Показ дописів із міткою Вулиця Вірменська. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Вулиця Вірменська. Показати всі дописи

четвер, 20 серпня 2015 р.

Маркіян Іващишин: "Ми хочемо епатувати публіку"-2

Кожен час і кожне покоління мають свої знаки та символи, за якими ще довго ідентифікуватимуть людей, які жили у той час. Для Львова, якщо говорити про культурне життя 90-х років минулого століття, таких «точок» було кілька, а серед них найперше згадується культовий клуб «Лялька». Згодом він припинив своє існування, і, напевне, це теж одна з прикмет того, що той період закінчився: Львів та львів’яни стали іншими, львівська культура протягом цих двох десятків років змінилась. 
У нашому місті є чимало речей, які уособлюють певну культурну тяглість. Серед них - вулиця Вірменська, яка відігравала значну роль у житті мультикультурного Львова, а у часу соціалістичного застою стала одним із символів бунтарського міста. Ну а людиною, яка поєднує ці два поняття, є Маркіян Іващишин – засновник низки культових львівських проектів, серед яких і розташована у тихому закутку вулиці Вірменської «Дзиґа». Ото,ж з ним ми і бесідуємо про Львів, про його специфіку у 90-ті роки минулого століття і тепер – що змінилось у місті за той час.


Знимка ipress.ua

У центрі Львова є чимало цікавих вулиць,окрім Вірменської - зовсім поруч є Краківська, Друкарська, які мають не менше цікавих будинків та історій, однак вони не мають того шарму і тої ролі, яку у Львові відіграє Вірменська. Я вже не кажу про інші вулиці міста. У чому особливість Вірменської?
Напевне, так історично склалось. Причиною цього є Вірменський костел, це зовсім інший світ, який колись був, у середньовіччі, потім він зник, а потім, у 70-тих роках минулого століття знову відродився. Коли ми взяли тут приміщення для «Дзиґи» там був якийсь склад торгівельної бази, все було понищено. Було кілька точок, де торгували самогонкою – такий собі шанхайчик в центрі європейського міста . Однак нам було в кайф туди ходити і творити щось нове. Так вийшло, що СССР  нищив, але, на щастя, ніколи не донизував. 
Вулиця Вірменська має свою іншість, або, напевне, тут намолено. Не випадково саме вона стала місцем збору хіпі ще у совіцькі часи. Я взагалі думаю, що такі речі не бувають випадковими. Як, наприклад, не випадково виник і Святий сад біля церкви святого Михаїла.
Ну а коли з’являється бажання щось робити, то й з’являється ідея, зазвичай, вона втілюється на 50%. Зараз ми говоримо про покоління міленіуму – нового тисячоліття. Вони також ходять у «Дзиґу», але швидше заради натхнення, натомість свої проекти вони втілюють уже в інших місцях.

Знимка trwmy.blogspot.com

Якщо говорити вже про сучасну львівську культуру, то однією з її прикмет є численні фестивалі. Зазвичай вони збирають доволі значну аудиторію, мають чималий резонанс. Але чи не тягне це за собою такого спопсовлення львівської культури, наприклад, близької вам джазової культури?
Джаз справді став модним, ну а ринок у такій ситуації починає ставити свої умови. Як результат – організатори починають не виховувати глядача, а заглядати йому в рот. Ну а для того, щоб продати певний товар, його треба спростити та відповідно упакувати, зробити легшим до споживання. Втім, я би цього не говорив про «Джаз без», оскільки нашим завданням є все ж розвиток львівського музичного середовища, тому нас найперше цікавить можливість привезти сюди імпровізаційну музику майбутнього, щоб можна було на ній вчитись. По друге, розвиток йде за рахунок того, що наші музиканти грають з іноземними, а також їздять виступати за кордон.
Звісно, ми так само думаємо про публіку, але хочемо її епатувати, тому часом привозимо те, що нам самим є незрозуміло, однак є відчуття, що за цим майбутнє. Окрім того, на мою думку, джаз як товар – це набагато краще ніж попса чи шансон. Водночас  є певне спопсовлення джазу, оскільки він перестав бути елітною музикою, натомість перетворився на маленький тренд Львова.

Знимка virmenska

Завдяки цьому і багатьом іншим речам Львів став привабливим для туристів. Однак питання: чи при цьому він не втрачається для самих львів’ян?
Справді є небезпека, що Львів може перетворитись на місто без людей. Як не парадоксально, але це зле навіть для того ж таки туризму. Подивитись на «мертве» місто добре хіба-що один раз, другий раз це вже нецікаво. Як приклад можу назвати Лондон – також надзвичайно популярний серед туристів. Водночас їхні установи дбають, щоб навколо тамтешніх туристичних об’єктів жили реальні люди, які творять свою культуру. І вона так само продається як туристичний продукт. На жаль, туризм не є містотворчим чинником, на ньому місто не будується.

