вівторок, 8 грудня 2015 р.

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (2)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.
Знимка wz.lviv.ua

Про дурні часи засилля дрібного криміналу та чому Славко Нудик в дитинстві боявся їздити на вулицю Наукову
На жаль, то були страшно дурні часи коли заправляв дрібний кримінал. Великою проблемою було самому вийти за межі свого району, а особливо не можна було потикатись в центр міста. У Львові тоді було багато кінотеатрів, однак коло них постійно стояли малолітні хулігани, які могли тупо забрати всі гроші або ж просто побити. Причому робили це без жодної на те причини чи приводу з твого боку, тільки тому, що ти з іншого району. Не знаю, чому так було, аби пояснити це потрібно звернутись до кримінальної історії Львова. Однак чув, що тим всім керували люди, які вийшли на волю з ув’язнення. Вони збирали навколо себе малолітніх хуліганів, які й займались вимаганням, гоп-стопом. Це було настільки поширено, що уникнути цього було нереально, єдине, що той гоп-стоп все ж мав свої правила, які часом дозволяли уникати неприємних ситуацій.
Пригадую, як одного разу мама мені доручила поїхати на Наукову до цьотки і забрати в неї якусь річ. Наукова і Любінська тоді були ворогуючими районами і для мене було великою проблемою туди поїхати. Тому я мусів просити свою однокласницю, аби вона поїхала зі мною – існувало правило, що хлопця із дівчиною не чіпають. Якщо ти йшов один, то малолітні хулігани не могли просто так пропустити через «свій» район, мусіли обов’язково обов’язково напакостити – чи просто домахатись, чи, якщо пощастить, забрати гроші, але просто так пройти по «чужій» території ти не міг. 
Це неабияк зіпсувало моє дитинство, адже мені не раз доводилось потрапляти у неприємні ситуації. Наприклад такими недобрими місцями був кінотеатр «Піонер» (сучасний театр «Воскресіння» -- О.С.) і кінотеатр документального кіно імені Лесі Українки (на площі Міцкевича, тепер там магазини). Останній мав особливо лиху славу злачного місця, адже в його холі було встановлено гральні автомати – кидаєш 15-копієчну монету і можеш грати у «Морський бій». Саме тому там збиралась всіляка шушера, яка могла забрати всі гроші. Протидіяти цьому було неможливо, адже ти завжди був у нерівній ситуації, тож єдине, що залишалось – заскочити до тролейбусу і виїхати з ворожого району.

Про те, як вчорашні королі вулиці втратили свою владу
Окрім того тоді існував ще один дикий звичай масових бійок район на район. Я в цьому участі не брав, однак не раз доводилось бути свідком таких побоїщ. Кажуть, що цей звичай був перенесений до нас із Казані. Я не можу сказати, що то було від того, що підліткам не було чим зайнятись – тоді працювала величезна кількість різноманітних гуртків. Я, наприклад, не лише займався музикою, а й 5 років ходив у футбольну секцію на «Юність». Було б бажання, а зайнятись тоді було чим, однак все залежало від того, кого до чого скеровували батьки. Одним з таких бандитських районів, куди взагалі не варто було потикатись був Високий замок – там можна було і ножа дістати. Зараз я там вільно гуляю – чи то з собакою, чи то з внучкою… Люди, які тим всім заправляли тоді почували себе всемогутніми королями, вони керували малолітніми бандитами, а тепер на них страшно дивитись, так вони опустились. Вони тоді думали, що так буде завжди, однак у підсумку одного-другого посадили до в’язниці, а коли вони вийшли на свободу, часи змінились, і тепер вони вже ніхто.

Про осад злості, який залишився у Славка Нудика від дитинства та про наслідки совіцького виховання
Свою недобру справу ці люди таки зробили, тож у мене про дитинство залишились не тільки хороші спогади, вони залишили осад злості. Адже дитинство – це найкраща пора життя, натомість у мене там було багато сумного. Зараз мені 47 років, і я хочу того позбутись, адже ті спогади я ношу при собі. За той забраний рубель, чи навіть за ті забрані 20 копійок… Справа навіть не у тому, а що я не міг вільно ходити по місту. Можливо проблема у тому, що у мене надто інтелігентне обличчя. Але в мене дуже добра зорова пам’ять, і коли я тих людей бачу через 30 років, то переборюю себе та кажу: «Його і так життя покарало». Адже хтось, в кого забрали 20 копійок, на другий день про це забував, натомість я був не такий, я дуже переживав з цього приводу. При цьому, коли я гуляв по Любінській, то все було нормально, мене навіть толерували, як музиканта. Натомість коли я йшов вже по Окружній, а це вже був інший район, то цих робоче-крестянских дєтей дуже дратувало, що я несу папку з нотами. То було таке совєтське виховання: «Інтеле-е-егент!». Напевне витоки цього треба шукати в словах «Інтернаціоналу»: «Кто бил ничем, тот станет всем». Звідси йшло оте совіцьке виховання

Про те, що змінилось з тих часів у Львові
Зараз, на жаль, у тому напрямку мало що змінилось, так само є усілякі гоп-стопники, хоча їх тепер таки менше, є лише окремі райони міста, де не бажано з’являтись пізно ввечері одному, наприклад в районі проспекту Чорновола, Мазепи. Там взагалі бажано не з’являтись. Але це вже такі окремі резервації покидьків. Я не скажу, що вулиця – це погано, адже дитина повинна виховуватись в колективі та приходити додому і запитувати: що таке добре, і що таке погано. І завдання батьків це пояснювати, мовляв, якщо ти зробиш так, то тебе чекаю отаке, а якщо так – то таке – вибирай. Мені батьки ніколи не забороняли виходити на вулицю, просто одних поїх ровесників цікавила хуліганка, натомість мене більше цікавили люди, з якими можна було поспівати та поговорити про зірки і прибульців з космосу.
(Далі буде…)