми вигуками викликали в покупців регіт: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!». Ми любили дрочитися з ними і собі теж кричали: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!» або «Яйці на прецлі! Яйці на прецлі!». Сільські вусаті дядьки з Корчева на Підляшші носили кошики з цибулею просто на голові поверх баранячої шапки, вінки цибулі звисали і з кошика, і з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечі, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову істоту в золотистих гірляндах, його екзотичний вигляд викликав захват і водночас острах дітвори, яка з вереском «Цибуляний чоловік! Цибуляний чоловік!» супроводжувала його і миттю прискала на всі боки, щойно тільки дядько зиркав гнівним оком. «Ось прийде до тебе Цибуляний чоловік і забере із собою», — лякали неслухняних дітей матері, та й моя мама не раз показувала мені з вікна Цибуляного чоловіка, кажучи, що він може перетворити нечемнюха на вінок цибулі. І коли вона, купивши цибулю у Цибуляного чоловіка, вішала вінок у кухні на стіну, я дивився на нього з острахом, думаючи при цьому, ким же був той неслухняний хлопчик, якого перетворили на цибулю, і чи цвиркне кров із цибулини, якщо її прокусити, тому я не їв тієї цибулі сирою та прохав і маму не рухати її, бо ану ж коли–небудь чари розвіються і вінок цибулі знову перетвориться на хлопчика, але він тоді буде калікою — без ноги чи руки, без ока чи без вуха, у кожному разі його каліцтво ляже на нашу совість, однак мама мене не слухала і сміливо краяла цибулю на плястерка до салату. Гончарі, в деренчливих гірляндах баняків і гладущиків, волали «Горнці! Ґарки! Ринки! Дротувати! Дротоваць!», щіткарі торгували розмаїтими щітками, солом’янкарі — солом’яними та очеретяними циновками, які охоче господині стелили під порогом, ситарі торгували ситами, а що цей виріб був легенький, то ситар так обвішувався ситами і ситечками, що самого його сливе й видно не було, пташники носили на довгих тичках клітки з пташками, вуглярі розвозили на возах вугіль, вигукуючи: «Вуууугіль! Вуууугіль!», возиводи щоранку розвозили в діжах воду, а пошту постачав у критому жовтому візочку листоноша, виграючи на закрученій трубі завше однакову мелодію, льодяр звістив свою появу дзвінком, почувши якого, усі служниці й господині вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні криги, піскар привозив пісок, вигукуючи «Пісооок! Пісооок!», який господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли.

Площа Ринок завжди була багатолюдною. Знимка photo-lviv.in.ua 

Любили ми бігати на Ринок і дивитися на гуцулів у чорних капелюхах, обв’язаних крайками, в грубих полотняних портках і таких самих сорочках, густо гаптованих червоно–чорними хрестиками; вони продавали миски, чарки і дзбанки з глини, дерева або міді, торбинки, паски і постоли, кольорові забавки, во- лохачі, тайстри, канцелярські вироби з дерева, каламарі, рамки, підписані назвами місцевостей — Сколе, Косів, Жаб’є. Бойки з довгими вусами і з обов’язковою вигнутою файкою в зубах торгували яблуками, грушами, сушеними боснійськими сливами, волоськими та лісовими горіхами, каштанами, дітям бойки продавали усе це дешевше, тому матері до бойків посилали нас, а ми тільки тішилися, бо бойки ще й давали нам пробувати свій смачнючий товар. Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньо- ва продавала кишки, які аж вилискували від тлущу у великому баняку, що стояв на вуглях, вона мішала їх кописткою і гукала: «Екстра бомба фрикасе! Лякеровані кишки!» А порції були такі, що, споживши, можна було до вечора вже нічого не їсти, тому представники таких поважних професій, як різник, трагач* або дорожкар* вважали за велику честь належати до постійної клієнтелії старої пискатої Валахоньової, хоча на вулицях Львова можна було купити не тільки кишки, а й паштети, пірники, смажені ковбаски, мамалигу, куликівський хліб, хрумкі булки — кайзерки і штанглі.

