Лайош Молнар чекав мене увечері в офісі на Новому
Львові. Була темна пора, тож потрібний будинок знайшов не відразу, далі
піднявся на четвертий поверх. Світло там уже вимкнули, адже в інших офісах уже
завершили роботу, а пан Лайош може обійтися без світла. Тож увімкнув ліхтарик і
знайшов його номер у кінці коридору. Це – кімната площею не більше ніж 10
квадратних метрів. Уже через якийсь час на стіні побачив традиційний для усіх
кобзарів, бандуристів та лірників портрет Великого Кобзаря, а ще чимало афіш та
портретів його колег по кобзарському цеху, а поміж них велику афішу
кобзарського тріо Михайла Барана з синами. Господар цього невеличкого кабінету
розповів, що напередодні виступав у Стрию, а завтра планує їхати у Мостиський
район, тож його концертний графік надзвичайно напружений.
 |
| provse.te.ua |
Але ми говоримо не про його концертну діяльність,
а передусім про зйомки фільму «Поводир» Олеся Саніна. Пан Лайош уперше в житті знявся у кіно. Розповідаючи,
дістає брайлівський блокнот, де пальцями знаходить сторінку, на якій записав
інформацію про роботу на знімальному майданчику. «Загалом я брав участь у
зйомках чотирьох епізодів, правда, не знаю, чи всі вони увійшли до фільму,
оскільки ще його не бачив, -- каже дебютант. -- Зйомки відбувались пізньої
осені та взимку в різних місцевостях. Перша зйомка була в Тараканівському
форті, що поблизу Рівного. Там знімали сцену, як кобзарі розходяться по
Україні. Другий епізод знімали на Яворівському полігоні, третій – таємну раду
кобзарів -- у Гайворонському районі Кіровоградської області. Остання зйомка
була у Костопільському районі Рівненської області. Там є базальтовий кар’єр, де
знімали сцену знищення кобзарів. Тоді якраз випав сніг, отож там фільмували сцену,
як кобзарів женуть етапом. Ми йшли, такі забрьохані, падали. Актори, які грали
ролі червоноармійців, кричали: «Пошол вон! Подымайся!». Нас гнали до провалля.
А далі вже застосували комп’ютерну графіку, щоб показати, як тіла кобзарів
падають у провалля.
Один із сюжетів, у якому нас везуть на страту,
знімали у вагоні, що спеціально взяли у музеї. Цю сцену знімали о другій ночі.
Отож нас везуть у вагоні, а режисер каже, що треба, щоб ми щось заспівали. Я
запропонував «Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає» про козака, що на могилі
плаче. Однак потім на цей спів наклали фонограму ансамблю «Древо»».
 |
| www.youtube.com |
Такою, за словами Лайоша Молнара, була його перша
роль у кіно. Каже, що попри те, що роль епізодична, для нього важлива, адже
зіграв людину свого фаху.
Доводилося терпіти певні незручності. Черги на знімальному
майданчику чекав по 5 -- 7 годин, працював у будь-яку погоду, незважаючи на
холод, вітер чи дощ. Було таке, що приїжджали у готель о першій або другій
ночі, а вже о пів на п’яту треба було
їхати на знімальний майданчик.
Зіграв у цьому фільмі завдяки своїй типажності. По
всій Україні для цього шукали незрячих. Річ у тім, що не у всіх незрячих ця
вада помітна.
Є один
стереотип, який стосується незрячих. Кажуть, вони не здатні себе фізично
захистити. Насправді, за словами Лайоша Молнара, незрячі кобзарі дуже часто
володіли прийомами козацьких єдиноборств. Зрештою, і до роботи у цьому фільмі
залучили одного незрячого, який є палаолімпійським чемпіоном-штангістом. Під
час зйомок актор-«червоноармієць» ударив незрячого кобзаря, однак той відповів
на удар. «Червоноармієць» одразу впав, закричавши: «Ти хоч попереджуй!». Згодом
акторам-«червоноармійцям» почали видавати налокітники та підколінники, щоб вони
не травмувались.
Звісно, сподіваємося, що цей фільм щось змінить у
житті незрячих, принаймні приверне увагу до їхніх проблем, хоча Лайош Молнар у
цьому сумнівається. Але основна діяльність нашого співрозмовника пов’язана таки з кобзарством. І тут згадаємо ще один
стереотип
про те, що кобзарство – суто українське явище,
сутність українського духу. Однак ім’я та прізвище нашого героя свідчать, що не
всі кобзарі -- етнічні українці. «Якщо я став кобзарем, то, напевне, в історії
були й інші, з походження не українці», -- каже. Лайош Молнар народився у місті
Берегово на Закарпатті, тобто він є угорцем і до 7 років розмовляв лише угорською.
Українську вивчив, коли його привезли в інтернат для незрячих дітей. І вже в
інтернаті захопився музикою. Врешті одного разу до його рук потрапила платівка
Андрія Бобира, де під бандуру звучала українська казка «Коза-дереза». Таким
чином Лайош познайомився із кобзарством, а далі опанував струнні інструменти.
Втім, каже, що кобзарство свого часу було не лише в Україні, а й в Угорщині,
однак там грали на чотириструнних кобзах, натомість в Україні на чотири-, шести
і дванадцятиструнних інструментах.
Далі ми розмовляємо про традиційні кобзарські
інструменти, а також про те, якими з них володіє пан Лайош. Автентична кобза,
на якій грав Остап Вересай, мала 6 басів та 6 приструнків – на басах набирали
акорди, а на приструнках грали. Кобзи мають різне призначення, наприклад,
шестиструнна овальна – акомпонувальна, чотириструнна – соло. Втім зараз кобзи
майже вийшли з ужитку – мало хто з виконавців на них грає, хоча всіх, хто грає
на традиційних струнних інструментах, називають кобзарями.
Є також кілька видів бандур. Наприклад, у пана
Лайоша є 21-струнна старосвітська і сучасна 65-струнна львівська бандура. Різниця
між ними не лише у кількості струн, а й репертуарі. Старосвітська бандура дає
можливість виконувати тільки автентичний репертуар, натомість на 65-струнній
бандурі можна виконувати вже і сучасні пісні. Кобзарство – це складна наука,
яка постійно розвивається. Наприклад, був шестиструнний інструмент, а якийсь
кобзар вирішив додати сьому струну, потім восьму.
Звісно, пан Лайош цікавився різними інструментами. Ще в інтернаті
пробував грати на балалайці, однак відразу відчув, що її можливості надзвичайно
бідні, просто тринькаєш собі -- ніякого задоволення. «Бандура порівняно з
балалайкою звучить, як оркестр», -- так він порівнює можливості двох
інструментів. Однак вважає капели бандуристів неприродними. Їх створили у
радянські часи, коли незрячих загнали в УТОС, а бандуристів – у капели, де вони
мали славити партію. Бандура – це індивідуальний інструмент, і це пов’язано з українською ментальністю. За словами Лайоша Молнара, в українців так само
не було традиції хорового співу, хоча дівчата вечорами збирались, щоб разом
поспівати, однак це був гуртовий спів. Чи в капелі, чи у хорі втрачається
індивідуальність окремих виконавців, і навіть солісти нічого не зміняють. Українець
за своєю суттю є індивідуалістом. Скажімо, козаки воювали за Україну з
особистих переконань. Тому для нас і не були притаманні всілякі капели, хори,
адже у них кожен виконавець втрачає індивідуальність. Кобзарська культура – це
не просто сісти на вулиці й грати, це ще й розмова зі слухачем, адже кобзар
мусить знати історію, бути патріотом свого народу.
