субота, 27 грудня 2014 р.

«Від Романа до Йордана» – на виставку в «Світ кави»

«Від Романа до Йордана» – на виставку в «Світ кави»

Зазвичай мистецькі виставки відбуваються в галереях, музеях, де, мандруючи із зали до зали, відвідувачі долучаються до класичного чи модерного живопису. Це може бути і невеличка мистецька галерея, де у невеликому просторі упродовж 10 хвилин можна ознайомитися з творчістю художника. Втім у Львові є ще один спосіб пізнати високе та вічне. Для цього варто зайти в хорошу кав’ярню. У різдвяні дні найзатишніше в одній зі знаменитих львівських кав’ярень «Світ кави» на площі Катедральній. Саме нині, коли довкола лунають колядки, будячи в наших душах такі одвічно трепетні й сакральні передчуття найвеличнішого свята народження Божого дитяти, тут можна переглянути виставку «Від Романа до Йордана», яку презентують кілька відомих львівських митців. З одним із них – Остапом Лозинським ми й бесідуємо за кавою про іконопис. 


Про те, чому іконописну виставку демонструють у кав’ярні

Кав’ярня – такий самий публічний простір, як і галереї та виставкові зали, де постійно перебувають люди. То чому б його не заповнити творами мистецтва. Проект «Від Романа до Йордана», який відбувається вже кілька років поспіль, є однією з візитівок міста у період Різдвяних свят. Адже відомо, що в Галичині святкування Різдва розпочинається набагато швидше, ніж в інших регіонах, і навіть у назві нашого проекту відображено період, упродовж якого триватиме виставка. Такою візитівкою Львова є і «Світ кави», тож ми вирішили створити тут різдвяно-галицьку атмосферу, щоб люди, які приходять сюди смакувати кавою, потрапляли у середовище, яке є для нас рідним, щоб відчували різдвяний настрій Львова. 


Про повернення до традицій за філіжанкою кави

Якщо відверто, то це не є класичною експозицією, це більше речі для створення доброго настрою, атмосфери, адже основним акцентом у нашому проекті все ж є Різдво. І для нас, художників, які  долучились до цього проекту, важливо відроджувати те, що упродовж 70 років забороняли. Адже все, що пов’язано з Різдвом, зокрема іконопис – чи то народний, чи традиційний, чи сучасний, викорінювали. Зараз мусимо все це відновлювати. Наприклад, на Галичині доволі добре знають, що таке народна ікона, однак вона не є така знана за межами нашого регіону, хоча така традиція, без сумніву, була в усій Україні. Власне, простір кав’ярні у цьому і не є визначальним, але мусимо наповнювати дорогими для нас речами все, що нас оточує. Саме тому виставки цього проекту відбуваються і в мистецьких галереях, які є у Львові.


Про художників, які долучилися до проекту

Проект «Від Романа до Йордана» триває вже кілька років, і виставки в його рамках відбуваються не лише у Львові, а й у Києві, Чернівцях. Також виїжджаємо з нашими роботами в Польщу, зокрема у Варшаву, Краків, Люблін. Склад учасників змінюється, однак є кілька митців, які становлять його ядро. Окрім вашого співрозмовника, це Уляна Нищук-Борисяк, Оля Кравченко, Ромко Зілінко, Олександр Бриндіков, Євгенія Рибчун-Кабарівська, Ярослава Ткачук, Оля Пильник. Кожного року до нас приєднуються люди зі своїми авторськими роботами.


Про зачарованість народним мистецтвом Галичини
У своїй творчості пробуємо осмислити наші давні призабуті традиції, виводячи їх на новий якісний рівень. Всі митці, які беруть участь у проекті, захоплюються народними мистецтвами. Йдеться не лише про творчі проекти, ми також досліджуємо народний іконопис, орнаментику, народне мистецтво, колористику. Все це – архетипні речі, які надзвичайно важливі для нас, які є не лише для милування ока – вони з нами говорять, вони на підсвідомому рівні взаємодіють з нами. Тож намагаємось з ними вести діалог та повертати у наше життя, адже через заборони їх було занадто мало.

Саме тому влаштовуємо виставки не лише власного доробку, а й автентичних робіт, із яких черпаємо натхнення, наприклад гуцульських та покутських ікон ХІХ століття на склі або на дереві.


Про особисте ставлення до гуцульської ікони на склі
Гуцульська ікона на склі для мене має особливе значення, адже це те, з чим я ріс, з чим розмовляв у дитинстві. І такою, переконаний, вона є для багатьох. Адже відрізняється безпосередністю, лаконізмом, відкритістю, народним гуманізмом, від цієї ікони еманує любов у первозданному вигляді, у ній немає прикрашувань, мудрувань. Це згусток правди, енергії, ліній, фарби, кольору, ставлення до життя, людей, це дуже щира ікона.
У карпатсько-гуцульському  регіоні вона набула поширення у 19-му столітті, однак совіцька влада згодом її заборонила. У 60-70-ті роки до малярства на склі вдавались професійні художники, тож одним із завдань нашого проекту є відродити цю традицію, щоб вона стала візитівкою нашого регіону.

