Про що писали львівські газети у липні

1946

6 липня «Вільна Україна»

«Коли не закріплюють здобутих успіхів

В депо погано організована праця, особливо паровозних бригад, низька трудова дисципліна, серед порушників трудової дисципліни і правил технічної експлуатації є навіть комуністи – це тт. Лубенець, Деєв, Садовніков.
Жодним словом не обмовився доповідач про організацію соціалістичного змагання. І це не випадково. Адже за останній час партбюро цим питанням майже не займалось»

Жінки були основною робочою силою в совіцьких колгоспах. Прополювання вівса у колгоспі у Пустомитівському районі. Знимка territoryterror.org.ua

19 липня «Вільна Україна»

«Подолати відставання в здачі сіна

Селяни Львівщини в цьому році повинні до 20 липня закінчити здачу сіна державі. Але не дивлячись на це область відстає.
Винниківський, Жовківський, Краковецький, Лопатинський, Магерівський, Ново-Яричівський, Рава-Руський та Поморянський райони лише в останні дні розпочали здавати сіно державі. Це свідчить про те, що в цих районах нічого не робилося у цій важливій державній справі.
По прийому сіна в області працює 16 заготівельних пунктів, отже багатьом районам доводиться возити сіно до сусіднього району. 14 приймальних сінопунктів знаходяться в більш-менш упорядкованому стані, але на двох приймальних пунктах – у Львові вже псується не один десяток центнерів сіна. Це серйозний сигнал!»

1967 рік

4 липня, «Вільна Україна»

«Перша зустріч

До гастролів ризького театру російської драми
Перше знайомство. Від нього завжди багато чекаєш. Ризький театр російської драми вперше приїжджає у древній Львів – місто, відоме високою культурою і чудовими традиціями. Цілком природнє хвилювання, яке відчуває колектив театру, готуючись почати виступи. Наші гастролі відбуваються в ювілейному році, тому ми їх вважаємо своєрідним творчим звітом перед глядачами братньої республіки.
Репертуар – обличчя театру. Саме тому ми дуже уважно підійшли до складання нашої гастрольної афіші. Основне місце в ній займають твори сучасних радянських драматургів.»

16 липня, «Вільна Україна»

«Дари колоса золотого

Комбайн у нього новий. І керманич він досвідчений. Вміння, досвіду Григорію Тимчишину не позичати. Але хвилювався, як школяр перед екзаменом. Так, це було своєрідним випробуванням трудового завзяття. В артілі «Правда» Бродівського району починались жнива ювілейного року.
Слідом за комбайном Григорія Тимчишина загули ще сім красенів-богатирів, збираючи виплеканий невтомними руками хліб. Євген Павлів, Василь Мандзюк, Іван Гутник, Євген Юхимів, Йосип Бордюк, Володимир Богдан і Михайло Мартинюк – ось ті, що стали заспівувачами хліборобського походу по щедрі дари колоса золотого.»

Тут відроджувався український капіталізм. ПС "Спартак", тепер "Україна". Знимка wikimapia.org

1991

5 липня «За вільну Україну»

«Угорщина пропонує

Просторий палац спорту що на вулиці Черняховського мав працювати на великий теніс. Але краще почуває себе тут великий бізнес… вчора на запрошення Львівської товарно-фондової біржі у палаці спорту розгорнули виставку –аукціон 100 відомих угорських фірм, переважно споживчої кооперації.
От, скажімо, угорський кооператив «Полгар і його місцевість». На стелажах розмістилися ковбаси, сало, шинки… Нарахував десь 30 сортів. Не міг утриматися від наївного питання, чи є це все на прилавках угорських магазинів?
-- Є значно більше… -- відповів угорець»

