Галицький їдиш

Львівську культуру дуже важко уявити без її єврейської, чи то пак жидівської складової, адже цілі дільниці міста, надто на Підзамчому, зрештою, і частина середмістя навколо сучасної вулиці Староєврейської були заселені євреями, які так само творили мозаїку міського життя аж до ІІ світової війни. Найбільша війна в історії людства принесла фізичне винищення цьому народові, відоме як Голокост. Упродовж десятиліть совіцької влади євреї постраждали не менше, зазнавши не так фізичного, як духовного геноциду. З наших вулиць фактично зник їдиш, яким зараз розмовляє декілька львів’ян.

-- І все-таки говорити про зникнення цієї мови у Львові поки передчасно, – розповів один з її носіїв та відомий юдейський культурний діяч Мейлах Шейхет, який у мене днями гостював. Власне з паном Мейлахом ми мали приємність спілкуватись на різні теми українсько-єврейського життя, про що переповім згодом, а поки про їдиш у Львові.

www.varianty.net

Про їдиш у Львові

Цієї мови Львові практично вже немає, але є її носії. Людей, які активно спілкуються мовою їдиш у повсякденному житті, можна порахувати на пальцях. Звісно, тих, хто розуміє цю мову, є більше, однак вони не спілкуються нею в побуті. Втім їдиш живе завдяки нащадкам тих релігійних львів’ян, які зараз роз’їхалися по всьому світу. Річ у тім, що віруючі іудеї не практикують вживання святої мови у повсякденні, щоб вона не засмічувалась. Так вони виявляють шану до давньоєврейської мови, якою написано Тору.

Тож їдиш, хоч і не поширена у Львові, однак досить активно пов’язує наше місто зі світом. Є багато тлумачень юдейської філософії мовою їдиш, я розмовляю нею щодня і з равином, і з іншими людьми у всьому світі.

Про те, де у Львові можна вивчити їдиш

Хоча активних носіїв їдишу у Львові значно поменшало, однак вже зараз є декілька молодих українців, які вивчили цю мову навіть на такому рівні, що можуть її викладати. Курс їдишу є в Українському католицькому університеті, також діють літні школи їдишу і в УКУ, і в центрі міської історії.

Про те, заради чого варто вивчити їдиш

їдиш має надзвичайну співучість, різнобарвність, м’якість, унікальним словотворенням спонукає до розважливої розмови. Це неповторна мелодія, яку хочеться слухати постійно. Є пісні на їдиш, вистави, їдиш має свій неповторний гумор. Дуже важко зрозуміти Шолом-Алейхема, якщо не знати їдиш, не знати культури містечка. Тому зараз багато музикантів шукають стародавні мелодії, щоб здійснити їх аранжування на сучасний лад, бо вони дуже притягують, не залишають нікого байдужим. Ці мелодії переплітаються з українськими мотивами. Тобто їдиш живе.

Про сліди їдишу, які лишилися у Львові

Передусім їдиш вплинув на мову львів’ян, багато слів, які ми знаємо як суто львівські, мають єврейське коріння. Наприклад, «цімес» – сутність якогось явища. Кажуть «цімес цього питання полягає в тому…». А цімес – це обрядова єврейська страва, яку їдять на Новий рік з моркви, родзинок, меду.

Типово українське слово «рейвах» також походить з їдишу – збурення, як і «гвалт». Деякі слова в наших мовах звучать однаково, тому мені важко сказати, чи то їдиш на українську вплинув, чи навпаки, наприклад, однаково звучать «підлога», «паркан», «дах». Звісно, улюблена страва львів’ян -- пироги, на їдиші звучить як «пирогес», оскільки вживається у множині. Ще одна страва – «млинці» на їдиш «млинцес». Щодо суботи, то це походить зі святої мови «шабес», або в осучасненому івриті «шабат». Візуально ці сліди їдишу можемо бачити в написах, які збереглися в старій частині Львова. Часом підприємці, розуміючи зміст цих написів, реставрують їх, як це зробили власники магазину на вулиці Куліша. Це свідчить про те, що наше місто дуже толерантне до культур інших народів.

Подекуди львівські підприємці відновлюють написи на їдиш. Фото www.dw.de

Про теорію слов’янського походження їдиш

їдиш – це мішана мова, що виникла на основі німецької, гебрайської, тобто мови Святого письма. У ній є багато українських слів, які змінені відповідно до законів їдишу. І хоча в їдиші доволі багато слів слов’янського походження, однак вважати цю мову слов’янською не можна, це лише наслідок тривалого спільного проживання наших народів. Втім я б не критикував прихильників цієї теорії, адже вони демонструють позитивний підхід, хочуть показати, що ми є братні народи зі спільною історією. Зрештою, Папа Римський сказав, що кожен християнин у своїх початках повинен відчувати себе юдеєм.

Про їдиш у Єврейській автономній області

Це був їдиш радянського зразка, навіть правопис там було змінено порівняно з класичним. Насправді це була спроба відірвати юдеїв від своєї віри, тому акцентували передусім на їдиші. Там виходив журнал «Совєтіш Геймланд», тобто «Радянська Батьківщина», у якому дотримувалися цього штучного правопису. Однак у класичному їдиші поширені слова із Тори, натомість у тій мові, якою послуговувалися в Єврейській автономній області, таких слів не було, то не був їдиш, яким розмовляють віруючі юдеї. Цю автономію Сталін створив для того, щоб ізолювати віруючих юдеїв, справжню міць яких відчували комуністи. Для них це була перешкода на шляху до русифікації інших народів. Так само вважали і нацисти. Також і Путін казав, що йде нас визволяти від українців, хоча насправді ми цього не потребуємо. З цієї нагоди ще один великий українець Ярослав Дашкевич стверджував, що були в історії ріки крові, однак вони були значно коротшими, аніж роки спільного мирного співіснування наших народів.

Про переслідування їдишу в Ізраїлі

На початках створення єврейської держави там забороняли їдиш, оскільки хотіли утвердити іврит. Водночас їдиш вважали селянською мовою. Однак зараз політика змінилась, ізраїльський уряд фінансує розвиток їдишу, там відбуваються численні заходи для підтримки їдиш. Ставлення до їдишу помінялось, оскільки їдиш має унікальні властивості об’єднання народів. Відроджувати мову ніколи не пізно, але з часом це складніше зробити.

