Колядки, церковні пісні та вертеп

Продовжуємо бесіду з директором інституту етнографії НАН України Степаном Павлюком про різдвяні звичаї українців. Минулого разу ми говорили про язичницькі мотиви у колядках. Нині тема нашої розмови -- відмінності між колядками та церковними піснями, які виконують на Різдво.

pivnich.info

Про різницю між церковними піснями та колядками

Зазвичай люди не відрізняють колядки від церковних пісень. Скажімо, «Нова радість стала…», яку вважають колядкою, насправді є церковною піснею. Різниця полягає у походженні: колядки виникли значно раніше, згодом під впливом християнства вони набули канонічності. Втім, у всіх колядках залишився старий сюжет, але у ньому акцентовано на господарці, неодмінно є звернення до господаря та господині, охоплено широкий діапазон буття. Церковні пісні канонічніші. Вони також сповнені любові до господаря, але їх сюжетна канва інша, адже Христос дає сили всьому живому, і воно по своєму сприймає цю радість.

Втім я би не особливо відокремлював церковні пісні від колядок. Це важливо з теоретичного погляду, так їх поділяють фольклористи. Однак у побуті цього поділу нема. Просто, коли  колядники йдуть по селі й віншують кожного господаря, то під хатою виконують церковну пісню, а вже коли заходять до хати, там панує колядницький настрій. Однак нині ця різниця не дуже відчувається, адже з плином часу сюжет колядок змінювався, він все більше оцерковлювався, ставав біблійним.

Зміст колядки охоплює життя всієї родини. Йдеться про все господарство, про господаря, про кожного члена сім’ї. Це величезна гама – і сюжетна, й емоційна. Людина збадьорюється, вірить у чудодійну силу різдвяних віншувань, які, окрім інших оберегів, допомагають зберегти радість і достаток у домі, вести господарство протягом року. У колядках охоплено всі пори року – весну, коли садять урожай, літо – коли його доглядають, осінь – пору збору врожаю, тобто весь сільськогосподарський цикл.

Щедрівки так само походять із дохристиянських часів, іноді всі ці звичаї називають поганськими. Однак це слово не означає «поганий» у нашому розумінні, воно походить від латинського «пагане», тобто село. Так у Римі називали язичницькі звичаї після того, як там утвердили християнство.

zahidonline.com

Про походження вертепу

Щодо вертепу, то це вже явище пізнішого періоду. Він сформувався у 16 -- 17 столітті як соціальна драма, театр із домінуванням церковних мотивів. Тому там все пов’язано з Христом, і весь сюжет змодельовано так, що перемагають добрі церковні сили.

Безумовно, що колядки і церковні пісні – це основа вертепу. В ньому є речитативи колядницьких пісень. Це театральна синтеза різдвяного циклу.

vytkiv.org.ua

Про різдвяні традиції народів-сусідів

Цікаві різдвяні традиції і в сусідніх народів. Дуже багато колядок подібного змісту в поляків, білорусів та росіян, адже  виник цей вид творчості в дохристиянські часи. Поляки Різдво святкують у своїй інтерпретації, але акценти допомоги господарю в них також збережено. Вони мають колядки особливого змісту, віншування новонародженого Христа – у них так само неповторна обрядова  гама. Кожен народ по-своєму унікальний, але, як визнають фольклористи, такого багатства й різноманіття колядницької ходи, вертепів, сюжетики, як в українців, немає ніде.

(Інтригуючий початок див.http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_23.html, далі буде ще цікавіше) 

Фабрику горілок і лікерів Бачевських та інші пам’ятки архітектури на Підзамче ознакують

У Львові таки всерйоз взялися за порятунок найстарішої дільниці міста – Підзамче. Найближчим часом найвідоміші пам’ятки Підзамчого, серед яких славетна фабрика лікерів та горілок Бачевських, ознакують. Загалом Інститут міста встановить 12 інформаційних табличок на найцікавіших пам’ятках архітектури та історії, які є на Підзамчому. Тут буде короткий опис пам'ятки українською та англійською мовами, а просунуті та особливо допитливі мандрівники зможуть скористатись електронним кодом, який скеровуватиме на окрему сторінку сайта проекту «Ревіталізація Підзамчого», де опублікують більше інформації про будівлю. Цю радісну новину мені оповіли у пресовій службі Львівського магістрату.

Будівля колишнього млина фірми «Д. Аксельбрад і син». Фото www.varianty.net

Інформаційні таблички будуть на таких будівлях:

- будівля залізничної станції «Підзамче» - вул. Огіркова, 1;
- будівля колишньої фабрики горілок і лікерів Бачевського – вул. Б. Хмельницького, 116;
- будівля колишньої лакофарбової фабрики Г. Блюменфельда – вул. Хімічна, 4;

- кам’яниця Шульців – вул. Б. Хмельницького, 56;

- костел Святого Мартина – вул. Жовківська, 8;

- будівля колишнього Дому працівників громади міста – вул. С. Кушевича, 1;

- будинок, у якому мешкав письменник С.Грабінський – вул. Лобачевского, 18;

- церква Святої Параскеви П’ятниці – вул. Б. Хмельницького, 77;

- Василіанський монастир Святого Онуфрія – вул. Б. Хмельницького, 36;

-будівля колишнього млина фірми «Д. Аксельбрад і син» - вул. Б. Хмельницького, 88;

- будівля колишньої 5-ї гімназії – вул. С. Кушевича, 5;

- кам’яниця середини 19 століття – вул. Донецька, 5.

Станція Підзамче Фото geolocation.ws

Зовсім недавно (http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_10.html) «ЛР» писав про те, що на вулиці Огірковій, 2 реставратори завершили відновлення історичної брами. А трохи давніше у нас був репортаж (http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_15.html) про житло єврейського фабриканта Д. Аксельбранда на вулиці Хмельницького, 88. Сподіваюсь, що з часом туристи зможуть не лише прочитати гарну інформаційну вивіску, а й оглянути його зсередини. А про станцію Підзамче можна прочитати тут: http://lvivreport.blogspot.com/2014/10/blog-post_14.html

Різдво у Львові – від класики до забутих колядок

Вже 2 січня у Львівській опері відбудеться великий концерт за участю Оксани Мухи, Пікардійської терції та скрипаля-віртуоза Олександра Божика – таким чином новорічні свята у Львові плавно перейдуть у різдвяні. Втім концерт в опері – це так би мовити Різдво у класичному виконанні, що зрозуміло з огляду на статус сцени, на якій все це відбуватиметься. Водночас вже за кілька метрів від Опери, на центральній алеї проспекту Свободи традиційно вирує різдвяний ярмарок, де у десятках яток можна посмакувати медом та медовухою, різноманітними народними гостинцями, а також придбати суто галицькі сувеніри.

gazeta.ua

3 та 4 січня а також з 7 до 11 січня театр Воскресіння покаже вуличну виставу «Коли ангели спускаються з неба». Втім ангеликів цього разу буде чимало і на площі Музейній, і в музеї-скансені Шевченківський гай – організатори свят закликають усіх бажаючих принести виготовленого власноруч ангелика та прикрасити таким чином площу Музейну та музей народної архітектури. Вочевидь ця акція користуватиметься особливою популярністю у дітлахів.