Із «Поводирем» кобзарськими шляхами

Лайош Молнар чекав мене увечері в офісі на Новому Львові. Була темна пора, тож потрібний будинок знайшов не відразу, далі піднявся на четвертий поверх. Світло там уже вимкнули, адже в інших офісах уже завершили роботу, а пан Лайош може обійтися без світла. Тож увімкнув ліхтарик і знайшов його номер у кінці коридору. Це – кімната площею не більше ніж 10 квадратних метрів. Уже через якийсь час на стіні побачив традиційний для усіх кобзарів, бандуристів та лірників портрет Великого Кобзаря, а ще чимало афіш та портретів його колег по кобзарському цеху, а поміж них велику афішу кобзарського тріо Михайла Барана з синами. Господар цього невеличкого кабінету розповів, що напередодні виступав у Стрию, а завтра планує їхати у Мостиський район, тож його концертний графік надзвичайно напружений.

provse.te.ua

Але ми говоримо не про його концертну діяльність, а передусім про зйомки фільму «Поводир» Олеся Саніна. Пан Лайош  уперше в житті знявся у кіно. Розповідаючи, дістає брайлівський блокнот, де пальцями знаходить сторінку, на якій записав інформацію про роботу на знімальному майданчику. «Загалом я брав участь у зйомках чотирьох епізодів, правда, не знаю, чи всі вони увійшли до фільму, оскільки ще його не бачив, -- каже дебютант. -- Зйомки відбувались пізньої осені та взимку в різних місцевостях. Перша зйомка була в Тараканівському форті, що поблизу Рівного. Там знімали сцену, як кобзарі розходяться по Україні. Другий епізод знімали на Яворівському полігоні, третій – таємну раду кобзарів -- у Гайворонському районі Кіровоградської області. Остання зйомка була у Костопільському районі Рівненської області. Там є базальтовий кар’єр, де знімали сцену знищення кобзарів. Тоді якраз випав сніг, отож там фільмували сцену, як кобзарів женуть етапом. Ми йшли, такі забрьохані, падали. Актори, які грали ролі червоноармійців, кричали: «Пошол вон! Подымайся!». Нас гнали до провалля. А далі вже застосували комп’ютерну графіку, щоб показати, як тіла кобзарів падають у провалля.

Один із сюжетів, у якому нас везуть на страту, знімали у вагоні, що спеціально взяли у музеї. Цю сцену знімали о другій ночі. Отож нас везуть у вагоні, а режисер каже, що треба, щоб ми щось заспівали. Я запропонував «Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає» про козака, що на могилі плаче. Однак потім на цей спів наклали фонограму ансамблю «Древо»».

www.youtube.com

Такою, за словами Лайоша Молнара, була його перша роль у кіно. Каже, що попри те, що роль епізодична, для нього важлива, адже зіграв людину свого фаху.

Доводилося терпіти певні незручності. Черги на знімальному майданчику чекав по 5 -- 7 годин, працював у будь-яку погоду, незважаючи на холод, вітер чи дощ. Було таке, що приїжджали у готель о першій або другій ночі, а вже о пів на п’яту треба було їхати на знімальний майданчик.

Зіграв у цьому фільмі завдяки своїй типажності. По всій Україні для цього шукали незрячих. Річ у тім, що не у всіх незрячих ця вада помітна.

Є один  стереотип, який стосується незрячих. Кажуть, вони не здатні себе фізично захистити. Насправді, за словами Лайоша Молнара, незрячі кобзарі дуже часто володіли прийомами козацьких єдиноборств. Зрештою, і до роботи у цьому фільмі залучили одного незрячого, який є палаолімпійським чемпіоном-штангістом. Під час зйомок актор-«червоноармієць» ударив незрячого кобзаря, однак той відповів на удар. «Червоноармієць» одразу впав, закричавши: «Ти хоч попереджуй!». Згодом акторам-«червоноармійцям» почали видавати налокітники та підколінники, щоб вони не травмувались.

