Російська окупація Львова. Перше знайомство

Продовження розмови з львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому (Поч. див. тут: http://lvivreport.blogspot.com/2015/04/blog-post_94.html Далі буде цікавіше)

Як австрійці здали Львів росіянам 

Росіяни увійшли до Львова 4 вересня 1914 року і відбулось це загалом дуже спокійно. Спочатку з міста виїхали всі австрійські чиновники, також місто покинула армія, залишились тільки службовці магістрату. Росіяни підійшли до міста із східного напрямку – президент міста вийшов на Личаківську рогачку де зустрів представників російського командування і передав їм ключі від міста. Спочатку до Львова заїхав російський розвідувальний автомобіль – їхні офіцери переконались що у місті не залишилося австрійських вояків і після того російська армія промарширувала містом без зупинки – з Личаківської на Городоцьку. У Львові залишився тільки гарнізон, натомість основне угрупування росіян вирушило на Городок переслідувати австріяків. Урочистої зустрічі росіян не було попри те, що у Львові були москвофіли. Оскільки в місті не було боїв, то відповідно не було й руйнувань. Основна битва була вже далеко за містом, біля Городка, через що увійшла в історію під назвою Городоцька битва. Бої були в районі Янова, сучасного Яворівського полігону, на ріці Верещиці. Адже завдяки болотистій місцевості там були добрі можливості для оборони.

Ось так закінчився шлях окупантів. Пам'ятник солдатам російської армії, загиблим в роки І Світової війни. Знимка relicfinder.info

Про антисемітизм в російській армії

Російська армія вважала що увійшла сюди назавжди, тож вони були переконані, що йдеться про приєднання Галичини до Росії. Саме тому російське командування намагалось справити добре враження. Втім практично одразу стало зрозуміло, хто в Галичині є її ворогом, адже російське командування не лише намагалось побороти австрійські звичаї, а й український рух який тут був добре розвинутий.

Також серед тих, хто опинився під загрозою опинились і євреї, вони боялись антисемітських настроїв. І варто сказати, що російська пропаганда зразу дала для цього грунт, адже в агітках, які вони розповсюджували, казали, що вони прийшли звільнити від німців та жидів. Натомість галичан вони вважали частиною єдиного російського народу, який «наконец сможет воссоединится». Євреї розуміли, що у цій ситуації їх нічого доброго не очікує, тож вони найбільше страждали. 

Про те, як вслід за російською армією в Галичину потягнулись російські купці 

Натомість польські поміщики швидко зав’язали нормальні стосунки з новою владою зрозумівши що ніхто їхніх маєтків відбирати не буде. Щодо підприємців, торговців, то вони дуже швидко зрозуміли, що треба починати ділові стосунки з Росією, відповідно тут одразу з’явились російські купці. Однак у тому, що економіка почала швидко переорієнтовуватись на Росію був передусім об’єктивний чинник, адже старі зв’язки з австрійськими територіями були втрачені, натомість місто мусіло жити, мусіла розвиватись економіка, торгівля. Іншого варіанту, ніж торгувати з Росією у цьому випадку не було.

Вояки "Дикої дивізії" безчинствували на Бойківщині. Знимка topwar.ru

Про те, чи були руйнування пам’яток культури

Ситуація була у кожному випадку індивідуальною, хоча звісно під час війни об’єктивно виникає загроза руйнуванню цінних пам’яток. Втім російська армія передусім намагалась нищити артефакти, які були пов’язані з українським рухом. Дуже часто йшлося про те, що солдати зайнявши якийсь старовинній палац просто пускали книги, які там були на розпал, нищили цінні речі не усвідомлюючи їх справжньої вартості. Це призводило до скандалів, один з них спалахнув коли в Галичину приїхали журналісти з держав – членів Антанти. Перед ними виступив відомий польський діяч Олександр Чоловський, який розповів, що російська армія руйнує пам’ятки. Оскільки така інформація дискредитувала російську армію, то її керівники дали вказівки підлеглим слідкувати за поведінкою своїх солдат, аби ті не нищили цінних речей.

Насправді найбільші руйнації відбувались там, де проходили бої, наприклад на Поділлі, натомість в інших районах їх було помітно менше. До того ж російська армія була добре оснащена зброєю і була добре забезпечена продовольством. Саме ця обставина дозволяла росіянам допомагати селянам продуктами, адже через війну ті залишились без запасів харчів, поля були понищені. Також австріяки перед відступом забрали до війська чоловіків, які могли носити зброю, тож працювати в полі не було кому. Натомість у росіян можливості мобілізувати галичан до війська вже не було. І ще одна обставина – і на Галичині, де росіяни були менше, і на Поділлі, де вони були довше, на час їхнього перебування ніхто не платив податків – стара фіскальна система зруйнувалась, а нової вони не встигли запровадити. Звісно це покращувало громадську думку про них. У цілому росіяни, особливо коли розгортався їхній наступ намагались поводити себе цивілізовано, відповідно до умов Гаагської угодти, яка регламентувала стосунки на окупованих територіях, змушуючи окупанта до гуманної поведінки. Проблеми виникали в районі Карпат, особливо Самбірському та Старосамбірському районах де була розквартирувана Дика дивізія, яка складалась з осетинів та чеченців – саме вона найбільше вдавалась до безчинств.