Наприклад, у Хорватії розвивають народні ремесла, держава дбає про них, і це відбувається під егідою ЮНЕСКО, захищено на законодавчому рівні. Натомість, коли приїжджаєш до Львова чи будь-якого іншого галицького міста, бачиш дуже багато несправжнього, китайського – незрозумілу кераміку, вишиванки, маки, які нам не притаманні, є такими собі підробками під традиційне, народне мистецтво. Це все дешеве і для туриста, який забігає і за 5 хвилин мусить щось купити. Йому тулять магнітик, який зробили навіть не у Львові. Якби той магнітик робили у Львові, я би, може, нічого й не говорив, бо наші художники чи ремісники могли б на тому щось заробити. Але коли тобі тулять китайський магнітик, китайське горнятко, китайське, китайське, китайське… Для людей, які займаються цим бізнесом, важлива не якість, а кількість. Дуже мало хто пропонує якісний продукт. Ми популяризуємо власні промисли. У нас є друзі, які вже понад п’ять років відроджують яворівську іграшку. Це Остап Сойка і Оксана Когут. Іграшка цікава, популярна. Якби ці майстри отримували хоча б мінімальну допомогу від держави, навіть не фінансову, а промоційну, це давало б певний статус, їхній товар став би регіональним. А в нас, якщо хочеш промувати продукт, важливий для регіону, мусиш робити це сам.


Про настрій виставки
На щастя, учасники проекту є однодумцями, наше товариство настільки органічне, настільки довіряємо один одному, що узгоджуємо лише тематику. Наприклад, цього року темою виставки у «Світі кави» є Покрова, бо ми вважаємо, що зараз ця тема для України є найважливішою, Україна потребує цього захисту. Минулого року темою була Львівська Богородиця. Відомо, що Львів – це місто, в якому багато Богородичних чудотворних ікон, і ми вирішили зробити проект, який би нагадував про чудотворні львівські святині, які ми втратили. Цього року в кав'ярні «Старі мури» є проект «Коза», бо невдовзі настане рік Кози. В галереї «Іконарт» зараз презентуємо проект «Святі воїни», нині дуже актуальний. Навіть цим реагуємо на події, які відбуваються. Намагаємось відтворити на полотні світлі думки, позитивні емоції, бо цього завжди бракує, особливо зараз.
Чи маємо спільний стиль? Ні, хіба що настрій, кожен художник має свій почерк, а спільною для нас є тема. У нас зібралися художники, які, попри те, що є живописцями, графіками, захоплюються іконописом – класичним, сучасним, народним, беруть участь в іконописних пленерах.


Що характерно для сучасної ікони

Якщо будеш експериментувати зі змістом, то можеш дійти до парадоксу, але якщо будеш експериментувати із формою, не міняючи змісту, то нічого поганого в тому немає, бо основне в іконі -- це зміст. Якщо змінюється зміст, то зникає сенс творення, думання, тоді можна надрукувати фотографію з якоїсь відомої ікони, і вона виконуватиме ту саму функцію. Ікона – це твоє вираження любові до Бога, до людини, до світу. Якщо ми експериментуватимемо з формою, але лишатимемо зміст, це спонукатиме до розвитку.


Про те, чи потрібно молитись перед тим, як почати роботу над іконою
Насправді іконопис -- дуже тонкий вид живопису, бо то речі, в яких ти повинен бути максимально чесним, щирим та вірити в те, що робиш, інакше втрачаєш суть. Ікона – це матеріалізована молитва. І якщо твоя молитва є щирою, то вона, можливо, буде закликати до щирої молитви й інших.
Творення ікони, в принципі, нічим не відрізняється від будь-якої праці. Наприклад, чому я не можу помолитись перед тим, як розпочну будь-яку іншу справу. Просто це смисл життя. У будь-яку роботу не можливо не вкладати любов, енергію, вміння. Тут критерії всі ті самі, але в іконі ще мусить бути багато віри, інакше то не буде ікона.
Вона займає особливе місце в помешканні, адже для цього її малюють. Народна ікона дуже подобається дітям, вони її дуже добре розуміють – вона є лаконічною, відкритою. 

Про розірвану тяглість народних традицій

На жаль, тяглість народного мистецтва у нас перервана, адже були по селах майстри, вони не знали, що вони геніальні, вони літом сіяли та орали, а зимою малювали. Цю традицію ми втратили, і чи вдасться повернути – невідомо, хоча в Європі вона існує дуже органічно. Майстри в Італії, Франції, Польщі, Німеччині, як і 300 років тому, сидять, тешуть, малюють, бо мають таку потребу, у них це не викорінили. У нас це обрубали за совітів. Кераміка, малярство, вишивка -- все пропало. 

Про іконописання  як покликання
Ікона – це річ, до якої треба дійти, це не просто так, і завжди видно, коли це щиро.
Раніше я займався живописом, але ікона сама мене покликала. І це такий переворот в голові, і вже інше стає нецікавим. Хоча, здається, що там нового можна знайти, але шукаєш і повертатись до звичайного малярства, натюрморту, пейзажу вже не хочеться.