Звісно, сподіваємося, що цей фільм щось змінить у житті незрячих, принаймні приверне увагу до їхніх проблем, хоча Лайош Молнар у цьому сумнівається. Але основна діяльність нашого співрозмовника пов’язана таки з кобзарством. І тут згадаємо ще один стереотип про те, що кобзарство – суто українське явище, сутність українського духу. Однак ім’я та прізвище нашого героя свідчать, що не всі кобзарі -- етнічні українці. «Якщо я став кобзарем, то, напевне, в історії були й інші, з походження не українці», -- каже. Лайош Молнар народився у місті Берегово на Закарпатті, тобто він є угорцем і до 7 років розмовляв лише угорською. Українську вивчив, коли його привезли в інтернат для незрячих дітей. І вже в інтернаті захопився музикою. Врешті одного разу до його рук потрапила платівка Андрія Бобира, де під бандуру звучала українська казка «Коза-дереза». Таким чином Лайош познайомився із кобзарством, а далі опанував струнні інструменти. Втім, каже, що кобзарство свого часу було не лише в Україні, а й в Угорщині, однак там грали на чотириструнних кобзах, натомість в Україні на чотири-, шести і дванадцятиструнних інструментах.

Далі ми розмовляємо про традиційні кобзарські інструменти, а також про те, якими з них володіє пан Лайош. Автентична кобза, на якій грав Остап Вересай, мала 6 басів та 6 приструнків – на басах набирали акорди, а на приструнках грали. Кобзи мають різне призначення, наприклад, шестиструнна овальна – акомпонувальна, чотириструнна – соло. Втім зараз кобзи майже вийшли з ужитку – мало хто з виконавців на них грає, хоча всіх, хто грає на традиційних струнних інструментах, називають кобзарями.

Є також кілька видів бандур. Наприклад, у пана Лайоша є 21-струнна старосвітська і сучасна 65-струнна львівська бандура. Різниця між ними не лише у кількості струн, а й репертуарі. Старосвітська бандура дає можливість виконувати тільки автентичний репертуар, натомість на 65-струнній бандурі можна виконувати вже і сучасні пісні. Кобзарство – це складна наука, яка постійно розвивається. Наприклад, був шестиструнний інструмент, а якийсь кобзар вирішив додати сьому струну, потім восьму.

Звісно, пан Лайош цікавився різними інструментами. Ще в інтернаті пробував грати на балалайці, однак відразу відчув, що її можливості надзвичайно бідні, просто тринькаєш собі -- ніякого задоволення. «Бандура порівняно з балалайкою звучить, як оркестр», -- так він порівнює можливості двох інструментів. Однак вважає капели бандуристів неприродними. Їх створили у радянські часи, коли незрячих загнали в УТОС, а бандуристів – у капели, де вони мали славити партію. Бандура – це індивідуальний інструмент, і це пов’язано з українською ментальністю. За словами Лайоша Молнара, в українців так само не було традиції хорового співу, хоча дівчата вечорами збирались, щоб разом поспівати, однак це був гуртовий спів. Чи в капелі, чи у хорі втрачається індивідуальність окремих виконавців, і навіть солісти нічого не зміняють. Українець за своєю суттю є індивідуалістом. Скажімо, козаки воювали за Україну з особистих переконань. Тому для нас і не були притаманні всілякі капели, хори, адже у них кожен виконавець втрачає індивідуальність. Кобзарська культура – це не просто сісти на вулиці й грати, це ще й розмова зі слухачем, адже кобзар мусить знати історію, бути патріотом свого народу.

Карта прадавньої України від моря до моря

(Захопливий початок див.: http://lvivreport.blogspot.com/2014/11/blog-post_25.html

Продовжуємо бесіду з Ростиславом Новоженцем, видавцем українських історичних карт. Цього разу поговоримо про поняття українських етнічних меж та українських міст у Європі в інтерпретації пана Ярослава.

