субота, 15 серпня 2015 р.

Навколо вежі на Високому замку з Оксаною Форостиною

Ще один роман, який можна зарахувати до нашої «Антології Львова» -- книга львівської журналістки Оксани Форостини Duty Free. Його дія розгортається у складні 90-ті роки минулого століття, однак авторка дивиться на рідне місто очима іноземця Елайджи, який приїхав у Львів у відрядження. Власне уривок, який я пропоную вашій увазі цікавий тим, що він показує, наскільки складно іноземцям орієнтуватись у Львові. Подібна історія описана у романі Віктора Суворова «Акваріум» (див.: http://lvivreport.blogspot.com/2015/02/blog-post_10.html). А це наводить на думку що Львів таки справді складний для орієнтації. Зрештою, слово Оксані Форостині. 

Знимка krytyka.com

Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна потяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху — брами старих будинків, дерев’яні сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна — здається, ці помешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порцеляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах — і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґраундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, пафосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», взагалі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші — до однієї з міських маґістралей. Ще інші — до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих одноповерхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в цілком сільського типу обійстях — з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстями-острівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим — у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або — й це найекстремальніший варіант — у віддаленій одноповерховій забудові, де не люблять чужинців, і яку мешканці міста іноді називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під замкову гору, якщо бути точними. Але товже зовсім інша історія.
Знимка www.theinsider.ua

Тут повільні вулиці – завжди були – повільні настільки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде, як може йти бізнес у такому  викривленому просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігається цей звичай – у гарну погоду виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двір-колодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козаки-розбійнки й загубилися у порослих травою подвір’ях. Ейладжа й сам тут кілька разів несподівано блукав, по-дурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фортечна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпечувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та нами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика.
Знимка alex-shutyuk.livejournal.com

Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один із своїх снів. Він панічно зловив перше-ліпше таксі й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносховища, відчув утіху вдалої втечі.
По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель єдина реальність – світло їхніх телевізорів. Коли їдеш у потязі є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах – їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах.
Знимка  www.lvivcenter.org

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну не те, щоб кохався – страхався, причому невдало, бо був викритий сторожем, старим кагебістом. І не те щоб під нею – у підвалі технічної будівлі стратегічного об’єкта. Інші старі кагебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт…
Вежа була маяком для тих, хто наближається до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешканців сюрреалістичних вілл на північному схилі видовженого хребта цієї гори – Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибережною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви – маяком для подорожніх.