Парк, що пахне залізницею

Серед численних львівських топонімів трапляються назви, не притаманні для галичан. Найімовірніше, вони виникли в совітські часи. Яскравого ідеологічного забарвлення не мали, тож збереглися як неофіційні. Наприклад, 7-ме відділення. Їдучи маршруткою по Городоцькій, ви не заблудитеся: водій вас висадить якраз навпроти Залізничного відділення міліції. У повоєнні роки це було справді 7-ме відділення міліції. Назва якимось дивом збереглася, хоч поруч є трамвайне депо.

Вулиця Вільхова

Втім ця назва неофіційна і з часом львів’яни про неї таки забудуть. А якщо їхати Городоцькою далі, то обабіч цієї найдовшої львівської вулиці можете побачити місцевість з доволі дивною назвою -- 5-й Парк. Причому йдеться одразу про чотири об’єкти, головним з яких є моторвагонне депо N5 (залізничники його називають 5-м Парком), тут розташований зупинний пункт «5-й Парк», депо межує із невеличкою вулицею 5-й Парк. Усе це оточено лісопарковим масивом, який так само зветься 5-й парк. Здається, у Львові більше ніде немає такого щільного поєднання промислової та зеленої зон – залізничне депо наче розсікає величенький парк на дві частини.

Цей підземний перехід пішоходи оминають 

Втім потрапити сюди можна двома шляхами: з Левандівки (компактного місця поселення залізничників) та з вулиці Широкої, що тягнеться від тильного боку Головного львівського вокзалу через усю Левандівку і завершується критим міні-ринком. Власне звідси починається стежка через парковий масив, якою можна потрапити до залізничної платформи «5-й Парк» та пасажирського депо. Інший шлях – з Городоцької через невеличку вулицю Вільхову, забудовану особняками, з суто сільським укладом життя посеред міста й чималими табунами великих гусей на подвір’ях. Втім із Вільхової ви потрапите на залізничну колію Львів – Мостиська. Тут є два варіанти – перетнути колію підземним переходом, втім більшість людей не ризикують спускатись під землю, переходячи колію зверху. Вздовж колії -- автомобільна і не дуже доглянута вулиця Курмановича. Вона, як і колія, веде до промислової зони, де першим є колишній завод «Біофізприлад» (що там зараз – не скажу, бо не знаю), за ним цехи «Львівтеплоенерго», далі інші промислові споруди, врешті Скнилівський міст і численні залізничні розвилки, коли одна колія повертає на Скнилів і далі на Самбір та Стрий, інша, навпаки, -- на Рудно.

Колія на Скнилів

Втім, якщо повернути направо – картина не набагато веселіша – вулиця Курмановича приведе до Левандівського моста. Зрештою, якщо ви захоплюєтесь техногенними пейзажами, то це – саме те місце, яке вам потрібно.

Це більше нагадує стежку, яка веде до лісу

Однак для роздоріжжя годиться три дороги: наліво підеш… на право підеш… Ми це вже з’ясували, тож залишається прямо – а там лише одна дорога – через парк (звісно, 5-й) стежкою у вагонне депо N5. Зазвичай парки є місцем відпочинку. Колись таким місцем відпочинку був і 5-й Парк. Мабуть, тоді він був чистішим, а, може, совіцькі люди були не такими вибагливими. У вічному змаганні природи й техніки тут перемогла техніка і людське недбальство. Замість лавочок повалені дерева, а навколо -- натюрморти з порожніх пляшок. Але головне, що відрізняє цей парк – стійкий запах залізниці. Дерева не здатні перебити стійкий запах мастил та мазуту. До того ж залізниця ділить парк на дві частини. Цікаво інше. Кілька років тому у Львові розгорілась дискусія щодо облаштування у місті зоопарку. Дехто пропонував поселити звірів і птахів саме у 5-му Парку. Не впевнений, що це була хороша ідея.

Залізнична платформа 5 Парк

Суперництво залізниці та парку триває вже більше 150 років, адже це найстаріша ділянка львівської залізниці. Рух по колії Перемишль – Львів відкрито ще 4 листопада 1861 року. Залізничну платформу «5-й Парк», де зупиняються електропотяги Мостиського напрямку, відкрито не пізніше 1962 року.

