Російська окупація Львова. Перше знайомство

Продовження розмови з львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому

Про те, як галичани пробували захистити українську мову під російською окупацією

Оскільки у місті утвердилась російська влада, то галицькі діячі спробували знайти з нею порозуміння у справі збереження українських громадських організацій та мови. Отож їх делегація вирушила до коменданта міста, а ним був граф Шереметьєв з проханням зберегти українські установи. Втім російський чиновник до такого прохання поставився прохолодно і за короткий час галичани зрозуміли, що розмова була даремною. Українську мову російська влада сприймала як діалект, Шереметьєв сказав, що нема ані такої мови, ані такого народу. Зрештою росіянам йшлося про те, щоб знищити український рух в Галичині. Водночас до селян вони ставились добре, оскільки у цьому випадку не йшлося про якісь мовні вимоги.

Втім попри бажання російської влади відбувся інший процес, адже серед більше половини російських солдат були українцями, вони говорили тою ж мовою, співали тих же пісень. Тут у Галичині вони дізнались про «Кобзар» Тараса Шевченка і намагались розшукати цю книгу.

Знимка gazeta.ua

Про те, як мінялись стосунки між російськими військовими та галичанами

Це була війна в якій не можна нікого ідеалізувати, адже у ній було все, і жорстокість, і спалені хати, і згвалтуваання, хоча панічні настрої, які розповсюджувались спочатку таки не підтвердились. При цьому краще ставлення до місцевого населення було на початку, коли в Галичину увійшли передові загони російської армії які складались з кадрових офіцерів – вони набагато ретельніше слідкували за тим, щоб солдати дотримувались дисципліни. Зрештою офіцери, коли частина входила в село зупинялись переважно в хаті священика, де знаходили собі цікавого та розумного співрозмовника. Складнішою ситуація стала пізніше, коли армія зазнала втрат, коли сюди почали приходити інші російські військові частини укомплектовані народами імперії – туркменами, чеченцями – їх поведінка була набагато гіршою.

Втім тоді селяни ще й порівнювали армії різних народів, а тоді вони найбільше потерпіли не від росіян, а від угорських гонведів, які нещадно ставились до українців і навіть вбивали селян. Оскільки ж російська армія була добре забезпечена продовольством, то могла ділитись ним із селянами. Там працювали військово-польові кухні, було вдосталь тушонки та зерна. Тому такого негативу не було, навіть у Рудківському повіті з’явилось прислів’я, коли були мадяри – то всіх забирали, а коли прийшли москалі, то став хліб на столі.

На загал російська влада скористалась з такого сприятливого ставлення до себе, вони думали, що тут закріпляться, тому вже почали везти зерно, постачати селянам худобу, тобто вже думало про інвестиції. Водночас вони не сприймали українського руху та УГКЦ. Саме тому було інтерновано митрополита Андрея Шептицького який виступив проти російської окупації Галичини.

Знимка photo-lviv.in.ua

Про те, як росіяни відступали з Галичини

Боїв у Львові під час відступу російських військ так само не було, вони велися лише в околицях Львова, наприклад Брюховичах, де збереглися укріплення, які росіяни використовували для оборони. Також перед своїм відступом вони намагались показово вивезти галичан на російську територію. Для цього навіть був організований цілий потяг. Втім їм йшлося передусім про робочу силу, тож вони хотіли спонукати й інших до виїзду в Російську імперію де б галичани працювали в поміщицьких маєтках. 

Знимка school.xvatit.com

Про те, що змінила російська окупація Львова

Хоча російська окупація Львова була короткотерміновою, однак вона все ж мала певні наслідки, передусім у свідомості галичан, які побачили хто живе у російській імперії і що серед них є багато українців. Вони побачили що православна літургія нічим не відрізняється від уніатської.