Одним з основним різдвяних звичаїв на Галичині є колядки, однак справа у тому, що переважно люди виконують кілька особливо популярних колядок, серед яких «Нова радість стала» та ще кілька. Співачка Соломія Чубай, яка є координатором 2 міського свята «Різдво у гаю» каже, що цю ситуацію треба виправляти. Отож музиканти, які виступатимуть у «Шевченківському гаю» вчитимуть усіх глядачів колядок, які співали наші прабабці, а тепер вони, на жаль, забуті.

www.lvivpost.net

За її словами це буде не єдиним сюрпризом у святкуванні Різдва у Шевченківському гаю. Також Соломія Чубай обіцяє незвичний вертеп від театру тіней «Див». Свято «Різдво у гаю» минулого року тривало лише два дні і за цей час його відвідало понад 5000 людей, цього року вони триватиме 5 днів, втім успіх цього свята у значній мірі залежатиме від погоди.

За словами організатора свята Андрія Сидора таким чином вони хочуть показати як саме святкується Різдво у галицькому селі, що всі ці звичаї є природніми, вони підтримуються і зараз, ну а музей народної архітектури є найкращим місцем у Львові де можна повністю відчути весь колорит Різдва у селі.

«Від Романа до Йордана» – на виставку в «Світ кави»

«Від Романа до Йордана» – на виставку в «Світ кави»

Зазвичай мистецькі виставки відбуваються в галереях, музеях, де, мандруючи із зали до зали, відвідувачі долучаються до класичного чи модерного живопису. Це може бути і невеличка мистецька галерея, де у невеликому просторі упродовж 10 хвилин можна ознайомитися з творчістю художника. Втім у Львові є ще один спосіб пізнати високе та вічне. Для цього варто зайти в хорошу кав’ярню. У різдвяні дні найзатишніше в одній зі знаменитих львівських кав’ярень «Світ кави» на площі Катедральній. Саме нині, коли довкола лунають колядки, будячи в наших душах такі одвічно трепетні й сакральні передчуття найвеличнішого свята народження Божого дитяти, тут можна переглянути виставку «Від Романа до Йордана», яку презентують кілька відомих львівських митців. З одним із них – Остапом Лозинським ми й бесідуємо за кавою про іконопис. 

Про те, чому іконописну виставку демонструють у кав’ярні

Кав’ярня – такий самий публічний простір, як і галереї та виставкові зали, де постійно перебувають люди. То чому б його не заповнити творами мистецтва. Проект «Від Романа до Йордана», який відбувається вже кілька років поспіль, є однією з візитівок міста у період Різдвяних свят. Адже відомо, що в Галичині святкування Різдва розпочинається набагато швидше, ніж в інших регіонах, і навіть у назві нашого проекту відображено період, упродовж якого триватиме виставка. Такою візитівкою Львова є і «Світ кави», тож ми вирішили створити тут різдвяно-галицьку атмосферу, щоб люди, які приходять сюди смакувати кавою, потрапляли у середовище, яке є для нас рідним, щоб відчували різдвяний настрій Львова. 

Про повернення до традицій за філіжанкою кави

Якщо відверто, то це не є класичною експозицією, це більше речі для створення доброго настрою, атмосфери, адже основним акцентом у нашому проекті все ж є Різдво. І для нас, художників, які  долучились до цього проекту, важливо відроджувати те, що упродовж 70 років забороняли. Адже все, що пов’язано з Різдвом, зокрема іконопис – чи то народний, чи традиційний, чи сучасний, викорінювали. Зараз мусимо все це відновлювати. Наприклад, на Галичині доволі добре знають, що таке народна ікона, однак вона не є така знана за межами нашого регіону, хоча така традиція, без сумніву, була в усій Україні. Власне, простір кав’ярні у цьому і не є визначальним, але мусимо наповнювати дорогими для нас речами все, що нас оточує. Саме тому виставки цього проекту відбуваються і в мистецьких галереях, які є у Львові.

Про художників, які долучилися до проекту

Проект «Від Романа до Йордана» триває вже кілька років, і виставки в його рамках відбуваються не лише у Львові, а й у Києві, Чернівцях. Також виїжджаємо з нашими роботами в Польщу, зокрема у Варшаву, Краків, Люблін. Склад учасників змінюється, однак є кілька митців, які становлять його ядро. Окрім вашого співрозмовника, це Уляна Нищук-Борисяк, Оля Кравченко, Ромко Зілінко, Олександр Бриндіков, Євгенія Рибчун-Кабарівська, Ярослава Ткачук, Оля Пильник. Кожного року до нас приєднуються люди зі своїми авторськими роботами.

Про зачарованість народним мистецтвом Галичини

У своїй творчості пробуємо осмислити наші давні призабуті традиції, виводячи їх на новий якісний рівень. Всі митці, які беруть участь у проекті, захоплюються народними мистецтвами. Йдеться не лише про творчі проекти, ми також досліджуємо народний іконопис, орнаментику, народне мистецтво, колористику. Все це – архетипні речі, які надзвичайно важливі для нас, які є не лише для милування ока – вони з нами говорять, вони на підсвідомому рівні взаємодіють з нами. Тож намагаємось з ними вести діалог та повертати у наше життя, адже через заборони їх було занадто мало.

Саме тому влаштовуємо виставки не лише власного доробку, а й автентичних робіт, із яких черпаємо натхнення, наприклад гуцульських та покутських ікон ХІХ століття на склі або на дереві.

Про особисте ставлення до гуцульської ікони на склі

Гуцульська ікона на склі для мене має особливе значення, адже це те, з чим я ріс, з чим розмовляв у дитинстві. І такою, переконаний, вона є для багатьох. Адже відрізняється безпосередністю, лаконізмом, відкритістю, народним гуманізмом, від цієї ікони еманує любов у первозданному вигляді, у ній немає прикрашувань, мудрувань. Це згусток правди, енергії, ліній, фарби, кольору, ставлення до життя, людей, це дуже щира ікона.

У карпатсько-гуцульському  регіоні вона набула поширення у 19-му столітті, однак совіцька влада згодом її заборонила. У 60-70-ті роки до малярства на склі вдавались професійні художники, тож одним із завдань нашого проекту є відродити цю традицію, щоб вона стала візитівкою нашого регіону.

Наприклад, у Хорватії розвивають народні ремесла, держава дбає про них, і це відбувається під егідою ЮНЕСКО, захищено на законодавчому рівні. Натомість, коли приїжджаєш до Львова чи будь-якого іншого галицького міста, бачиш дуже багато несправжнього, китайського – незрозумілу кераміку, вишиванки, маки, які нам не притаманні, є такими собі підробками під традиційне, народне мистецтво. Це все дешеве і для туриста, який забігає і за 5 хвилин мусить щось купити. Йому тулять магнітик, який зробили навіть не у Львові. Якби той магнітик робили у Львові, я би, може, нічого й не говорив, бо наші художники чи ремісники могли б на тому щось заробити. Але коли тобі тулять китайський магнітик, китайське горнятко, китайське, китайське, китайське… Для людей, які займаються цим бізнесом, важлива не якість, а кількість. Дуже мало хто пропонує якісний продукт. Ми популяризуємо власні промисли. У нас є друзі, які вже понад п’ять років відроджують яворівську іграшку. Це Остап Сойка і Оксана Когут. Іграшка цікава, популярна. Якби ці майстри отримували хоча б мінімальну допомогу від держави, навіть не фінансову, а промоційну, це давало б певний статус, їхній товар став би регіональним. А в нас, якщо хочеш промувати продукт, важливий для регіону, мусиш робити це сам.

