Безславний ювілей Славська-3

Обласна адміністрація краще за істориків знає, коли заснували курортне містечко

Цього року Львівська обласна адміністрація вирішила побавитись у гучні ювілеї. Привід для цього знайшовся доволі легко, що дуже важливо – далеко від Львова, і що найважливіше – дає привід освоїти під благим приводом чималі бюджетні кошти. Отож за одним із розпоряджень Львівського намісника Олега Синютки цього року належить відзначити 1000-ліття славного селища Славське. Для цього навіть створили оргкомітет у який, звісно, увійшов керівник облавтодору а також заступник голови Юрій Підлісний, ну і (за згодою) селищний голова Михайло Кінаш. На жаль чи на щастя до підготовки ювілею не залучено жодного фахового історика. Втім найпікантніше, що судячи по всьому, чиновники навіть не порадились з істориками стосовно обґрунтованості такого ювілею. У результаті чого у ЗМІ з’явився лист за підписом низки науковців істориків та етнологів у якому стверджується, що згаданий ювілей не має під собою жодного підґрунтя – письмові свідчення говорять, що селище вперше згадується лише під 1483 роком, так само там не проводилось жодних археологічних досліджень, які б могли підтвердити реальну дату заснування селища. Що цікаво, у своєму розпорядженні чиновники так само не подбали про проведення наукових досліджень стосовно історії селища. Про це я розмовляв з одним із авторів листа – директором інституту етнографії НАН України, академіком Степаном Павлюком. Однак розмова, звісно, вийшла за межі питання заснування Славського.

Галичанки 1915 рік. Знимка commons.wikimedia.org

Про виникнення сіл на території Галичини як регулярних поселень

В Інституті етнографії ми вже підготували два томи дослідження про етногенез населення Карпат. І врешті дійшли до теми як і коли виникли карпатські села. Маємо дуже багато свідчень з 13-14 століття, що у той період вони вже існували, власне тоді вже було Магдебурзьке право. Звичайно, найперше дуже активно заселялись території вздовж річок Дністер та Стрий, можемо говорити про заселення територій сучасного Самбірського та Яворівського районів – ці масиви були раніше заселені. Щоправда з 13 століття у нас не багато письмових згадок, натомість з 14-15 століття їх є вже багато, вони свідчать про існування сіл, однак коли саме вони були засновані – у нас немає даних.

Треба враховувати, що чимало сіл не вціліло в силу різних обставин. Адже через територію Галичини пройшло чимало кочових племен, зокрема був відомий перехід угрів (мадярів), а це 9 століття, тоді чимало тодішніх сіл було знищено. Такі переходи завжди супроводжувались сутичками з місцевим населенням

Зараз разом із хорватськими науковцями досліджуємо період білих хорватів. Адже у 8-9 столітті наші землі входили до складу Великої Хорватії, згодом ці племена перебазувались у Далмацію. А значить тут були поселення, питання в тому, чи вони були хорватські, адже тут було автохтонне населення, відбулись асиміляційні процеси. Також питання якою була чисельність білих хорватів – ми можемо робити багато висновків з археологічних даних.

Також ми знаємо, що тут були племена дулібів, волинян, і саме вони є тим автохтонним населенням. 

Знимка io.ua

Про те, коли були заселені глибини Карпат

Я не думаю, що глибини Карпат були давно заселені. Адже є долини, заплави річок, територія, що давала добре місце та пасовища – саме їх і заселяли у першу чергу. Окрім того у долинах не було потреби вирубувати ліса, щоб розчистити місце для поселення. Саме тому я припускаю, що Славське та Сколе виникли після татаро-монгольської навали. Там уже із середини 13 століття перебувало населення, яке відемігрувало із захоплених територій. Водночас ми знаємо про тухольську громаду, яка відстоювала свою незалежність і тоді верховинці врятували Європу від татаро-монгольської навади. Це не означає, що Тухля тоді було великим поселенням, просто зібрались галицькі громади, і коли виниклоа потреба, то змогли вступити у бій із татаро-монголами і не допустити їх переходу через тухольську долину. 

Бойки калуського повіту. Знимка stogarov.livejournal.com

Про легенди, які пов’язані із карпатськими селами

Щодо тверджень про начебто тисячоліття карпатських сіл, які ґрунтуються на легендах – треба бути обережними. Я дуже люблю легенди, оскільки вони задають настрій, однак аж ніяк не історичне формулювання, тим більше точне датування подій. Легенди – це завжди блискуче, адже це навіть не перекази про конкретних історичних подій. У нас є чудові перекази про Олексу Довбуша. Одну з таких легенд про село Волосянка переповів доктор В. Папп – про тамтешню церкву, яка була вже у 15 столітті. Отож саме тоді стався напад татрів на село. Якраз у цей момент у церкві відбувалась Служба Божа. У момент, коли татарин на коні увірвався у церкву священик якраз виголошував істини, це момент, коли він не має права ні на що відволікатись це під будь-яким приводом переривати Богослужіння. Він вів службу до останнього моменту свого життя, коли татарин відрубав йому ятаганлом голову. Кров священика облила престіл, у церкві перебувала особа, ворожа поняттю людськості і у цей момент здійнявся вихор, який переніс купол метрів на 150-200 з урочища Лан на теперішнє, де збудували нову церкву. Звісно, дерево – матеріал недовговічний, тому зараз на цьому місці знаходиться чудова бойківська церква початку 18 століття.

vk.com

Про те, як відбувалось заснування сіл

Села не могли розташовуватись одне від одного надто далеко з кількох причин. Найперше – була потреба освоювати ділянки, які були поруч. Самі села мусіли бути на відстані при якій було можливим взаємне спілкування. Також певні поселення могли розвиватись кущовим способом. Наприклад від Сколього відокремлювались нові громади. Але для того, щоб з’явилась нова громада мусять бути передумови, зокрема має бути достатня чисельність для самовідтворення, мусять бути знаряддя праці та досвід буття у конкретному ландшафті. Такими осередками, звідки могло йти утворення нових громад могло бути Сколе, Синевецьке, Стрий. Натомість села, яка розташовані у глибині Карпат виникли пізніше.