Знимка zbruc.eu

Втім російська окупація також змінила і життя галичан, надто на Покутті та Гуцульщині де чи не в кожній другій хаті після їхнього відступу залишились новонароджені немовлята, і це стало трагедією для багатьох галицьких родин. Втім деякі галицькі дівчата за цей короткий час встигли вийти заміж за російських військових і коли ті відступали вони мусіли поїхати з ними. Російська армія, яка під час наступу намагалась добре поводитись з місцевим населенням під час свого відступу вже палила хати. Так само залишилося чимало військових цвинтарів – спочатку це були звичайні поховання, однак потім влада наказала їх впорядкувати і ставитись до них з належною повагою. Втім найголовніше, що галичани побачили, що в російській армії є дуже багато українців. 

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/05/3.html )

Ігор Павлюк про критичний вік чоловіків та поезію (2)

Провадимо далі бесіду з відомим львівським поетом Ігорем Павлюком 

Знимка slovoua.com

Про славу та успіхи у час негараздів

Справді, я досягнув успіху в найскладніший період, ти це добре вловив. Як поета (в моєму здобутку вже 33 книжки) й науковця мене помітили та почали активно перекладати за кордоном саме у стресовий період. На жаль, успіх призвів до нових стресів, адже частина людей, яких я давно знав та вважав друзями, після цього почали негативно ставитися до мене. Тоді пішли пасквілі, мовляв, чому саме його перекладають, а не когось іншого. Це була якась масова атака, у той час я ще не міг захиститися від таких речей, був занадто відкритий. Хоча поет, напевне, таким і має бути.

На щастя, у цій ситуації спрацювало те, що у мені побачили поета від природи, почали підтримувати, нещодавно дали премію Британського ПЕН-клубу, далі хочуть видавати.

Про те, чи визнання у світі було несподіванкою

Якщо скажу, що для мене це була повна несподіванка, це буде неправдою. Водночас у юності не міг собі уявити, що мене, хлопця, який виріс у волинському селі, перекладатимуть різними мовами. Колись захоплювався біографіями великих поетів: Байрона, Єсеніна, Гете, Лермонтова, наших ліриків. І зробив висновок, що поет – це не тільки добрі вірші, а й біографія, доля. Чому мені так лягла карта – не знаю, але лягла. На жаль, чимало друзів відмовились, але з’явились нові друзі, дуже шляхетні, які для мене тепер дуже важливі, зокрема зі світовими іменами.

Перша пропозиція перекласти мої вірші надійшла від колишнього львів’янина Юрка Лазірка, який уже багато років живе у США. Він прочитав мої вірші в інтернеті та написав мені лист із пропозицією перекласти їх. Потім він запропонував видати їх разом зі своїми англійською, взявши на себе всі видатки. Звісно, на таку пропозицію я погодився. У нього виявилась легка рука, бо далі воно пішло само: через якийсь час росіяни видали у Санкт-Петербурзі, поляки, англійці, зараз готують до друку книги ще в кількох країнах. Мою творчість помітив нобелівський лауреат і написав передмову до книги. Тепер уже йдеться і про гранти, і про спонсорів, і про поїздки за кордон.

Про те, чи можна заробити на поезії

Заробити гроші на поезії не можливо, це абсолютно не комерційний жанр. Причому навіть за умови, що отримуватимеш премії, наприклад, англійського ПЕН-клубу. Зауважу, що це дуже престижна премія,чимало її лауреатів згодом отримували Нобеля.

Англійці, хоча й оголосили про те, що я став лауреатом цієї премії, однак я не отримав ні шилінга. Всі гроші вони вклали в промоцію моєї книги – оплатили мою подорож, презентацію в Лондоні, саме видання. Фактично це грант.

Навіть найвідоміші у світі поети за свою творчість не отримують гонорарів – на поетичні збірки немає покупця. Натомість читачі купують книги жахів, детективи, інші прозові жанри. Власне, єдиний варіант для поета стати забезпеченим – отримати Нобелівську премію, тоді переходиш в іншу іпостась. Все інше, як я вже казав, це фактично гранти, за допомогою яких не поліпшиш матеріальне становище. 

