четвер, 25 грудня 2014 р.

Із «Поводирем» кобзарськими шляхами

Лайош Молнар чекав мене увечері в офісі на Новому Львові. Була темна пора, тож потрібний будинок знайшов не відразу, далі піднявся на четвертий поверх. Світло там уже вимкнули, адже в інших офісах уже завершили роботу, а пан Лайош може обійтися без світла. Тож увімкнув ліхтарик і знайшов його номер у кінці коридору. Це – кімната площею не більше ніж 10 квадратних метрів. Уже через якийсь час на стіні побачив традиційний для усіх кобзарів, бандуристів та лірників портрет Великого Кобзаря, а ще чимало афіш та портретів його колег по кобзарському цеху, а поміж них велику афішу кобзарського тріо Михайла Барана з синами. Господар цього невеличкого кабінету розповів, що напередодні виступав у Стрию, а завтра планує їхати у Мостиський район, тож його концертний графік надзвичайно напружений.
provse.te.ua

Але ми говоримо не про його концертну діяльність, а передусім про зйомки фільму «Поводир» Олеся Саніна. Пан Лайош  уперше в житті знявся у кіно. Розповідаючи, дістає брайлівський блокнот, де пальцями знаходить сторінку, на якій записав інформацію про роботу на знімальному майданчику. «Загалом я брав участь у зйомках чотирьох епізодів, правда, не знаю, чи всі вони увійшли до фільму, оскільки ще його не бачив, -- каже дебютант. -- Зйомки відбувались пізньої осені та взимку в різних місцевостях. Перша зйомка була в Тараканівському форті, що поблизу Рівного. Там знімали сцену, як кобзарі розходяться по Україні. Другий епізод знімали на Яворівському полігоні, третій – таємну раду кобзарів -- у Гайворонському районі Кіровоградської області. Остання зйомка була у Костопільському районі Рівненської області. Там є базальтовий кар’єр, де знімали сцену знищення кобзарів. Тоді якраз випав сніг, отож там фільмували сцену, як кобзарів женуть етапом. Ми йшли, такі забрьохані, падали. Актори, які грали ролі червоноармійців, кричали: «Пошол вон! Подымайся!». Нас гнали до провалля. А далі вже застосували комп’ютерну графіку, щоб показати, як тіла кобзарів падають у провалля.
Один із сюжетів, у якому нас везуть на страту, знімали у вагоні, що спеціально взяли у музеї. Цю сцену знімали о другій ночі. Отож нас везуть у вагоні, а режисер каже, що треба, щоб ми щось заспівали. Я запропонував «Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає» про козака, що на могилі плаче. Однак потім на цей спів наклали фонограму ансамблю «Древо»».
www.youtube.com

Такою, за словами Лайоша Молнара, була його перша роль у кіно. Каже, що попри те, що роль епізодична, для нього важлива, адже зіграв людину свого фаху.
Доводилося терпіти певні незручності. Черги на знімальному майданчику чекав по 5 -- 7 годин, працював у будь-яку погоду, незважаючи на холод, вітер чи дощ. Було таке, що приїжджали у готель о першій або другій ночі, а вже о пів на п’яту треба було їхати на знімальний майданчик.
Зіграв у цьому фільмі завдяки своїй типажності. По всій Україні для цього шукали незрячих. Річ у тім, що не у всіх незрячих ця вада помітна.
Є один  стереотип, який стосується незрячих. Кажуть, вони не здатні себе фізично захистити. Насправді, за словами Лайоша Молнара, незрячі кобзарі дуже часто володіли прийомами козацьких єдиноборств. Зрештою, і до роботи у цьому фільмі залучили одного незрячого, який є палаолімпійським чемпіоном-штангістом. Під час зйомок актор-«червоноармієць» ударив незрячого кобзаря, однак той відповів на удар. «Червоноармієць» одразу впав, закричавши: «Ти хоч попереджуй!». Згодом акторам-«червоноармійцям» почали видавати налокітники та підколінники, щоб вони не травмувались.
Звісно, сподіваємося, що цей фільм щось змінить у житті незрячих, принаймні приверне увагу до їхніх проблем, хоча Лайош Молнар у цьому сумнівається. Але основна діяльність нашого співрозмовника пов’язана таки з кобзарством. І тут згадаємо ще один стереотип про те, що кобзарство – суто українське явище, сутність українського духу. Однак ім’я та прізвище нашого героя свідчать, що не всі кобзарі -- етнічні українці. «Якщо я став кобзарем, то, напевне, в історії були й інші, з походження не українці», -- каже. Лайош Молнар народився у місті Берегово на Закарпатті, тобто він є угорцем і до 7 років розмовляв лише угорською. Українську вивчив, коли його привезли в інтернат для незрячих дітей. І вже в інтернаті захопився музикою. Врешті одного разу до його рук потрапила платівка Андрія Бобира, де під бандуру звучала українська казка «Коза-дереза». Таким чином Лайош познайомився із кобзарством, а далі опанував струнні інструменти. Втім, каже, що кобзарство свого часу було не лише в Україні, а й в Угорщині, однак там грали на чотириструнних кобзах, натомість в Україні на чотири-, шести і дванадцятиструнних інструментах.
Далі ми розмовляємо про традиційні кобзарські інструменти, а також про те, якими з них володіє пан Лайош. Автентична кобза, на якій грав Остап Вересай, мала 6 басів та 6 приструнків – на басах набирали акорди, а на приструнках грали. Кобзи мають різне призначення, наприклад, шестиструнна овальна – акомпонувальна, чотириструнна – соло. Втім зараз кобзи майже вийшли з ужитку – мало хто з виконавців на них грає, хоча всіх, хто грає на традиційних струнних інструментах, називають кобзарями.
Є також кілька видів бандур. Наприклад, у пана Лайоша є 21-струнна старосвітська і сучасна 65-струнна львівська бандура. Різниця між ними не лише у кількості струн, а й репертуарі. Старосвітська бандура дає можливість виконувати тільки автентичний репертуар, натомість на 65-струнній бандурі можна виконувати вже і сучасні пісні. Кобзарство – це складна наука, яка постійно розвивається. Наприклад, був шестиструнний інструмент, а якийсь кобзар вирішив додати сьому струну, потім восьму.
Звісно, пан Лайош цікавився різними інструментами. Ще в інтернаті пробував грати на балалайці, однак відразу відчув, що її можливості надзвичайно бідні, просто тринькаєш собі -- ніякого задоволення. «Бандура порівняно з балалайкою звучить, як оркестр», -- так він порівнює можливості двох інструментів. Однак вважає капели бандуристів неприродними. Їх створили у радянські часи, коли незрячих загнали в УТОС, а бандуристів – у капели, де вони мали славити партію. Бандура – це індивідуальний інструмент, і це пов’язано з українською ментальністю. За словами Лайоша Молнара, в українців так само не було традиції хорового співу, хоча дівчата вечорами збирались, щоб разом поспівати, однак це був гуртовий спів. Чи в капелі, чи у хорі втрачається індивідуальність окремих виконавців, і навіть солісти нічого не зміняють. Українець за своєю суттю є індивідуалістом. Скажімо, козаки воювали за Україну з особистих переконань. Тому для нас і не були притаманні всілякі капели, хори, адже у них кожен виконавець втрачає індивідуальність. Кобзарська культура – це не просто сісти на вулиці й грати, це ще й розмова зі слухачем, адже кобзар мусить знати історію, бути патріотом свого народу.