Рукописні листи ніколи не зникнуть

(Початок теми див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_21.html) 

Тиждень тому моїм гостем був відомий львівський філателіст Андрій Пилюх. Втім він не лише колекціонує марки та конверти, а й розробляє їх дизайн. Звісно, розмова почалася про марки та конверти, однак вийшла далеко за межі цієї теми, адже філателія потрібна не лише для колекцій, а й для того, щоб ми могли листуватися. Втім останніми роками рукописні листи стали такою ж рідкістю, як раритетні марки. Їх замінило електронне листування, а SMS тепер виконує функції телеграфа. Однак, на думку Андрія Пилюха, людство ще не скоро відмовиться від традиційного листування. Отож слово моєму гостю.

Про дитяче ставлення до філателії

Колись я так само думав, що філателісти – то вар’яти, які мають багато грошей і не знають, куди їх подіти. Але це поверхове, примітивне бачення, яке ґрунтується на досвіді колекціонування марок у дитинстві. Адже дитина ставиться до марок, як до гарних кольорових фантиків, безсистемно збираючи усі, які їй сподобаються, не вникаючи у їх зміст.

На практиці колекціонування спонукає до самоосвіти. Адже, долучаючи марку до колекції, людина мусить вникнути в суть події, з нагоди якої випущено марку, з’ясовує, чому випущено ту чи іншу марку, починає вивчати тему. Кожен сам собі визначає принципи колекціонування, адже серйозні філателісти збирають марки певної тематики. Одні колекціонують все, що відображало українську тематику у філателії до радянської влади. Є ті, що збирають марки, присвячені січовим стрільцям. Філателісти колекціонують тільки марки, а філокартистки – конверти. Багатьох цікавлять конкретні теми, наприклад, спорт, футбол, мистецтво. Колекціонування змушує досконало знати тему, якій присвячуєш свій час. Я обрав історію козацтва, але колекціоную те, що сам роблю. Щоб виготовляти філателістичну продукцію, треба встигати за всіма подіями. А для того, щоб зробити конверт, необхідно пройти чималу бюрократичну процедуру. До того ж держава не хоче увіковічувати в конвертах та марках деякі події, наприклад, позаминулого року влада проігнорувала 70-річчя УПА, лише у Львові до цього поставились трохи ліберальніше і дозволили нам провести офіційне погашення конверта до цієї дати. Втім всю необхідну філателістичну продукцію довелось робити мені: штемпель, конверт, марку, віньєтки.

Про філателістичні правила й таборову пошту 

Чітких правил колекціонування марок та конвертів немає – кожен їх встановлює сам. Є правила оформлення колекції. Щоб представити її на виставці, необхідно дотримуватись правил розміщення марок та конвертів на стендах. Зазвичай дорого коштують конверти, які практично застосовували, тобто вони мають поштові штемпелі. Водночас є колекційні зразки, передусім ті, якими послуговувалась таборова пошта. Свого часу вони виконували переважно агітаційну чи культурно-обмінну функцію. За цим принципом я створював свою козацьку пошту, хоча її не одразу підтримали філателісти.

Про пошту Майдану та Майдан у філателії

Згодом мене зацікавила пошта Майдану. До Міжнародного дня пошти навіть зробив виставку на цю тему. Спочатку я негативно ставився до Майдану, оскільки мені видавалось, що йдеться про штучний протест, який не має серйозного підґрунтя. Однак потім побачив, що це переростає у велику справу. Тому для підтримки Революції гідності виготовив тисячу поштових карток, присвячених пам’яті загиблих під час протестів: Жизнєвського, Вербицького, Сеника. Картки зробив у вигляді боффонів – підпільних грошових знаків УПА, яким вояки віддячували людям, що їх підтримували. На тих конвертах ми ставили штемпель «Допоміг Майдану – допоміг Україні».

Отож через деякий час я навіть облишив козацьку тематику, оскільки зрозумів, що це є важливіше. Почав допомагати пошті Майдану, особливо після того, як особисто познайомився з людьми, які її організували, зокрема, з Юрієм Реглісом. Пошту Майдану створили подібно до таборової пошти. Спочатку ніхто не задумувався, як зробити її професійно з точки зору колекційної, прагнули оживити Майдан, тож повісили скриньки на наметах, пронумерували їх, зробили два поштові відділення. Після того один хлопець запропонував зробити марку. Оскільки ж марка – це знак оплати, то на марках Майдану написано номінал «Одна добра справа». Власне, так вони працюють і зараз – за свої послуги коштів не беруть, натомість просять зробити добру справу. Зазвичай в обмін на це їм приносять блоки марок чи конверти.

Про те, чому не зникнуть рукописні листи

На кожному конверті Майдану написано: «Влада змінюється – листи залишаються». Впевнений, що рукописні листи ніколи не зникнуть. Річ у тім, що лист, написаний рукою, передає енергію людини, електронне повідомлення цього ніколи не замінить. Отримуючи рукописний лист, ви не лише читаєте його зміст, а й дивитесь на почерк автора. Це подібно до того, як слухати музику – можна це зробити через навушники, а можна піти у філармонію – відчуття зовсім інші. Впевнений, що рукописні листи ніколи не зникнуть. Адже інтернет залежний віл електрики – відімкніть його від розетки -- і все зникає. Натомість лист на папері – це документ. Вся історія людства ґрунтується на письмових документах. Саме на основі листів науковці вивчають життя великих людей. Від того ми нікуди не подінемось. Електронна інформація легко потрапляє під контроль. У нас всі біди почались від ліні та бідності, а важливість тих чи інших речей ми визначаємо через калькулятор.

Блиск і злидні Святоюрської гори

Без сумніву, місцем найбільшого пошанівку в столиці Галичини є собор Святого Юра – головна греко-католицька святиня. Незважаючи на те, що собор утратив титул архікатедрального храму УГКЦ, його значення аніскільки не змаліло. Архітектурний ансамбль церкви уже кілька століть прикрашає місто, до того ж вона постала на одній з головних львівських вершин – Святоюрській горі. Існує версія, що свого часу Данило Галицький та Лев Данилович навіть роздумували, на якій саме горі закласти перший камінь у підмурівок нового міста. Врешті майже 400-метрова Замкова гора видалась їм значно зручнішою, аніж скромний 321 метр гори, яка згодом отримала назву Святоюрської – тут заклали перший храм на честь Святого Юра.