Як оригінальну львівську культуру туристам продається львівське батярство. Єдина проблема – ця традиція таки була перервана і чи не є теперішнє відродження батярства штучним?
Батярська традиція є феноменальною, однак так само можна говорити і про традиції певних локальних місцевостей Львова, наприклад, Левандівки. Можливо, якісь залишки цієї субкультури ще й зараз можна знайти серед будиночків старої Левандівки. Натомість з батярством маємо спробу продати те, чого немає, таку собі клоунаду. Так само я скептично ставлюсь до свят пампуха чи шоколаду. Щодо останнього, то я розумію фестиваль шоколаду в Бельгії, коли можна відвідати велетенську шоколадну фабрику, яка є їхньою гордістю. У нас чи то гордість, чи пострадянський синдром, коли Львів був знаменитий шоколадом «Світоч» та футбольним клубом «Карпати».

Знимка www.real-estate.lviv.ua

У такому випадку, яка традиція у Львові є справжньою?
Зазвичай говорять про каву та Львів, однак тут питання кави чи процесу? Культовим є те, що львів’яни люблять пити каву, однак тут справа не так у напої, як у можливості зустрітись. Це радше культ публічного спілкування, при якому кава є лише приводом. А значить, на її місці може бути будь-який інший напій. Наприклад у Баварії таким напоєм є пиво. І спілкування за ним шумне.

У такому разі якою є львівська комунікація, львівське спілкуваня?
Воно тихе, камерне, у доброму розумінні міщанське, бюргерське.

четвер, 13 серпня 2015 р.

Маркіян Іващишин: "Ми хочемо епатувати публіку"

Кожен час і кожне покоління мають свої знаки та символи, за якими ще довго ідентифікуватимуть людей, які жили у той час. Для Львова, якщо говорити про культурне життя 90-х років минулого століття, таких «точок» було кілька, а серед них найперше згадується культовий клуб «Лялька». Згодом він припинив своє існування, і, напевне, це теж одна з прикмет того, що той період закінчився: Львів та львів’яни стали іншими, львівська культура протягом цих двох десятків років змінилась. 
У нашому місті є чимало речей, які уособлюють певну культурну тяглість. Серед них - вулиця Вірменська, яка відігравала значну роль у житті мультикультурного Львова, а у часу соціалістичного застою стала одним із символів бунтарського міста. Ну а людиною, яка поєднує ці два поняття, є Маркіян Іващишин – засновник низки культових львівських проектів, серед яких і розташована у тихому закутку вулиці Вірменської «Дзиґа». Ото,ж з ним ми і бесідуємо про Львів, про його специфіку у 90-ті роки минулого століття і тепер – що змінилось у місті за той час.

Знимка ipress.ua

Маркіяне, перше питання буде можливо трохи далеке від теми нашої розмови. Чи немає у Вас відчуття втоми від того, що вже зроблено, і якщо так, то як Ви її долаєте?
Напевне, є, адже я свідомий того, що будь-яка організація функціонує по синусоїді зі своїми підйомами та спадами. Однак коли з’являється почуття втоми чи старості матеріалу, то для цього є молодше покоління, яке інвестує свою енергію. Втім моє категоричне почуття втоми стосується політичної та громадської діяльності, натомість, якщо говорити про культуру, то тут завжди є чим підживитись, тож почуття втоми від культури немає – там не тільки віддаєш, але й чимало береш. Щодо політики, то уточню, що йдеться про ту її форму, яка існує в нас принаймні останні 15 років – повертатись в неї немає жодного бажання. Я б навіть не назвав це втомою, а, швидше, розчаруванням, його було забагато. Втім, туди я можу повернутись, якщо буде потреба, але це вже буде швидше як громадський вчинок.

Якщо ж говорити безпосередньо про культурне життя Львова у перші роки незалежності, саме тоді був пік популярності «Ляльки». Це було за рахунок того, що вона не мала серйозної конкуренції?
Можливо, тоді і справді було менше таких проектів, але справа не лише у їх кількості. Тоді світ був зовсім інший, ще не було Інтернету, мобільного зв’язку, тож «Лялька», окрім іншого, була місцем комунікації, обміну інформацією, можливість зустрітись, поспілкуватись, побути на спільному мистецькому проекті. Натомість зараз для комунікації є чимало альтернативних способів, у тому числі електронних.

