неділя, 13 липня 2014 р.

«Львівська кава – то міф» – Юрій Охріменко

Днями моїм гостем був Юрко Охріменко -- той самий, що колись вів рубрику у «Поступі» «Мікроскоп пана Юрка». Зауважу, що він -- один із кращих знавців Львова, а ще цікавий і дотепний співрозмовник. До того ж корінний львів’янин, адже дитинство Юрка пройшло на вулиці Драгоманова, де жила його бабця. Власне вона йому повідала історію про львівського Гобсека – Шпрехера, яку я переповів у попередньому пості:"Львівський Гобсек" 
Окрім історії Шпрехера, пан Юрко розповів багато історій про стиль життя підсовєтського Львова.

Про корінних львів’ян і тих, що «понаїхали»
«До війни вулиця, на якій минуло моє дитинство, називалась на честь польського письменника та історика Мохнацького, у роки війни – Блюменштрассе, тобто Квіткова, а вже після війни їй присвоїли ім’я Драгоманова, українського публіциста та громадського діяча. Вулиця була одна, але кожного разу зі зміною держави міняли її назву.
Моя бабця жидів переховувала, можу підвал показати. Корінних львів’ян справді мало, але тут пускають різні мулі, що мовляв різних рагулів понаїхало до Львова з провінції. Але ж і Франко був із тих, що понаїхали.
Ми в дитинстві бавились у війну, біля університетської бібліотеки на Драгоманова був чималий шмат городу, там і бігали. На санках катались – тоді машин було небагато. Зрештою, на Драгоманова і зараз немає великого руху автомобілів. Моїм сусідом був Юрко Волощак, той самий, що зробив козацьку «Чайку» і мандрував нею по Чорному морі та Атлантиці. Це мій хресний брат, адже моя мама -- його хресна. Весною робили загати зі снігу і дуже тим тішились – у нас перед будинком був палісадник. Ми жили на Драгоманова, 36, а неподалік, у 32-му будинку, жив швець, який працював на вулиці. В нього була така лапа, на яку він клав взуття, а в роті тримав дерев’яні кілочки. Отож, він шилом робив дірки, а потім в них забивав кілочки. Вони розбухали і міцно тримали підошву – зараз такої технології немає, тепер все клеять. Що цікаво – весь тиждень майстер був абсолютно тверезий, зате в суботу напивався «як швець». Також пам’ятаю Кукіса, він був на всі руки майстер – якщо треба було димохід почистити чи якусь слюсарку зробити, то так і казали, що Кукіса треба покликати. Я спочатку думав, що то професія, насправді то було його прізвище».

Про залишки польського Львова
«Пригадую колишню господиню нашого будинку. Господинею вона була ще за Польщі, тоді їй належали два будинки – 34-й та 36-й. А після війни її помешкання ущільнили, звісно, ніхто вже їй квартплати не платив. Однак вона ходила в капелюшку, була струнка, розмовляла тільки по-польськи, ми з нею також. Потім зі сестрою таки виїхала в Польщу.
Але найколоритнішим представником довоєнної Польщі був пан Гаєвський. Він ніяк не міг змиритися з тим, що Львів уже не польський, та не визнавав нових реалій. З довоєнних часів зберіг навіть газети – заповнив ними цілу кімнату і постійно їх перечитував – радянської преси не визнавав і не купував. Йому здавалось, що він і далі живе у польському Львові. Крім того, цей пан був страшно неохайний, ніколи не прибирав у хаті. Тож, коли я не хотів митись, моя бабка казала, що я, наче Гаєвський. Однак чоловік був дуже порядний, жив із того, що був своєрідним інкасатором – брав у магазинах дрібні гроші, мідяки та вимінював їх у банку на купюри – продавці йому за цю послугу платили, бо ж офіційні інкасатори не хотіли розмінюватися на такий дріб’язок. Гаєвському, втім, довіряли значні суми.»

