субота, 20 червня 2015 р.

Львів 1611 року від Романа Іваничука

Львів початку 17 століття нам дуже важко уявити – досить сказати, що тоді його населення не перевищувало 20 тисяч чоловік – це трохи більше, ніж зараз живе у Винниках. Але вже тоді вулиця Руська була своєрідною серцевиною життя української, або, за тодішньою термінологією, русинської громади. Власне про це один з найкращих романів, присвячений середньовічному Львову Романа Іваничука «Манусткрипт з вулиці Руської». Отож занурюємось в середньовіччя. 
Роман Іваничук. Знимка photospilka.com


Року 1611, 26 іюля. Клопітну ніч провела Абрекова, так їй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенція її дочок, особливо молодшої, впрек поспільному спокою наставлена. Всяк-бо знає; з Льонці тоє почалося, що ті листки, до дешпектів волаючі, хтось кожної ночі над вікном Абрекової приклеює, то виставив нині магістрат подле дверей двох пахолків з бардами, аби на вулиці дискреція заховувалася, бо урядове представлення має в місті відбутися.

З манускрипта

Абрекова давно знала, що добра їй не буде. П'ятнадцять років тому до старшої дочки Ганни, яку на Руській чомусь Гізею назвали, мовчазної і стрункої, мов конопля, з темним скритним поглядом і буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, залишаючи для людей тілуки тужливі очі, стулку губ і прямий носик, почав залицятися вірменський купець Балтазар, приносив їй подарунки, й тішилася Абрекова — купецькою жоною стане бідна, мов липка, Гізя... Та якоїсь неділі в каплиці Трьох святителів Успенської церкви на відправі вона побачила, як на «придіте ядіте» її донька уклякла біля поважного сивого чоловіка — сеньйора братства пана Юрія Рогатинця і, замість на священика, на нього грішно дивилась, обличчя її полотніло, полотніло, а вона закривала його чорною запоною волосся... Як тільки віддзвонили, пан Юрій вийшов з каплиці, і Гізя, злегка похитуючись, мов полум'я свічки — ось-ось і задує чийсь подих, — встала й пішла слідом за ним. А потім пропала і нема її досі...
Знимка iloveukraine.com.ua

Вдруге таке саме передчуття біди прийшло десятьма роками пізніше. Абрекова одного дня запримітила, що молодша золотоволоса дочка Льонця має великі голубі очі, а брови — ніби купервасом вифарбувані, губи кармінові й наче навмисно віддуті; боже, невже ота мізерота, отой пропитий Письо, який по цілих днях смердить у хаті, а ввечері йде напиватися до Лисого Мацька, невже він насправді тато обох її дівчат? Абрекова блямнула вказівним пальцем по Льончиних губах — чого надуваєшся? — але вони й далі зосталися так само відкопилені; Льонця відмахнулася рукою, а тоді мама уздріла, як із-за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугі білі груди — мало не випорснуть; дівчина повернулася і, вигинаючи станом, підійшла до вікна, відчинила його, прихиляючи до стіни шибкою, щоб подивитися на себе. Вікно з кімнати Абрекової виходило на ріг Руської і Шкотської, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичівським, архієпископським, Корняктівським й Лоренцовичівським палацами, а зліва будинками Альнпека, Гуттера і венеціанського консула Массарі; Льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула:
«Антоніо!» Абрекова виглянула теж і побачила, як ринковим майданом у бік Корняктівського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовій ферезії[1], і впізнала в ньому самого консула.
Тоді й зрозуміла Абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі, що Льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла? А коли б і запримітила раніше, то що вчинила б, у який спосіб могла запобігти халепі?
А тепер уже й по біді. Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп; а нині, хвалити господа, тихо.
Знимка oko.kiev.ua

Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на ліжку п'яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно — за Гізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини на душі в Абрекової — може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні замки.
Дрімала, бо ніч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо — хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на Льончин тапчан — він дармує майже кожної ночі, Льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць.
Не могла заснути до самого світання, а все через оту думку,яка кожен день з'їдає, мов іржа залізо: чому бог, а може, сатана, наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, Абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха — ні солодкого, ні гіркого... та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх — єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде...
Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось-таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати або ж Льонця приплелася з ночі. Виглянула: біля вхідних дверей стояло двоє магістратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли її під стражу. Але ж почекайте — за віщо? За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою — а що мала робити після того, як почалася ота дешпектація з її Льонцею й тими листками і ціпаки заборонили їй перепродувати м'ясо, котре брала в глинянських загородників? А що таке — ворожіння з руки? Це справа чиста: хтось уміє читати з книг, а хтось із ліній долонь... Гізю мені не чіпайте, Гізя свята, не скажете на неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого — даруйте, любов не питає, любов сама приходить, як мор... За Льонцю? А що — Льонця гірша, ніж ті, що на Векслярській із замтузу не вилазять? То їм можна, а їй ні?
Знимка photo-lviv.in.ua

Вмить прояснилося в душі Абрекової: а таки нічого не трапилося такого в її сім'ї, щоб могла встидатися чи відповідати перед законом. А ви, — вже зверталася, поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків, — а чому ви не йдете до Нахмана Ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, Золота Роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою Єжи Мнішеком? А чому Мнішека не чіпаєте за його куревську Марину, яка поволоклася за московським лотром, царем самозваним, і он якої авантури в світі наробила! А може, ви мені скажете щось на Пися? П'є — най собі п'є на здоров'я, а ви подивіться, що робиться в пивниці Корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії, та туди й донині заходять брати Бялоскурські з Високого Замку, синки бургграфські, яких давно засудили на довічне за вбивство Антоніо і за мою... аякже, і за мою Льонцю теж! Ага, боїтеся, вам руки доходять лише до Абрекової!
Абрекова одяглася, вийшла в темні сіни й рішуче відчинила двері, що виходили на Руську. Зійшла східками на брук, взялася під боки і, набравши войовничого вигляду, кинула презирливо до озброєних пахолків:
— А ви чого тут поставали?
Один пахолок мовчки показав рукою на вікно, над яким кожного ранку висів новий листок, глянула — листка нині таки не було.
— Ов, а то що ся стало! — вдарилася в боки Абрекова, наче їй зробилося шкода, що на розі Руської і Шкотської порушився роками встановлений звичай.
— Що ся стало: було тонке та й ся обірвало, ха-ха! — почувся з-за рогу жіночий голос, і появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, підпухлими блудними очима,гарна й захмелена.
— А йди, йди до хати, шльондро векслярська, — мовила зовсім мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й підштовхнула її на східки.
— Йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду... — Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла за шию: — Може, підеш зі мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш, служба... — Вона вдарилась об двері й провалилася у темні сіни.
Абрекова провела дочку поглядом і знову запитала в стражників:
— То чого ж ви тут стоїте, коли там, — показала рукою на вікно, — ніякого дідька нині не почепили?
— Урядове видовище буде нині на Ринку, Абрекова. Стоїмо для порядку.
— О, слава богу... Хоч одного дня буде спокій під моїм вікном, — зітхнула полегшено й подалася до дверей. — Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судної години...
Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м'ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба російського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку — бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, — їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку, — і на них, завішаних килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали призвидці московської авантюри — польний гетьман Станіслав Жолкевський і львівський староста Єжи Мнішек.
Біля Мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам'яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені за списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю руську. Так, як було насправді там — під Смоленськом.
Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах — весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.
Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало відбутися в його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав — це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду[3] король не дав ані своїм, ані найманим — нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з'їсть її разом з королем.
Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв — Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:
— Накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами?
— Вікторія... — відвів погляд Жолкевський. — Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження...
Знимка uk.wikipedia.org