Процес утворення нових сіл відбувався виключно стихійно, адже сам перехід від спочатку кочового, потім до напівкочового і, врешті, осілого життя розтягнувся на сотні, а точніше тисячі років. Спочатку активно застосувався кочовий спосіб життя, люди використовували певну територію, аж поки не виникала потреба перейти на іншу ділянку. Згодом виник напівкочовий спосіб, коли люди вже прив’язувались до якоїсь ділянки, поки вона давала поживу, аж поки не переходили на іншу. І вже з переходом до орного господарства з’являються осілі поселення. Звісно, таке не могло відбуватись за чиїмось розпорядженням, мовляв «такий ім’ярек має заснувати село у такому місці» -- такого, звісно, не могло бути. Все диктували умови виживання, однак реальних дат заснування сіл та міст немає.

Маємо дуже багато випадків, що населений пункт існував, а потім з незрозумілих причин зникав, а потім знову з’являвся, про це свідчать культурні шари, які знаходять археологи. Можемо говорити про осіле та постійне заселення карпатських сіл з 11 століття --12 століття. А свідчення, що вони функціонували – 14-15 століття. Це є відоме істина, писемна згадка – це коли було про що згадувати, чи була якась подія. Юридичних актів про заснування в 99% немає. Ми про це можемо говорити тільки з ласки вчених, а не з подачі адміністративних осіб – так наука не робиться.

(Закінчення. Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/08/blog-post_4.html)

Російська окупація Львова. Перше знайомство

Продовження розмови з львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому

Про те, як галичани пробували захистити українську мову під російською окупацією

Оскільки у місті утвердилась російська влада, то галицькі діячі спробували знайти з нею порозуміння у справі збереження українських громадських організацій та мови. Отож їх делегація вирушила до коменданта міста, а ним був граф Шереметьєв з проханням зберегти українські установи. Втім російський чиновник до такого прохання поставився прохолодно і за короткий час галичани зрозуміли, що розмова була даремною. Українську мову російська влада сприймала як діалект, Шереметьєв сказав, що нема ані такої мови, ані такого народу. Зрештою росіянам йшлося про те, щоб знищити український рух в Галичині. Водночас до селян вони ставились добре, оскільки у цьому випадку не йшлося про якісь мовні вимоги.

Втім попри бажання російської влади відбувся інший процес, адже серед більше половини російських солдат були українцями, вони говорили тою ж мовою, співали тих же пісень. Тут у Галичині вони дізнались про «Кобзар» Тараса Шевченка і намагались розшукати цю книгу.

Знимка gazeta.ua

Про те, як мінялись стосунки між російськими військовими та галичанами

Це була війна в якій не можна нікого ідеалізувати, адже у ній було все, і жорстокість, і спалені хати, і згвалтуваання, хоча панічні настрої, які розповсюджувались спочатку таки не підтвердились. При цьому краще ставлення до місцевого населення було на початку, коли в Галичину увійшли передові загони російської армії які складались з кадрових офіцерів – вони набагато ретельніше слідкували за тим, щоб солдати дотримувались дисципліни. Зрештою офіцери, коли частина входила в село зупинялись переважно в хаті священика, де знаходили собі цікавого та розумного співрозмовника. Складнішою ситуація стала пізніше, коли армія зазнала втрат, коли сюди почали приходити інші російські військові частини укомплектовані народами імперії – туркменами, чеченцями – їх поведінка була набагато гіршою.

Втім тоді селяни ще й порівнювали армії різних народів, а тоді вони найбільше потерпіли не від росіян, а від угорських гонведів, які нещадно ставились до українців і навіть вбивали селян. Оскільки ж російська армія була добре забезпечена продовольством, то могла ділитись ним із селянами. Там працювали військово-польові кухні, було вдосталь тушонки та зерна. Тому такого негативу не було, навіть у Рудківському повіті з’явилось прислів’я, коли були мадяри – то всіх забирали, а коли прийшли москалі, то став хліб на столі.

На загал російська влада скористалась з такого сприятливого ставлення до себе, вони думали, що тут закріпляться, тому вже почали везти зерно, постачати селянам худобу, тобто вже думало про інвестиції. Водночас вони не сприймали українського руху та УГКЦ. Саме тому було інтерновано митрополита Андрея Шептицького який виступив проти російської окупації Галичини.

Знимка photo-lviv.in.ua

Про те, як росіяни відступали з Галичини

Боїв у Львові під час відступу російських військ так само не було, вони велися лише в околицях Львова, наприклад Брюховичах, де збереглися укріплення, які росіяни використовували для оборони. Також перед своїм відступом вони намагались показово вивезти галичан на російську територію. Для цього навіть був організований цілий потяг. Втім їм йшлося передусім про робочу силу, тож вони хотіли спонукати й інших до виїзду в Російську імперію де б галичани працювали в поміщицьких маєтках. 

Знимка school.xvatit.com

Про те, що змінила російська окупація Львова

Хоча російська окупація Львова була короткотерміновою, однак вона все ж мала певні наслідки, передусім у свідомості галичан, які побачили хто живе у російській імперії і що серед них є багато українців. Вони побачили що православна літургія нічим не відрізняється від уніатської.