Про настрій виставки

На щастя, учасники проекту є однодумцями, наше товариство настільки органічне, настільки довіряємо один одному, що узгоджуємо лише тематику. Наприклад, цього року темою виставки у «Світі кави» є Покрова, бо ми вважаємо, що зараз ця тема для України є найважливішою, Україна потребує цього захисту. Минулого року темою була Львівська Богородиця. Відомо, що Львів – це місто, в якому багато Богородичних чудотворних ікон, і ми вирішили зробити проект, який би нагадував про чудотворні львівські святині, які ми втратили. Цього року в кав'ярні «Старі мури» є проект «Коза», бо невдовзі настане рік Кози. В галереї «Іконарт» зараз презентуємо проект «Святі воїни», нині дуже актуальний. Навіть цим реагуємо на події, які відбуваються. Намагаємось відтворити на полотні світлі думки, позитивні емоції, бо цього завжди бракує, особливо зараз.

Чи маємо спільний стиль? Ні, хіба що настрій, кожен художник має свій почерк, а спільною для нас є тема. У нас зібралися художники, які, попри те, що є живописцями, графіками, захоплюються іконописом – класичним, сучасним, народним, беруть участь в іконописних пленерах.

Що характерно для сучасної ікони

Якщо будеш експериментувати зі змістом, то можеш дійти до парадоксу, але якщо будеш експериментувати із формою, не міняючи змісту, то нічого поганого в тому немає, бо основне в іконі -- це зміст. Якщо змінюється зміст, то зникає сенс творення, думання, тоді можна надрукувати фотографію з якоїсь відомої ікони, і вона виконуватиме ту саму функцію. Ікона – це твоє вираження любові до Бога, до людини, до світу. Якщо ми експериментуватимемо з формою, але лишатимемо зміст, це спонукатиме до розвитку.

Про те, чи потрібно молитись перед тим, як почати роботу над іконою

Насправді іконопис -- дуже тонкий вид живопису, бо то речі, в яких ти повинен бути максимально чесним, щирим та вірити в те, що робиш, інакше втрачаєш суть. Ікона – це матеріалізована молитва. І якщо твоя молитва є щирою, то вона, можливо, буде закликати до щирої молитви й інших.

Творення ікони, в принципі, нічим не відрізняється від будь-якої праці. Наприклад, чому я не можу помолитись перед тим, як розпочну будь-яку іншу справу. Просто це смисл життя. У будь-яку роботу не можливо не вкладати любов, енергію, вміння. Тут критерії всі ті самі, але в іконі ще мусить бути багато віри, інакше то не буде ікона.

Вона займає особливе місце в помешканні, адже для цього її малюють. Народна ікона дуже подобається дітям, вони її дуже добре розуміють – вона є лаконічною, відкритою. 

Про розірвану тяглість народних традицій

На жаль, тяглість народного мистецтва у нас перервана, адже були по селах майстри, вони не знали, що вони геніальні, вони літом сіяли та орали, а зимою малювали. Цю традицію ми втратили, і чи вдасться повернути – невідомо, хоча в Європі вона існує дуже органічно. Майстри в Італії, Франції, Польщі, Німеччині, як і 300 років тому, сидять, тешуть, малюють, бо мають таку потребу, у них це не викорінили. У нас це обрубали за совітів. Кераміка, малярство, вишивка -- все пропало. 

Про іконописання  як покликання

Ікона – це річ, до якої треба дійти, це не просто так, і завжди видно, коли це щиро.

Раніше я займався живописом, але ікона сама мене покликала. І це такий переворот в голові, і вже інше стає нецікавим. Хоча, здається, що там нового можна знайти, але шукаєш і повертатись до звичайного малярства, натюрморту, пейзажу вже не хочеться. 

На Підзамче відреставрували останню браму

На вулиці Огірковій, 2, що на Підзамче реставратори відновили стару браму. Ці роботи стали завершальними у цьому році у проекті «Ревіталізація Підзамче», який втілююється у нашому місті – оповіли мені у пресовій службі Львівського магістрату. Відреставруват двері запропонували мешканці будинку, вони ж оплатили 15% вартості робіт, які загалом склали понад 21 тисячу гривень. Попередньо двері оглянули фахівці з німецької програми GIZ, які вже тривалий час працюють у нашому місті допомогли врятувати не одну браму, та не один балкон. Брама на вулиці Огірковій стала останньою, реставрацію якої завершили у цьому році.

«На кожному етапі виконання робіт виникали цікаві деталі. Попередньо було встановлено, що цю браму вже намагались реставрувати, однак роботи було виконано недбало й унікальні деталі оздоблення металевої ковки та деревини було знищено. Реставраторам довелось докласти багато зусиль, аби відновити браму у повній красі. Дуже сподіваємось, що мешканці в подальшому дбатимуть про неї», – зазначила Ярина Мельник, яка є керівником цього проекту.

Фото пресової служби магістрату Львова

Брама є дуже цікавою, адже будинок знаходиться недалеко від залізничнох станції «Підзамче», також її добре видно з вулиці Криничної.

Проект «Ревіталізація Підзамче» реалізують Інститут міста (Львів) та Інститут розвитку міст (Краків), у рамках Комплексної стратегії розвитку Львова. Проект співфінансується у рамках Польської програми допомоги заради розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.

Зоряна Іленко дебютувала як художник

26 грудня у львівському кафе-пабі «Біла сова», що на вулиці Вірменська, 1а відкрилась виставка, яка під назвою «Зимова» об’єднала полотна трьох львівських художників – Зоряни Іленко (Павлишин), Олени Малашенко та Олега Мелеха, яка присвячена зимі, Різдву та Львову – про це мені розповіла одна з учасниць виставки Зоряна Іленко (Павлишин).

Роботи Зоряни Іленко (Павлишин) (5)

Цікаво, що для самої Зоряни Іленко (Павлишин), яка більше відома як журналіст та керівник інформаційного агентства «Media-star» ця виставка стала дебютною, причому малярського мистецтва вона навчається у Олени Малашенко, тож усі бажаючі можуть в одному приміщенні одразу оцінити полотна обидвох мисткинь.

Зоряна Іленко розповіла, що кілька місяців тому вона почала писати полотна, присвячені темі АТО. Власне ці картини мали стати основою першої виставки Зоряни Іленко (Павлишин). Оскільки ж вони дуже емоційні та забирають багато енергії, то Зоряна почала писати зимові пейзажі та різдвяні картини. Олена Малашенко, яка готувала «зимову» виставку у «Сові» запропонувала зробити її спільною, так і виник задум зробити виставку трьох художників, кожен з яких представив по 7 своїх робіт.

