Пам’ятник, про який мріє Михайло Ягольник

Продовжуємо розмову з відомим львівським архітектором Михайлом Ягольником (http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/blog-post_7.html). Він, нагадаємо, є співавтором трьох пам’ятників у нашому місті – Іванові Трушу, Никифору Дровняку та Володимиру Івасюку. Минулого тижня Михайло Ягольник розповів про свої критерії своєї участі у спорудженні того чи іншого пам’ятника. Однак в інтерв’ю він зазначив, що думає про нові пам’ятники у Львові, передусім в його планах монумент на честь видатного українського фізика Івана Пулюя. Уже кілька десятків років на початку вулиці Івана Пулюя стоїть камінь, який сповіщає, що саме там має бути пам’ятник нашому видатному співвітчизнику. Однак Михайло Ягольник вважає, що це місце не достойне такої великої постаті і має на це свій погляд, про що він і розповів мені.

Знимка ua.linkedin.com

Про те, де у Львові має бути пам’ятник Іванові Пулюю

При виборі місця майбутнього пам’ятника є багато складових, настільки багато, що я навіть не берусь їх перелічувати. Найближчим часом я планую розкрутити ідею встановлення у Львові пам’ятника Іванові Пулюю. Одразу скажу – я ще не знаю, де цей пам’ятиник має стояти, так само не знаю, хто погодиться спонсорувати цей проект. Але точно знаю, що у Львові має бути такий пам’ятник. Адже з пересічних людей, навіть серед молоді мало хто знає, хто такий Іван Пулюй. При тому, що майже всі знають, хто такий Білл Гейтс та Микола Тесла. Натомість Тесла – це прямий учень Пулюя. А Рентген просто вкрав у нього ідею Х-променів запатентувавши винахід, який фактично зробив Пулюй. Проблема у тому, що у Рентгена була батьківщина, яка його захищала.

Послідовність будівництва пам’ятника така: спочатку треба сформувати колектив однодумців, потім створити оргкомітет, потім знайти фінансування і лише після цього можна шукати місце для пам’ятника. Зауважу, що у Львові є чимало місць, де варто було б поставити такий пам’ятник, однак у будь-якому випадку це не повинна бути вулиця Пулюя, де вже встановлено камінь. Основний недолік цього місця – це є задвірки Львова, натомість постать Пулюя – бо є глиба, велич, яка заслуговує на набагато краще місце. Це був надзвичайно ерудований чоловік, досить сказати, що він навіть перекладав Біблію. Отож пам’ятник Пулюю має стояти на сторожі чогось, це не повинен бути сувенірний пам’ятник. Бажано, щоб він стояв біля одного з корпусів Львівського університету, наприклад фізичного факультету. Вулиця Кирила і Мефодія, на якій він розташований – це далеко не бічна вулиця. І до того ж вулиця із такою чудовою назвою.

Михайло Ягольник вважає, що Іван Пулюй заслужив на краще місце для пам'ятника. Знимка uk.wikipedia.org

Що те, що робить пам’ятник місце, чи навпаки

Це важко сказати, адже за кожним пам’ятником стоїть ціла епопея із пошуку відповідного місця. У Львові є чимало людей, які уважно слідкують за цим процесом, кожен львів’янин вважає за необхідне висловити своє бачення вирішення цієї проблеми. Це навіть набагато важче, ніж виготовлення самої скульптури. Саме тому завжди в парі працюють скульптор та архітектор. Адже твір, який виготовить скульптор, якщо його не прив’язати до місцевості, може так і залишитись на фабриці. Натомість архітектор виводить скульптуру у люди – він має визначитись із середовищем, масштабом, є чимало аспектів, і історичних, і технологічних, і комунікаційних. Зрештою може бути ідеальне з мистецької та архітектурної точки зору місце, натомість можуть чинити спротив певні групи людей, які вважають, що ставити там пам’ятник, як у нас кажуть: «не пасує». За кожним пам’ятником стоїть чимало спроб, при цьому відкинутих спроб, аж поки він не знайде своє місце у середовищі.

Про те, де б у Львові мав стояти пам’ятник Лесі Українці

Зараз він стоїть біля однієї із шкіл у спальному районі міста, позаду нього стіна – на мою думку це приклад невдалого розташування монумента. Адже таку ліричну постать, як Лесю Українку неприпустимо ставити до стіни, вочевидь люди, які вибирали місце для пам’ятника просто не читали її творів і не знають, хто вона така. Якщо виникла така ситуація, що навчальний заклад названий на її честь, то у такому випадку краще було поставити інтер’єрну скульптуру. Так само не доброю є ідея встановити такий пам’ятник у центрі міста – вона там буде «затиснута» будівлями. Їй навіть не кожен парк підійде, адже це величезний пласт культури, у тому числі дохристиянської. Найкраще, якби поруч з таким пам’ятником було озеро, був простір.