Втім зрозуміти князів-засновників Львова легко – окрім того, що Замкова гора значно вища за Святоюрську, вона має ще й набагато чіткіший рельєф, де є лише один крутий і уривчастий схил з боку вулиці Городоцької. Решту навіть гірським схилом не назвеш – рівна дорога, тільки вгорі крутішає. Будь-який інфарктник таку вершину здолає без перепочинку.

Отож вклоняємося святині і мандруємо далі. Якщо йти з вулиці Листопадового Чину, то вже наприкінці цієї вулиці привертає увагу будинок № 11, який збудував 1889 року один із найталановитіших львівських архітекторів Юліан Захарієвич. Власне, цікаво те, що згодом цей будинок викупив митрополит Андрей Шептицький для потреб славетного українського художника Олекси Новаківського. Таке щедре меценатство неабияк збагатило нашу культуру. Зараз у будинку знаходиться Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського.

Втім далі ми потрапляємо на площу Святого Юра. Саме тут свого часу розташувалися табором війська Богдана Хмельницького, які штурмували Львів. Важко повірити, але з кінця 17 століття тут відбувалися постійні ярмарки, спочатку раз на рік, а з 19 століття – двічі на рік. Тепер тут не те що ярмарків – жодного генделика чи кнайпи не знайдете. Пригадую, років десять тому неподалік музею Новаківського, в пивничці, була кнайпа з темними дубовими столами, однак згодом і її зачинили.

Натомість основною окрасою площі є сквер. Втім, схоже, що його зоряний час таки або минув, або ще не настав. Принаймні на фоні майже до блиску вилизаного сусіднього Парку імені Івана Франка він виглядає, м’яко кажучи, забутим владою. Хоча для того, щоб його впорядкувати, в принципі, не потрібно значних коштів і надто великих зусиль – підремонтувати деякі лавочки (можна за гроші спонсорів), перекласти деякі доріжки, бодай центральну – їх тут, зрештою, не так багато. Зауважимо, що на відміну від інших львівських вулиць та площ тут немає проблеми паркування автомобілів на тротуарах.

Врешті, площа Святого Юра цікава ще й тим, що на ній, а також поруч з нею розташовано кілька корпусів «Львівської політехніки». Можливо, якби йшлося про інший вищий навчальний заклад, то це не мало б такого значення, але тут можна бачити, якою примітивною стала львівська архітектура протягом цих років. Адже на тлі неповторних творінь Юліана Захарієвича без особливих труднощів помічаєш неоковирне «мистецтво» радянських архітекторів-конструктивістів, послідовники і старанні учні яких намагаються наслідити зараз вже в історичному центрі міста.

Саме через відрізок "площа Святого Юра – університет – вулиця Листопадового Чину – площа Святого Юра" відбувається найінтенсивніший тролейбусний рух у місті. Зараз тут прокладено маршрути NN2, 7, 9, 10, 12, 20, тобто без повільних, трохи незграбних «рогатих» це вже буде зовсім інша площа. Особливо цікаво спостерігати за новими тролейбусами-«гармошками», які, спустившись із площі Святого Юра, починають повільно петляти серпантином коротких вулиць із глухими поворотами, автомобілями, що закоркували вулицю Крушельницької, аж до університету.

Такій великій площі завжди пасує гарний пам’ятник, тим паче, що уже давно є рішення встановити тут пам’ятник митрополиту Шептицькому. Здається, навіть відбулися якісь конкурси, однак єдине, на що спромоглися наші митці – встановити камінь, який сповіщає, що «на цьому місці буде встановлено пам’ятник Шептицькому». Що ж, негусто… Втім, якщо рухатись далі, то на вулиці Озаркевича можна зустріти ще один вельми цікавий пам’ятний знак, який сповіщає, що «Тут пройшли молоді роки народного артиста Амвросія Бучми. Будинок не зберігся». Мені навіть довелось побувати на його відкритті, хоча зараз вже не пригадаю точної дати. Зважаючи на те, як зі знака зникають букви, незабаром тут доведеться встановлювати інший знак, який сповіщатиме, що тут колись стояв пам’ятний знак…

Далі не підемо по впорядкованій вулиці Озаркевича, а звернемо на задвірки собору Святого Юра. На жаль, важким спадком від радянської влади стало те, що чернечі келії перетворилися на великий житловий будинок. Цю проблему не вдалось вирішити досі, однак я не про те. Поглянувши на задвірки собору Святого Юра, розумієш , що на цій території ніякого ЛКП, щобільше, ОСББ чи іншої структури, яка б мала навести порядок, не існує в принципі. У нас гарно вміють ремонтувати фасади, але зовсім не дбають про задвірки, навіть за умови, що їх можна перетворити на туристичну принаду. Хотілося б нагадати міському голові – на північному схилі Святоюрської гори є чудові кам’яні сходи, які ведуть до дитячого майданчика на вулиці Городоцькій. Маю непідтверджену версію, що останній раз їх ремонтували 1939 року. Про сміття на цих сходах і товстий шар перегнилого листя вже мовчу. І це при тому, що маємо чудовий терасовий сквер. До речі, про дитячий майданчик – його таки робили з любов’ю до дітей, з численними скульптурами звірів та клоунів, він є своєрідним продовженням розташованого поруч цирку. Однак скульптури зблякли, навколо них можна побачити лише порожні пляшки, а також залишки численних лавочок.

До речі, про цирк. Відомо, що радянська влада його не випадково збудувала саме на вулиці Городоцькій, на ділянці, яка колись належала Святоюрському собору, аби створити своєрідну конкуренцію церкві, перетворивши її на цирк. Щоправда, не передбачили одного – церква таки залишилась на горі. А цирк, як і належить йому – внизу.

Львівщина геральдична

Ці невеличкі символічні малюнки можуть розказати про місто все або майже все. Відповідно до чітких законів геральдичної науки на них відображено основне, що є в населеному пункті. Кажу про населений пункт, бо йдеться не лише про міста, а й селища та села, адже чимало з них у минулому були доволі великими та впливовими полісами. Варто вивчати не лише сучасний герб міста, а й геральдичні символи минулого. Досліджуючи геральдику Львівщини, можна зазирнути навіть у 14 століття, коли існували не лише міські печатки, а й офіційні герби, які згодом не раз трансформувались, набуваючи сучасних обрисів. Нинішні версії гербів почали з’являтись після 1991 року, здебільшого це було повернення традиційних дорадянських геральдичних знаків з елементами української символіки.