Про поезію, яку читають лише поети

Науковці дослідили, що кожна нація має не більше трьох тисяч осіб, які читають поезію. Зазвичай усі вони і є поетами. Звісно, хтось із них -- ліпший поет, хтось гірший або взагалі графоман, справжніх поетів одиниці на покоління, і хто з них увійде в історію літератури, за життя часто не відомо. Тому що справжній поет, на мою думку, це біографія, фотографія і текст.

Про те, чому Тарас Шевченко став класиком української літератури

Насправді Шевченка у нас майже не знають як художника, а у світі – ще й як поета. Однак говоримо про цикли, про розвиток духу по спіралі. 19 століття, коли жив і творив Тарас Шевченко, на мою думку, було піком для поезії. Адже саме тоді творили такі знакові фігури, як Байрон в англійців, Міцкевич у поляків, Петефі в угорців, Шевченко в українців. Варто зважати на те, що тоді не було естради, сучасних технічних засобів. Тобто Майкл Джексон чи Фредді Мерк’юрі -- це постмодерні Байрони нашого часу. Адже нині застосовують звукові та світлові ефекти, а поезія академізується. В подібному становищі й театр: всі говорили про його смерть після появи кінематографа, але театр залишився, хоча тепер займає нішу класичного мистецтва. Звісно, час від часу і до театру, і до поезії спалахує інтерес, наприклад, у 60-х роках минулого століття виступи поетів збирали велетенські аудиторії, вони навіть виступали на стадіонах, однак це були лише спалахи моди.

Якщо говорити про цикли розвитку чоловіка, то після 45 років ми починаємо старіти. Натомість поезія притаманна для молодого віку.

(Захопливий початок див. тут: http://lvivreport.blogspot.com/2015/03/blog-post_35.html Далі буде ще цікавіше)

Школа Зиморовича та Шевченка

Якщо піти уверх по Личаківській, то з лівого боку вулиці, на території школи № 63, можна побачити невеличкий бюст Тараса Шевченка. Кажуть, що ця непримітна скульптура -- найстаріший пам’ятник Кобзареві у нашому місті. Давніші є тільки у Винниках та Лисиничах. Стосовно того, який із них найстаріший в Україні, триває дискусія. 

Знимка wikimapia.org

Пам’ятник на вулиці Личаківській, як свідчить шкільний сайт, збудовано 1960 року з ініціативи батьків та завдяки наполегливому клопотанню вчителя географії Василя Наливайка. На території школи встановлено погруддя Т. Г. Шевченка, яке створив львівський скульптор Я. Чайка і виготовив робітник кераміко-скульптурної фабрики П. Максим. Можемо лише подивуватись наполегливості та патріотизму вчителя географії, який таки домігся встановлення бодай невеличкого монумента на честь Тараса Шевченка у Львові, нехай і в такому скромному виконанні. 1972 року діти прийшли до школи у вишиванках, однак отримали за це догани, їх виключили з комсомолу. 

Школу імені Бартоломея Зиморовича, яка міститься на Личаківській, 171, збудували у 1892 -- 1893 роках. Бартоломей Зиморович, на честь якого назвали новобудову – поет, історик, бургомістр Львова. Саме його перу належить один із найвидатніших творів про наше місто «Потрійний Львів».

Будівництво школи, яку згодом назвали на честь найвидатнішого львівського бургомістра, обійшлося у 27497 злотих. Будівля була цегляна, двоповерхова, дах укрили черепицею. З часом школу не раз перебудовуватимуть та розширюватимуть, аж поки вона не набуде сучасних обрисів. На шкільному фасаді й нині можна побачити цікаву деталь. У стіну будинку вмурували герб школи – знак емфітетезису, цебто вічної оренди.

У школі навчалися діти обох статей, щоправда, серед її учнів таки переважали хлопці. Тут здобували знання 91 учень та 44 учениці, ще 120 дітей відвідували школу за окремим розкладом. При школі діяв дитячий садочок, який відвідували 50 діток. Школа була двокласною, тож до її штату входили вчитель та вчителька, яка також завідувала дитячим садком. Приміщення школи було невелике – чотири навчальні кімнати.

