Личаківський цвинтар – один з найпопулярніших львівських туристичних об’єктів, і, напевне, недарма. Крім численних пам’яток архітектури, він зберігає історії про людей, які там знайшли вічний спочинок. І не лише про їхнє життя, а й про те, як відбувалося їх вшанування одразу після смерті чи навіть через десятки років. Моїм гостем цього разу був один з небагатьох знавців Личакова Ігор Гавришевич, який розповів кілька історій про знакових краян, могили яких знаходяться на цьому цвинтарі. Отож сьогодні історія перша, про перепоховання Івана Франка, а також про сумна розповідь про смерть його сина Андрія, якого також поховали на Личакові.
Іван Франко, як відомо, помер 28 травня 1916 року, і спочатку його поховали у чужому гробівці. Це був період Першої світової – 1915 року Львів на короткий період захопили росіяни, але наступного року, до влади у місті знову повернулись австрійці. Втім їхня влада вже не була такою сильною, великий вплив у Львові мали передусім поляки, яких тоді в місті було найбільше, тож тодішній міський голова Грабовський мусив до них прислухатися. Натомість українці тоді становили відносно невелику частину громади Львова – близько 14%, хоча в цілому в Галичині їх було понад 50%. Українці з сіл намагались різними способами потрапити до великого міста, натомість місцева влада всіма способами протистояла українській культурі, власне тому українцям і заборонили ховати Івана Франка в окремому гробівці.
Але вже 1921 року, коли завершилась польсько-українська війна, ситуація трохи змінилась, і влада дозволила перепоховати Франка на тому місці, де зараз і є могила Каменяра. Спочатку це було звичайне непримітне поховання, хоча Сергій Литвиненко, вже тоді відомий скульптор, розпочав роботу над тим пам’ятником, який став символом Личаківського цвинтаря. 1931 року під пам’ятником було завершено будівництво гробниці, в якій знаходяться останки Івана Франка, а 29 травня 1933 року відбулось урочисте відкриття пам’ятника.
Варто сказати, що українська громада, була, хоч і невеликою, але добре розвинутою завдяки активному функціонуванню «Просвіти», «Сокола-Батька» та інших громадських організацій. Також до відкриття пам’ятника Каменяреві долучились українські партії Галичини, зокрема соціал-демократи та західноукраїнські комуністи, хоча вони і не відігравали важливої ролі. Однак найактивніше діяло Наукове товариство імені Тараса Шевченка – власне воно здійснило левову частку роботи.
Виникла суперечка стосовно часу церемонії відкриття пам’ятника. Українські організації хотіли, щоб вона розпочалась о 9 годині. Місцева влада, розуміючи, що в такому разі на урочистості прийде багато людей, наполягла на тому, щоб дійство розпочалось о 7 годині 30 хвилин. Однак це не допомогло – приїхали люди з Яворівщини, Дрогобиччини, Тернопільщини, тож, попри бажання влади, велелюдною була не лише площа перед могилою, а й прилеглі до Личакова вулиці, зокрема, сучасні Мечнікова, Пекарська аж до Шимзерів.
Втім уже під час церемонії дехто намагався розсварити українців. Зокрема активісти КПЗУ розповсюдили листівки, в яких звинуватили соціал-демократів у тому, що ті надто активно займаються справою перепоховання Івана Франка, мовляв, ніхто їм не дозволяв брати на себе таку ініціативу. Хоча, повторю, насправді основну роботу виконували не партійці, а Наукове товариство імені Шевченка.
Водночас під час церемонії відкриття пам’ятника відбулися й інші провокації, адже на Личаків приїхали і представники Східної України. Отож хтось зібрав молодиків, які активно висловлювали незадоволення східняками, і так активно, що дійшло до бійки, вони почали кидати камінням у гостей. Звісно, цю провокацію організували не в патріотичному середовищі, тим паче, що на Личакові були присутні керовані з Москви західноукраїнські комуністи. І хоча інформація про цей інцидент не дуже поширювалась, однак газета «Діло» про нього таки згадала.
Зауважу що й за життя Франка українці ставилися до нього доволі неоднозначно, адже він був надзвичайно впливовою людиною в Західній Україні. Скажімо, галичани тоді називали себе русинами, натомість Іван Франко почав уживати слово українці, тож за якийсь час ця самоназва поширилася серед громади. Також він був засновником Української радикальної партії, до якої належали близько тисячі активістів і ставив за мету провести якомога більше українців до Віденського парламенту, створити там українську фракцію і домогтися автономії для Східної Галичини. З цієї причини він часто брав участь у виборах до парламенту, натомість австрійська влада чинила йому всілякі перешкоди, інколи силами українців.
Іван Франко мав руде волосся, до того ж його прізвище тоді вимовляли з наголосом на першому складі: Фра-а-анко, внаслідок чого його почали називати жидом. 1895 року, коли він вчергове балотувався до парламенту, з ним трапилась прикра історія. Його син Андрій мав проблеми зі здоров’ям. Отож, коли Іван Франко з ним вийшов на вулицю, якісь хлопці почали жбурляти камінням, врешті один камінець таки потрапив у хлопця, після чого його довелось покласти у лікарню, а хвороба загострилась. Через деякий час Андрій Франко помер, так і не одужавши. Поховали його на Личакові, однак могилу мало хто з туристів відвідує, адже вона розташована з боку вулиці Черемшини, біля стіни – у тій частині цвинтаря, куди туристи рідко заходять.