Для 5-го Парку характерні притаманні техногенні пейзажі

Залізничники шанують Матір Божу

У цьому парку трапляються дивні конструкції

Торговиця на цвинтарі

Отож продовжуємо бесіду з моїм гостем Мейлахом Шейхетом, юдейським культурним діячем. Минулого разу ми говорили про те, чи зберігся у Львові ідиш та які перспективи відродження цієї мови. Тема сьогоднішньої розмови -- матеріальні пам’ятки єврейської культури у Львові.

www.varianty.net

Про те, якою мірою у Львові вдалося зберегти єврейську культурну спадщину

Чи можна було б зберегти єврейську культурну спадщину, якби не українська толерантність? У мультикультурному Львові можна побачити унікальні пам’ятки архітектури, які створили євреї.

Водночас багато об’єктів культурної спадщини постійно перебувають під загрозою знищення, ми маємо великі проблеми з їх збереженням. Хто міг би уявити, що галичанин може мати торговицю на похованні! Проте на колишньому єврейському цвинтарі збудовано Краківський ринок, який до того ж приватизований, тобто його власники отримали в міськраді дозвіл на приватизацію. Українське законодавство в галузі охорони пам’яток дуже добре, зокрема заборонена приватизація поховань, однак це не врятувало колишнє єврейське кладовище. Для нас це святе місце, адже на цьому кладовищі поховані світочі єврейської культури, філософії, це одне з найвідоміших кладовищ у світі після Оливкової гори в Єрусалимі. Юдеї в усьому світі відзначають дні пам’яті цих людей, а у Львові на місці їхніх поховань – Краківський ринок. Він займає всю територію кладовища. Свого часу був скандал, пов’язаний з надгробками, які знаходили на цій території – чорні бізнесмени скидали їх по чужих обійстях на околиці міста. Після того люди скаржилися, що від надгробків, які опинились на їхніх подвір’ях йде погана аура. Є підпірні стінки, складені з надгробків. Мене не раз кликали українські робітники, які знаходили такі надгробки, однак що я можу зробити.

Про те, звідки у Львові взялися євреї

Євреї живуть в Галичині понад тисячу років. Однак особливо активно вони почали сюди переселятись внаслідок релігійних переслідувань в Європі. Ми належимо до групи євреїв-ашкеназі, яка походить з Німеччини. Натомість інша велика група європейських євреїв-сефардів походить переважно з Іспанії.

Євреїв запрошували до багатьох країн допомогти розвинути ремесла та комерцію, адже вони це вміють робити. Так було у Львові на початках української незалежності. Водночас бізнес, який створювали нащадки колишніх комуністів, відчував з боку євреїв конкуренцію, тому почали з’являтись антиєврейські статті, особливо у виданнях МАУП. Тому багато євреїв виїхали зі Львова. Вони не живуть там, де почуваються зайвими. На жаль, у підсумку ми так і не отримали бізнесу, який сприяв би розвитку держави.

… і куди вони зникли

Ті, що вижили після Другої світової війни, здебільшого виїхали до Польщі, а звідти до Ізраїлю. В ті роки у Польщі діяла програма «Червоної Ванди», названа на честь польської письменниці Ванди Василевської. Також у Львові тоді можна було дістати фальшиві документи, з якими можна було виїхати через Польщу до Ізраїлю. У Львові з галицьких євреїв тоді залишилось кілька дітей. Зараз це вже літні люди. Однак вихідці зі Львова, незалежно від того, де вони опинились, все одно вважають себе львів’янами. Є товариство львів’ян-євреїв, яке має осередки у США, Бельгії. Вони пам'ятають про унікальне минуле львівської єврейської громади.

Про радянських євреїв

Євреї пережили другий Голокост – знищення єврейської культури і духовності в роки радянської влади. Зрештою, вони зазнали і фізичних поневірянь, адже однією з найчисленніших груп серед в’язнів ГУЛАГу були євреї. Напередодні Другої світової війни у Львові проживали близько 160 тисяч євреїв, однак після 1 вересня 1939 року їх значно побільшало, адже чимало втікачів з інших частин Польщі намагались врятуватись від нацистських переслідувань. Однак після війни залишилося 827 старих галицьких євреїв. Вижили ті, яких переховували місцеві християни.

Натомість Сталін сюди скеровував вояків Радянської армії, які брали участь у бойових діях проти нацизму, та фахівців, намагаючись змінити соціальну структуру місцевого населення. Це були представники різних національностей, зокрема євреї, які вже понад 20 років перебували під радянською системою та втратили єврейську ідентичність, передусім молодь. Вони часто навіть змінювали прізвища, адже хотіли розчинитися в радянському соціумі. Ще Ленін писав, що найліпший спосіб позбутися антисемітизму – це асиміляція всіх євреїв.