У 1928 -- 1929 роках тут вивчали релігію, руську (українську) та польську мови, одну з мов на вибір, геометрію, природу, географію, історію, гімнастику, рисунок, співи. 

Упродовж тривалої історії школу неодноразово розширювали: у міжвоєнний період добудовано третій поверх, 1965 року -- триповерховий корпус, а 1973-го – ще два корпуси, тож нині у школі можуть навчатись двома змінами 1300 учнів.

Врешті 1997 року збудовано перехід між корпусами школи. Попри поважний вік, школа № 63 чи не найпрестижніша у місті. Ще 1990 року тут обладнали комп’ютерний клас.

Цікаво, що у 1967 -- 1969 роках у цій школі працювала бібліотекарем Ірина Калинець. Тут навчав української мови Андрій Братунь, батько видатного львів’янина, поета й політика Ростислава Братуня.

У Йосипа Марухняка третя персональна виставка із циклу «Великі ювілеї»

У неділю, 22 березня, у Львівському Палаці мистецтв відкривається фотовиставка Йосипа Марухняка «Мелодія для нації», яка присвячена 200-річчю від дня народження автора мелодії Державного гімну України Михайла  Вербицького і 150-річчю першого публічного виконання пісні «Ще не вмерла Україна» і є третьою персональною виставкою фотохудожника із циклу «Великі  ювілеї» -- про це мені розповіли у прес-службі Львівського магістрату.

За словами організаторів, у 2014 році у Львові відбулося дві персональні виставки Йосипа Марухняка, присвячені 200-літньому ювілею Тараса Шевченка («Тарасовими шляхами») та 200-літньому ювілею Маркіяна Шашкевича («Відлуння Маркіянових дзвонів»).

На новій виставці представлено 56 світлин, які сформовані у певні блоки і розповідають про життя та творчість Михайла Вербицького, вшанування його пам’яті, адже автор був присутній майже на усіх заходах, присвячених Михайлові Вербицькому.

«Я намагався показати дух цієї епохи через якийсь раритет: старі церковні книжки, кадильниці, хрести, через храм, присутність споруд, через архівні матеріали, а сучасність виражена через людей, які співають гімн, їхній трепет в очах, коли вони кладуть руку на серце. Так я намагаюсь показати зв’язок часу минулого і сьогоднішнього. Мова йде про державність, край, націю. Михайло Вербицький є для нас, українців, об’єднуючою постаттю - творцем гімну, видатним композитором, якого нам ще слід відкрити, релігійною особою, інтелектуалом», - розповів Йосип Марухняк. 

Відкриття виставки о 15.00 год. О 16.00 год Львівський Палац Мистецтв та Народний музей Тараса Шевченка запрошують на урочисту академію з нагоди 200-ліття від дня народження Михайла Вербицького.

Йосип Марухняк - Член Національної спілки фотохудожників України – НСФУ, художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів України, член СОФУ (Світове об’єднання фотографів - українців), учасник та призер міжнародних та всеукраїнських фотовиставок. 

Львівські письменники нарешті пішли в народ – перед пам’ятником Шевченкові вони читали вірші

Майдан перед пам’ятником Шевченкові, який зазвичай є місцем проведення велелюдних мітингів та віч 9 березня, став місцем, де зазвучало поетичне слово – у такий незвичний спосіб львівські письменники не лише вшанували пам’ять великого Кобзаря, а й показали, що поетичне слово навіть у наш непростий час звучить так само актуально та влучно. Сьогодні на площі перед пам’ятником Шевченкові можна було зустріти і Романа Іваничука, одного з найкращих львівських поетів та колишнього політв’язня Ігоря Калинця. Також вшанувати пам’ять Шевченка прийшов і народний артист України та лауреат Шевченківської премії Богдан Козак. На його переконання творчість Кобзаря буде актуальною доки існуватимуть українці, як нація. 