Фабрика горілок та лікерів Бачевського. Знимка www.travelua.com.ua

Щосуботи цілим містом котилися гучні виляски, схожі на постріли, але ніхто не стріляв, то господині тріпали, розвісивши на рейках, килими, доріжки, перини й подушки. Раз на місяць кухня перетворювалася на Африку — то був День Великого Прання, коли королевою кухні ставала прачка. Загалом прання займало увесь тиждень: кип’ятили в понеділок, крохмалили у вівторок, сушили в середу, церували в четвер, а прасували в п’ятницю. Напередодні Великого Прання ще звечора зсовували докупи два великі кухонні столи, на які ставили величезну бляшану балію, куди наливали гарячу воду з розпущеним милом, у ній мочили постіль, рушники та нічні сорочки, а вранці, коли приходила до нас прачка, здорова дівка з грубими руками і ногами, і кухню опановувала тропічна температура, від підлоги до стелі клубочилася пара, вікна вкривалися туманом, крізь них уже нічого не можливо було роздивитися, зате зручно було малювати різні мармизи, піч розпікалася до червоного, а на її бляті стояли дві великі виварки. Прачка брала мило фабрики Шіхта, клала білизну на «пральку», або ж «маґлівницю» — широку дошку з рифленої бляхи в дерев’яній рамці — намилювала її і їздила зверху донизу поперек рівчаків — шур–шур–шур! Небавом у балії аж пінилося від милиння, і я не міг втриматися, аби не набрати його повну жменю і милуватися цією пухкою невагомою кулею, яка яскрилася кольорами веселки і мругала до мене дрібнесенькими очками, але незабаром кожен, хто побув тут бодай кілька хвилин, починав спливати потом, бо ж білизну після першого прання витягували з балії і виварювали у виварках, задуха врешті виганяла мене з кухні. А ще я любив дивитися, як додають у воду синьку в маленьких муслінових мішечках, вода ставала яскраво–кобальтового кольору, але білизна після такого синения ставала не блакитною, а ще білішою, синька розчинялася у воді маленькими хмарками, які витягувалися тоненькими волокнами і мацаками, скидаючись на чудисько з безліччю довгих тонюсіньких ніжок, так само тягнулася і розчинялася кров у воді, якщо опустити в неї порізаний палець, не диво, що мені малому здавалося, ніби хмари в небі — це перини, які купаються у розпущеній синьці. Крохмаль був в’язким і липким, він робив воду густішою, виполоскані у ньому простирадла хрумкотіли, накрохмалені сорочки робилися штивними, їх прасували ще вологими, і тоді припалена праскою клейковина видобувала запах пригорілого печива. Праски наповнювали гарячим вугіллям, вони були важкими; і треба було стежити, щоб після них не залишалися смуги кіптяви, але вугілля мусило бути особливе — деревне та й щоб добре перепалене, бо від неперепаленого вугілля праска чаділа, а моя мама потім нарікала, що болить голова.

А як наставала неділя і була тепла пора року, то відчинялися усі вікна на всіх вулицях міста, геть усі вікна, і з тих вікон вихилялися люди, переважно цікавські жінки, старі й молоді, спершись ліктями на подушки, одні перегукувалися, другі мовчки розглядали перехожих, треті чекали на те, що не прийде, і у всіх на вустах грала усмішка, а хто мав балькон, то сідав собі на бальконі і теж усміхався й дивився на перехожих, і всі почувалися, як одна велика родина, незнайомі могли собі заговорити до незнайомих без жодних цереґелів* так, мовби зналися роками, бо не тільки самі люди, а й ціле місто було усміхнене і радісне.

Але найпривабливіше Львів виглядав вечорами, коли запалювалися ліхтарі, блимали яскраві неонові написи й реклами, світилися вітрини, а з ресторацій і каварень долинала музика, тоді залюднювалося корзо*, від готелю «Жоржа» і аж до кінця Академічної, починаючи з шостої вечора і геть за дев’яту, сновигали тлуми спацеровичів — пані в капелюхах, пани в чорних мельониках*, військові в мундирах, студенти в корпоративних шапках — адже саме тут відбувалися рандки*, і усі вони проходжувалися туди й назад, з часу до часу перестріваючи знайомих, розкланюючись, зупиняючись на кілька слів, а то й гуртуючись у більшу компанію, йшли до ресторації, на корзо можна було зустріти усіх своїх знайомих, і так було щовечора, винятком була неділя, коли на корзо випливали тлуми людей після служби Божої о дванадцятій, проспацерувавши правим боком Академічної, тлум вертався уже лівим боком, переходив на правий бік і, повторивши ту саму прогулянку ще кілька разів, розсипався по каварнях та цукернях, опинившись серед цього тлуму, ти, мовби підхоплений течією, плив звільна, не прискорюючи і не сповільняючи ходи разом із усіма, і почував себе цілком затишно, лише зрідка ця людська течія утворювала невеликі затори: батьки з дітьми обов’язково зупинялися біля вітрини крамниці Кляфтена з дитячими іграшками, та і як було не спинитися, коли там, на вітрині, відбувалася справжня битва, мініатюрні солдати готувалися до атаки, біля гармат завмерли гармаші, полководці обзирали поле бою в далекогляди, а проминувши Хорунщину, несила було обминути кнайпи пані Теличкової і не перехопити кілька смачнючих канапок, а далі погуляльників чекала казкова вітрина цукерні Залевського, де можна було побачити мініатюрну цукерню — малесенькі лялечки в білому вбранні виконували свою поважну роботу: одна місила тісто, друга валкувала, третя щось наливала до казана, четверта терла щось у макітрі, п’ята всаджала тісто на лопаті у піч, а всі вони рухалися від електричних моторчиків, перед Різдвом і Великоднем вітрина мінялася, перетворившись на святковий стіл з чоколядових і марципанових виробів, які імітували свячені страви — паски, крашанки, шинки і цілих поросят, ще там були зайчики і баранчики в кошичках, оздоблених зеленим барвінком, а на малесеньких столиках красувалися малесенькі пляшечки з лікером і прив’язаними до довгих шийок чарочками. Ці вітрини мінялися так часто, що кожне дитяче серденько тягнулося до них, тільки–но опинившись на корзо. Але після дев’ятої вулиці починали порожніти, усі поспішали додому, бо о десятій вечора шимони замикали вхідні брами до кам’яниць, і опісля, щоб увійти до будинку, треба було дзвонити шимонові у дзвіночок і платити шперу* — 25 чи 50 грошів за послугу.