Про те, що у Львові жодну єврейську пам’ятку не відреставрували від А до Я

У Львові немає жодної єврейської пам’ятки, яку б вдалося відреставрувати від А до Я. Водночас галичани часто говорять про те, як вони разом росли з євреями. Мені одна жінка в Нових Стрілищах розказувала, як жиди її бавили в дитинстві, вона виросла в них на колінах, такі ж історії мені розповідали в Перемишлянах. Світлої пам’яті Ірина Калинець хотіла видати книжку про ці унікальні моменти взаємовідносин наших народів.

Ті, хто був перед початком Львова

Львівські археологи зробили ще один крок у пошуку відповіді на питання, де саме виник Львів. Цього року вони проводили розкопки на вулиці Веселій, 5 (це невелика вуличка за ринком «Добробут»), де будують готель, і знайшли поселення 7 століття нашої ери, яке належить до празько-корчакської культури. Зауважимо, що 1992 року неподалік ринку «Добробут» археологи вже виявили залишки поселення. Олег Осаульчук, керівник Рятівної археологічної служби, припускає, що цьогоріч археологи натрапили на те саме поселення. Ймовірні межі поселення обмежені руслом річки Полтви, вулицею Хмельницького, Площею Осмомисла та вулицею Долинського – саме цю ділянку найдовше на найгустіше заселяли тогочасні люди.

Олег Осаульчук знає, що передувало Львову фото www.varianty.net

Власне, на основі цієї знахідки науковці можуть досить переконливо стверджувати, що саме тут засновано Львів – на місці давньослов’янського поселення, яке вже існувало у 7 столітті нашої ери, тобто Данило Галицький створював Львів не на пустому місці. Згідно з сучасною термінологією, йдеться про село, яке існувало до виникнення Львова, однак його назви вже, напевне, не вдасться встановити. Проте його мешканці точно не усвідомлювали себе як львів’яни. Та й про своє відкриття Олег Осаульчук говорить доволі обережно, мовляв, ні про яке протольвівське поселення не йдеться. Адже тут немає головної ознаки тодішніх міст – слідів фортечних укріплень. Олег Осаульчук не ставить під сумнів дату заснування Львова – найраніше це могло статись у рік народження князя Лева, але не у 7 столітті. Мовляв, подібна історія сталась у Києві, коли «за вуха притягнули» легенду про братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь і «висмоктали» ювілей 1500-ліття Києва.

У датуванні Львова науковці обережніші, хоча й офіційна дата – 1256 рік вже не є переконливою. За інформацією історика Івана Паславського, (докладніше http://tyzhden.ua/Publication/4624 

) ймовірна дата заснування Львова -- 1240 рік, місто заснували король Данило Галицький з сином Левом. Археологи, як бачимо, цієї дати не заперечують, наполягаючи лише на тому, що сталось це на березі Полтви. Місце вибрали дуже вдало, адже поруч були і річка, і гора, придатна для зведення укріпленого замку, на перетині шляхів з Белза і Перемишля до Галича. Тепер ми вже точно знаємо, хто жив на цьому місці, де зараз розташовано Львів.

Врешті, це було одне із тих поселень, яким таки пощастило, адже чимало давньоруських поселень лишилися в минулому, як Плісненсько, або ж перетворились на невеликі села, як Звенигород. А є такі, що розчинились в історії, як Червенські городи, і тепер ми навіть не знаємо їх точного розташування.

Утрачена романтика «Залізної води»

У Львові є парки, що приваблюють самою назвою, передусім це «Залізна вода». На думку спадають численні джерела, які б’ють з-під камяних скель, крижані та з металевим присмаком. Гуляти таким парком можна годинами, переходячи від джерела до джерела, смакуючи холодну воду (нехай хтось інший стверджує, що вода – це рідина без кольору та смаку). Власне так сприймають цей парк люди, які раніше там не бували. 

До стадіону "Україна" зовсім близько

 А таких у Львові більшість, адже, незважаючи на інтригу назви, ця місцина не належить до «розкручених». Парк розташований між Снопковом та Новим Львовом, однак на Снопкові його безпосереднім сусідом є Снопківський парк зі стадіоном «Україна», також поблизу немає значної кількості багатоповерхівок, тож перше, що вражає тут – спокій та малолюдність.