Мнішек знітився. Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку. Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння Марини і повстання в Москві підкосили здоров'я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією: якщо Смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини від замордованого в Калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом Гришкою Отреп'євим, то хоч сота його частка перепаде — для нього, для Рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків.
— Пане гетьмане, — мовив єлейно, — ви втомилися походами, але світло ваших перемог опромінює нас, і близька та година...
— Усі ви берете світло, — перебив Жолкевський старосту, — тільки ніхто не квапиться підливати оливи, щоб лампа, яка дає те світло, не загасла. Починайте, вашмость.
Єжи Мнішеку відлягло від серця—він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово регіментареві Польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бургомістра Вольфа Шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову зліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі — п'ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр з шаблею при боці.
На балюстраду, під самим шпилем ратуші, вийшов трубач—над містом пролунали .бойові трубні звуки. Стих клекіт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzod, zabij go!» навально рушили з обох боків майдану переодягнені у вояків міщани — зі списами, шаблями, алебардами. З мурів дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися — поморщився Жолкевський, — на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати — нападники відступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри — справжні — горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою.
— Страхи на ляхи, гурра на мазура... — пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: — За ойчизну, любі діти, під благі намети... не беріть з собою ліжок, у полі спатимете... килими залиште дома — вкриєтесь щитами... не беріть з собою їсти... землі наїстеся...
Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп'явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим папою поет, поважана й недоторкана особа, королівський одописець, блюзнірствуе у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися...
— Пане Шимонович, — проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, — чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі — тільки смерть?
— Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, — із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. — Не беріть з собою пити — нап'єтеся крові... Нічого не виходить... А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту — хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?
Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос... Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство... шовкові рукавички... благопристойність... А найпростіше—вивести на поміст, під який накладені в'язки дров — і всі проблеми розв'язані — без дискусій, без шовкових рукавичок... О свята Супремо, чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би... Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!
— Ваша ексцеленціє, — промовив Шимонович, йому ніби передались пристрасні проіспанські симпатії архієпископа. — Якщо зволите колись завітати до мене, я вам покажу вельми потішну книгу одного іспанського письменника — Мігеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: він написав її, знуджений безділлям, у тюрмі!
— У тюрмі святої інквізиції? — єхидно примружився Соліковський.
— Не думаю... Він був збирачем податків.
— А-а… Хвальний пане поете…— архiєпископ сховав кiнчик довгого носа мiж складенi, мов до молитви, долонi. — Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивує те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де є i Ян Кохановський, i Торквато Тассо, і Еразм Роттердамський, і Томас Мор... Джордано Бруно, правда, не бачив, — архієпископ опустив погляд, — я не зустрів хоча б однієї книги...
— Томаса Торквемади? — запитав, підказуючи, Шимонович.
— Ну ні, для чого вам «Кодекс інквізиції», він є в мене...
— Справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він знаходиться у вас, — стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. — А я таки вам позичу «Дон Кіхота» Сервантеса, адже вашій ексцеленціі теж іноді треба спочити від теології.
— Я стурбований нинішньою розмовою з вами... Королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до Львова, став раптом так дивно мислити.
— Часи міняються і ми з ними теж... — мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. — Погляньте, ваша ексцеленціє, ось іде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали в цю мить, що ті вої — то тіні, привиди братів і дітей наших, які вкрилися щитами і наїлися землі на російських полях... А за що? Мені, вам, отим людям, що затопили нині Ринок, легше стало жити? Хіба не могли вони, сини і брати наші, пити дома молоко замість крові і їсти хліб замість глини, а ми — тішитися ними, а не ридати над тінями?
Після другого штурму подесятерилися войовничі кличі. Так було задумано бургомістром Вольфом Шольцом: за третім разом Смоленськ впаде. Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт — для більшого ефекту облягаючі тарабанили в листи бляхи, били в котли і бубни, вояки поривалися до звідного мосту. Опустили його і з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вікторії. З нутра обложеного міста вихопилися «російські» оборонці в довгополих свитах і паперових шоломах, відтиснули ворогів, сурма в польському таборі сповістила про відступ: Шольц збирав усі свої військові сили для останнього генерального штурму.