Всупереч стереотипу, Вікіпедія не є найповнішим джерелом інформації про герби, і пояснити це доволі просто. Ресурс ґрунтується на ентузіазмі його авторів: є у них натхнення – пишуть, немає – і за те дякуємо. Серед основних інтернет-джерел – сайт Українського геральдичного товариства http://uht.org.ua/ який, до речі, має власний форум. Ще два потужні ресурси --http://heraldry.com.ua/ та http://uagerb.com/. В російськомовному сегменті українську міську геральдику непогано відображено на http://www.heraldicum.ru/

Зауважимо, що після проголошення незалежності України змінено чимало міських гербів на Львівщині. Однак цей процес так і не зупинився, підтвердженням чого є герб Борислава, сучасну версію якого ухвалено 29 березня 2012 року. І це при тому, що попередній герб зі зображенням ріпника, створений на основі історичних печаток 19 століття, затверджено 1996 року.

Сучасний герб Борислава https://uk.wikipedia.org

Герб Борислава 1996 року https://uk.wikipedia.org

Досить добре розроблено герб міста Жидачева. Окрім малого герба, місто має великий герб, на якому зображено два леви, що тримають щит, повернувшись обличчями один до одного й піднявшись на задні лапи. Щоправда, леви стоять на українській символіці – синьо-жовтій стрічці та тризубі.

Великий герб Жидачева. https://uk.wikipedia.org

Малий герб Жидачева https://uk.wikipedia.org

Найцікавішу історію має міський герб Золочева. Він виник ще у 15 столітті, відтоді кілька разів його кардинально змінювали. Це підтверджує, що герб переходив від одного власника до іншого. Перший герб міста «Сверчек» періоду Речі Посполитої належав українсько-литовському роду Щечонів. Однак уже 1441 року місто перейшло до роду Сінинських з гербом «Дембно». Мабуть, найдовше існував четвертий міський герб «Яніна» роду Собєських, який згодом запозичили австрійці. Не відмовилась від нього й польська міжвоєнна влада. В основу сучасного герба Золочева покладено головні історичні версії зі зображенням Золочівського замку.

Герб Золочева https://uk.wikipedia.org

Суспільну дискусію спричинив герб Самбора. У центрі гербової композиції зображено оленя, що біжить. Річ у тім, що на історичному гербі міста відтворено оленя зі стрілою в шиї, що начебто символізує полювання на околицях Самбора королеви Бони. Втім існують свідчення, що аналогічні печатки існували й раніше. Така гербова композиція не сподобалась міським райцям і 2002 року вони постановили зображати стрілу поруч з оленем, а через п’ять років цей елемент композиції заборонили . Перемогли захисники тварин та противники жорстокого поводження з братами нашими меншими.

Сучасний герб Самбора https://uk.wikipedia.org

Історичний герб Самбора https://uk.wikipedia.org

Герб Стрия є зразком того, як за радянської влади могли паплюжити історичну символіку, узгоджуючи її з радянськими стандартами. Основою сучасного герба міста є фігура пілігрима, який заходить у міську браму з двома вежами. Ця композиція ґрунтується на кількох історичних гербах міста. Натомість радянський герб Стрия – невеличка, вежа над якою зображено шестерню. Звісно, все це – на червону-лазуровому полі прапора УРСР.

Сучасний герб Стрия https://uk.wikipedia.org

Герб Стрия совіцького періоду https://uk.wikipedia.org

За цим принципом створено і совіцький герб Трускавця, де з золотої посудини ллється вода. Натомість на сучасному гербі міста зображено гуску як знак пильності та готовності захищатись. Гуси ж бо врятували Рим.

Герб Трускавця https://uk.wikipedia.org

Львів’янин, який відродив козацьку пошту

Звісно, буквально її відродити вже неможливо і немає потреби. І все ж, якщо жителі сухопутного Львова зуміли збудувати козацьку «Чайку», то й інші атрибути козацтва відновити їм під силу. Наприклад, пошту. Принаймні пам’ятні конверти й марки. Майже одразу вони стали філателістичним раритетом. Тож моїм сьогоднішнім гостем є філателіст Андрій Пилюх – львів’янин, який не лише колекціонує марки та конверти, а й робить їх. Йому слово.

Про те, як я «захворів» філателією

Почалося моє захоплення філателією з подорожі на козацькому човні «Чайка» 2009 року, коли мене обрали наказним отаманом товариства «Кіш». До речі, то був останнє морське плавання славного човна. До того як поліграфіст я робив деяку продукцію для «Пласту» та інших українських громадських організацій, тож вирішив виготовити конверти та марки з назвою «Козацька пошта». Виготовив 8 чи 9 конвертів з ілюстраціями козацької тематики. Так почав виготовляти філателістичну продукцію на цю тему. На 20-річчя першого плавання «Чайки», яке ми відзначали 2012 року, вирішив провести спецпогашення конвертів

Потім із внуком здійснили невеликий похід по Дніпру. Вибрали маршрут, яким колись пройшов цей човен. З Києва вирушили до Канева, звідти вниз по Дніпру до Нікополя та Херсона. Щоправда, «Чайка» у ті часи пішла далі у Чорне та Середземне моря, а 1992 року вона завершила свій шлях у французькому порту Сан-Тропе.

Я шукав спосіб відзначити 20-річчя Чайки, тож зробив до цієї дати конверти, потім виготовив до них марки. Звісно, мені хотілось, аби цю дату відзначили на державному рівні, тому писав листи у різні інстанції, однак отримав відмову. Згодом почав робити конверти та іншу поліграфічну продукцію з нагоди знаменних дат і подій у житті Львова: наприклад, фестивалю «Леополіс Гран Прі», 650-річчя Вірменської церкви, 120-річчя історичного музею. Так захопився філателією.