Ось такий вхід у парк

Йдучи з боку Снопкова, можна побачити головну прикрасу тамтешніх підпірних стінок, що стоять уздовж вулиці -- футбольні графіті, зроблені фанатами «Карпат». Далі ви минаєте приміщення Українського католицького університету, життя в якому також розмірене та спокійне. А проминувши УКУ, підіймаєтесь на один із пагорбів парку «Залізна вода». Попри велику кількість опалого листя (напевне, кілька сезонів не прибирали), підіймаєтесь на плато, де пролягає центральна доріжка парку. Тут можна зустріти господарів, які вигулюють собак, пенсіонерів і навіть мам з дітьми. 

Знайти вільну лавочку у "Залізній воді" -- не проблема

Малечі тут, щоправда, небагато. Можливо, через відсутність дитячих майданчиків. Також парк не вражає кількістю лавочок, хоча проблеми знайти вільну, зважаючи на все, тут немає. Однак частина з них поламана. Кілька років тому міська влада, мабуть, намагалась якось облагородити парк, встановивши там освітлення, однак зараз багато ліхтарів уже понищили.

Що тут було? Значення цих руїн я так і не збагнув

Та найголовніше тут – два джерела. Щоправда, знайти їх є непросто – довелось чимало попетляти вздовж яру посеред парку, розпитуючи перехожих, які час від часу таки траплялись, аж поки не знайшов одне з них. Сюди по воду і справді приходять мешканці навколишніх будинків та гуртожитків, вода чиста, кажуть, із підвищеним вмістом заліза (тому так назвали парк), однак сказати, що тут б’є крижана вода, не наважуся. Прохолодна, чиста, але не крижана. Джерело окультурили – вода б’є не безпосередньо із землі, а витікає з крана, втім назвати дебет води потужним так само було б великим перебільшенням.

Ось і всі, що залишилось від потічка

Хоча міська влада не надто піклується про парк «Залізна Вода», він цілком доглянутий. Може, тому, що тут мало відвідувачів та немає густих чагарників.

Часи його найбільшого розквіту давно минули. Довгожителі-буки ніби ностальгують за довоєнним Львовом, коли охочих відпочити під їхніми кронами було значно більше, ніж зараз. Парк засновано 1905 року на місці букових лісів. Його творцем став львівський садівник Арнольд Рьорінг.

Цими сходами можна піднятись до джерела

Ймовірно, що джерела колись були потужнішими, адже свого часу вони наповнювали басейн, який облаштували поруч з парком (тепер басейн «Динамо»). Колись на місці басейну знаходився ставок Камінського. Також парк був місцем масового відпочинку та прогулянок, оскільки тут працював літній німецький театр Франца Кратера. Частину цієї відпочинкової зони мали назвати Йорданівським парком для занять спортом та патріотичного виховання дітей і молоді. Однак цей план так і не реалізували через… будівництво на сучасних вулицях Тернопільській та Ярославенка дільниці вілл у стилі функціоналізму.

Ось такі вони джерела залізних вод

На цьому розвиток парку зупинився. Для радянської влади він не мав великого значення, не звертала особливої уваги на нього і влада українська. Однак вілли в Новому Львові, що неподалік від парку, таки приваблюють тих, у кого життя вдалось.

Галицький їдиш

Львівську культуру дуже важко уявити без її єврейської, чи то пак жидівської складової, адже цілі дільниці міста, надто на Підзамчому, зрештою, і частина середмістя навколо сучасної вулиці Староєврейської були заселені євреями, які так само творили мозаїку міського життя аж до ІІ світової війни. Найбільша війна в історії людства принесла фізичне винищення цьому народові, відоме як Голокост. Упродовж десятиліть совіцької влади євреї постраждали не менше, зазнавши не так фізичного, як духовного геноциду. З наших вулиць фактично зник їдиш, яким зараз розмовляє декілька львів’ян.

