вівторок, 13 січня 2015 р.

Стоматолог-митець

Дукачі та емалі Всеволода Волощака

«Є у нас дуже цікавий стоматолог Всеволод Волощак, він займається емалями, причому робить це на дуже високому рівні», -- розповів мені якось відомий львовознавець Юрко Охріменко. Одразу зауважу, що Охріменко сам чоловік неординарний, адже працює лікарем-офтальмологом, а у вільний від основної роботи час видає книжки про Швейка, вивчає Львів. Така у нас талановита обласна клінічна лікарня. Втім розповідь про незвичного стоматолога таки заінтригувала. Згодом мені пощастило потрапити в його майстерню, що міститься у підвальчику неподалік центру міста. Майстерня – дві кімнати, у першій з них -- робочий інструмент для роботи з емалями та металом і пічка для випалювання емалей. Привертає увагу також старе радіо. Колись такі величезні радіоприймачі стояли чи не в кожній хаті. Радіо налаштоване на якусь польську радіостанцію. У другій кімнаті впадає в око ще один вишуканий атрибут інтер’єру – крісло-гойдалка, стіни прикрашають мініатюри пана Всеволода та колекція ікон.
Знимка з архіву Всеволода Волощака

Власне про ці образи ми і розпочинаємо розмову, адже, як з’ясувалось, саме вони стали першим кроком лікаря Волощака у світ мистецтва. Їх він знайшов на горищі одного з помешкань у Карпатах. Коли купував ікони, то вони були у жахливому стані – їх знищили «рибки» -- комахи, які їдять папір та фарбу, припали товстим шаром жиру. Пан Всеволод каже, що то були жири, які випаровувались під час готування їжі й осідали не лише на стінах, а й на іконах. Вже у Львові їх відчистив, помив, але не реставрував. Якби реставрував, його вважали б співавтором. А ікони справді цікаві, адже виконані темперою на склі, принаймні таких мені не доводилось раніше бачити.
І все ж як фаховий лікар став митцем? Адже художньої освіти у пана Всеволода немає, та й свій перший дукач він зробив у 30 років. «Руку набиваєш, до того ж я читав відповідну літературу», -- пояснює це просто. Тривалий час він очолював об’єднання «Джерело», до якого входили понад 200 художників-аматорів. Власне, любительський статус був основним критерієм, за яким приймали до «Джерела», тож до нього увійшли не лише медики, а й учителі, водії, робітники.
Як голова художнього об’єднання, Всеволод Волощак міг мати майстерню. Власне у ній ми і розмовляємо. І лише у 90-х роках здобув професійний статус, вступивши до Спілки художників: «Мені весь час казали: чому ти не вступаєш у Спілку художників. Та мене ж туди ніхто не кличе, відповідав. Власне після такої розмови до мене дзвонить Іван Самотос  і каже, щоб приніс до спілки свої роботи. Так мене й прийняли до СХУ – на художній раді проти проголосували тільки троє чи четверо осіб», -- згадує співрозмовник.
Попри цю обставину, пан Всеволод, який 2014 року відзначив 70-річчя, вважає, що це його хобі, а основна робота – таки медицина.
Для шанувальників його творчості це зовсім не важливо, ад
Дукачі Всеволода Волощака. Знимка www.gazeta.lviv.ua
же виставки ексклюзивних прикрас, які виготовив цей майстер, відбувалися не лише в Україні, а й у США, Канаді, Польщі, Словаччині… 70 його робіт мандрували різними виставковими залами Польщі чотири роки. Щоправда, на одній із виставок помітив, що зникли сім робіт, після чого забрав решту додому.
Ювелірні прикраси, тобто дукачі, майстер почав виготовляти доволі пізно – у 30 років, та й сталося це випадково. До його дружини приїхала подруга з Києва. У неї був дукач, який припав до смаку половинці пана Всеволода, отож вона запитала, хто міг би зробити подібний. Трохи подумавши, пан Всеволод сказав, що спробує сам виготовити прикрасу. Далі йому допоміг знайомий ювелір, який не лише дав кілька емалевих пластинок, а й детально пояснив усю технологію роботи з ними, що треба спочатку товкти, сіяти, молоти, терти, пересівати і лише тоді накладати на пластину, чекати, щоб воно висохло. Виготовив першу мініатюру з емалі «Жінка, яка тікає від Чорнобиля».
Пан Всеволод каже, що захопився емалями та дукачами, тому що це мистецтво забуте. Причому іноді люди навіть питають: «А що таке емаль?» Відповідь проста: «У тебе дома є емальований баняк? Це технічна емаль, а є ще художня». Роботи з емалі виходять мініатюрними – щонайбільше 27 сантиметрів – більшого розміру не дозволяє пічка, де їх обпалюють за температури 700 -- 1000 градусів.
Один із найпам’ятніших дукачів зі стилізованим тризубом. У 70-х роках його вдалось показати на виставці не лише у Львові, а й у Києві. Ще один цікавий дукач зі стилізованими ініціалами ОД та фігуркою воїна зробив на замовлення відомого українського барда Олеся Дяка. Власне з цим дукачем виникла проблема. Адже дукачі -- переважно жіноча прикраса, тож довелось добре подумати, аби знайти «чоловічий» варіант. Втім пан Всеволод зізнається, що майже не творить на замовлення. Та й сюжети доводиться вигадувати самотужки, адже часу на те, щоб сидіти в бібліотеці та шукати там якісь ідеї, нема.

Серед улюблених матеріалів – корали, також оленячі зуби. Золоті прикраси навчився робити без жодних проблем, а срібло освоїв за кілька років. Але головне, що цей емалевий світ тішить інших людей. Майстер каже, що ця обставина тішить і його.