На Сихові бракує модернового пам'ятника. Знимка alex-shutyuk.livejournal.com

Про те, чи кожна площа у місті потребує пам’ятника

Не обов’язково. Давайте згадаємо що таке площа з точки зору архітектурної – це територія на перехресті кількох доріг, це місце зустрічі, громадський простір. І навіть якби на такій площі стояла просто модернова, ультрасучасна скульптура, то й вона б приваблювала людей. До речі, я таку скульптуру планую встановити у Львові.

Пригадую, як одного разу мене запросили в Одесу на всеукраїнські майстер-класи з архітектури на тему «Місто для життя», тема мого виступу була: «Образ міста на прикладі Барселони». Я її обрав не випадково, адже за кліматично-ландшафтними умовами Барселона дуже схожа до Одеси, однак там кардинально відрізняється ментальність мешканців. Отож на майстер класи приїхало все одеське начальство, але я свій виступ побудував без архітектурних термінів. Для цього підібрав 200 фотографій Барселони і коментував їх з точки зору сприйняття звичайної людини, яка не має жодного уявлення про генеральний план та інші суто професійні премудрості. З ілюмінатора літака я бачу панораму міста – величезний простір. Після приземлення я потрапляю в скляну споруду аеропорта з модерновими скульптурами – простір нічим не обмежений. Поселяюсь в 5-зірковий готель, але без жодних ознак палацовості, натомість мене зустрічають 4 швейцари в накрохмалених сорочках, які синхронно кланяються. Виходжу на головну площу Барселони, яка є відповідником одеського Привозу і бачу чистий простір, ні лавочки, ні смітника, простір, який плавно переходить в море та у горизонт. Обертаюсь на 180 градусів і бачу величезну споруду, яка нагадує рибу. Із центральної площі починається променад, який тягнеться на 5 кілометрів вздовж берега. Від променаду починаються пляжі, причому нема жодних бар’єрів, які б їх відокремлювали, ними можна користуватись безкоштовно. Оглядаючи ці пейзажі і постановив собі підшукати одне слово, на якому все це збудовано. І гуляючи Барселоною я відчував, як це слово починало мене переслідувати. І лише коли знову сів на літак, то це слово мене таки наздогнало – респект. Саме не повага, а респект до всіх форм життя. Кожен простір напоєний своєю енергією і між ними немає жодних бар’єрів. Натомість у нас маємо символ колишнього совка – поребрик, який на свята побілили вапном. Це є символ фільтрації та поділу суспільства. І так само я зрозумів, чому у Барселоні є споруда у формі рибини. Адже це місто має 2000 років, тобто воно є ровесником християнства, а його символ – риба. 

Барселона, як зразок правильного архітектурного мислення. Знимка web-tourism.ru

Барселонці мали 2000 років, щоб виховати цей респект у суспільстві. А це є первинно, адже жодні будівельні норми не будуть працювати, якщо в суспільстві не буде поваги.

У перерві до мене підійшов один із тамтешніх начальників і каже: «ну ми тебе зрозуміли, ти натякаєш на Дерибасівську, на Потьомкінські сходи, порт». А я їм ні нащо не натякав, я просто розказав, як це вирішено в іншому місті. Адже не можна культивувати агресію, зокрема за допомогою пам’ятників. Треба закінчити війну – встановіть пам’ятник солдатові, натомість не треба ставити пам’ятники генералам. Агресія – це ознака слабкості.

Див. також: http://lvivreport.blogspot.com/2015/06/5_30.html

Ударна будова капіталізму

Щоб там не говорили скептики, а будівництво пам’ятника Андрею Шептицькому та реконструкція площі Святого Юра, де він стоятиме, йде ударними темпами. Уже перерито практично весь периметр святоюрського майдану, і лише посеред його, самотнім острівцем стоїть знаменитий сквер. Церковники кажуть, що вони своє зобов’язання вчасно відлити у бронзі скульптуру митрополита Андрея Шептицького таки зможуть. Отож можна сподіватись, що в акурат до 29 липня – дня 150 річного ювілею Андрея Шептицького таки вдасться скинути біле полотно із пам’ятника авторства галицького скульптора Андрія Коверка. Скульптура була зроблена ще за життя митрополита, він її бачив – розповів мені прес-секретар Львівської єпархії УГКЦ о. Павло Дроздяк. Тим самим можна вважати, що митрополит благословив цю скульптуру. Щоправда митрополит не міг бачити плану реконструкції Святоюрського майдану, тож, чи благословив би він такі роботи – цього ми ніколи не дізнаємось. Натомість цим займаються і благословляють наші сучасники.