А ще я з мамою залюбки ходив на Кракідали — дивовижний світ, який розпочинався за Оперним театром і манив до себе уже одною лише назвою, у якій причаїлася велика загадка, бо в уяві одразу спливають крокодили, хоча жодних крокодилів там не було, то був лише чудернацький покруч з назви Краківського передмістя, де кипіли базарні пристрасті й вирувала тандита* чи, як її називали жиди, Тандмарк. Мабуть, саме так виглядають і легендарні базари Близького Сходу, довкола площі розташувалися крамниці, а перед ними і всюди, куди лиш оком не кинь, ятки з розмаїтим товаром, передусім з одягом і взуттям. Кракідали — це справжнє царство жидівське, тут можна побачити і вбраних на європейський манір поважних пань та панів, і бородатих хуситів з довгими пейсами в чорних атлясових халатах і капелюхах, і засмальцьованих жидівок, які, понатягавши на себе незліченне манаття, скидалися на головки капусти. Посеред тісноти тієї безлічі яток перекупники й шахраї голосно вихваляють свій товар, а поміж тим димлять п’єцики на коліщатках, на яких парують нехитрі перекуски. А головне — треба пам’ятати, що так само, як на базарах Стамбула, Танжера, Маракеша чи Каїра, можна і навіть треба торгуватися й збивати ціну, починаючи від її половини. Поруч із гендлярами жидівськими сновигають українці й поляки, панує постійний рух, а в повітрі бринить гучна какофонія звуків.

Ось якийсь хитрий батяр демонструє пляшку з–під горілки з водою, а у воді стоїть фігурка пірнальника досить великих розмірів, через горлянку він вочевидь влізти ніяк не міг, а тому батяр і запитує: «Як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?» — і, роззирнувщись по роззявах, пояснює: «То ся робе так. Ду пляшки тре вкласти туненький шкілєтик пірнальника. А потому його ся засипує магічним порошком. Тоди вода стає така білюська, як молоко. Потім ставите го на шафі, а за гудину вода знову чиста і прузора. І во — маєте! І вже кожен може зувидіти, як такий грубий пірнець вліз без тоту туненьку шийку». Тлум довкола нього росте, і батяр добиває його останнім аргументом: «То не забавка, прошу паньства! Нє — шоб діти ся бавили, а то є річ незамінна в хатній гуспударці. Бо той пірнець цілюський день виблискує, як зоря, а вночі світиться так, жи можна при нім читати газети, вишивати і вечеряти. І шо ви си мислите — кілько таке щастє куштує? Ви не пувірите! Цей сьлічний пударунок на іменини альбо шлюб куштує тільки двайціть грошів! А двайціть грошів — то ні для кого не гроші, нє?» І знову він озирає тлум, аби за мить продовжити з того, з чого починав: «І як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?»

Але для нас, школярів та гімназистів, Кракідали були цінні тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрім книжок і шкільних підручників, «брики» — різні брошурки з перекладами латинських і грецьких текстів та зі скороченим викладом класичних романів, які увільняли нас від читання твору. Брики було суворо заборонено шкільною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч і полегшували учням життя, але знецінювали самостійне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провідували буду рябого Нухима, який любив таких міґлянців, як ми, і до купованого брика завше додавав якийсь непотріб — старий затертий кримінал чи видерту звідкись ілюстрацію битви з бурами — які ми потім могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячністю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутнє. А ще ми купували там твори Карла Мая про Віннету, Олд Шургенда і Шаттергенда, передаючи із рук в руки, ховаючи на уроках під столами, Карл Май був на першому місці серед усіх, хто писав на пригодницькі теми, бо його твори будили фантазію і захоплювали.»