«Адвокат із Личаківської» – ексклюзивно від Андрія Кокотюхи

24 грудня Андрій Кокотюха презентував у Львові свою нову книгу «Адвокат із Личаківської», яка стала ювілейною, 50 книгою письменника. Книжка зобачила у світ у видавництві «Фоліо». Ретрокнига «Адвокат із Личаківської» переносить читача на початок ХХ століття, а саме 1908 рік та розповідає про молодого киянина Клима Кошового, який дивом вирвався з тюрми й тікає від переслідувань царської влади до Львова. Але й тут його заарештовує поліція — біля трупа відомого адвоката Євгена Сойки. 

Публікаємо уривок із книги, який мені люб’язно надав Андрій Кокотюха – тож насолоджуйтесь модерною українською літературою, де наше місто займає чільне місце. Ну а хочете знати більше – купуйте, позичайте в бібліотеці чи колег.

dusia.telekritika.ua

«До Клепарова дісталися за яких півгодини.
Шацький нічого не питав. Мовчки зіщулився в кутку коляски, притиснутий Кошовим, і знову лиш сопів. По дорозі всі так само мовчали, кожен напевне думав про своє, а Климу – тому взагалі було, над чим зараз сушити голову. Смакуючи нехай невеличку, але все ж перемогу, він раз по раз проганяв подумки текст, написаний Сойкою перед смертю та відтворений ним сьогодні, й під кінець уже міг похвалитися – вивчив напам’ять. Ставши враз носієм цінних відомостей, Клим пишався собою. Й мізкував, яку б вигоду міг би з цього мати, аби без втрат завершити прикрий початок своєї львівської одіссеї.
Оминувши на своєму шляху високий пагорб, коляска завернула вниз та опинилася в досить затишній місцевості, котра й глупої ночі виглядала мальовничо. Тут пахнуло якимось цвітом, усе довкола виглядало цілком мирно. Пересівши тим часом до візника, Тима керував, і нарешті зупинилися біля будиночка, обнесеного невисоким парканом. Тепер уже навіть Шацького не просили лишитися, зайшли у двір гуртом, не криючись. Тима спершу постукав у вікно, голосно й сильно, аж скло брязнуло. Потім, не дочекавшись, повернувся назад, ступив на ганок, почав грюкати в двері.
Досить було стукнути кулаком двічі, аби на третій раз зрозуміти – відчинено.
Жестом велівши всім відступити, шепелявий Єжі видобув із кишені невеличкий револьвер. Вже викотився й місяць, холодна сталь блиснула в його сяйві.
- Заховай, - вичавив Сілезький.
Не слухаючи, Тима потягнув на себе двері.
Прочинив.
Зайшов, лишивши їх навстіж прочиненими.
А за коротку мить вийшов. Озброєна рука теліпалася вздовж тіла. Навіть у темряві помітно розгублений.
- Що таке? – Клим та Густав, не змовляючись, запитали хором.
Побачили, коли зайшли.
У вітальні, на підлозі, валявся долілиць у калюжі власної крові чоловік, якого назвали Любком Ціпою.
Всі побачили – але Кошовий ще й відчув: запах знайомий.
Так пахнуло в спальні адвоката Сойки.
Махорка.
Не встигла вивітритися. Зовсім недавно її тут курили.»

У Львові презентували дослідницький проект «Інформаційна база даних «Міські голови Львова»

Сьогодні Центр міської історії презентував дослідницький проект «Інформаційна база даних «Міські голови Львова» -- про це оповіли у Центрі міської історії.

uk.wikipedia.org

У цій поважній установі кажуть,  що цей проект є результатом роботи ряду поважних інституцій, зокрема Львівського національного університету імені Івана Франка, ряду інституцій, які займаються історичними дослідженнями, серед яких самого Центру міської історії. Проект передбачає укладення повного переліку керівників Львова від першої історичної згадки про місто у ХІІІ столітті до наших днів, а також створення відповідної цифрової бази даних, яка буде розташована на веб-сторінці проекту Центру міської історії «Інтерактивний Львів».

Задум полягає в тому, аби створити джерелознавчі передумови для вивчення досвіду управління Львовом, проектуючи його на роль особистостей та з урахуванням різноманітності й, водночас, цілісності історичного процесу. У підсумку історики планують укласти повний список львівських війтів, бурмистрів / бургомістрів, президентів, голів міськвиконкому, міських голів. Дані про кожну особу можуть (залежно від періоду) включати відомості про роки життя, місце народження і поховання, період перебування на посаді керівника міста, а також загальний управлінський досвід, основні періоди громадської та політичної діяльності. У зв'язку з текстовим матеріалом подано візуальний ряд, який представляє портретні зображення, гравюри, медальйони, пам'ятні таблиці, надгробки, епітафії, автографи, кам'яниці, в яких жили керівники міста.

Призначення цих матеріалів – популяризація Львова як міського осередку, в якому протягом століть стикалися і взаємодіяли різні історико-правові та культурні традиції.

Із «Поводирем» кобзарськими шляхами

Лайош Молнар чекав мене увечері в офісі на Новому Львові. Була темна пора, тож потрібний будинок знайшов не відразу, далі піднявся на четвертий поверх. Світло там уже вимкнули, адже в інших офісах уже завершили роботу, а пан Лайош може обійтися без світла. Тож увімкнув ліхтарик і знайшов його номер у кінці коридору. Це – кімната площею не більше ніж 10 квадратних метрів. Уже через якийсь час на стіні побачив традиційний для усіх кобзарів, бандуристів та лірників портрет Великого Кобзаря, а ще чимало афіш та портретів його колег по кобзарському цеху, а поміж них велику афішу кобзарського тріо Михайла Барана з синами. Господар цього невеличкого кабінету розповів, що напередодні виступав у Стрию, а завтра планує їхати у Мостиський район, тож його концертний графік надзвичайно напружений.

provse.te.ua

Але ми говоримо не про його концертну діяльність, а передусім про зйомки фільму «Поводир» Олеся Саніна. Пан Лайош  уперше в житті знявся у кіно. Розповідаючи, дістає брайлівський блокнот, де пальцями знаходить сторінку, на якій записав інформацію про роботу на знімальному майданчику. «Загалом я брав участь у зйомках чотирьох епізодів, правда, не знаю, чи всі вони увійшли до фільму, оскільки ще його не бачив, -- каже дебютант. -- Зйомки відбувались пізньої осені та взимку в різних місцевостях. Перша зйомка була в Тараканівському форті, що поблизу Рівного. Там знімали сцену, як кобзарі розходяться по Україні. Другий епізод знімали на Яворівському полігоні, третій – таємну раду кобзарів -- у Гайворонському районі Кіровоградської області. Остання зйомка була у Костопільському районі Рівненської області. Там є базальтовий кар’єр, де знімали сцену знищення кобзарів. Тоді якраз випав сніг, отож там фільмували сцену, як кобзарів женуть етапом. Ми йшли, такі забрьохані, падали. Актори, які грали ролі червоноармійців, кричали: «Пошол вон! Подымайся!». Нас гнали до провалля. А далі вже застосували комп’ютерну графіку, щоб показати, як тіла кобзарів падають у провалля.