Про плавання у відкритому морі

Стосовно участі у поході «Чайки» у Середземне море, то це не було плавання попри берег, аби лиш помахати ручками тим, хто засмагає на пляжі – ми йшли у відкритому морі за кілометрів 30 -- 50 від берега. Траплялося, що по півтори доби ми його не бачили. Коли ж заходили в порт, то досвідчені моряки дивувались, як на такому кораблі ми пливемо у відкритому морі. На випадок аварії у нас був аварійний буй, який подає сигнал на супутник, окрім того, можна було скористатися мобільним зв’язком. Звісно, дорого, однак додому таки іноді дзвонили. Загалом в океані мобільний зв’язок дуже хороший.

Про яхтову пошту

Класичною поштою ми користувались хіба що в порту, звідки можна було відправити додому листівку. Пізніше я дізнався про яхтову пошту, а також про спецпогашення конвертів – такі акції часто відбувалися під час свят, на яких ми бували.

Про шторм

Його треба відчути, коли ти на кораблі, навіть на «Чайці», то він не страшний, просто у тебе не залишається вибору, треба його пережити. Однак мені щастило, і в серйозний шторм я не попадав. Доводилося долати 4,5 -- 5-бальну стихію, хоча відчуття були різні. Головне у такій ситуації --не панікувати, виконувати всі команди капітана, бо він знає, що робити, і чекати, коли шторм закінчиться. Я одного разу ходив на «Чайці»: все не виходило, відкладав з року в рік, врешті вирішив, що час йде, потім може і не вдасться. І таки добре, що погодився, адже той похід виявився останнім для човна: він у такому стані, що вже тоді було небезпечно плавати, тож вирішили більше не ризикувати. У човна прогнила палуба, клепки, якими кріпляться бортові дошки, з’їла солена вода. Вони раніше були товщиною 10 сантиметрів, а стали, як сірничок.

(Продовження теми http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_28.html)

Львівський Арал

Років, мабуть, 10 тому, а, можливо, трохи більше мені доводилось писати про проблеми яворівської «Сірки», тож тоді я їздив до кар’єру, ходив по його дну, бачив велетенські БелАЗи, які вивозили звідти, як з’ясувалося згодом, уже останні тонни сірки. Кар’єр, що пропрацював понад півсторіччя, врешті закрили, а річку Шкло повернули у звичне русло, тож його поступово заповнила вода. У це важко повірити, але місця, якими я ходив пішки, тепер знаходяться на глибині 50, а то й 90 метрів під водою.

Другий спогад пов’язаний з дитинством. Тоді однією з улюблених наших розваг було купання в ставку біля кінотеатру «Орльонок» (тепер «Сокіл»). Два велетенські, як нам тоді здавалось, а головне – досить глибокі ставки були неабияким магнітом для юних плавців у літню спеку, коли найбільш спритні змагались у тому, хто швидше перепливе той став ушир. Тепер я вже чудово розумію, наскільки то була ризикована розвага. Тоді ніхто б не зміг повірити у сумне майбутнє двох водойм, які площею, якщо не помиляюсь, у Львові поступаються хіба що Винниківському озеру.

Отож цими вихідними я навідався у парк «Горіховий гай». Власне там

і були розташовані ці дві водойми. На жаль, про одну з них вже доводиться писати у минулому часі. Лише густий очерет та відсутність дерев нагадують, що тут колись була водойма. Втім це вселяє надію, що десь у підземеллях б’ють ті джерела, які б могли його наповнити ставок водою. Кажуть, що висох він у 90-ті роки минулого століття. Щодо другого ставка, то він втратив щонайменше половину водного дзеркала, тому в тій частині, де вода залишилась, дуже змілів. Це неймовірно, але дном водойми, де я колись купався, тепер можна ходити пішки, навіть не замочивши кісточок. Ось такий Арал посеред парку «Горіховий гай» у Львові.

Власне з цієї причини виникає подвійне враження. Свого часу цей цікавий парк таки занепав, тож ще кілька років тому про нього писали як про царство бомжів та запустіння. Зараз говорити про запустіння парку вже не доводиться – його центром став кінотеатр «Сокіл» та дитячі й спортивні майданчики навколо. Будівля кінотеатру трохи обшарпана, рожеві літери «Сокіл» на фасаді свідчать про вельми специфічні смаки керівників кінотеатру, які замовили таку вивіску, але головне – кінотеатр працює. Також парк є улюбленим місцем любителів відпочинку на природі з обов’язковим його атрибутом – шашликами. Він – чудова альтернатива, якщо за місто їхати не хочеться або ж немає можливості. Тут досить чисто, принаймні вистачає смітників. Водночас і бомжі звідси нікуди не поділись. Парочку аборигенів парку із двома великими собаками таки довелося зустріти – вони йшли, не звертаючи уваги на інших. Ще одна прикмета парку – каплиця церкви Стрітення Господнього УПЦ КП. Очевидно, будівля тимчасова, а навколо неї парафіяни мають намір будувати велику церкву. Можливо, заклики громадських активістів до порятунку цього парку таки були недаремні – про запустіння тут вже не доводиться говорити. І все ж один з найцікавіших парків таки втратив неповторність. Адже кінотеатр та дитячі майданчики – це добре, однак вони не є ознакою оригінальності. Шашлики на природі -- смачно, але в цій досить затишній місцині не вистачає головного – двох ставків, які, здається, зникли назовсім. Але, можливо, я помиляюсь. Дуже хочеться помилитись.

Водії свої три гривні не подарують

«Вартість проїзду – 3 гривні, незалежно від відстані» -- таке оголошення я недавно побачив у одній з маршруток. Зрозуміти водія можна – надто багато розумних, хто пропонує гривню за одну зупинку чи дві гривні за дві зупинки. Це ж вам не таксі, де все залежить від відстані, а маршрутка, тож якщо всі почнуть так платити, то водій залишиться без улюбленої канапки з маслом, а власник автобуса – без канапки з чорною ікрою. Ну не можна ж людей позбавляти харчів, тож водії свої 3 гривні нікому не подарують.

Крім того, є ще всілякі пенсіонери та пільговики, які на законних підставах не платять за проїзд. Тож ситуація, у яку потрапляють перевізники, зовсім кепська.