Також отець Павло Дроздяк розповів, що сама скульптура є відносно невеликою – трошки менша, аніж фігура Божої Матері, яка встановлена у центрі міста. За його словами, зараз для Церкви найважливіше – проголошення митрополита Блаженним. Тож до реконструкції площі святого Юра УГКЦ не має жодного стосунку, цим, мовляв, займається місто. Найбільше, що дивує священика – це постійні конфлікти навколо майбутнього пам’ятника. 

Особливість цього конфлікту полягає у тому, що до нього у тій чи іншій мірі причетні одразу декілька сторін, при цьому тут є як церковний, містобудівний та політичний аспекти. Щодо політичного, подейкують, що до нього причетна одна з політичних сил. Ще одна сторона – стурбована громадськість, яка уже впродовж кількох місяців поспіль намагається зупинити незаконну, на їх думку, реконструкцію площі. І, врешті, ще одна сила – міська влада, яка із завзятістю вартою кращого застосування, взялася провадити реконструкцію. 

Антон Савіді, один з громадських активістів розповів мені, що вони не проти будівництва пам’ятника, а проти непотрібної, на їх думку, реконструкцію площі. Їхні аргументи, якщо підсумувати Антона Савіді, зводяться до кількох пунктів: 1. Мова йде про історичний сквер, який заклав найвидатніший ландшафтний архітектор за всю історію Львова Арнольд Рьорінг, де росте ряд червонокнижних дерев, окрім того поєднання ряду дерев є для Львова унікальним і зустрічається хіба-що в ботанічному саду. Єдине, на що погодились громадські активісти – вирубка хворих дерев, що було зроблено під контролем громадськості ще навесні. 2. Незрозуміле витрачання понад 30 млн. грн. на реконструкцію площі. 3. Питання, що буде з рухом електротранспорту, оскільки міська влада так і не дала чіткої відповіді на питання, чи збережеться рух електротранспорту після завершення реконструкції площі.

Аргументи міської влади коротко можна звести до наступних пунктів: 1. Все буде добре, 2. Після завершення реконструкції на площі буде висаджено вдвічі більше дерев, ніж зрубали.

Звісно, хочеться вірити в те, що «все буде добре», однак практика життя показує, що як правило так не є. Почнемо з того, про що навіть стурбована громадськість не згадала. Адже собор Святого Юра входить у зону охорони ЮНЕСКО. Святоюрська гора, на якій розташовано собор – одне з найунікальніших місць Львова, і напевно неправильно її розглядати окремо, від однойменної площі. Адже 1648 року тут таборував Богдан Хмельницький із військом запорозьким низовим. Тут козаки готувались до штурму Львова. А раз так, то в землі мусіли залишитись сліди перебування козаків. Іншими словами – перед тим, як розпочати будівельні роботи, тут мали відбутись археологічні розкопки. Єдина організація, яка уповноважена проводити такі дослідження – Рятівна Археологічна Служба. Однак її керівник – Олег Осаульчук розповів, що такі розкопки він не проводив, більше того – йому настійно не рекомендували це робити. Хто саме -- уточнювати не став. Востаннє археологічні розкопки на Святоюрській горі проводились ще до ІІ Світової війни Ярославом Пастернаком. Зауважимо, що тоді головою церкви був митрополит Андрей Шептицький. Тобто Андрей Шептицький розумів значення археології, а люди, які намагаються його прославити – ні. 

Святоюрський парк -- закрита територія в центрі Львова

Просто перед собором Святого Юра розташовано митрополичий сад влаштований на зразок ватиканського Бельведеру. Однак за совіцької влади сади було конфісковано, там поставили «глушилки». Вже за української влади сади повернули під опіку церкви, однак він так і залишився закритою територією. При цьому, що найгірше – невпорядкованою. Але до теми митрополичих садів ми ще повернемось.