Знимка zbruc.eu

Втім російська окупація також змінила і життя галичан, надто на Покутті та Гуцульщині де чи не в кожній другій хаті після їхнього відступу залишились новонароджені немовлята, і це стало трагедією для багатьох галицьких родин. Втім деякі галицькі дівчата за цей короткий час встигли вийти заміж за російських військових і коли ті відступали вони мусіли поїхати з ними. Російська армія, яка під час наступу намагалась добре поводитись з місцевим населенням під час свого відступу вже палила хати. Так само залишилося чимало військових цвинтарів – спочатку це були звичайні поховання, однак потім влада наказала їх впорядкувати і ставитись до них з належною повагою. Втім найголовніше, що галичани побачили, що в російській армії є дуже багато українців. 

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/05/3.html )

Російська окупація Львова. Перше знайомство -- 3

Розмовляємо зі львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому

Про те, чому український рух не сподобався російським урядовцям

У часи Австро-Угорщини в Галичині українська мова мала статус напівдержавної. Її застосовували в суді, у Львові виходили українські газети. Однак для Росії це був виклик, адже український рух вважали мазепинством. Були навіть анекдотичні випадки ще до війни, коли австрійська влада вирішила відкрити у Львові український університет, це викликало лють у російській імперії, її міністерство закордонних справ виступило з нотою протесту, стверджуючи, що такого народу і мови немає, тому не можна створювати український університет.

Знимка: school.xvatit.com

Звісно, після того, як Львів окупували росіяни, в місті припинили свою діяльність всі українські громадські організації, НТШ, перестали виходити українські газети.

Одразу після вступу російських військ до Львова до міста прибув історик Євгеній Шмугло, , який мав звання генерала російської армії. Його завданням було здійснювати облік культурних пам’яток і визначати, що з них варто вивезти до столиці імперії. Отож, коли росіяни відступали, то забрали з собою частину архіву Шептицьких. Також є цікава історія, яка пов’язана з короною Данила Галицького, адже існувала легенда, що митра перемиських єпископів – це перероблена корона Данила Галицького. Це, звичайно, вигадка, однак хоча на той час митра була захована, росіяни все ж її розшукали та вивезли до Петербурга. Ця реліквія була для них символічною. І лише у 1920-х роках згідно з домовленостями СРСР із Польщею її повернуто.

Про те, як у Львові намагались запровадити навчання російською мовою

Російські окупанти відразу заборонили вивчати українську мову, однак виникла проблема – щоб запровадити вивчення російської мови, потрібно було мати відповідних фахівців. Саме тому у Львові та ще у кількох великих містах краю запровадили короткотермінові (1-2 місяці) курси російської мови для вчителів початкових класів. Росіяни вважали, що галичанам не буде складно її освоїти, тим паче, що москвофіли вже створили для цього всі передумови – мова, якою виходили їхні видання, була подібною до літературної російської. Ці курси прослухали близько ста вчителів, які далі розмовляли українською. Тому це викликало неабиякий скепсис.

Дмитро Марков, один з діячів москвофільського руху Галичини. Знимка uk.wikipedia.org

Про звинувачення галичан у москвофільстві

Звісно, що з приходом російських військ москвофіли опинились у фаворі. Такі галицькі діячі, як Дудикевич, Марков, вели цю роботу ще за Австрії. Звісно, коли австрійські війська почали відступати, то їх почали переслідувати, оскільки вважали причиною австрійських поразок. Ці звинувачення переносили на всіх галичан, яких підозрювали у москвофільстві, у тому, що вони шпигують на користь Росії, зрадили Австрійську імперію. Ці арешти вже після того, як російська армія відступила, саме тоді москвофілів відправили у концентраційний табір у Талергофі. Втім москвофільські настрої були і серед частини священиків, натомість у селян таких переконань не мали, хоча вони могли і послухати свого панотця. Внаслідок цих настроїв 50 парафій навіть перейшли у православ’я. Мешканці таких сіл, особливо у Жовківському повіті, коли російська армія почала відступ, разом з нею пішли на схід.

Однак недруги українців часто безпідставно звинувачували в москвофільстві деяких українських патріотичних діячів. Чимало з них засудили і навіть стратили. І це було чималою проблемою, адже, з одного боку, гинули невинні люди, з іншого – дискредитували українців.

Звісно, що москвофіли були серед галичан, колись ця течія була досить популярна, однак напередодні Першої світової війни їх рух почав згасати. Москвофільство було поширено на Покутті, в гірських районах. Навіть зараз парафії УПЦ МП розташовані смугою вздовж українсько-польського кордону від Турківського до Сокальського району. Саме в цих селах колись особливо популярними були москвофільські ідеї. Нині є інформація, що ця конфесія планує відкрити у Старосамбірському районі свій монастир. Це є такий форпост на прикордонних землях.

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/04/blog-post_25.html Завершення розмови буде 9 травня)

Російська окупація Львова. Перше знайомство

Продовження розмови з львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому (Поч. див. тут: http://lvivreport.blogspot.com/2015/04/blog-post_94.html Далі буде цікавіше)

Як австрійці здали Львів росіянам 

Росіяни увійшли до Львова 4 вересня 1914 року і відбулось це загалом дуже спокійно. Спочатку з міста виїхали всі австрійські чиновники, також місто покинула армія, залишились тільки службовці магістрату. Росіяни підійшли до міста із східного напрямку – президент міста вийшов на Личаківську рогачку де зустрів представників російського командування і передав їм ключі від міста. Спочатку до Львова заїхав російський розвідувальний автомобіль – їхні офіцери переконались що у місті не залишилося австрійських вояків і після того російська армія промарширувала містом без зупинки – з Личаківської на Городоцьку. У Львові залишився тільки гарнізон, натомість основне угрупування росіян вирушило на Городок переслідувати австріяків. Урочистої зустрічі росіян не було попри те, що у Львові були москвофіли. Оскільки в місті не було боїв, то відповідно не було й руйнувань. Основна битва була вже далеко за містом, біля Городка, через що увійшла в історію під назвою Городоцька битва. Бої були в районі Янова, сучасного Яворівського полігону, на ріці Верещиці. Адже завдяки болотистій місцевості там були добрі можливості для оборони.