Однак, з іншого боку, чому ми, пасажири, повинні так дбати про добробут перевізників. Зрештою, у багатьох цивілізованих містах вартість проїзду залежить від відстані, на яку плануєте їхати. Якщо мені насправді слід проїхати дві зупинки, то чому я повинен платити так, ніби я зібрався їхати із Сихова у Рясне-2?

З іншого боку, проведімо історичні аналогії. У старих львівських трамваях (у досовіцькі часи) вагони були поділені на два класи – перший, де пасажири їхали винятково сидячи, ну а в кінці вагону був невеликий відсік другого класу, де вже пасажири їхали як оселедці в бочці. Але ж і платили вони відповідно. Отож-бо я і питаю: якщо вже у наших маршрутках, всупереч усім приписам, пасажири їздять навстоячки, то чому ми повинні платити ті самі 3 гривні? Щоб власники маршруток могли намащувати на свої канапки товстіший шар чорної ікри? А, може, справедливіше платити за відсутність комфорту 2 гривні? І тоді у порожній маршрутці пасажири їздитимуть винятково навстоячки, аби заощадити гривню?J

Якщо ж без жартів, то у комунальному транспорті у нас так і немає реальної конкуренції за клієнта. Звичайно, водії можуть між собою влаштовувати перегони, аби першими приїхати на зупинку та вихопити пасажирів з-під носа у не таких спритних колег. Але так само вони можуть стояти 15 -- 20 хвилин на кінцевій, а подекуди й на проміжній зупинці, аби щільніше напакувати автобус уже на старті. Якщо будете обурюватись, водій пояснить, що у нього такий графік. Однак сей найважливіший документ, що регламентує рух громадського транспорту, надзвичайно секретний, тож водію доводиться банально вірити на слово.

Можливо, ці ідеї надто радикальні, але досі всі зміни у тарифах на проїзд у комунальному транспорті закінчувалися банальним підвищенням вартості послуги, анітрохи не впливаючи на якість. Чи не час міняти ці підходи, адже перевізники повинні змагатись за нашу прихильність, а не навпаки.

Станція під Високим Замком

Так склалося, що більша частина сучасних залізничних станцій Львова виникли за його межами й лише згодом, після стрімкого розширення меж міста, опинились у його складі.

geolocation.ws

Так було на Персенківці, не кажучи вже про станцію Сихів, яка ще у 1920-х роках була поряд з однойменним селом – тим, де «вуйки пасли баранів». Зрештою, що говорити про невеликі станції, коли головний залізничний двірець виник фактично на околиці міста. І вже згодом розташовані навколо нього села Левандівка та Богданівка ввійшли до складу Львова, перетворившись на селища залізничників. А безпосередньо біля вокзалу виник новий район міста, який тепер зветься Привокзальною, з однойменним ринком та збудованим ще у міжвоєнні роки РОКСом. Фактично навколо станцій сформувалися нові райони Львова.

Інша історія – станція Підзамче, адже це один з найстаріших районів Львова. цілком ймовірно, що саме тут і виникли перші будівлі княжого городища. Втім від того міста Лева мало залишилось – хіба що кілька церков, будинки переходили від господаря до господаря, їх перебудовували, руйнували та будували знову, тож станція фактично вписалася в середовище, переживши з ним злети та спади.

зkartagoroda.com.ua

На відміну від інших малих залізничних станцій, Підзамче – здебільшого пасажирська станція, напевне, через те, що ця дільниця доволі густо заселена, водночас тут обмаль великих підприємств. Очевидно, раніше Підзамче відігравало помітнішу роль у житті Львова, однак внаслідок лихоліть першої половини ХХ століття воно наче зупинилося у розвитку. Мабуть, тому що під час ІІ Світової війни тут було знищено єврейське гетто, тож на відміну від інших дільниць Львова, Підзамче та прилеглі до нього території залишилися без значної частини мешканців, перетворившись на своєрідний загумінок: з одного боку, поряд з центром, з іншого – це зовсім не престижний район з дешевим житлом.

Однак сама залізнична станція таки втримувала його на плаву: саме звідси починається славнозвісна колія на Личаків, яку вже кілька десятків років не використовують. У ліпші часи на площі перед залізничною будівлею була ще й автобусна станція, аж доки міські райці не вирішили її перенести ближче до околиці Львова. Як результат – місце перед станцією тепер майже порожнє. Тут ви не знайдете дорогих бутиків, натомість на площі -- кілька магазинчиків і кафе, що поєднують естетику соціалізму з капіталізмом: звичне пиво чи квас на розлив і кілька місцевих мешканців, які медитують на лавочці з кухлем пінного напою в одній руці та цигаркою – в іншій. Час минає спокійно, за лузанням насіння та розмовами за життя з філософствуванням про політику. Попри зусилля міської влади перетворити Підзамче на туристичну Мекку, шукати тут іноземців з картою Львова -- майже безнадійна справа. Однак саме тут можна якнайліпше відчути залишки правдивої батярської атмосфери.

wikimapia.org

Оскільки йдеться про один із найдавніших районів Львова, то Підзамче може похвалитися чимало передісторією. І першою ниточкою, яка, цілком можливо, пов’язує її з княжими часами, є розташоване в підніжжі Високого Замку джерело. Відомий львовознавець Юрко Охріменко припускає, що саме про це джерело йшлося  у привілеях короля Лева Даниловича, тож воно мало б називатися Королівським. Мешканці Підзамчого мали право з нього брати воду. «Про те, що тут було джерело, сказано в численних середньовічних документах, які досліджував ще молодий Іван Крип’якевич». Тоді ці землі належали церкві Святого Миколая. У тому, що саме це джерело було Королівським, Охріменко не сумнівається, каже, що це повністю збігається з описами в історичних документах. До того ж – «а більше нема де».

Наразі це припущення Юрка Охріменка, натомість таблиця, яку встановили біля джерела, свідчить про зовсім інше: «11 листопада 1787 року, о 12 годині, об’явилася Діва Марія і подарувала людям це джерело». На пам’ять про цю подію 28 серпня 2005 року лььвів’яни встановили фігуру Матері Божої та обладнали два чималенькі басейни. Джерело є місцем паломництва львів’ян. Утім вода з нього стікає далі схилом гори Високий Замок на штреку станції Підзамче. Напевне, раніше, ще до будівництва станції, потічок насправді тік далі в напрямку Полтви.