Один із сюжетів, у якому нас везуть на страту, знімали у вагоні, що спеціально взяли у музеї. Цю сцену знімали о другій ночі. Отож нас везуть у вагоні, а режисер каже, що треба, щоб ми щось заспівали. Я запропонував «Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає» про козака, що на могилі плаче. Однак потім на цей спів наклали фонограму ансамблю «Древо»».

www.youtube.com

Такою, за словами Лайоша Молнара, була його перша роль у кіно. Каже, що попри те, що роль епізодична, для нього важлива, адже зіграв людину свого фаху.

Доводилося терпіти певні незручності. Черги на знімальному майданчику чекав по 5 -- 7 годин, працював у будь-яку погоду, незважаючи на холод, вітер чи дощ. Було таке, що приїжджали у готель о першій або другій ночі, а вже о пів на п’яту треба було їхати на знімальний майданчик.

Зіграв у цьому фільмі завдяки своїй типажності. По всій Україні для цього шукали незрячих. Річ у тім, що не у всіх незрячих ця вада помітна.

Є один  стереотип, який стосується незрячих. Кажуть, вони не здатні себе фізично захистити. Насправді, за словами Лайоша Молнара, незрячі кобзарі дуже часто володіли прийомами козацьких єдиноборств. Зрештою, і до роботи у цьому фільмі залучили одного незрячого, який є палаолімпійським чемпіоном-штангістом. Під час зйомок актор-«червоноармієць» ударив незрячого кобзаря, однак той відповів на удар. «Червоноармієць» одразу впав, закричавши: «Ти хоч попереджуй!». Згодом акторам-«червоноармійцям» почали видавати налокітники та підколінники, щоб вони не травмувались.

Звісно, сподіваємося, що цей фільм щось змінить у житті незрячих, принаймні приверне увагу до їхніх проблем, хоча Лайош Молнар у цьому сумнівається. Але основна діяльність нашого співрозмовника пов’язана таки з кобзарством. І тут згадаємо ще один стереотип про те, що кобзарство – суто українське явище, сутність українського духу. Однак ім’я та прізвище нашого героя свідчать, що не всі кобзарі -- етнічні українці. «Якщо я став кобзарем, то, напевне, в історії були й інші, з походження не українці», -- каже. Лайош Молнар народився у місті Берегово на Закарпатті, тобто він є угорцем і до 7 років розмовляв лише угорською. Українську вивчив, коли його привезли в інтернат для незрячих дітей. І вже в інтернаті захопився музикою. Врешті одного разу до його рук потрапила платівка Андрія Бобира, де під бандуру звучала українська казка «Коза-дереза». Таким чином Лайош познайомився із кобзарством, а далі опанував струнні інструменти. Втім, каже, що кобзарство свого часу було не лише в Україні, а й в Угорщині, однак там грали на чотириструнних кобзах, натомість в Україні на чотири-, шести і дванадцятиструнних інструментах.

Далі ми розмовляємо про традиційні кобзарські інструменти, а також про те, якими з них володіє пан Лайош. Автентична кобза, на якій грав Остап Вересай, мала 6 басів та 6 приструнків – на басах набирали акорди, а на приструнках грали. Кобзи мають різне призначення, наприклад, шестиструнна овальна – акомпонувальна, чотириструнна – соло. Втім зараз кобзи майже вийшли з ужитку – мало хто з виконавців на них грає, хоча всіх, хто грає на традиційних струнних інструментах, називають кобзарями.

Є також кілька видів бандур. Наприклад, у пана Лайоша є 21-струнна старосвітська і сучасна 65-струнна львівська бандура. Різниця між ними не лише у кількості струн, а й репертуарі. Старосвітська бандура дає можливість виконувати тільки автентичний репертуар, натомість на 65-струнній бандурі можна виконувати вже і сучасні пісні. Кобзарство – це складна наука, яка постійно розвивається. Наприклад, був шестиструнний інструмент, а якийсь кобзар вирішив додати сьому струну, потім восьму.

Звісно, пан Лайош цікавився різними інструментами. Ще в інтернаті пробував грати на балалайці, однак відразу відчув, що її можливості надзвичайно бідні, просто тринькаєш собі -- ніякого задоволення. «Бандура порівняно з балалайкою звучить, як оркестр», -- так він порівнює можливості двох інструментів. Однак вважає капели бандуристів неприродними. Їх створили у радянські часи, коли незрячих загнали в УТОС, а бандуристів – у капели, де вони мали славити партію. Бандура – це індивідуальний інструмент, і це пов’язано з українською ментальністю. За словами Лайоша Молнара, в українців так само не було традиції хорового співу, хоча дівчата вечорами збирались, щоб разом поспівати, однак це був гуртовий спів. Чи в капелі, чи у хорі втрачається індивідуальність окремих виконавців, і навіть солісти нічого не зміняють. Українець за своєю суттю є індивідуалістом. Скажімо, козаки воювали за Україну з особистих переконань. Тому для нас і не були притаманні всілякі капели, хори, адже у них кожен виконавець втрачає індивідуальність. Кобзарська культура – це не просто сісти на вулиці й грати, це ще й розмова зі слухачем, адже кобзар мусить знати історію, бути патріотом свого народу.

До Неаполя за 800 гривень з бюджетною авіакомпанією

Відтепер мандрувати зі Львова до італійського Неаполя стане набагато швидше, а головне – дешевше. Львівське летовище відтепер має пряме авіасполучення із найбільшим містом у південній Італії – Неаполем. Відтепер один з бюджетних перевізників, а саме «Віз Ейр Україна» двічі на тиждень у вівторок та суботу  о 12-10 здійснюватиме прямі рейси до Неаполя, виліт у зворотньому напрямку у ті самі дні о 9-20 – оповіли мені у прес-службі Львівського летовища. Рейс обслуговуватиме літак  Airbus A320 який може за раз забрати 180 пасажирів, таким чином за тиждень в одному напрямку може вилетіти 360 мандрівників. Перевізник декларує вартість квитка від 789 грн в одну сторону.

Фото прес-служби Львівського летовища

Власники фірми перевізника, похвалились, що вони нещодавно привітали 100 000 пасажира рейсу Львів – Мілан. Не знаю, як їм це вдалось, адже на міланському напрямку, який відкрився 29 жовтня 2012 року у них працює той самий А 320 який робить один рейс в тиждень в одному напрямку. На неапольському 100 000 пасажир може розраховувати на торт трохи менше, ніж за три роки.

Львівські римо-католики та іудеї разом святкують Різдво та Хануку

Український католицький університет у Львові сьогодні увечері стане місцем унікального міжконфесійного діалогу, де водночас святкуватимуть іудейське свято Ханука та римо-католицьке Різдво. Справа у тому, що цього року трапився надзвичайно рідкісний збіг у календарях двох релігій, коли на один день припадають два найбільші свята – Ханука, яку відзначають іудеї та Різдво за Григоріанським стилем, а сьогодні увечері римо-католики сідають до Святої вечері. За словами настоятеля львівської римо-католицької громади святого Йоана Павла о Григорія Драуса. хоча свято Ханука і є іудейським, однак воно має велике значення і для християн оскільки є святом світла.

www.vgolos.lviv.ua

Отож на початку в Українському католицькому університеті клуб «Гіллель» представить обряди єврейського свята Ханука із співами та запаленням свічника. Це свято світла в пам’ять про чудесне збереження олії для лампи в Єрусалимському храмі. При цьому співатиме єврейський гурт «Техілим».