-- І все-таки говорити про зникнення цієї мови у Львові поки передчасно, – розповів один з її носіїв та відомий юдейський культурний діяч Мейлах Шейхет, який у мене днями гостював. Власне з паном Мейлахом ми мали приємність спілкуватись на різні теми українсько-єврейського життя, про що переповім згодом, а поки про їдиш у Львові.

www.varianty.net

Про їдиш у Львові

Цієї мови Львові практично вже немає, але є її носії. Людей, які активно спілкуються мовою їдиш у повсякденному житті, можна порахувати на пальцях. Звісно, тих, хто розуміє цю мову, є більше, однак вони не спілкуються нею в побуті. Втім їдиш живе завдяки нащадкам тих релігійних львів’ян, які зараз роз’їхалися по всьому світу. Річ у тім, що віруючі іудеї не практикують вживання святої мови у повсякденні, щоб вона не засмічувалась. Так вони виявляють шану до давньоєврейської мови, якою написано Тору.

Тож їдиш, хоч і не поширена у Львові, однак досить активно пов’язує наше місто зі світом. Є багато тлумачень юдейської філософії мовою їдиш, я розмовляю нею щодня і з равином, і з іншими людьми у всьому світі.

Про те, де у Львові можна вивчити їдиш

Хоча активних носіїв їдишу у Львові значно поменшало, однак вже зараз є декілька молодих українців, які вивчили цю мову навіть на такому рівні, що можуть її викладати. Курс їдишу є в Українському католицькому університеті, також діють літні школи їдишу і в УКУ, і в центрі міської історії.

Про те, заради чого варто вивчити їдиш

їдиш має надзвичайну співучість, різнобарвність, м’якість, унікальним словотворенням спонукає до розважливої розмови. Це неповторна мелодія, яку хочеться слухати постійно. Є пісні на їдиш, вистави, їдиш має свій неповторний гумор. Дуже важко зрозуміти Шолом-Алейхема, якщо не знати їдиш, не знати культури містечка. Тому зараз багато музикантів шукають стародавні мелодії, щоб здійснити їх аранжування на сучасний лад, бо вони дуже притягують, не залишають нікого байдужим. Ці мелодії переплітаються з українськими мотивами. Тобто їдиш живе.

Про сліди їдишу, які лишилися у Львові

Передусім їдиш вплинув на мову львів’ян, багато слів, які ми знаємо як суто львівські, мають єврейське коріння. Наприклад, «цімес» – сутність якогось явища. Кажуть «цімес цього питання полягає в тому…». А цімес – це обрядова єврейська страва, яку їдять на Новий рік з моркви, родзинок, меду.

Типово українське слово «рейвах» також походить з їдишу – збурення, як і «гвалт». Деякі слова в наших мовах звучать однаково, тому мені важко сказати, чи то їдиш на українську вплинув, чи навпаки, наприклад, однаково звучать «підлога», «паркан», «дах». Звісно, улюблена страва львів’ян -- пироги, на їдиші звучить як «пирогес», оскільки вживається у множині. Ще одна страва – «млинці» на їдиш «млинцес». Щодо суботи, то це походить зі святої мови «шабес», або в осучасненому івриті «шабат». Візуально ці сліди їдишу можемо бачити в написах, які збереглися в старій частині Львова. Часом підприємці, розуміючи зміст цих написів, реставрують їх, як це зробили власники магазину на вулиці Куліша. Це свідчить про те, що наше місто дуже толерантне до культур інших народів.

Подекуди львівські підприємці відновлюють написи на їдиш. Фото www.dw.de

Про теорію слов’янського походження їдиш

їдиш – це мішана мова, що виникла на основі німецької, гебрайської, тобто мови Святого письма. У ній є багато українських слів, які змінені відповідно до законів їдишу. І хоча в їдиші доволі багато слів слов’янського походження, однак вважати цю мову слов’янською не можна, це лише наслідок тривалого спільного проживання наших народів. Втім я б не критикував прихильників цієї теорії, адже вони демонструють позитивний підхід, хочуть показати, що ми є братні народи зі спільною історією. Зрештою, Папа Римський сказав, що кожен християнин у своїх початках повинен відчувати себе юдеєм.

Про їдиш у Єврейській автономній області

Це був їдиш радянського зразка, навіть правопис там було змінено порівняно з класичним. Насправді це була спроба відірвати юдеїв від своєї віри, тому акцентували передусім на їдиші. Там виходив журнал «Совєтіш Геймланд», тобто «Радянська Батьківщина», у якому дотримувалися цього штучного правопису. Однак у класичному їдиші поширені слова із Тори, натомість у тій мові, якою послуговувалися в Єврейській автономній області, таких слів не було, то не був їдиш, яким розмовляють віруючі юдеї. Цю автономію Сталін створив для того, щоб ізолювати віруючих юдеїв, справжню міць яких відчували комуністи. Для них це була перешкода на шляху до русифікації інших народів. Так само вважали і нацисти. Також і Путін казав, що йде нас визволяти від українців, хоча насправді ми цього не потребуємо. З цієї нагоди ще один великий українець Ярослав Дашкевич стверджував, що були в історії ріки крові, однак вони були значно коротшими, аніж роки спільного мирного співіснування наших народів.