Знимка we.org.ua

Львівські письменники ділились з людьми, які прийшли послухати їх поезії також своїми спогадами про подорожі шевченківськими місцями, включно з такими віддаленими, як Казахстан. Серед тих, хто прийшов прочитати свої вірші був і популярний львівський бард Олесь Дяк. Звісно, він не міг обійтися без пісні.

Також сьогодні з нагоди ювілею Шевченка у гарнізонному храмі Петра і Павла, який розташовано поруч із пам’ятником Шевченкові відбувся молебень за Україну.

Із «Поводирем» кобзарськими шляхами

Лайош Молнар чекав мене увечері в офісі на Новому Львові. Була темна пора, тож потрібний будинок знайшов не відразу, далі піднявся на четвертий поверх. Світло там уже вимкнули, адже в інших офісах уже завершили роботу, а пан Лайош може обійтися без світла. Тож увімкнув ліхтарик і знайшов його номер у кінці коридору. Це – кімната площею не більше ніж 10 квадратних метрів. Уже через якийсь час на стіні побачив традиційний для усіх кобзарів, бандуристів та лірників портрет Великого Кобзаря, а ще чимало афіш та портретів його колег по кобзарському цеху, а поміж них велику афішу кобзарського тріо Михайла Барана з синами. Господар цього невеличкого кабінету розповів, що напередодні виступав у Стрию, а завтра планує їхати у Мостиський район, тож його концертний графік надзвичайно напружений.

provse.te.ua

Але ми говоримо не про його концертну діяльність, а передусім про зйомки фільму «Поводир» Олеся Саніна. Пан Лайош  уперше в житті знявся у кіно. Розповідаючи, дістає брайлівський блокнот, де пальцями знаходить сторінку, на якій записав інформацію про роботу на знімальному майданчику. «Загалом я брав участь у зйомках чотирьох епізодів, правда, не знаю, чи всі вони увійшли до фільму, оскільки ще його не бачив, -- каже дебютант. -- Зйомки відбувались пізньої осені та взимку в різних місцевостях. Перша зйомка була в Тараканівському форті, що поблизу Рівного. Там знімали сцену, як кобзарі розходяться по Україні. Другий епізод знімали на Яворівському полігоні, третій – таємну раду кобзарів -- у Гайворонському районі Кіровоградської області. Остання зйомка була у Костопільському районі Рівненської області. Там є базальтовий кар’єр, де знімали сцену знищення кобзарів. Тоді якраз випав сніг, отож там фільмували сцену, як кобзарів женуть етапом. Ми йшли, такі забрьохані, падали. Актори, які грали ролі червоноармійців, кричали: «Пошол вон! Подымайся!». Нас гнали до провалля. А далі вже застосували комп’ютерну графіку, щоб показати, як тіла кобзарів падають у провалля.

Один із сюжетів, у якому нас везуть на страту, знімали у вагоні, що спеціально взяли у музеї. Цю сцену знімали о другій ночі. Отож нас везуть у вагоні, а режисер каже, що треба, щоб ми щось заспівали. Я запропонував «Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає» про козака, що на могилі плаче. Однак потім на цей спів наклали фонограму ансамблю «Древо»».

www.youtube.com

Такою, за словами Лайоша Молнара, була його перша роль у кіно. Каже, що попри те, що роль епізодична, для нього важлива, адже зіграв людину свого фаху.

Доводилося терпіти певні незручності. Черги на знімальному майданчику чекав по 5 -- 7 годин, працював у будь-яку погоду, незважаючи на холод, вітер чи дощ. Було таке, що приїжджали у готель о першій або другій ночі, а вже о пів на п’яту треба було їхати на знімальний майданчик.

Зіграв у цьому фільмі завдяки своїй типажності. По всій Україні для цього шукали незрячих. Річ у тім, що не у всіх незрячих ця вада помітна.