А вже після цього розпочнеться святкування Святвечора – на початку скаути внесуть у зал Вифлиємський вогонь, відбудеться благословення різдвяних фігурок, після чого розпочнеться Пастирка, тобто різдвяне богослужіння. Втім святкуватимуть не лише львів’яни, а й іноземці, які є у Львові, зокрема африканські-студенти римо-католики, які навчаються у нашому місті представлять свої різдвяні звичаї: національні страви, співи та танці. І звісно, всі присутні поділяться різдвяним хлібом – оплаткою, при цьому складатимуть один одному побажання.

www.5.ua

Загалом на Львівщині живе кілька десятків тисяч римо-католиків, найбільше у Львові, а також Мостиському, Самбірському та Дрогобицькому районах. Щодо іудеїв, то їх громада, звісно, не така чисельна – більшість з них живе у Львові, де є діюча синагога.

Історичний вітраж у будинку прокуратури на проспекті Шевченка реставрують повторно

У будівлі Львівської обласної прокуратури, що на проспекті Шевченка 17-19 фахівці вже розпочали монтаж відреставрованого центрального вітражу, який було пошкоджено під час «Ночі гніву» у березні цього року. Цю приємну звістку оповіла начальник управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко. Проблема у тому, що вітраж довелось реставрувати двічі, адже раніше львівські реставратори відновили його автентичний вигляд, однак простояв він недовго – у березні 2014 року розгніваний натовп, який увірвався у приміщення прокуратури потрощив меблі та оргтехніку, вітражі, які є на сходовій клітці а також у залах прокуратури. За словами Лілії Онищенко поки-що триває монтаж вітражу, який знаходився на сходовій клітці, натомість згодом розпочнуться роботи в залах.

Частину вітражів вдалось реставрувати до Ночі гніву www.lvivpost.net

А ось і славетний синьо-жовтий лев, який виявився сильнішим за комуністів lviv.travel

Власне будинок на проспекті Шевченка 17-19 був збудований на початку ХХ століття славетними львівськими архітекторами Альфредом Захаревичем та Тадеєм Обмінським для Львівської торгово-промислової палати. Згадані вітражі виготовлені краківською фірмою Желенського. Годі й казати, що цей будинок є одним з найцікавіших з поміж тих, що є у Львові першого десятиріччя ХХ століття. Із цим будинком пов’язаний цікавий факт – хоча у роки совіцької влади у ньому містився міськком комуністичної партії, однак ніхто із комуністів так і не додумався чи то замалювати, чи то збити розташований зверху герб Львова у синьо-жовтих тонах. Оскільки у повоєнні роки у будинку спочатку перебував міськком КПУ, а згодом прокуратура, тож там добре збереглося внутрішнє оформлення, передусім актової зали, яка славиться цікавим комплексом монументально-декоративного мистецтва, який включає настінний живопис, скульптуру, вітражі і мозаїку. На жаль ця краса недоступна ані туристам, ані звичайним львів’янам, натомість серед натовпу, який увірвався у березні цього року в приміщення поціновувачів мистецтва не виявилось.

Двері до прокуратури теж доведеться реставрувати www.gazeta.lviv.ua

Поганське коріння українського Різдва

Уже через кілька днів Україна порине у захопливу феєрію різдвяних свят. Ані війна, ані економічна криза чи природні катаклізми не можуть зупинити того таїнства найкоротших зимових ночей. Звісно, воєнні реалії, які постали перед Україною, таки вплинуть на це дійство, і частина наших близьких зустрічатиме Різдво в окопах. Але це, на жаль, не вперше у нашій історії. Напевне, Різдво згадували і чимало українців, які були в лавах совіцької армії, хоча й не мали можливості публічно висловити свої почуття. Святкували його і в УПА спільно з військовими капеланами. Цьогорічне Різдво буде тривожним, однак воно залишиться святом, яке йде з глибини віків. Про різдвяні традиції, їх язичницьке походження та сучасні впливи розмовляємо з директором інституту етнографії НАН України Степаном Павлюком.

Карта поширення культури карпатських курганів в Україні uk.wikipedia.org

Про дохристиянські традиції Різдва

Про Різдво варто говорити в загальноукраїнському контексті. Однак вшанування народження Сина Божого має чимало регіональних особливостей. Святкування колєнди, міфологія колядок походить із дохристиянських часів. Річ у тім, що церковні пісні виникли пізніше, після хрещення Русі. Канонічні та народні свята поєдналися у 15 столітті. А до того церква заперечувала язичництво, поширюючи християнські звичаї.

demotivators.kiev.ua

Про походження язичницьких свят

Язичницький пласт можемо моделювати з початку нашої ери, коли існували Празька культура, культура карпатських курганів, Черняхівська культура. Уже тоді в Східній Європі жили племена, яка майже не мігрували. Навпаки, до них приєднувались інші. Про територію України кажемо умовно, адже, за свідченнями археологів, ці племена у І столітті  нашої ери жили також на території Польщі. Втім до ІІ століття вони опанували території вздовж Дніпра і Дністра. Це праукраїнці, на їх основі утворився мікс із зайшлими племенами. Відбувався синтез культур племен, які тут освоїлись, асимілювалися з місцевим населенням. А вже у четвертому -- шостому століттях роди, якими вони жили, почали об’єднуватись у великі племена. Особливо інтенсивно це відбувалося в сьомому столітті, коли на цих територіях проживали сім великих племен, які стали основою української нації. Загалом у Київській Русі були 12 племен. До них входили сім південних, тобто проукраїнських, а також західні племена, з яких згодом сформувалася білоруська нація, і північні, на основі яких виникла російська нація.

Саме у цей дохристиянський період почали виникати уявлення наших предків про сили, які їм допомагають. Таким чином формувалось язичництво -- надзвичайно демократична релігія, адже римські та грецькі боги були всесильні й нікого не шанували, а наші Волоси, Перуни, Даждьбоги, Стрибоги жили у кожній оселі, були дуже близькими до людей. Наші предки-язичники вірили також у різноманітних демонів, чортів, які цих богів відганяли. Водночас існували численні мавки, нявки та інші добрі міфічні створіння. Це величезний культурний пласт.

www.bestiary.us

Про те, як відрізнити дохристиянські колядки

Ми і зараз маємо частину колядок, які виникли ще у дохристиянські часи. Їх можна відрізнити тематично – у них оспівано природу. Наші пращури задобрювали ті сили, які допомагали їм у повсякденні, переважно оспівували місяць, сонечко. У автентичних текстах фігурують заклики до господаря, який плекав і примножував не лише матеріальне багатство родини, а й ревно оберігав затишок у своїй оселі. Тому дослідники відокремлюють такі колядки від канонічних церковних пісень.