«Добрий чоловік, хоч і руский…»
«По сусідству з нами жили й росіяни, тож я мимоволі вивчав і російську. Ворожнечі тоді не відчувалось, хоча моя бабка не раз казала: «Добрий чоловік, хоч і руский»». Втім у нас на Драгоманова «визволителів» майже не було. Вони переважно осідали в люксівських будинках. Наприклад, на теперішній вулиці Сахарова – звідти майже всіх мешканців повивозили в Сибір, натомість туди позаселяли енкаведистів та усіляких бонз. А вулиця Драгоманова їм не сподобалась. Наприклад у моєї бабці яка була квартира – одна кімната й кухня, туалет в коридорі, а ванни взагалі не було. Тому-то на Драгоманова і збереглися залишки «польського миру» чи «польського Львова» --  як кому подобається називати».

Добру каву варили тільки вдома
«Як було за Польщі – не буду казати, не пригадую. Хоча припускаю, що кава у Львові була приблизно такої ж якості, як в інших містах Європи, наприклад, у Мюнхені. А от за радянських часів добру каву, таку, як книжка пише, варили винятково вдома. Все інше -- то була справжня люра.
Ще за часів Польщі на розі теперішніх проспекту Шевченка та вулиці Дудаєва був заклад пані Телічкової, який славився своєю кухнею. Отож, тоді Щепко і Тонько по радіо якось запросили Пілсудського туди на ковбаски. Так і сказали – запрошуємо Дзядека на ковбаски. Вибухнув скандал, програму закрили, всі перелякались, аж тут раптом прийшов лист від самого Пілсудського, який пообіцяв за нагоди обов’язково завітати на ковбаски до пані Телічкової. Уже після війни у тому приміщенні з’явився хлібний магазин, де робили чудові булочки, а до них – препаскудну каву. Тож моя бабця купувала мені булочку, а щоб кава не пропадала, то випивала її – аж поки одного разу бідолашній не скрутило живіт до спазму.
Тоді секретарем Львівського обкому був Падалка – не пригадую, як його звали. Одного разу Падалка поїхав до Угорщини, де спробував каву, виготовлену в автоматі. Вона йому засмакувала і, повернувшись до Львова, наказав установити кавові автомати у всіх «наливайках». Ну а перша кава по-турецьки з’явилась на Вірменській  1976 року. Тоді я був ще студентом. Втім часом на дверях такої кав’ярні зявлялися кумедні оголошення: «Кофе нет води», адже воду тоді подавали з перебоями, а для автомата потрібна проточна вода. Утім тоді ніхто не підкреслював, що то є львівська кава, бо така сама кава була, скажімо, і в Пустомитах. Львівська кава – це міф».

Іномарка як атракція
«У ті часи основною розвагою були походи в кіно, натомість театр був на любителя. Зрештою, тоді й телевізори були не в кожній хаті, до того ж у кінотеатрах показували фільми, які не транслювали по телебаченню, наприклад «Фантомаса», «Трьох мушкетерів» чи стрічки за участю Жан Маре. Хоча кінотеатрів було багато, однак квитків на всіх не вистачало, особливо на вечірні сеанси. На площі Григоренка був кінотеатр «Піонер», де сеанс коштував 10 копійок, у кінотеатрі «Львів» було дорожче, але там був широкий екран, тож кіно там було набагато ефектніше.
Туристи, звичайно, їздили, однак такого напливу, як зараз, звісно, не було. Пригадую, біля «Жоржа» або, як він тоді називався, «Інтуриста» стояв припаркований Мерседес (можливо, якась інша іномарка), а навколо нього цілий натовп роззяв, бо ж тоді це була екзотика».

Пляшку львівського пива міняли на пляшку горілки
«Якось в студентські роки з будівельним загоном був у Казахстані – там ми пляшку львівського пива міняли на пляшку горілки. В СССР все пиво, окрім львівського та калінінградського, було люрою, бо тільки там збереглися дорадянські технології. Якось я випив пляшку пива у Калуші – після того думав, що моєму життю настав кінець. Пиво на розлив ще можна було пити, а найкраще було пляшкове. Взимку його ще можна було придбати, а влітку купити пляшку львівського пива було чималою проблемою.

Зараз якість львівського пива не змінилась, однак тепер вже поганого пива не допросишся – що «Оболонь», що «Чернігівське», що інше – добре, і львівське від нього вже не відрізняється».