Натомість перейдемо до суто мирських аспектів. Не будемо доскіпуватись до суми, яка буде використана на реконструкцію майдану – 20 – 30 чи 40 млн., в будь-якому разі ці кошти залишаться в місті. Натомість виникає зовсім схема руху – тепер через вулицю Карпінського, тобто через Львівську Політехніку. А от щодо тролейбусів – міська влада обіцяє застосувати електробуси. Або ж, тролейбуси частину шляху будуть проходити на акумуляторах. Втім громадськість підозрює, що тролейбуси тепер взагалі в центр не будуть ходити. Тож давайте порахуємо. Зараз біля Львівського університету є кінцеві зупинки тролейбусних маршрутів NN2, 7, 9, 10, 12 та 20. Якщо припустити, що на кожному маршруті працює 8 машин та врахувати, що нещодавно місто придбало електробус за 9 млн. грн., то повна заміна тролейбусів на електробуси на цих маршрутах обійдеться у 432 млн. грн.. У нас є такі гроші? Звісно, можна цю частину дороги проїхати на акумуляторах, однак для цього кожного разу доведеться знімати та ставити на місце штанги. Можна це доручити водіям, які щоразу будуть згадувати того, хто задумав цю реконструкцію, а можна винайняти хлопчиків, які виконуватимуть цю роботу. Приблизно так, як це роблять у столиці Таджикістану Душанбе: 

У підсумку ми отримуємо величезну площу на якій ніщо не заважатиме духовним отцям думати про високе. Ми отримуємо понівечений сквер і залишаємо закритий парк перед собором Святого Юра. Який, між іншим, з нагоди такого величавого ювілею можна було зробити як лялечку, поставити в його центрі пам’ятник Митрополиту Шептицькому, лавочки, де б гуляли мами з дітьми, розповідали малюкам про Андрея Шептицького, про церкву. Але на жаль цього уже у нашому місті не буде. 

Львівські школи можна обвішати меморіальними таблицями

Історія Львова робиться також і в школах міста – чимало з них можуть похвалитись учнями, які згодом прославили своє місто. Зрештою і самі шкільні приміщення, особливо у центральній та навколо центральній частині міста переважно є визначними пам’ятками архітектури. Для львівських екскурсоводів – це один з обов'язкових пунктів їх екскурсій. Зокрема львівський екскурсовод Петро Радковець розповів мені, що деякі школи у Львові можна обвішати меморіальними таблицями буквально від фундаменту до даху. Найперше йдеться про розташовану на вулиці Підвальній, 2 середню школу N8 з поглибленим вивченням німецької мови. Найпарадоксальніше, що на фасаді цієї школи немає жодної меморіальної таблиці. І це при тому, що йдеться про найстрарішу в Україні школу – вона булла заснована ще у 1818 році і відтоді незмінно знаходилась в одному приміщенні. Отож за якихось три роки «восьма» відзначить своє 200-річчя. Можливо з цієї нагоди на її фасаді з'явиться перша меморіальна таблиця…

Львівська СШ N8 удостоїлась окремої статті у Вікіпедії

Ось лише короткий список її відомих учнів – Станіслав Лем, Маркіян Шашкевич, Омельян Огоновський, Василь Щурат. Окрім того, за словами Петра Радковця існує версія, що саме у цій школі навчався і Леопольд фон Захер-Мазох. Втім Петро Радковець, який так само із своїм братом є випускником «восьмої» оповів мені історію, як у повоєнні роки учні цієї школи зустрілись з українськими партизанами. У ті часи школи переважно опалювались дровами, тож СШ N8 мали свою вантажівку – з її допомогою і возили паливо для обігріву приміщень. Зазвичай із вчителем до лісу вирушали старшокласники, які й вантажили дрова на автомобіль. Машина до вечора мала повернутися до міста, однак зимового вечора її так і не дочекались. Треба зрозуміти хвилювання вчителів та батьків, адже тоді навіть із стаціонарними телефонами були проблеми, а тут така надзвичайна пригода з дітьми. Лише наступного дня автомобіль із здоровими та неушкодженими школярами повернувся до Львова. Як з’ясувалось згодом, у лісі автомобіль застряг, саме у цей момент і підійшли українські партизани – дітей і вчителів вони не зачепили, а от весь автомобіль обліпили листівками.

Але повернемось до шкільних пам’ятників та меморіальних таблиць. Звісно, шукаючи їх ми можемо орієнтуватись на діючі в наш час школи, але при тому слід пам'ятати, що у центрі Львові є чимало будинків, які виконували шкільні функції раніше. Наприклад у старому корпус Української академії друкарства на вулиці Підвальній колись була польська школа, про що свідчить таблиця на його фасаді. Корпуси НУ «Львівська політехніка» на вулиці Князі Романа – це колишня школа Франца-Йосифа. Власне сучасна середня школа N35, яка розташована на вулиці Шухевича – це лише частина колись великого шкільного приміщення. На фасаді колишньої школи збереглося до 8 скульптур видатних людей – Оссолінського, Коперніка, Жижки. 