Є один  стереотип, який стосується незрячих. Кажуть, вони не здатні себе фізично захистити. Насправді, за словами Лайоша Молнара, незрячі кобзарі дуже часто володіли прийомами козацьких єдиноборств. Зрештою, і до роботи у цьому фільмі залучили одного незрячого, який є палаолімпійським чемпіоном-штангістом. Під час зйомок актор-«червоноармієць» ударив незрячого кобзаря, однак той відповів на удар. «Червоноармієць» одразу впав, закричавши: «Ти хоч попереджуй!». Згодом акторам-«червоноармійцям» почали видавати налокітники та підколінники, щоб вони не травмувались.

Звісно, сподіваємося, що цей фільм щось змінить у житті незрячих, принаймні приверне увагу до їхніх проблем, хоча Лайош Молнар у цьому сумнівається. Але основна діяльність нашого співрозмовника пов’язана таки з кобзарством. І тут згадаємо ще один стереотип про те, що кобзарство – суто українське явище, сутність українського духу. Однак ім’я та прізвище нашого героя свідчать, що не всі кобзарі -- етнічні українці. «Якщо я став кобзарем, то, напевне, в історії були й інші, з походження не українці», -- каже. Лайош Молнар народився у місті Берегово на Закарпатті, тобто він є угорцем і до 7 років розмовляв лише угорською. Українську вивчив, коли його привезли в інтернат для незрячих дітей. І вже в інтернаті захопився музикою. Врешті одного разу до його рук потрапила платівка Андрія Бобира, де під бандуру звучала українська казка «Коза-дереза». Таким чином Лайош познайомився із кобзарством, а далі опанував струнні інструменти. Втім, каже, що кобзарство свого часу було не лише в Україні, а й в Угорщині, однак там грали на чотириструнних кобзах, натомість в Україні на чотири-, шести і дванадцятиструнних інструментах.

Далі ми розмовляємо про традиційні кобзарські інструменти, а також про те, якими з них володіє пан Лайош. Автентична кобза, на якій грав Остап Вересай, мала 6 басів та 6 приструнків – на басах набирали акорди, а на приструнках грали. Кобзи мають різне призначення, наприклад, шестиструнна овальна – акомпонувальна, чотириструнна – соло. Втім зараз кобзи майже вийшли з ужитку – мало хто з виконавців на них грає, хоча всіх, хто грає на традиційних струнних інструментах, називають кобзарями.

Є також кілька видів бандур. Наприклад, у пана Лайоша є 21-струнна старосвітська і сучасна 65-струнна львівська бандура. Різниця між ними не лише у кількості струн, а й репертуарі. Старосвітська бандура дає можливість виконувати тільки автентичний репертуар, натомість на 65-струнній бандурі можна виконувати вже і сучасні пісні. Кобзарство – це складна наука, яка постійно розвивається. Наприклад, був шестиструнний інструмент, а якийсь кобзар вирішив додати сьому струну, потім восьму.

Звісно, пан Лайош цікавився різними інструментами. Ще в інтернаті пробував грати на балалайці, однак відразу відчув, що її можливості надзвичайно бідні, просто тринькаєш собі -- ніякого задоволення. «Бандура порівняно з балалайкою звучить, як оркестр», -- так він порівнює можливості двох інструментів. Однак вважає капели бандуристів неприродними. Їх створили у радянські часи, коли незрячих загнали в УТОС, а бандуристів – у капели, де вони мали славити партію. Бандура – це індивідуальний інструмент, і це пов’язано з українською ментальністю. За словами Лайоша Молнара, в українців так само не було традиції хорового співу, хоча дівчата вечорами збирались, щоб разом поспівати, однак це був гуртовий спів. Чи в капелі, чи у хорі втрачається індивідуальність окремих виконавців, і навіть солісти нічого не зміняють. Українець за своєю суттю є індивідуалістом. Скажімо, козаки воювали за Україну з особистих переконань. Тому для нас і не були притаманні всілякі капели, хори, адже у них кожен виконавець втрачає індивідуальність. Кобзарська культура – це не просто сісти на вулиці й грати, це ще й розмова зі слухачем, адже кобзар мусить знати історію, бути патріотом свого народу.