Також існує легенда, що саме тут був поранений і похований Максим Кривоніс. Цілком ймовірно, що таємницю козацького поховання забрав колишній Папарівський цвинтар, який ліквідували у зв’язку з будівництвом колії.

Врешті, станція Підзамче стала останнім місцем, де тримали оборону українці 1918 року, а на Високому Замку біля печери стояла українська батарея з трьох гармат, яка обстрілювала зайнятий поляками залізничний двірець.

Цікаво, що значення станції з часом таки зросло, адже спочатку цей напрямок називався бродівським – колія завершувалась у місті Бродах, і лише згодом її з’єднали з колією на території Російської імперії. Так цей напрямок перетворився на київський. Якийсь час Підзамче було вузловою станцією, адже звідси стартувала колія на Личаків – Підгайці, яка тепер втратила значення. Попри всі перипетії, Підзамче залишається важливою пасажирською станцією, в актуальному розкладі якої відображено рух 24 потягів здолбунівського і тернопільського напрямків.
http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/10/11/35271

Парк на Личаківських пагорбах

Багато львівських парків посадили ще австрійці – тоді міська влада дбала про затишок городян. Зауважимо, що тоді ще не було проблеми загазованості міських вулиць, зрештою, головним транспортом тоді були кінні екіпажі. Автомобілі й трамваї тільки входили у моду та вжиток, не створюючи городянам дискомфорту. Саме в ті часи сягає історія не лише Парку імені Івана Франка, про який ішлося в одному з попередніх постів (див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_4.html), а й Личаківського, що розкинувся на східній околиці міста. Щоправда, він трохи молодший – його 1894 року спроектував Арнольд Рерінг. Зауважу, що він так само створив проекти сучасного проспекту Шевченка та найпопулярнішого у Львові Стрийського парку.

Клумба у Личаківському парку

Ще одна характерна особливість львівських парків – їхній горбистий рельєф. Личаківський парк розташований на схилі Личаківського пагорба з численними ярами. І хоча садівник їх засипав, однак сліди можна і зараз помітити, гуляючи парком. Він охоплює більшу площу, ніж Парк імені Івана Франка – 12 гектарів. Тут багато сосен, що дарують неповторний аромат хвої. Однак ця місцина, хоч і вабить краєвидом, на жаль, не така чепурна, як та, що неподалік Франкового вишу. Подекуди тут можна побачити поламані лавки, а біля них розсипане дрібне сміття – одноразові стаканчики, папір. А ще тут немає, або майже немає парочок, які пристрасно цілуються на лавочках. Втім це можна пояснити, напевне, тим, що неподалік -- студентські гуртожитки університету, де юнь і віддається втіхам кохання. Якщо у Парку ім. І. Франка великий і добротний дитячий майданчик, який побудували спонсори, що нагадують про себе рекламою, тут він значно скромніший, явно за кошти міського бюджету, однак цілком справний, щоправда, дітей тут так само помітно менше.

Дитячий майданчик

Саме у цьому парку знаходиться пам’ятник національному героєві Польщі Войцеху Бартошу Гловацькому. Цю величну постать у камені спроектував архітектор Вінцентій Кузневич. Зазвичай пам’ятники постають на центральних площах, до них сходяться одразу кілька вулиць, натомість пам’ятник Гловацькому ніби ховається серед зелені Личаківського парку, звідки дивиться на вулицю Личаківську. Тож якщо їхати трамваєм вгору по цій вулиці, його можна і не помітити.

В інтернеті пишуть, що з парку відкривається чудовий краєвид на Львів. Можу посперечатись. Хіба що зимою, якщо вдасться знайти місцину, яку не замело снігом. Зрештою, ви сюди приходите дихати свіжим повітрям, а от щоб подивитись на Львів у незвичному ракурсі, треба вийти з парку та зупинитися на протилежному боці вулиці Личаківської, біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці (колишнього костелу Матері Божої Остробрамської). Особливо, коли вам вдасться піднятись на 60-метрову дзвіницю-кампанілу собору. Власне, підйом не складний, можливо, навіть простіший, аніж на вежу ратуші, але для цього треба отримати дозвіл настоятеля храму. Втім краєвид, який вам звідти відкриється, того вартий.

Вулиця Цетнерівка

Як і всі парки, Личаківський є надзвичайно спокійним, дуже важко повірити, що саме тут 9 травня 2011 року відбулась одна з найвідоміших сутичок між прихильниками та противниками відзначення цього свята у Львові. Поблизу парку -- військовий меморіал «Пагорб Слави». Зауважимо, що російський військовий меморіал тут  засновано одразу після Першої світової війни, однак від старого меморіалу там залишився один монумент, натомість решта – це поховання радянських вояків, що загинули в боях за Львів 1944 року, а також бійців НКВД, які загинули 1945 року в сутичках із загонами УПА.

Сьадіон "СКІФ"

Якщо пройти цей парк згори до партерної частини, то потрапляєш до задвірків стадіону «Скіф», який належить Львівському університету фізичної культури. Це найстаріший стадіон у місті. Його спорудили ще 1897 року. Звісно, з того часу неодноразово перебудовували, востаннє капітально реконструювали до Євро-2012, тож від історичного стадіону, де виступала львівська «Лехія», майже нічого не залишилось. Повз стадіон пролягла невелика та затишна вулиця Цетнерівка, яка сполучає Личаківський парк із однойменним цвинтарем.

Розворотне кільце трамваїв у Личаківському парку

Втім цікавою є і верхня околиця парку – навпроти парку, на вулиці Пасічній знаходиться дільниця Ялівець. Там зберігся автентичний дерев’яний будиночок, який у Львові, мабуть, уже немає.

Невідомий Личаків з Ігорем Гавришкевичем. Історія третя

Це, власне, вже не історія, а легенда, – зауважив Ігор Гавришкевич, знавець Личакова, і додав, що чув її від старших працівників цвинтаря.