Петро Радковець Знимка: tripua.info

Одним із символів Львова є пам’ятник Адаму Міцкевичу, який розташований на однойменній площі. Однак насправді на честь геніального польського поета у Львові встановлено аж два пам’ятники, просто другий не є такий відомий, хоч і знаходиться у надзвичайно людному місці – на фасаді середньої школи N62, що на вулиці Театральній, 15 – це колишня школа імені Міцкевича. Власне тут Петро Радковець показує туристам ще один пам’ятник Міцкевичу у повний зріст. Втім «шістдесять друга» теж школа з довгою і захоплюючою історією, адже в одному із її корпусів колись знаходилась єзуїтська колегія в якій свого часу гриз граніт науки майбутній гетьман України Богдан-Хмельницький.

Якщо говорити про колишні львівські школи, то одна з таких знаходилась на вулиці Ковжуна – про це свідчить меморіальна таблиця, яка говорить про те, що у цьому приміщенні навчалась актриса Лариса Шепітько (1938-1979). Таблиця виконана у стилі совіцького реалізму, але якщо не звертати увагу на її художню вартість, інформаційну роль вона таки виконує.

А от ще одна цікава львівська школа з російською мовою навчання це середня школа N52 імені М. Лобачевського на вулиці Гоголя. Саме тут вчився Сергій Кузьмінський – засновник та лідер культового львівського гурта «Брати Гадюкіни». «Вони наші, львівські жиди» -- так сказав про їх походження Петро Радковець. Втім сумніваюсь що на фасаді школи колись з’явиться меморіальна таблиця на честь рок-музиканта – дітей треба вчити високого, доброго та духовного, ну а яким прикладом стане для підростаючого покоління Кузя з його «Наркоманами на городі»?

Ще одна історія про те, що першого директора Львівської середньої школи N75 імені Лесі Українки Леськіва (на жаль, не знаю його імені) зняли з роботи за те, що хтось повісив на шкільному приміщенні синьо-жовтий прапор. Переповідали також, що це був надзвичайно добрий педагог і директор, який поставив новозбудовану школу на високий рівень. Вже тепер пригадуючи цю історію розумію, що таки вона мала під собою грунт – адже на шкільному подвір’ї у 1971 році було встановлено чудове погруддя Лесі Українки авторства Луки Біганича. 

Пам'ятник Лесі Українці на подвір'ї СШ N75 імені Лесі Українки

Втім цей пам’ятник можна вважати найцікавішим з поміж шкільних монументів та меморіальних таблиць. І це при тому, що часто до їх створення залучались найвідоміші львівські скульптори, як Ярослав Чайка. Загалом, як свідчить довідка, яку є отримав у Львівському магістраті у нас є 22 шкільних пам’ятники та меморіальні таблиці. І на жаль кількісний принцип таки переважив. Наприклад у 1988 році на подвір’ї середніх шкіл N 31 (вулиця Княгині Ольги, 104) та N51 (вулиця Скісна,1) було встановлено погруддя Івана Франка. Найпарадоксальніше, що в обидвох випадках у довідці зазначено «Автор невідомий».

Натомість драматичною є історія ще одного погруддя Івана Франка, яке у 1956 році було встановлено на подвір’ї середньої школи N47, що у Винниках. 1973 року за наказом директора тютюнової фабрики Лариси Вербицької пам’ятник було зруйновано та заховано у складське приміщення. І лише у 1978 році його було повторно відкрито. 

Те, що кількісний принцип переважає при відкритті нових меморіальних таблиць підтверджує і меморіальна таблиця, яку 1 грудня 2014 року було відкрито на фасаді середньої школи N27 на вулиці Іларіона Свєнціцького, 15. Вона сповіщає що «Тут навчався Герой Небесної Сотні Ю. Вербицький. Слава героям України». Спонсором цієї таблички стала одна з партійних організацій. Найприкріше, що у цій делікатній ситуації вони пішли найдешевшим шляхом – меморіальна таблиця із габро судячи по всьому зроблена на одній із фірм, які займаються надмогильними пам’ятками. Хочеться вірити, що з часом цю ситуацію таки виправлять.