І все-таки, чому «Лялька» закрилась? Вона мала померти так би мовити «природною смертю», чи, банально, закінчились гроші на проект?
Швидше перше, це була втома внутрішня та втома середовища. Адже за той час змінилось покоління, і молодші цю справу не підхопили. Тож «Ляльку» ми закрили свідомо, щоб не вбити ідею, щоб не опуститись, як це сталось з багатьма закладами. Ми вирішили, що краще закритись на піку підйому. І після того мистецькі середовища почали розвиватись кожне своїм шляхом. Джазове середовище через клуби та фествалі, етносередовище – своїм шляхом.
Звісно, можна було і не закривати «Ляльку», вона могла безпроблемно існувати ще 2-3 роки, вона заробляла гроші, але робити це просто задля заробляння грошей було вже нецікаво. Натомість проект ставав все нудніший та нудніший, ми пробували робити якісь ремонти, однак драйву, який був на початку, вже не було.

Ляльковий театр у Львові. Колись у його пивницях містилась славетна "Лялька". Зниимка lviv.afisha-city.com.ua

Отож, це було покоління, яке умовно можна назвати «90-ками». Які риси були для нього характерними?
Кожне середовище складається з конкретних людей, а це були люди, яких можна назвати ровесниками Незалежності. Точніше, це були люди, які творили цю Незалежність. Саме тому цьому поколінню був притаманний гіперпатріотизм та гіпербажання свободи з одного боку, з іншого – відчуття сучасности та вміння модерно мислити.

Закуток Вірменської де крутиться "Дзига". Знимка forum.pravda.com.ua

Однак модерну культуру ви творили у старому місті . Чи не було відчуття контрасту між тим, що ви робите і зовнішнім середовищем?
Контраст не є поганим явищем, хоча, звісно, має бути і тяглість. Якщо ми робимо модерний проект – чи то музичний, чи літературний, то дуже важливо, де він робиться. Якщо ми говоримо про вулицю Вірменську, то тут є елемент мультикультуральности, адже ми пам’ятаємо, що була така громада в житті Львова, історія якої тягнеться в глибину сторіч. Водночас вулиця Вірменська - це був такий закуток міста, куди не доходили руки влади. І це не є взаємозаперечуючі речі. Якщо старе місто має перетворитись на музей, то воно ним стане. Однак минулим можуть жити тільки музейники. Натомість місто повинно мати своє, сучасне життя. І якщо в місті немає людей, якщо воно перетворилось на музей, то з часом воно перестає бути цікавим туристам. Воно стає мертвим, або ж такою велетенською декорацією.
(Далі буде цікавіше...)

субота, 11 липня 2015 р.

Як львів’яни хіпували

Продовжуємо нашу «Антологію Львова». Наше місто не оминали розмаїті молодіжні течії, одна з них – хіпі, одним з осередків їхнього руху у місті була вулиця Вірменська. Це окрема сторінка в житті міста, і вона таки знайшла своє відображення у творах сучасних українських письменників. Наприклад у романі Любка Дереша «Архе».

Знимка life.pravda.com.ua

Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й приготувалася слухати.
- Ну, розказуй, - скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.
- Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі - СИНКИ в порівнянні зі мною!
Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним волоссям, а не! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому «Виш'ю вер Хєр» «Пінк Флойда», на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам'ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум'ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по-ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам'ятаю, купили папіросів - фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п'ять підряд. Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися - все нараз. А найбільше, шо я відчував - то вдячність невідомо до кого. Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали цілу ніч. І кожен раз - оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п'яні, й горланили: «Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!». Це були хвилини мого єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі в алмазах, і все в мені кричало: «Ше! Ше!». Я тоді їсти, не збрешу, тиждень не міг! Тільки про ту музику й думав!
Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусувалися з такими собі Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам переписувати в нас «Пінк Флойда»!.. А вони собі на тому бабки робили - переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.
- ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...
- ...Або як я пішов пішки з Мідних Буків до Львова, оце я хіпував!
- ...Або як я в клубі танці робив! А сам напився! Та то взагалі був гаплик, які мене тоді малімони спричандалили!
- ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто казали: «Абдул -Абстул-Абтабурэтку». Так-от: завалюю, значить, я в триста третю, в сумці снаряд «чорнило», а ти знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері відкривав! Ото я розумію - ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці кажуть мені: «Бронік, мілий, хочєшь, гашішь пакурім, да?». То я з ними пішов у кімнату. Включили ми, як ото зараз, «Дорсів». Витягують вони той цілий свій гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою чорною перемотана. Ну, я подивився, «Та добре, - кажу. - Куримо!». Пам'ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо - «The End» починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою якийсь араб п'яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: «Включіть мені ТО ше раз»! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив мене! Я зразу поняв: наркотики - то не для мене! Тільки голова від них болить і спати хочеться!..
Про історію ЛЬвівських хіпі читайте в інтерв'ю Аліка Олісевича http://lvivreport.blogspot.com/2015/07/blog-post_9.html