Річ у тім, що на зламі ХІХ -- ХХ століть найбагатшою людиною у Львові був горілчаний король Юзеф Бачевський. Його власністю був найбільший у краї горілчаний завод, тож будь-які захцянки Бачевського виконували. Коли хвороба прикувала його до ліжка, його працівники замовили у Франції спеціальне обладнання, за допомогою якого тіло магната після смерті за допомогою слуг змогло пройти від храму до цвинтаря за каретою з труною. Для цього слуг спеціально вдягнули і з’єднали з тілом покійника, який повторював їхні кроки. І вже перед самою могилою його поклали у труну.

uk.wikipedia.org

З погляду медицини, це неможливо, адже після смерті м’язи застигають. Втім Ігор Гавришкевич припускає, що їх могли обробити якимись спеціальними розчинами, у Бачевського грошей на це вистачило. Цю легенду підтверджує уже хоча б той факт, що для Бачевського було надзвичайно важливо, що відбуватиметься з його тілом і як вшановуватимуть його пам’ять після смерті. Не випадково, мабуть, і те,що саме його гробниця є найбільшою на Личакові.

Львівські кішки, які гуляють самі по собі

На жаль останнім часом у Львові було зафіксовано випадки догхангерства – донедавна цей термін був для більшості людей не відомий, на практиці це надзвичайно жорстоке явище, яке привнесене до нас з-за східного паркану – вважає мій гість відомий львівський лікар-ветиринар та захисник тварин Андрій Курач. Продовжуємо бесіду з ним розпочату тиждень тому http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post.html. Звісно, говоритимо не лише про цю проблему, а й про інші особливості життя у місті собак та кішок.

Про агресивність тварин

www.lovecat.pp.ua

Тварини можуть бути агресивними лише охороняючи певну територію, або ж у певні періоди свого життя. Якщо таких тварин відловлюють на вулиці, то зоопсихолог, оглянувши її, порекомендує застосувати собаку там, де такі якості є найкращими, передусім для охорони, наприклад садиби. Біда в тому, що наша влада підтримує як модель вирішення проблеми безпритульних тварин найпростіший спосіб – спіймати тварину та знищити її. Але позбутись проблеми таким чином не вийде, адже через безконтрольність за розмноженням домашніх тварин на вулиці опиняються нові собачки та кішки і популяція відновлюється

Про те, чому припинилась програма контролю за чисельністю безпритульних собак

Кілька років тому у Львові стартував проект контролю за чисельністю безпритульних собак. Проект підтримував депутат Львівської міськради Анатолій Забарило, однак згодом він припинив його фінансування, тож проект зупинився. Зараз цим ніхто не займається.

vestnik.in.ua

Про російське походження догхангерства

Російське походження має не лише сказ, а й догхангерство – рух за знищення тварин у місті. Вони діють методами, якими користуються спецслужби, щоб непоміченими зайти на територію, яка охороняється тваринами – спецслужбісти труять їх таким чином, що власник не міг одразу зрозуміти, що сталось, з собакою, вона гинула, тож працівники спецслужб могли непоміченими потрапити на об’єкт, який їх цікавив. Цей рух спочатку поширився у Росії, де працювали спецслужби, які шукали осіб, які здатні цим займатись. У підсумку догхангерство поширилось там, де влада не хоче цивілізованими метолами регулювати чисельність тварин. Це тупий, казарменний шлях, який не вирішує проблему. Наше товариство зібрало доказову базу щодо тих випадків, які зафіксували у Львові, причому йшлося про загибель тварин, які мали господарів. Але якщо цим займалися спецслужби,то сумніваюся, що міліція зможе розкрити ці злочини.

Про котів, як вільноживучий вид мегаполісів

Зазвичай безпритульні тварини харчуються зі смітників а також з того, що виносять їх опікуни. Звісно, коти також їдять мишей та щурів, тож є природними дератизаторами. До речі так само, як і собаки, які виловлюють щурів. Саме у такий природній спосіб регулюється чисельність популяції гризунів у місті, тому у багатьох європейських містах, як Римі та Варшаві їх визнали вільноживучим видом. Це одначає, що їх не потрібно відловлювати, знищувати, а їх чисельність контролюється шляхом стерилізацію. Функція кішки не міняється з часів Давнього Єгипту, де вони так само стерегли комори від мишей. Звісно, у котів у собак різна методика полювання, тому кішкам слід забезпечити вільний доступ до пивниць Але при цьому тварини повинні бути ідентифіковані, а комунальні підприємства повинні знати скільки кішок живе на їхній території – це цілком реально, об’єднавши зусилля їхніх опікунів. Саме тому ми виступаємо за визнання кішок вільножувичим видом на території Львова.

korisni-porady.co.ua

Про приватні готелі для тварин

На жаль комунальне підприємство «Лев», яке створено для того, щоб вирішувати проблему безпритульних тварин не справляється з цією проблемою. Одна з причин – підприємство підпорядковано не екологічному управлінню мерії, а житловому, де не розуміють в чому проблема. Зокрема «Лев» не займається ветеринарною практикою, хоча має на це ліцензію, також вони не створили готелю для тварин. Це ті речі, на яких можна заробити, натомість заробити на безпритульних тваринах неможливо.

Зауважу, що в світі є приватні готелі для тварин, так само є потреба у такій установі у Львові. Адже господарі, коли їдуть у відпустку часто не мають де прилаштувати улюблену тваринку. Звісно, її можна віддати на деякий час у притулок, але це не є основне завдання притулку.

Про Луцьк, як модельне місто

Для себе знаю лише одне місто, яке можна вважати модельним у галузі роботи з безпритульними тваринами – це Луцьк. Дана Вавринчук, яка є головою міського товариства охорони тварин переконала владу, що вона зможе очолити спеціалізоване комунальне підприємство. Зараз там ефективно проводять ідентифікацію тварин яких забирають з вулиці. При цьому місто оплачує комунальні послуги та зарплату, натомість все інше – громадська організація за рахунок коштів, які вона збирає як пожертви. Свого часу ефективно така робота проводилась в Донецьку, щоправда за рахунок коштів  Фонду Ріната Ахметова. Однак назвати таку модель європейською аж ніяк не випадає, адже це кошти, які були раніше вкрадені в суспільства, а потім вони повертались «з барського плеча».

У 1997 році був у Познані, оглядав їх притулок. За місяць там відловлюють 150 безпритульних тварин, з них 20-30 піддають евтаназії. Решта живе у притулку в просторих вольєрах, у кожному з них до 5 собак, які між собою не конкурують. Територія викладена плиткою, охайні вольєри, доріжками гуляють сім’ї які вибирають собаку, яку б хотіли забрати.