Про переслідування їдишу в Ізраїлі

На початках створення єврейської держави там забороняли їдиш, оскільки хотіли утвердити іврит. Водночас їдиш вважали селянською мовою. Однак зараз політика змінилась, ізраїльський уряд фінансує розвиток їдишу, там відбуваються численні заходи для підтримки їдиш. Ставлення до їдишу помінялось, оскільки їдиш має унікальні властивості об’єднання народів. Відроджувати мову ніколи не пізно, але з часом це складніше зробити.

Рукописні листи ніколи не зникнуть

(Початок теми див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_21.html) 

Тиждень тому моїм гостем був відомий львівський філателіст Андрій Пилюх. Втім він не лише колекціонує марки та конверти, а й розробляє їх дизайн. Звісно, розмова почалася про марки та конверти, однак вийшла далеко за межі цієї теми, адже філателія потрібна не лише для колекцій, а й для того, щоб ми могли листуватися. Втім останніми роками рукописні листи стали такою ж рідкістю, як раритетні марки. Їх замінило електронне листування, а SMS тепер виконує функції телеграфа. Однак, на думку Андрія Пилюха, людство ще не скоро відмовиться від традиційного листування. Отож слово моєму гостю.

Про дитяче ставлення до філателії

Колись я так само думав, що філателісти – то вар’яти, які мають багато грошей і не знають, куди їх подіти. Але це поверхове, примітивне бачення, яке ґрунтується на досвіді колекціонування марок у дитинстві. Адже дитина ставиться до марок, як до гарних кольорових фантиків, безсистемно збираючи усі, які їй сподобаються, не вникаючи у їх зміст.

На практиці колекціонування спонукає до самоосвіти. Адже, долучаючи марку до колекції, людина мусить вникнути в суть події, з нагоди якої випущено марку, з’ясовує, чому випущено ту чи іншу марку, починає вивчати тему. Кожен сам собі визначає принципи колекціонування, адже серйозні філателісти збирають марки певної тематики. Одні колекціонують все, що відображало українську тематику у філателії до радянської влади. Є ті, що збирають марки, присвячені січовим стрільцям. Філателісти колекціонують тільки марки, а філокартистки – конверти. Багатьох цікавлять конкретні теми, наприклад, спорт, футбол, мистецтво. Колекціонування змушує досконало знати тему, якій присвячуєш свій час. Я обрав історію козацтва, але колекціоную те, що сам роблю. Щоб виготовляти філателістичну продукцію, треба встигати за всіма подіями. А для того, щоб зробити конверт, необхідно пройти чималу бюрократичну процедуру. До того ж держава не хоче увіковічувати в конвертах та марках деякі події, наприклад, позаминулого року влада проігнорувала 70-річчя УПА, лише у Львові до цього поставились трохи ліберальніше і дозволили нам провести офіційне погашення конверта до цієї дати. Втім всю необхідну філателістичну продукцію довелось робити мені: штемпель, конверт, марку, віньєтки.

Про філателістичні правила й таборову пошту 

Чітких правил колекціонування марок та конвертів немає – кожен їх встановлює сам. Є правила оформлення колекції. Щоб представити її на виставці, необхідно дотримуватись правил розміщення марок та конвертів на стендах. Зазвичай дорого коштують конверти, які практично застосовували, тобто вони мають поштові штемпелі. Водночас є колекційні зразки, передусім ті, якими послуговувалась таборова пошта. Свого часу вони виконували переважно агітаційну чи культурно-обмінну функцію. За цим принципом я створював свою козацьку пошту, хоча її не одразу підтримали філателісти.