Ось так закінчився шлях окупантів. Пам'ятник солдатам російської армії, загиблим в роки І Світової війни. Знимка relicfinder.info

Про антисемітизм в російській армії

Російська армія вважала що увійшла сюди назавжди, тож вони були переконані, що йдеться про приєднання Галичини до Росії. Саме тому російське командування намагалось справити добре враження. Втім практично одразу стало зрозуміло, хто в Галичині є її ворогом, адже російське командування не лише намагалось побороти австрійські звичаї, а й український рух який тут був добре розвинутий.

Також серед тих, хто опинився під загрозою опинились і євреї, вони боялись антисемітських настроїв. І варто сказати, що російська пропаганда зразу дала для цього грунт, адже в агітках, які вони розповсюджували, казали, що вони прийшли звільнити від німців та жидів. Натомість галичан вони вважали частиною єдиного російського народу, який «наконец сможет воссоединится». Євреї розуміли, що у цій ситуації їх нічого доброго не очікує, тож вони найбільше страждали. 

Про те, як вслід за російською армією в Галичину потягнулись російські купці 

Натомість польські поміщики швидко зав’язали нормальні стосунки з новою владою зрозумівши що ніхто їхніх маєтків відбирати не буде. Щодо підприємців, торговців, то вони дуже швидко зрозуміли, що треба починати ділові стосунки з Росією, відповідно тут одразу з’явились російські купці. Однак у тому, що економіка почала швидко переорієнтовуватись на Росію був передусім об’єктивний чинник, адже старі зв’язки з австрійськими територіями були втрачені, натомість місто мусіло жити, мусіла розвиватись економіка, торгівля. Іншого варіанту, ніж торгувати з Росією у цьому випадку не було.

Вояки "Дикої дивізії" безчинствували на Бойківщині. Знимка topwar.ru

Про те, чи були руйнування пам’яток культури

Ситуація була у кожному випадку індивідуальною, хоча звісно під час війни об’єктивно виникає загроза руйнуванню цінних пам’яток. Втім російська армія передусім намагалась нищити артефакти, які були пов’язані з українським рухом. Дуже часто йшлося про те, що солдати зайнявши якийсь старовинній палац просто пускали книги, які там були на розпал, нищили цінні речі не усвідомлюючи їх справжньої вартості. Це призводило до скандалів, один з них спалахнув коли в Галичину приїхали журналісти з держав – членів Антанти. Перед ними виступив відомий польський діяч Олександр Чоловський, який розповів, що російська армія руйнує пам’ятки. Оскільки така інформація дискредитувала російську армію, то її керівники дали вказівки підлеглим слідкувати за поведінкою своїх солдат, аби ті не нищили цінних речей.

Насправді найбільші руйнації відбувались там, де проходили бої, наприклад на Поділлі, натомість в інших районах їх було помітно менше. До того ж російська армія була добре оснащена зброєю і була добре забезпечена продовольством. Саме ця обставина дозволяла росіянам допомагати селянам продуктами, адже через війну ті залишились без запасів харчів, поля були понищені. Також австріяки перед відступом забрали до війська чоловіків, які могли носити зброю, тож працювати в полі не було кому. Натомість у росіян можливості мобілізувати галичан до війська вже не було. І ще одна обставина – і на Галичині, де росіяни були менше, і на Поділлі, де вони були довше, на час їхнього перебування ніхто не платив податків – стара фіскальна система зруйнувалась, а нової вони не встигли запровадити. Звісно це покращувало громадську думку про них. У цілому росіяни, особливо коли розгортався їхній наступ намагались поводити себе цивілізовано, відповідно до умов Гаагської угодти, яка регламентувала стосунки на окупованих територіях, змушуючи окупанта до гуманної поведінки. Проблеми виникали в районі Карпат, особливо Самбірському та Старосамбірському районах де була розквартирувана Дика дивізія, яка складалась з осетинів та чеченців – саме вона найбільше вдавалась до безчинств.

Галичина як локомотив реформ

24 квітня у Львівському будинку вчених відбувся Громадський форум Галичини на підтримку реформ, організатором якого стала Європейська Галицька Асамблея. Основною темою Форуму було питання реформування місцевого самоврядування в Україні. За словами голови ГО «Європейської Галицької Асамблеї» Володимира Павліва: «ми очікуємо реформ, наша ініціатива полягає у тому, щоб додати їм темпу знизу від громадських організацій, оскільки ми зацікавлені в змінах. Це необхідно, адже різкий обвал гривні, стрибок комунальних тарифів поставив багатьох наших співгромадян на межу виживання». Долати цю ситуацію можна і треба з допомогою рішучих реформ, однак проблема у тому, що не всі регіони України однаково готові до їх запровадження. Про реформи на Донбасі зараз говорити складно з причин військових, натомість Галичина не має таких перешкод, понад те, тут є давні традиції самоврядування, які тягнуться ще з часів середньовіччя. Володимир Павлів зазначив, що «Галичина може стати пілотним регіоном, який стане локомотивом реформ у місцевому самоврядуванні». Головним підсумком Форуму є започаткування Громадської ради Галичини, яка сприятиме проведенню реформ у місцевому самоврядуванні. 