У язичницьких колядках йдеться також про настання весни, роботи сільськогосподарського циклу. Річ у тім, що в період племінного розвитку наші предки не мігрували, а обробляли землю, вирощували хліб. Тому в колядках ідеться про орання, ралення ріллі, адже тоді основним знаряддям праці було рало. Зауважуємо також часті згадки про сонце, яке освітлює дорогу хліборобу до успіху у всіх його справах. Звісно, первісно у цих колядках згадували давні божества, однак у християнські часи ці згадки замінено церковною термінологією.

www.aratta-ukraine.com

Пізніше з’явились церковні пісні, наприклад «Бог предвічний народився…», «Нова радість стала». Звісно, усі вони мають авторів, імен яких ми не знаємо. Церковні пісні Буковини, Лемковини, Поділля помітно різняться. У 18 -- 19 століттях у їх зміст вплітались історичні сюжети, пов’язані з подіями тих часів.

(Чекайте продовження, далі буде ще цікавіше)

Не руфер, а дахолаз, або Львівські комп’ютерники пропонують творити українські слова замість іншомовних

Львівські комп’ютерники знайшли спосіб, як зменшити навалу іншомовних запозичень – вони пропонують шукати їм україномовні відповідники. А щоб об’єднати людей, які вболівають за чистоту рідної мови, вони створили сайт, на якому всі, хто бажає, можуть запропонувати відповідники заморських слів.

artvertep.dp.ua

Для цього створили спеціальну платформу в інтернетіwww.slovotvir.org.ua, яка має об’єднати всіх, хто хоче долучитись до вирішення цієї проблеми. Отож, як зазначено на сайті: «Колективний пошук адекватних перекладів. Плятформа для пошуку, обговорення та вибору варіантів перекладу чужизмів». Власне, працює цей сайт дуже просто. Кожен може додати іншомовне слово, до якого всі, хто бажає, пропонують варіанти перекладу або голосують за ті, які вже запропонували. Про це розповів на брифінгу у Львівському прес-клубі дизайнер проекту Роман Запотічний. До речі, на сайті слово "брифінг" уже пропонують замінити словом «миттєвка», принаймні воно поки набирає найбільшу кількість голосів. Втім є прихильники інших варіантів перекладу – оперативка або літучка.

За словами ініціатора проекту Михайла Свистуна, він є суто соціальним і його мета -- спонукати усіх, кому українська мова є рідною, дбати про її чистоту не лише від росіянізмів, а й від англіцизмів.

Він зауважив, що якби наші предки чинили так само, як ми, то замість чудового слова "соняшник" лишилося б екзотичне "санфловер". Натомість у нас псевдоінтелектуали вживають слова "дайвер", "сайдінг", "дедлайн" та чимало інших, не задумуючись, чи їх розуміють. Також Михайло Свистун навів приклади вдалих відповідників іншомовних слів у сучасній українській мові. Це -- летовище, відсоток. Також замість французького "меню" набуває популярності нове слово "стравоспис". Серед тих слів, за які триває голосування на платформі Словотвір, є слово "дахолаз", яким пропонують замінити "руфер". Також до роботи цієї платформи вже долучились філологи, які працюють у Львівському національному університеті. Михайло Свистун зауважив, що у Франції, Німеччині є державні установи, які дбають про чистоту їхніх мов і шукають відповідники іншомовних термінів. Як не дивно, американці захищають свій варіант англійської від літературної англійської. 

Андрій Кокотюха та його «Адвокат із Личаківської»

Андрій Кокотюха, сучасний український письменник, сценарист, журналіст, 24 грудня презентує свою ювілейну п’ятдесяту книжку «Адвокат із Личаківської» -- про це мені оповіли у Львівській міській раді.

dusia.telekritika.ua

Ретрокнига «Адвокат із Личаківської» переносить читача на початок ХХ століття, а саме 1908 рік та розповідає про молодого киянина Клима Кошового, який дивом вирвався з тюрми й тікає від переслідувань царської влади до Львова. Але й тут його заарештовує поліція — біля трупа відомого адвоката Євгена Сойки. Покійний мав у місті сумнівних друзів та могутніх ворогів. Самогубство — чи вбивство? Пошуки істини водять Кошового темними лабіринтами львівських вулиць. На шляху — зухвалі батяри, міські кримінальні королі та російські терористи-бомбісти. А ще поліцейський комісар Марек Віхура, в якого Клим постійно плутається під ногами. Правда приголомшить Кошового та його нового відданого друга Йозефа Шацького. Й назавжди змінить долю загадкової та впливової красуні Магди Богданович.

Книжка зобачила у світ у видавництві «Фоліо».

Якщо хочете знати більше про нову книгу Андрія Кокотюхи заходьте 24 грудня о 18 годині у Львівську міську раду. 

Народження, одруження і смерть у кримських татар-3

Завершуємо переказ лекції кримсько-татарського етнолога Ульвіє Аблаєвої, яку вона прочитала у Львівській медіатеці

І вже третього дня після молитви у мечеті наречений ішов у кав’єхане, тобто кав’ярню, яка була у кожному селі, де отримував привітання від усіх односельчан. Він сідав на вишиту подушку, поруч був розпорядник свята, а земляки вітали його та дарували хто гроші, хто коня чи барана, або ж кілька вуликів бджіл. Кожен мешканець села, незалежно від матеріального становища, мусів привітати нареченого. Якщо ж хтось дарував надто малу суму грошей, то для нього відразу вигадувади жартівливе покарання, наприклад, проскакати навколо кав’єхане. Щоб уникнути ганьби, чоловік одразу приносив повну калитку грошей.

nash-kirim.at.ua.

Усі весільні урочистості супроводжували музиканти, причому це завжди були ромські гурти. Річ у тім, що віддавна кримські татари заняття музикою вважали ганебним, тому серед них не було видатних музикантів. Найвідомішими музиками у Криму були роми, які завдяки цьому неабияк багатіли – за найкращими ромськими гуртами присилали екіпажі з усіх куточків півострова. Втім, якщо музиканти відмовлялись грати замовлене, то їх могли і побити. Тому ансамблі зазвичай виступали на даху будинку, особливо, якщо він був пласким.

Поки наречений був у кав’єхане, наречена переїжджала у його будинок. Всі стіни будинку мали бути вкриті рушниками, які надбала наречена. Окрім вишитих рушників, вона мала підготувати ужиткові, їх мало бути дуже багато: окремо для обличчя, для ніг, для рук, а також великий рушник для обгортання тіла. Після того, як дівчина переїхала, то її садовили у кутку за покривалом, де вона очікувала першої шлюбної ночі.

www.qirimtatar.org

Коли ж чоловік повертався додому, то тітоньки мали підвести його до дружини, він відкидав покривало і дарував їй золотий.

Народження

Обряди, пов’язані з народженням дитини подібні до весільних – народження дитини так само бучно святкували. Одна з відмінностей полягала у тому, що коли народжувалась дитина, то з цією новиною йшли до батьків подружжя і той, хто приносив муждеменім, тобто добру звістку, отримував винагороду.

Якщо народжувався хлопчик, він мусів пройти сюннет, тобто обрізання. Його робили у непарні роки життя – 3, 5 і рідко у 7 років. Це було великим святом, з цієї нагоди робили великі урочистості, як і на весілля. На жаль, малюнків, присвячених цьому обряду, немає, тож для ілюстрування цієї теми найдоречніші християнські ікони, де зображено Обрізання Господнє.