Про пошту Майдану та Майдан у філателії

Згодом мене зацікавила пошта Майдану. До Міжнародного дня пошти навіть зробив виставку на цю тему. Спочатку я негативно ставився до Майдану, оскільки мені видавалось, що йдеться про штучний протест, який не має серйозного підґрунтя. Однак потім побачив, що це переростає у велику справу. Тому для підтримки Революції гідності виготовив тисячу поштових карток, присвячених пам’яті загиблих під час протестів: Жизнєвського, Вербицького, Сеника. Картки зробив у вигляді боффонів – підпільних грошових знаків УПА, яким вояки віддячували людям, що їх підтримували. На тих конвертах ми ставили штемпель «Допоміг Майдану – допоміг Україні».

Отож через деякий час я навіть облишив козацьку тематику, оскільки зрозумів, що це є важливіше. Почав допомагати пошті Майдану, особливо після того, як особисто познайомився з людьми, які її організували, зокрема, з Юрієм Реглісом. Пошту Майдану створили подібно до таборової пошти. Спочатку ніхто не задумувався, як зробити її професійно з точки зору колекційної, прагнули оживити Майдан, тож повісили скриньки на наметах, пронумерували їх, зробили два поштові відділення. Після того один хлопець запропонував зробити марку. Оскільки ж марка – це знак оплати, то на марках Майдану написано номінал «Одна добра справа». Власне, так вони працюють і зараз – за свої послуги коштів не беруть, натомість просять зробити добру справу. Зазвичай в обмін на це їм приносять блоки марок чи конверти.

Про те, чому не зникнуть рукописні листи

На кожному конверті Майдану написано: «Влада змінюється – листи залишаються». Впевнений, що рукописні листи ніколи не зникнуть. Річ у тім, що лист, написаний рукою, передає енергію людини, електронне повідомлення цього ніколи не замінить. Отримуючи рукописний лист, ви не лише читаєте його зміст, а й дивитесь на почерк автора. Це подібно до того, як слухати музику – можна це зробити через навушники, а можна піти у філармонію – відчуття зовсім інші. Впевнений, що рукописні листи ніколи не зникнуть. Адже інтернет залежний віл електрики – відімкніть його від розетки -- і все зникає. Натомість лист на папері – це документ. Вся історія людства ґрунтується на письмових документах. Саме на основі листів науковці вивчають життя великих людей. Від того ми нікуди не подінемось. Електронна інформація легко потрапляє під контроль. У нас всі біди почались від ліні та бідності, а важливість тих чи інших речей ми визначаємо через калькулятор.

Блиск і злидні Святоюрської гори

Без сумніву, місцем найбільшого пошанівку в столиці Галичини є собор Святого Юра – головна греко-католицька святиня. Незважаючи на те, що собор утратив титул архікатедрального храму УГКЦ, його значення аніскільки не змаліло. Архітектурний ансамбль церкви уже кілька століть прикрашає місто, до того ж вона постала на одній з головних львівських вершин – Святоюрській горі. Існує версія, що свого часу Данило Галицький та Лев Данилович навіть роздумували, на якій саме горі закласти перший камінь у підмурівок нового міста. Врешті майже 400-метрова Замкова гора видалась їм значно зручнішою, аніж скромний 321 метр гори, яка згодом отримала назву Святоюрської – тут заклали перший храм на честь Святого Юра.

Втім зрозуміти князів-засновників Львова легко – окрім того, що Замкова гора значно вища за Святоюрську, вона має ще й набагато чіткіший рельєф, де є лише один крутий і уривчастий схил з боку вулиці Городоцької. Решту навіть гірським схилом не назвеш – рівна дорога, тільки вгорі крутішає. Будь-який інфарктник таку вершину здолає без перепочинку.

Отож вклоняємося святині і мандруємо далі. Якщо йти з вулиці Листопадового Чину, то вже наприкінці цієї вулиці привертає увагу будинок № 11, який збудував 1889 року один із найталановитіших львівських архітекторів Юліан Захарієвич. Власне, цікаво те, що згодом цей будинок викупив митрополит Андрей Шептицький для потреб славетного українського художника Олекси Новаківського. Таке щедре меценатство неабияк збагатило нашу культуру. Зараз у будинку знаходиться Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського.

Втім далі ми потрапляємо на площу Святого Юра. Саме тут свого часу розташувалися табором війська Богдана Хмельницького, які штурмували Львів. Важко повірити, але з кінця 17 століття тут відбувалися постійні ярмарки, спочатку раз на рік, а з 19 століття – двічі на рік. Тепер тут не те що ярмарків – жодного генделика чи кнайпи не знайдете. Пригадую, років десять тому неподалік музею Новаківського, в пивничці, була кнайпа з темними дубовими столами, однак згодом і її зачинили.