Цілком ймовірно, що чиновник, який працює у Києві є дуже хорошою і кваліфікованою людиною, однак він може не знати про місцеві особливості та традиції таких великих регіонів Західної України, як Гуцульщина та Бойківщина. А в обидвох випадках мова йде про старовинні етнографічні регіони головна особливість яких – це гірська місцевість з усіма наслідками, які звідси випливають, передусім мала кількість орної землі, значна роль тваринництва і лісівництва в господарці. Це значні складнощі в транспортному сполученні. І все це треба враховувати в ході проведення реформи місцевого самоврядування. А те, що це не завжди враховується свідчить і такий приклад: наші чиновники хочуть позбавити місто Бережани статусу районного центру перенісши його у селище міського типу Козова. Проблема полягає у тому, що Бережани є фактичним центром цієї частини Тернопільської області – ні за економічним, ні за демографічним показниками Козова не може змагатись з Бережанами. До того ж Бережани є туристично привабливим містом із великою кількістю пам’яток. Олії у конфлікт підливає і той факт, що гербом Бережан є благородний олень, натомість Козової – коза.

У Форумі взяли участь представники органів державної влади, місцевого самоврядування, експерти та громадські активісти із Львівщини, Івано-Франківщини та Тернопільщині, які на прикладі місцевих громад Галичини проаналізували, як саме реформа місцевого самоврядування вплине на життя мешканців громадян.

Зокрема голова ГО «Центр громадських ініціатив» Віталій Загайний проаналізував законодавчі зміни, які зараз пропонується зробити у місцевому самоврядуванні. «Основна мета законодавчих змін – децентралізація влади, яка з одного боку має надати більше повноважень органам місцевого самоврядування, з іншого може призвести до того, що на місцях суттєво зростуть корупційні спокуси. Для того, щоб цьому запобігти необхідно паралельно посилити контроль громадськості за місцевим самоврядуванням» -- наголосив Віталій Загайний. Він зазначив, що мова йде про ряд законів, які мають посилити повноваження місцевого самоврядування, однак на практиці їх запровадження може розтягнутись в часі. «Якщо дотримуватись всіх пунктів «Закону про добровільне об’єднання громад» то цей процес може розтягнутись на 180 днів, оскільки остаточно рішення прийматиме обласна рада, а якщо захочуть об’єднатись місцеві ради, які належать до різних районів, то цей процес триватиме ще довше, оскільки тут вже піде мова про зміну меж районів, а це вже компетенція Верховної ради” – говорить Віталій Загайний

Одразу після проголошення Незалежності у нашій країні почався процес дроблення сільських рад – кожне село хотіло мати власну сільську раду, при цьому лідером у цьому процесі була Львівщина – заявив керівник апарату Львівської ОДА Орест Матвіїшин – «якщо у 1991 році у нашій області було 483 сільські ради, то станом на 2014 рік – 633, причому частина з них має 100-200 мешканців». Проблема у тому, що більшість таких сільрад не мають достатньо доходів, щоб бути самодостатніми. Однак вже є приклади, коли місцеві громади добровільно ініціюють об’єднання: “До Львівської обласної ради звернулись 6 сільських рад Сокальського району, які вирішили об’єднатись в одну із центром у селі Тартакові. На цьому прикладі ми зробили аналіз, як зміниться соціально-економічне становище цієї території у випадку такого об’єднання. Аналогічно ми змоделювали ситуацію об’єднання місцевих громад на прикладі Городоцького району – там пропонується створити 6 місцевих рад з центром у двох містах – Городку та Комарно, селищі міського типу Великий Любінь та 3 сіл, які є економічно самодостатніми» -- розповів посадовець.

При цьому враховуються всі чинники, які є на тій чи іншій території – наявність освітніх та медичних закладів, підприємств, які сплачуватимуть податки, демографічні показники та, що дуже важливо, транспортна доступність центру такої об’єднаної громади. Адже протягом тривалого часу у людей склались свої традиції, та звички, родинні стосунки, які об’єднують ті чи інші території. І часу на зволікання з реформами немає.

Про що писали львівські газети у квітні

Газетні новини, надто в наш час старіють навіть швидше, аніж щойно віддрукована газета встигне з’явитись у кіосках – за плином життя традиційному друкові важко встигнути, тож їх працівникам доводиться вдаватись до розмаїтих хитрощів, аби бодай на день-два таки бути актуальними і цікавими для читача. Газети мінялись з плином часу – іноді вони більш реально описували життя, іноді в них переважала ідеологія. Те, що колись писалось на повному серйозі і на першій сторінці зараз читається як збірка анекдотів. Аби зрозуміти в якій атмосфері люджи жили кілька десятків років варто погортати підшивки старих газет. На жаль, якщо говорити про совіцькі газети, та й навіть газети початків незалежності – побутових деталей ви там не знайдете. І все ж певну атмосферу таки відчуєте – надто, як намагались виховати галичан у радянському дусі, і як повертались галичани до життя у незалежній державі, до того ж, в умовах молодого та дикого ринку.

Отож газета «Вільна Україна» за квітень 1946 року. В Галичині якраз повернулись другі совіти, які з допомогою свого бойового листка – «Вільної України» намагались прищепити галичанам любов до совіцької влади. Зауважимо що в ті роки «Вільна Україна» була розрахована в основному на мешканців села, відповідно там переважала колгоспна тематика. Для городских вже тоді існувала російськомовна «Львовская правда» -- попри декларативну рівність усіх націй та мов уже з перших кроків нова влада намагалась втілити звичний для себе поділ на «город ской язик», звісно, російський, та селянську мову, звісно, українську.

