четвер, 17 липня 2014 р.

«Кожен народ має своїх українців…»

Cамоназва українці утвердилась, з історичної точки зору, порівняно недавно – на початку ХХ століття, а до того наші співвітчизники називали себе по-різному, однак в жодному разі не українцями, хоча й розмовляли по-українськи. Іноді така низька національна свідомість призводила до казусів, які тепер сприймають як анекдот. Одну з таких бувальщин про галичан переповів мені нещодавно відомий львівський історик Олег Павлишин. А трапилась вона з генерал-майором австрійської армії, який згодом служив в УГА, Йосипом-Михайлом Вітошинським-Доброволею. До речі, солдати називали його дзядзьом, що на Покутті означає дід.  А варто сказати, що в австрійській армії полки формувались за територіальним принципом, тож у них служили земляки, якщо не з одного села, то здебільшого з одного повіту.
Отож, військова частина, якою командував генерал, зупинилась на постій, оскільки ж був вільний час, то Вітошинстький-Доброволя у військовій формі без генеральських відзнак прогулювався містечком. Невдовзі він зустрів солдата, який не впізнав генерала та заговорив з ним про життя-буття та про війну. І коли генерал запитав солдата, що він думає про війну, то рядовий щиросердно сказав, що ту війну придумали українці – то такі люди, здебільшого неодружені та молоді, які є в кожного народу – у москалів,  французів.
Серед галицьких українців не було модно йти на військову службу. Адже за неї багато не платили, натомість випускник кадетської школи немало витрачав на світське життя. Натомість галичани віддавали перевагу професіям, які гарантували добробут. Зокрема, було багато охочих здобути фах адвоката. Тож листопадовий зрив 1918 року у Львові очолив сотник Дмитро Вітовський.  Цей військовий чин відповідає сучасному званню капітана. До командування УГА доводилось залучати іноземців або ж військових зі Східної України. Однак, пройшовши через вогонь Першої світової, галичани таки усвідомили себе єдиним народом із наддніпрянцями з єдиною самоназвою українці.