Натомість основною окрасою площі є сквер. Втім, схоже, що його зоряний час таки або минув, або ще не настав. Принаймні на фоні майже до блиску вилизаного сусіднього Парку імені Івана Франка він виглядає, м’яко кажучи, забутим владою. Хоча для того, щоб його впорядкувати, в принципі, не потрібно значних коштів і надто великих зусиль – підремонтувати деякі лавочки (можна за гроші спонсорів), перекласти деякі доріжки, бодай центральну – їх тут, зрештою, не так багато. Зауважимо, що на відміну від інших львівських вулиць та площ тут немає проблеми паркування автомобілів на тротуарах.

Врешті, площа Святого Юра цікава ще й тим, що на ній, а також поруч з нею розташовано кілька корпусів «Львівської політехніки». Можливо, якби йшлося про інший вищий навчальний заклад, то це не мало б такого значення, але тут можна бачити, якою примітивною стала львівська архітектура протягом цих років. Адже на тлі неповторних творінь Юліана Захарієвича без особливих труднощів помічаєш неоковирне «мистецтво» радянських архітекторів-конструктивістів, послідовники і старанні учні яких намагаються наслідити зараз вже в історичному центрі міста.

Саме через відрізок "площа Святого Юра – університет – вулиця Листопадового Чину – площа Святого Юра" відбувається найінтенсивніший тролейбусний рух у місті. Зараз тут прокладено маршрути NN2, 7, 9, 10, 12, 20, тобто без повільних, трохи незграбних «рогатих» це вже буде зовсім інша площа. Особливо цікаво спостерігати за новими тролейбусами-«гармошками», які, спустившись із площі Святого Юра, починають повільно петляти серпантином коротких вулиць із глухими поворотами, автомобілями, що закоркували вулицю Крушельницької, аж до університету.

Такій великій площі завжди пасує гарний пам’ятник, тим паче, що уже давно є рішення встановити тут пам’ятник митрополиту Шептицькому. Здається, навіть відбулися якісь конкурси, однак єдине, на що спромоглися наші митці – встановити камінь, який сповіщає, що «на цьому місці буде встановлено пам’ятник Шептицькому». Що ж, негусто… Втім, якщо рухатись далі, то на вулиці Озаркевича можна зустріти ще один вельми цікавий пам’ятний знак, який сповіщає, що «Тут пройшли молоді роки народного артиста Амвросія Бучми. Будинок не зберігся». Мені навіть довелось побувати на його відкритті, хоча зараз вже не пригадаю точної дати. Зважаючи на те, як зі знака зникають букви, незабаром тут доведеться встановлювати інший знак, який сповіщатиме, що тут колись стояв пам’ятний знак…

Далі не підемо по впорядкованій вулиці Озаркевича, а звернемо на задвірки собору Святого Юра. На жаль, важким спадком від радянської влади стало те, що чернечі келії перетворилися на великий житловий будинок. Цю проблему не вдалось вирішити досі, однак я не про те. Поглянувши на задвірки собору Святого Юра, розумієш , що на цій території ніякого ЛКП, щобільше, ОСББ чи іншої структури, яка б мала навести порядок, не існує в принципі. У нас гарно вміють ремонтувати фасади, але зовсім не дбають про задвірки, навіть за умови, що їх можна перетворити на туристичну принаду. Хотілося б нагадати міському голові – на північному схилі Святоюрської гори є чудові кам’яні сходи, які ведуть до дитячого майданчика на вулиці Городоцькій. Маю непідтверджену версію, що останній раз їх ремонтували 1939 року. Про сміття на цих сходах і товстий шар перегнилого листя вже мовчу. І це при тому, що маємо чудовий терасовий сквер. До речі, про дитячий майданчик – його таки робили з любов’ю до дітей, з численними скульптурами звірів та клоунів, він є своєрідним продовженням розташованого поруч цирку. Однак скульптури зблякли, навколо них можна побачити лише порожні пляшки, а також залишки численних лавочок.

До речі, про цирк. Відомо, що радянська влада його не випадково збудувала саме на вулиці Городоцькій, на ділянці, яка колись належала Святоюрському собору, аби створити своєрідну конкуренцію церкві, перетворивши її на цирк. Щоправда, не передбачили одного – церква таки залишилась на горі. А цирк, як і належить йому – внизу.