Попри декларовані нові принципи життя разом з совіцькою владою у Львові з’явилось дрібне крутійство та побутові незручності. Про що свідчить наступна інформація за 10 квітня 1946 року:

«Про здачі в трамвайних вагонах

Знимка lviv-online.com

До редакції газети «Вільна Україна»надійшло два листи, в яких автори повідомляють про те, що кондуктори в вагонах Львівського трамваю беруть з пасажира за проїзд в один кінець карбованець і не дають здачі.

Управління трамваю м. Львова повідомило, що ці листи обговорено на нарадах з кондукторами і вагоноводами. Кондукторам дано вказівку щоб вони, коли немає здачі дрібними грошима, давали здачі проїзними квитками. Якщо пасажир дасть кондукторові карбованця, він одержить п’ять квитків, з яких один погащається, а чотири інших видаються цілими для чотирьох проїздів»

Так само одразу совіцька влада одразу зайнялась монументальною пропагандою, і одним з перших кроків стала розбудова меморіалу Пагорб Слави на верхньому Личакові. Зауважимо, що основою цього меморіалу стали поховання російський солдат, які загинули поблизу Львова у роки Першої Світової війни. Однак про це совіцькі архітектори не згадують, як і про якесь громадське обговорення проекту – комуністичні архітектори між собою порадились, і партійні керівники вирішили, який тут проект найкращий. Отож інформація від 14 квітня 1946 року.

«Проект пам’ятника «Холм Слави»

Кабінет головного архітектора міста Львова А.В. Натальченка являє собою справжню виставку. Стіни його прикрашені численними проектами і ескізами майбутніх новобудов у місті, на столах, спеціальних підставках, на шафах, стоять різні фрагменти: макети й моделі величезної монументальної споруди «Холм Слави» -- пам’ятника воїнам героїчної Червоної Армії, які полягли в боях за честь і незалежність нашої Вітчизни.

З великим інтересом і увагою ми познайомились з тою кропіткою роботою, яку вже здійснили львівські архітектори і скульптори по увічненню пам’яті загиблих героїв. У мініатюрі створено прекрасний проект пам’ятника.

Тут, в стінах кабінету, один за одним зібрані окремі макети і моделі пам’ятника «Холм Слави». Вони виготовлені з гіпсу та інших будівельних матеріалів. На першому столі стоїть макет пам’ятника, який намічають установити на могилах вищого командного складу. За ним проект-модель генеральної алеї «Холм Слави» та дві бронзові моделі рельєфів. Тут же проект пам’ятника загиблим радянським громадянам.»

Втім, як ми вже казали, основною тематикою для «Вільної України» тих років була таки сільська. Це до приходу совітів галицькі селяни знали що і в яких кількості вирощувати у своїх обійстях та продавати на найближчому ринку чи заготівельникам «Маслосоюзу». Прийшла совіцька влада і ініціативні господарі зникли. Натомість тепер що і як вирощувати знає партія і її мудрі керманичі. Селяни тільки підтримують її мудрі заклики.

«26 квітня 1946

У відповідь на заклик олесців

Зрозуміли слова Хрущова

В нашому селі Острів є всі умови для того, щоб вирощувати гусей і качок: біля села гарний зелений берег, де гуси і качки можуть пастися, а поруч – невелика загата від річки – в ній гуси і качки можуть плавати.

На заклик олесців ми відповідаємо ділом: швидкостигле тваринництво і птахівництво ми будемо розвивати так, щоб план м’ясопоставок цього року виконати на 50% курми, гусьми і кролями.

Нещодавно ми прочитали в газеті промову голови нашого радянського українського уряду Микити Сергійовича Хрущова, де він говорив про розвиток швидкостиглого тваринництва і птахівництва.

Слова тов. Хрущова ми всі добре зрозуміли. Наша держава відчуває зараз гостру потребу в м’ясі, і трудящі фабрик, заводів і копалень одержать його. Разом з усіма селянами Львівщини ми гаряче підтримуємо олесьців і зобов’язуємося в кожному дворі мати не менше 50 курей, 15 гусей, 25 качок і до 20 кролів. Це допоможе зберегти молодняк худоби і розвинути тваринництво.»

Інтонації 1967 року вже дещо інші – вже трохи менше фанатизму, перший запал уже минув, війна уже в далекому минулому, однак проблеми таки не зникають. Про що свідчить наступна публікація за 15 квітня 1967 року:

«Щоб пасажир був задоволений

Недавно обласний комітет народного контролю заслухав питання про стан обслуговування пасажирів на станціях Львівського відділка залізниці та їх підготовку до літніх перевезень. Перевіркою встановлено, що з цим не все гаразд. Багато приміщень станцій потребують ремонту, а привокзальні площі утримуються в антисанітарному стані. Пасажирам не створено умов для відпочинку і безпеки руху.

Особливо незадовільно поставлено продаж пасажирам необхідних продуктів. У буфетах і ларках станції Львів-Головний виявлено факти обрахування, продажу недоброякісних продуктів.

Комітет зажадав від керівництва відділком залізниці вжити негайних заходів до усунення недоліків. Керуючий Львівським трестом залізничних ресторанів т. Тимофеєв і начальник відділу робітничого постачання відділення т. Мельниченко за погану організацію торгівлі на станціях і в поїздах попереджені. За допущення порушень правил радянської торгівлі директору ресторану станції Львів т. Дедовику оголошено догану.»

У цей період вже розуміють, що одними закликами комунізм не побудуєш, потрібно і українську культуру розвивати. Звісно, з додатком «радянська».

«16 квітня 1967 року

Окрилена пісня

Але хто буде заперечувати «Солов’їний романс», написаний для коларотурного сопрано, який звучить майже щодня по радіо? Кому не подобається повільний вальс «Коли заснули тихі гори», або танго «Білі троянди»?