Похорони

cidct.org.ua

Найсумніші обряди у кожного народу пов’язані із похороном. Особливість похорону в мусульман – надгробок на цвинтарі встановлюють у головах і в ногах покійного, щоб було видно, де лежить правовірний. За шаріатом, якщо людина померла у першій половині дня, то її хоронять того дня, якщо у другій половині – наступного. Перед тим обмивають усе тіло. Чоловіки обмивають чоловіків, жінки – жінок. Тіло покійника загортають у спеціальний саван, тканину для якого не можна різати ножицями чи ножем, а лише рвати руками. Після цього тіло кладуть на табут – носилки, які є у кожній мечеті, спочатку йдуть чоловіки, потім жінки. Мулла має запитати кожного, хто знав покійного, чи прощає він йому образи, щоб той перейшов у інший світ без образ та боргів. Якщо такі залишились, то родичі до заходу сонця повинні їх повернути. Кожен присутній має пронести носилки не менше 40 кроків. Могила робиться так, щоб у ній була бокова ніша. У неї кладуть тіло та обкладають його камінням, після чого все засипають землею.

(Феєричне завершення. Інтригуючий початок див.: http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/2.html, http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_5.html)

Як українець Горбачов Совіцький Союз розвалив

Історія залишила чимало цікавих оповідок і легенд про життя видатних особистостей. Зокрема, такі легенди пов’язані з постаттю останнього совіцького генсека Михаїла Горбачова. Оповідають, що він має українське коріння, та й справжнє його прізвище зовсім інше. про цю легенду та багато інших продовжуємо бесіду з видавцем українських історичних карт Ростиславом Новоженцем

Про наукові джерела, на основі яких укладають карти

У нашому Фонді «Україна-Русь» на громадських засадах працює історик Станіслав Семенюк. Він упродовж 30 років досліджував період стародавньої української історії, досконало володіє цією інформацією і на її основі ми робили карту. Також Семенюк написав книги про українські місця в Польщі, Словаччині, Румунії, зараз готує книгу про українські місця в Угорщині. Він дослідив величезний пласт інформації. З’ясував, наприклад, що Краків, колишню столицю Польщі, заснували українці, або, як тоді їх називали, русини, і тільки 999 року польський король Казимир Великий відвоював Краків та приєднав до Польщі.

Ось він -- підпільний агент ОУН в Політбюро ЦК КПСС фото umoloda.kiev.ua

Про реакцію закордонних урядів

Коли я поширив цю інформацію, мало не отримав ноту протесту польського уряду. Однак згодом приїхало польське телебачення. Журналісти спочатку висловлювали обурення, але коли я поспілкувався з телевізійниками, переконався, що вони не знають історії своєї держави. Наприклад, про те, що назва Польща походить від племені полян, які жили під Києвом. Насправді племена полян у 6 -- 7 столітті жили на території сучасного Ополе та під натиском польських племен левітів, на яких, своєю чергою, тиснули германці, вирушили на територію навколо сучасного Києва, і таким чином частина полян залишилась в Ополє, а більшість пішли до Дніпра. Отож від назви українського племені полян походить назва Польща. Це історичний факт.

Росіяни на ці карти не реагували. Втім, коли приходять у цей будинок і бачать табличку «Фонд Україна-Русь» кажуть, що це товариство українсько-російської дружби, тобто вони Русь сприймають як Росію.

Про українські етнічні території

demotivators.org.ua

Це території, де українці проживали компактно і переважно становили понад 50% населення. Навколо України є так звана корона земель, які відійшли до інших держав, але їх освоювали українці.

Якщо йти зліва направо, то насамперед це Придністров’я, далі -- Північ Бесарабії, яка відійшла до Молдови, Південь Буковини, яка відійшла до Румунії, Марморощина -- частина Гуцульщини в Румунії, там досить багато українців живе. У Словаччині – Південна Лемківщина, у Польщі -- Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя. У Білорусії -- Берестейщина і Гомельщина. В Росії -- Стародубщина у Воронезькому краї, Східна Слобожанщина, яка вклинюється на територію сучасної Росії на 250 км – це Білгородська та Курська області, а також Донщина. До речі, Разін та Пугачов народилися в українській станиці Зимовійській, вони обоє українці, Пугачов узагалі розмовляв тільки українською. Це, безперечно, також Кубань, тобто Краснодарський край, але є ще Чорноморщина – Сочі, Новоросійськ, Ставропільський край, Терщина – ближче до Грузії. Це українські етнічні землі, які відійшли до складу інших держав.

Про українське коріння Горбачова

Він народився у Ставропіллі, але є напівлегенда, що його справжнє прізвище Горбач, і він був членом ОУН, тому його треба нагородити Золотим Хрестом за розвал Совєцького Союзу мирним шляхом. Це жарт, але багато матеріалів свідчать, що він має українське коріння. Взагалі чимало знакових фігур мають українське походження, наприклад, Микита Хрущов. Натомість Брежнєв народився в Україні, однак не мав українського походження.

Про українську Кубань

Після зруйнування Запорізької Січі козаки залишились і створили Чорноморське козацтво. Але Катерина ІІ розуміла, що залишати їх на цих землях небезпечно, і тому їм дали можливість освоїти Тамань аж до Передкавказзя. Вони мали вірчі грамоти, що цариця їм цю територію дарує довіку. Це відбувалося у 18 столітті, але козаки зберегли свою мову і традиції, і Кубань на початку ХХ століття була повністю україномовна. І як тільки з’явилась перша нагода, була створена УНР, Кубань не дрімала, навіть випередила у самовизначенні Галичину, створивши 18 лютого 1918 року самостійну державу. Вона охоплювала Кубань, Ставропілля, Терщину і Чорноморщину, а вже 25 травня 1918 року об’єдналась із УНР. Коли ж українська державність занепала, на Кубані українці нікуди не поділись, і їхній спротив зламав лише голодомор, який спрямували проти українства – він був на територіях українських етнічних земель, зокрема Кубані.

Про донських козаків

Омелян Пугачов. Чи все таки Пугач? ru.wikipedia.org

Це також вільні люди, як і на Запоріжжі. Це також запорозькі козаки, тільки пізнішого часу. Вони переходили на Дон, донські козаки з’явились у кінці 17-го – на початку 18-го століття. Здебільшого це вихідці з України, але до них почав домішуватись російський елемент, і тому через деякий час вони стали уособленням російськості. Асиміляційні процеси там відбувалися потужно і відбились на їх формуванні. І під час Другої світової війни вони виступали за Велику Росію, взяла гору проросійська орієнтація. Натомість кубанські козаки -- це зросіянізовані українці. Але з ними пов’язано також багато бутафорії, тому невідомо, чи вони до того козацтва причетні. Зрештою, в українській армії те саме – взяли собі генеральські чини, яких у козаків ніколи не існувало, одягнули російську чорносотенну форму. Тож спочатку треба навести лад у головах.

(Карколомне завершення. Інтригуючий початок див: http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_99.html та http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_25.html).