четвер, 13 серпня 2015 р.

Маркіян Іващишин: "Ми хочемо епатувати публіку"

Кожен час і кожне покоління мають свої знаки та символи, за якими ще довго ідентифікуватимуть людей, які жили у той час. Для Львова, якщо говорити про культурне життя 90-х років минулого століття, таких «точок» було кілька, а серед них найперше згадується культовий клуб «Лялька». Згодом він припинив своє існування, і, напевне, це теж одна з прикмет того, що той період закінчився: Львів та львів’яни стали іншими, львівська культура протягом цих двох десятків років змінилась. 
У нашому місті є чимало речей, які уособлюють певну культурну тяглість. Серед них - вулиця Вірменська, яка відігравала значну роль у житті мультикультурного Львова, а у часу соціалістичного застою стала одним із символів бунтарського міста. Ну а людиною, яка поєднує ці два поняття, є Маркіян Іващишин – засновник низки культових львівських проектів, серед яких і розташована у тихому закутку вулиці Вірменської «Дзиґа». Ото,ж з ним ми і бесідуємо про Львів, про його специфіку у 90-ті роки минулого століття і тепер – що змінилось у місті за той час.

Знимка ipress.ua

Маркіяне, перше питання буде можливо трохи далеке від теми нашої розмови. Чи немає у Вас відчуття втоми від того, що вже зроблено, і якщо так, то як Ви її долаєте?
Напевне, є, адже я свідомий того, що будь-яка організація функціонує по синусоїді зі своїми підйомами та спадами. Однак коли з’являється почуття втоми чи старості матеріалу, то для цього є молодше покоління, яке інвестує свою енергію. Втім моє категоричне почуття втоми стосується політичної та громадської діяльності, натомість, якщо говорити про культуру, то тут завжди є чим підживитись, тож почуття втоми від культури немає – там не тільки віддаєш, але й чимало береш. Щодо політики, то уточню, що йдеться про ту її форму, яка існує в нас принаймні останні 15 років – повертатись в неї немає жодного бажання. Я б навіть не назвав це втомою, а, швидше, розчаруванням, його було забагато. Втім, туди я можу повернутись, якщо буде потреба, але це вже буде швидше як громадський вчинок.

Якщо ж говорити безпосередньо про культурне життя Львова у перші роки незалежності, саме тоді був пік популярності «Ляльки». Це було за рахунок того, що вона не мала серйозної конкуренції?
Можливо, тоді і справді було менше таких проектів, але справа не лише у їх кількості. Тоді світ був зовсім інший, ще не було Інтернету, мобільного зв’язку, тож «Лялька», окрім іншого, була місцем комунікації, обміну інформацією, можливість зустрітись, поспілкуватись, побути на спільному мистецькому проекті. Натомість зараз для комунікації є чимало альтернативних способів, у тому числі електронних.

І все-таки, чому «Лялька» закрилась? Вона мала померти так би мовити «природною смертю», чи, банально, закінчились гроші на проект?
Швидше перше, це була втома внутрішня та втома середовища. Адже за той час змінилось покоління, і молодші цю справу не підхопили. Тож «Ляльку» ми закрили свідомо, щоб не вбити ідею, щоб не опуститись, як це сталось з багатьма закладами. Ми вирішили, що краще закритись на піку підйому. І після того мистецькі середовища почали розвиватись кожне своїм шляхом. Джазове середовище через клуби та фествалі, етносередовище – своїм шляхом.
Звісно, можна було і не закривати «Ляльку», вона могла безпроблемно існувати ще 2-3 роки, вона заробляла гроші, але робити це просто задля заробляння грошей було вже нецікаво. Натомість проект ставав все нудніший та нудніший, ми пробували робити якісь ремонти, однак драйву, який був на початку, вже не було.

Ляльковий театр у Львові. Колись у його пивницях містилась славетна "Лялька". Зниимка lviv.afisha-city.com.ua

Отож, це було покоління, яке умовно можна назвати «90-ками». Які риси були для нього характерними?
Кожне середовище складається з конкретних людей, а це були люди, яких можна назвати ровесниками Незалежності. Точніше, це були люди, які творили цю Незалежність. Саме тому цьому поколінню був притаманний гіперпатріотизм та гіпербажання свободи з одного боку, з іншого – відчуття сучасности та вміння модерно мислити.

Закуток Вірменської де крутиться "Дзига". Знимка forum.pravda.com.ua

Однак модерну культуру ви творили у старому місті . Чи не було відчуття контрасту між тим, що ви робите і зовнішнім середовищем?
Контраст не є поганим явищем, хоча, звісно, має бути і тяглість. Якщо ми робимо модерний проект – чи то музичний, чи літературний, то дуже важливо, де він робиться. Якщо ми говоримо про вулицю Вірменську, то тут є елемент мультикультуральности, адже ми пам’ятаємо, що була така громада в житті Львова, історія якої тягнеться в глибину сторіч. Водночас вулиця Вірменська - це був такий закуток міста, куди не доходили руки влади. І це не є взаємозаперечуючі речі. Якщо старе місто має перетворитись на музей, то воно ним стане. Однак минулим можуть жити тільки музейники. Натомість місто повинно мати своє, сучасне життя. І якщо в місті немає людей, якщо воно перетворилось на музей, то з часом воно перестає бути цікавим туристам. Воно стає мертвим, або ж такою велетенською декорацією.
(Далі буде цікавіше...)