Чимало романсів, написаних Кос-Анатольським співають П. Кармалюк, В.Кобржицький, Б.Руденко, Є.Чавдар, Є.Мірошниченко, Д.Петриненко і, звичайно, сестри Байко, які «Надбужанською баркалорою» не раз зачаровували серця львів’ян, москвичів… А «Зоряна ніч»?»

1991 рік за своєю напругою можна порівняти хіба-що з тими подіями, які відбуваються зараз. Втім у квітні того року ще зовсім не було відомо, чим все це завершиться. Наприклад про це свідчать публікації у газеті «За вільну Україну»

«19 квітня 1991

Пульс політичного життя

Деякі керівники львівських підприємств союзного значення роблять усе можливе, щоб не допустити у своїх вотчинах поширення вільнодумства. Наприклад у ВО «Полярон», яким керує Олександр Чаус, адміністрація постійно шантажує людей скороченням. Активісти товариства української мови Рудницький, Козій, Голиборада, Афоніна, Тандиряк, Ревуцький, Муштук та Шерідка які активно себе виявили у національно-пробудницькій праці, у хитрий спосіб були звільнені з роботи.

Працівники об’єднання, які 4 квітня взяли участь у 10-хвилинному мітингу на захист Степана Хмари, були повністю позбавлені премії.»

Втім тоді були сподівання, почасти наївні, що до економічного процвітання вдасться перейти дуже легко – економіка швидко перебудується на життя в умовах незалежності.

«25 квітня

Український телевізор

Цього року планується виготовити 2108 тисяч телевізорів, з них 1596 – кольорових. Зокрема, підкреслюю, 708 тисяч приймачів (196 тисяч кольорового зображення) має зробити Дніпропетровське об’єднання «Весна». В асортименті концерну також інші товари. Так, Львівський завод «Електропобутприлад» повинен дати у торгівлю 605 тисяч млинків для кави, 100 тисяч електрофенів. Підприємствами концерну буде також збільшено виробництво світильників, спорттоварів, інвентаря, заплановано налагодження випуску електроприладів для приготування страв тощо.»

«Атляс» альтернативної історії Галичини

Історію можна вивчати по-різному, найпростіший спосіб – зі шкільного підручника та на уроках. Погодинно розписані теми, офіційно затверджені історичні діячі та їх короткі біографії, в кінці підручника обов’язкова хронологічна таблиця подій, щодо яких уже немає сумнівів. Одна із них – 1256 рік – дата заснування Львова. Щоправда, нині українські історики мають серйозні сумніви щодо цієї дати, але ці сумніви ще не скоро потраплять у підручник. Там взагалі не повинно бути сумнівних чи недоведених версій. Втім, ми не про це говоримо. Можна читати спеціалізовану, а також науково-популярну літературу. Якщо пощастить із автором, то це вельми захопливе заняття, яке можна порівняти хіба що з читанням детектива. Зрештою, так і є – позитивні історичні діячі, негативні, війни, інтриги у боротьбі за трон, отруєння, аби зробити цей трон вакантним і самому його посісти, а там, як кажуть, переможців не судять. Можна піти в музей, тим паче, що у Львові їх вистачає. Навіть у самій серцевині міста – на площі Ринок. Історичний музей тут має одразу дві адреси: зі східного та західного боків ринкового майдану. Можна обмежитись підписами до експонатів – вони доволі інформативні, а можна і замовити екскурсовода. Це також традиційний шлях, який трохи нагадує підручник, однак більше наочності та мінімум тексту. 

Але можна піти альтернативним шляхом, і якщо ми вже опинились на площі Ринок, то вивчати історію підемо в… кав’ярню. Я не помилився, саме в кав’ярню «Атляс», що на площі Ринок, 45. Бо це найліпше місце у Львові, де можна вивчити історію дольвівського періоду. Причому в особах. Власне «Атляс» як кав’ярня є історією міста, яка охоплює одразу кілька періодів, починаючи від 1871 року, а це було становлення Австро-Угорської імперії, яка утворилася 1867 року, короткий період ЗУНРу, що минув майже, як мить, міжвоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації й невеличкий відтинок за других совітів. Влади і держави мінялись, а «Атляс» залишався незмінною власністю Едзя Тарлевського – постаті неординарної, про що варто поговорити окремо. Один із найліпших рестораторів Польщі не міг уявити, що може прийти влада, яка ліквідує приватну власність, забравши її у тих, хто чесно сплачував податки та створював робочі місця. Своє життя успішний львівський ресторатор закінчив робітником у далекій Австралії.

Згодом, уже за совітів, славетна львівська кнайпа, на стінах якої малював Олекса Новаківський та писав вірші Тадеуш Бой-Желенський, творили український та польський художник Фелікс Вигживальський, польський графік Казимир Сіхульський, де ще встиг погуляти червоний граф Олексій Толстой, стала звичайним совіцьким магазином, аж поки вже у наш час не відродилась як добра ресторація, де пам’ятають історію закладу.

«Реставратори тут все збадали, на жаль, жодних малюнків на стінах не залишилось», -- розповів львівський художник Влодко Костирко. Власне він разом із Геником Равським та Василем Змієвцем працював над оформленням ресторації. Проблема була в тому, що майже не вдалося зберегти старі фотографії «Атлясу». Є фотографії лише двох залів, тож особливі надії покладали на реставраторів, які мали знайти якісь історичні деталі для відтворення колишнього інтер’єру. Збереглися лише окремі деталі, отож їх і спробували відтворити художники. Також були описи інтер’єру, білого, зеленого, сірого, бочкового залів та княжої кухні.