Школа Зиморовича та Шевченка

Якщо піти уверх по Личаківській, то з лівого боку вулиці, на території школи № 63, можна побачити невеличкий бюст Тараса Шевченка. Кажуть, що ця непримітна скульптура -- найстаріший пам’ятник Кобзареві у нашому місті. Давніші є тільки у Винниках та Лисиничах. Стосовно того, який із них найстаріший в Україні, триває дискусія. 

Знимка wikimapia.org

Пам’ятник на вулиці Личаківській, як свідчить шкільний сайт, збудовано 1960 року з ініціативи батьків та завдяки наполегливому клопотанню вчителя географії Василя Наливайка. На території школи встановлено погруддя Т. Г. Шевченка, яке створив львівський скульптор Я. Чайка і виготовив робітник кераміко-скульптурної фабрики П. Максим. Можемо лише подивуватись наполегливості та патріотизму вчителя географії, який таки домігся встановлення бодай невеличкого монумента на честь Тараса Шевченка у Львові, нехай і в такому скромному виконанні. 1972 року діти прийшли до школи у вишиванках, однак отримали за це догани, їх виключили з комсомолу. 

Школу імені Бартоломея Зиморовича, яка міститься на Личаківській, 171, збудували у 1892 -- 1893 роках. Бартоломей Зиморович, на честь якого назвали новобудову – поет, історик, бургомістр Львова. Саме його перу належить один із найвидатніших творів про наше місто «Потрійний Львів».

Будівництво школи, яку згодом назвали на честь найвидатнішого львівського бургомістра, обійшлося у 27497 злотих. Будівля була цегляна, двоповерхова, дах укрили черепицею. З часом школу не раз перебудовуватимуть та розширюватимуть, аж поки вона не набуде сучасних обрисів. На шкільному фасаді й нині можна побачити цікаву деталь. У стіну будинку вмурували герб школи – знак емфітетезису, цебто вічної оренди.

У школі навчалися діти обох статей, щоправда, серед її учнів таки переважали хлопці. Тут здобували знання 91 учень та 44 учениці, ще 120 дітей відвідували школу за окремим розкладом. При школі діяв дитячий садочок, який відвідували 50 діток. Школа була двокласною, тож до її штату входили вчитель та вчителька, яка також завідувала дитячим садком. Приміщення школи було невелике – чотири навчальні кімнати.

У 1928 -- 1929 роках тут вивчали релігію, руську (українську) та польську мови, одну з мов на вибір, геометрію, природу, географію, історію, гімнастику, рисунок, співи. 

Упродовж тривалої історії школу неодноразово розширювали: у міжвоєнний період добудовано третій поверх, 1965 року -- триповерховий корпус, а 1973-го – ще два корпуси, тож нині у школі можуть навчатись двома змінами 1300 учнів.

Врешті 1997 року збудовано перехід між корпусами школи. Попри поважний вік, школа № 63 чи не найпрестижніша у місті. Ще 1990 року тут обладнали комп’ютерний клас.

Цікаво, що у 1967 -- 1969 роках у цій школі працювала бібліотекарем Ірина Калинець. Тут навчав української мови Андрій Братунь, батько видатного львів’янина, поета й політика Ростислава Братуня.

Андрій Кокотюха та його «Адвокат із Личаківської»

Андрій Кокотюха, сучасний український письменник, сценарист, журналіст, 24 грудня презентує свою ювілейну п’ятдесяту книжку «Адвокат із Личаківської» -- про це мені оповіли у Львівській міській раді.

dusia.telekritika.ua

Ретрокнига «Адвокат із Личаківської» переносить читача на початок ХХ століття, а саме 1908 рік та розповідає про молодого киянина Клима Кошового, який дивом вирвався з тюрми й тікає від переслідувань царської влади до Львова. Але й тут його заарештовує поліція — біля трупа відомого адвоката Євгена Сойки. Покійний мав у місті сумнівних друзів та могутніх ворогів. Самогубство — чи вбивство? Пошуки істини водять Кошового темними лабіринтами львівських вулиць. На шляху — зухвалі батяри, міські кримінальні королі та російські терористи-бомбісти. А ще поліцейський комісар Марек Віхура, в якого Клим постійно плутається під ногами. Правда приголомшить Кошового та його нового відданого друга Йозефа Шацького. Й назавжди змінить долю загадкової та впливової красуні Магди Богданович.

Книжка зобачила у світ у видавництві «Фоліо».

Якщо хочете знати більше про нову книгу Андрія Кокотюхи заходьте 24 грудня о 18 годині у Львівську міську раду.