Ростислав Новоженець вірить в Україну від моря до моря. vinnikiplus.in.ua

Про карти українських історичних та етнічних територій

З огляду на те, що нині з’явилось багато нової інформації, фонд, який я очолюю, взявся за видання карт України. Вважаємо, що графічні зображення легше запамятати. Ми видали 10 історичних карт України, історії українських земель, тому що територія українських земель в 10 разів більша, ніж сучасні політичні межі нашої країни. Є землі історичні та етнічні. Поясню різницю між цими поняттями. Історичні землі – це ті, які колись освоювали українці, але покинули під тиском інших народів. Етнічні землі – це землі, де українці компактно проживали на початку минулого століття. Але, крім етнічної території, є ще українські колонії далеко за межами рідної землі, здебільшого це території сучасної РФ та Казахстану. І в цій царині стільки білих плям, що досліджувати їх мали б цілі інститути.

Про те, які українські карти вже видано

Карти, які ми створили, відображають різні періоди історії України, хронологію подій. Це, зокрема, карти давньої України-Русі (5 -- 10 століть), початку визвольних змагань 1918 -- 1920 рр.: карти соборної України 1919 року та складової цієї держави ЗУНР. Створено також карту Голодомору – геноциду українців, карту Жовтого клину, однієї з українських колоній на Поволжі, карти діяльності ОУН та УПА, карту репресій проти українців, карту пам’ятників Шевченкові в Україні та світі. Крім того, є туристична карта «Українські місця в Польщі». Отож маємо 10 карт, на основі яких можна ґрунтовно аналізувати події української історії.

Про те, коли українська історична територія досягла максимуму

У десятому столітті праукраїнська територія простягалася від Балтійського до Чорного моря і сягала кордонів сучасної Німеччини та Австрії, охоплювала частину Румунії, всю Словаччину та Чехію, частину Польщі. Тодішній кордон виходить за межі 14-ти сучасних держав. Це -- Україна від моря до моря. Однак відомостей про це ви не знайдете в українських музеях.

Про Київську Русь, якої не було

Ця держава називалась Русь. Згодом, щоб чітко було зрозуміло, радянська наука назвала її Київською Руссю. Історія цього періоду цікава тим, що близька до нас, адже саме тоді утворилися племена, на основі яких сформовано сучасні народи. Натомість часи скіфів, сарматів люди не завжди можуть осягнути. Наприклад, є територія сучасної Угорщини. Всі вважають, що там завжди жили угорці, насправді вони туди прийшли тільки 895 року. А що було до того? Це була Паннонія, незаселена болотиста місцевість. Римська імперія майже завжди мала проблеми з праукраїнцями, які жили в Карпатах і яких Птолемей називав оросами. Оскільки оросам не вистачало продовольства, вони робили набіги на Римську імперію. Тож Рим вирішив їм дати територію, де б вони могли добувати харчі самостійно. Їх переселили на територію Паннонії навколо сучасного озера Балатон, що означає «болото». На цій землі наші предки 476 року створили праукраїнську державу, а її першим князем був Одрацер – так називали його німці. Князівство проіснувало 415 років. Одрацер підступом захопив римський престол і з 479 року праукраїнець керував Римською імперією впродовж 14 років.

У 6-му – на початку 7-го століття виникла праукраїнська держава Велика Хорватія. Хорвати -- це плем’я, яке жило на Західній Україні, зокрема у Карпатах, а його столицею було Стільсько. Нині це Перемишлянський район. Держава хорватів охоплювала, крім Західної України, північ Румунії, всю Словаччину та Чехію, південь Польщі. І цю державу разом з князівством на території Паннонії та державою Русь можна вважати найбільшим праукраїнським державним утворенням у Європі. Наша карта, присвячена цій темі, знаходиться у Львівському історичному музеї, і коли її уважно розглянути, то починаєш розуміти, який серйозний слід залишила держава, яка називалася Руссю. Якщо проїхатись по Словаччині, Чехії, навіть по Угорщині, то і зараз можна знайти багато населених пунктів, у назвах яких є корінь «Русь». Ми таких сучасних назв нарахували кілька десятків. Крім того, назва чеської столиці Прага походить від українського слова «пороги», Бухарест у перекладі українською означає «Дубровиця», а первісний варіант назви Лейпциг – Липсько, але сучасні дослідники не звертають на це уваги.

(Далі буде ще цікавіше)