Влодко Костирко розповідає, що як художник дотримується концепції місць памяті французького історика П’єра Нора та мистецької концепції специфіки простору. Центр Львова, власне, переповнений такими місцями пам’яті, що і стало основою творчості Влодка Костирка. І хоча «Атляс» -- це вже історія останньої чверті ХІХ – першої половини ХХ століття, тут він із колегами перекидає місток у Середньовіччя – період, коли Львова ще не було. «Тут ми відобразили період до Волинської окупації Галичини», -- так він пояснив підбір портретів для Лицарської зали «Атлясу». Тут є портрети Василька, Володара, Рюрика, Володимирка, Осмомисла, Коломана, Ростислава, Андрія І, герцога Андрія ІІ, галицьких князів та королів з «виклятого періоду», яких в офіційній історії називають зрадниками. «Всі вони не вважали себе русичами», -- каже художник. Ідея заснувати Львів виникла тому, що в Галичині не було жодного міста, яке було б лояльним до Данила Галицького. Його не раз виганяли з самого Галича. Один із лицарів, аби його образити і викликати на двобій, навіть хлюпнув йому в обличчя келих вина. Данило лише витерся і вдав, що нічого не сталося. 

Історик Денис Зубрицький писав, згадуючи битву під Ярославом, що разом із Данилом на цю битву йшли волиняни, половці та князь Мазовецький, натомість на боці галичан билися угорці та краків’яни. При цьому Данило Галицький не був хоробрим, адже не раз утікав з поля битви. То були золоті часи Галичини, тоді на вагу золота була сіль, якої Галичина мала вдосталь, Дністер давав альтернативний шлях до Чорного моря, та й до Балтики галичани ходили власним шляхом.

Мабуть, найбільшою проблемою було написати власне портрети, адже не збереглося ані достовірних портретів, ані навіть докладних описів зовнішності більшості князів та магнатів. За зразки брали портрети європейських монархів того періоду. Власне, в Європі, коли йдеться про Середньовіччя, роблять так само, адже зображень тамтешніх монархів, а родовитих шляхтичів і поготів немає. 

Втім є ще один момент – в історичному музеї княжих портретів того періоду немає взагалі. Насправді в «Атлясі» маємо своєрідний атлас (путівник, карту) альтернативної історії Галичини. Отож ви ще вагаєтесь, куди піти?

У Львівскому історичному музеї представлять оригінальні пам'ятки І Світової війни, зокрема зброю

12 березня  у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6) відбудеться презентація виставки «Пам’ятати, щоб не повторити».
Виставка висвітлює події у Львові та Галичині в контексті європейських воєнних баталій 1914—1918 рр., розкриває тему розвитку військової техніки, фортифікацій, зброї та спорядження армій, втягнутих у воєнний конфлікт – про це розповіли мені у прес-службі ЛОДА з посиланням на департамент з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації.

Знимка uk.wikipedia.org

Загалом на виставці експонується понад 250 оригінальних пам’яток періоду Першої світової війни з музейних збірок. Це типові взірці озброєння: гвинтівки та карабіни з від’ємними багнетами, кулемети, пістолети та револьвери різних моделей, статутна та саморобна холодна зброя. Представлена підбірка різноманітних систем гранат, елементи спорядження, уніформи, документи.
Візуальний ряд виставки доповнюють понад 200 фотографій зі збірки Львівського історичного музею, а також фотографії з інтернет-ресурсів. На старих світлинах можна побачити таких непересічних особистостей як митрополит Андрей Шептицький, доктор Тадеуш Рутовський, архикнязь Вільгельм Габсбург, «Червоний барон» (Манфред фон Ріхтгофен), штабс-капітан Петро Нестеров, генерал-полковник Едуард фон Бьом-Ермолі, генерал-ад’ютант Микола Миколайович (Романов) та інших.
Відкриття о 16.00 год.

У галицькому Червонограді виставка галлійської готики

Протягом лютого в Червонограді, в Палаці Потоцьких, поціновувачі мистецтва можуть оглянути різноманітні пам’ятки готичного стилю архітектури Франції, дивовижних і унікальних водночас, починаючи з невеличких капличок і закінчуючи величними соборами. Усього представлено 56 фоторобіт. Тут і фрагменти фігур кафедральних соборів Нотр-Дам у Реймсі (тимпан зі сценами мучеництва св. Нікасія, хрещення Хлодвіга, чудес св. Ремігія, історії Йова; фігури св. Діонісія і ангелів у північному отворі північного порталу; Благовіщення в південному отворі центрального порталу) та Шартрі (Христос на троні в центральному тимпані королівського порталу; сцена Коронації Марії; тимпан зі сценою Страшного суду), і інші цікаві фрагменти архітектурних споруд – про це мені розповіли у Львівському музеї історії релігії.

Знимка http://www.museum.lviv.ua/

Всіх їх демонструють у рамках виставки «Gallia gothica (Готика Галлії). Фрагменти», яка стала можливою завдяки співпраці Львівського музею історії релігії та Музею становлення Польської держави в Гнєзні (Польща). 

«Для нас, галичан, виставка «Gallia gothica (Готика Галлії). Фрагменти» є цікавою та пізнавальною, – розповідає завідувачка Червоноградської філії ЛМІР Галина Гриник. – Беручи початок в середині XII ст. у північних та центральних областях Франції, готика отримала загальноєвропейське поширення. Вона пройшла ряд самостійних етапів еволюції та національних версій і навіть утвердилася на наших українських землях. Яскравими зразками цього стилю є келії монастиря домініканців у Львові, костели у Дрогобичі та Стрию. Одним з останніх зведено у 1538 року готичний костел Св. Миколая у Куликові». Виставка працюватиме до кінця лютого 2015 року.Червоноградський Палац Потоцьких є філією Львівського музею історії релігії.