Російська окупація Львова. Перше знайомство

Продовження розмови з львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому

Про те, як галичани пробували захистити українську мову під російською окупацією

Оскільки у місті утвердилась російська влада, то галицькі діячі спробували знайти з нею порозуміння у справі збереження українських громадських організацій та мови. Отож їх делегація вирушила до коменданта міста, а ним був граф Шереметьєв з проханням зберегти українські установи. Втім російський чиновник до такого прохання поставився прохолодно і за короткий час галичани зрозуміли, що розмова була даремною. Українську мову російська влада сприймала як діалект, Шереметьєв сказав, що нема ані такої мови, ані такого народу. Зрештою росіянам йшлося про те, щоб знищити український рух в Галичині. Водночас до селян вони ставились добре, оскільки у цьому випадку не йшлося про якісь мовні вимоги.

Втім попри бажання російської влади відбувся інший процес, адже серед більше половини російських солдат були українцями, вони говорили тою ж мовою, співали тих же пісень. Тут у Галичині вони дізнались про «Кобзар» Тараса Шевченка і намагались розшукати цю книгу.

Знимка gazeta.ua

Про те, як мінялись стосунки між російськими військовими та галичанами

Це була війна в якій не можна нікого ідеалізувати, адже у ній було все, і жорстокість, і спалені хати, і згвалтуваання, хоча панічні настрої, які розповсюджувались спочатку таки не підтвердились. При цьому краще ставлення до місцевого населення було на початку, коли в Галичину увійшли передові загони російської армії які складались з кадрових офіцерів – вони набагато ретельніше слідкували за тим, щоб солдати дотримувались дисципліни. Зрештою офіцери, коли частина входила в село зупинялись переважно в хаті священика, де знаходили собі цікавого та розумного співрозмовника. Складнішою ситуація стала пізніше, коли армія зазнала втрат, коли сюди почали приходити інші російські військові частини укомплектовані народами імперії – туркменами, чеченцями – їх поведінка була набагато гіршою.

Втім тоді селяни ще й порівнювали армії різних народів, а тоді вони найбільше потерпіли не від росіян, а від угорських гонведів, які нещадно ставились до українців і навіть вбивали селян. Оскільки ж російська армія була добре забезпечена продовольством, то могла ділитись ним із селянами. Там працювали військово-польові кухні, було вдосталь тушонки та зерна. Тому такого негативу не було, навіть у Рудківському повіті з’явилось прислів’я, коли були мадяри – то всіх забирали, а коли прийшли москалі, то став хліб на столі.

На загал російська влада скористалась з такого сприятливого ставлення до себе, вони думали, що тут закріпляться, тому вже почали везти зерно, постачати селянам худобу, тобто вже думало про інвестиції. Водночас вони не сприймали українського руху та УГКЦ. Саме тому було інтерновано митрополита Андрея Шептицького який виступив проти російської окупації Галичини.

Знимка photo-lviv.in.ua

Про те, як росіяни відступали з Галичини

Боїв у Львові під час відступу російських військ так само не було, вони велися лише в околицях Львова, наприклад Брюховичах, де збереглися укріплення, які росіяни використовували для оборони. Також перед своїм відступом вони намагались показово вивезти галичан на російську територію. Для цього навіть був організований цілий потяг. Втім їм йшлося передусім про робочу силу, тож вони хотіли спонукати й інших до виїзду в Російську імперію де б галичани працювали в поміщицьких маєтках. 

Знимка school.xvatit.com

Про те, що змінила російська окупація Львова

Хоча російська окупація Львова була короткотерміновою, однак вона все ж мала певні наслідки, передусім у свідомості галичан, які побачили хто живе у російській імперії і що серед них є багато українців. Вони побачили що православна літургія нічим не відрізняється від уніатської.

Знимка zbruc.eu

Втім російська окупація також змінила і життя галичан, надто на Покутті та Гуцульщині де чи не в кожній другій хаті після їхнього відступу залишились новонароджені немовлята, і це стало трагедією для багатьох галицьких родин. Втім деякі галицькі дівчата за цей короткий час встигли вийти заміж за російських військових і коли ті відступали вони мусіли поїхати з ними. Російська армія, яка під час наступу намагалась добре поводитись з місцевим населенням під час свого відступу вже палила хати. Так само залишилося чимало військових цвинтарів – спочатку це були звичайні поховання, однак потім влада наказала їх впорядкувати і ставитись до них з належною повагою. Втім найголовніше, що галичани побачили, що в російській армії є дуже багато українців. 

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/05/3.html )

Російська окупація Львова. Перше знайомство -- 3

Розмовляємо зі львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому

Про те, чому український рух не сподобався російським урядовцям

У часи Австро-Угорщини в Галичині українська мова мала статус напівдержавної. Її застосовували в суді, у Львові виходили українські газети. Однак для Росії це був виклик, адже український рух вважали мазепинством. Були навіть анекдотичні випадки ще до війни, коли австрійська влада вирішила відкрити у Львові український університет, це викликало лють у російській імперії, її міністерство закордонних справ виступило з нотою протесту, стверджуючи, що такого народу і мови немає, тому не можна створювати український університет.

Знимка: school.xvatit.com

Звісно, після того, як Львів окупували росіяни, в місті припинили свою діяльність всі українські громадські організації, НТШ, перестали виходити українські газети.

Одразу після вступу російських військ до Львова до міста прибув історик Євгеній Шмугло, , який мав звання генерала російської армії. Його завданням було здійснювати облік культурних пам’яток і визначати, що з них варто вивезти до столиці імперії. Отож, коли росіяни відступали, то забрали з собою частину архіву Шептицьких. Також є цікава історія, яка пов’язана з короною Данила Галицького, адже існувала легенда, що митра перемиських єпископів – це перероблена корона Данила Галицького. Це, звичайно, вигадка, однак хоча на той час митра була захована, росіяни все ж її розшукали та вивезли до Петербурга. Ця реліквія була для них символічною. І лише у 1920-х роках згідно з домовленостями СРСР із Польщею її повернуто.

Про те, як у Львові намагались запровадити навчання російською мовою

Російські окупанти відразу заборонили вивчати українську мову, однак виникла проблема – щоб запровадити вивчення російської мови, потрібно було мати відповідних фахівців. Саме тому у Львові та ще у кількох великих містах краю запровадили короткотермінові (1-2 місяці) курси російської мови для вчителів початкових класів. Росіяни вважали, що галичанам не буде складно її освоїти, тим паче, що москвофіли вже створили для цього всі передумови – мова, якою виходили їхні видання, була подібною до літературної російської. Ці курси прослухали близько ста вчителів, які далі розмовляли українською. Тому це викликало неабиякий скепсис.

Дмитро Марков, один з діячів москвофільського руху Галичини. Знимка uk.wikipedia.org

Про звинувачення галичан у москвофільстві

Звісно, що з приходом російських військ москвофіли опинились у фаворі. Такі галицькі діячі, як Дудикевич, Марков, вели цю роботу ще за Австрії. Звісно, коли австрійські війська почали відступати, то їх почали переслідувати, оскільки вважали причиною австрійських поразок. Ці звинувачення переносили на всіх галичан, яких підозрювали у москвофільстві, у тому, що вони шпигують на користь Росії, зрадили Австрійську імперію. Ці арешти вже після того, як російська армія відступила, саме тоді москвофілів відправили у концентраційний табір у Талергофі. Втім москвофільські настрої були і серед частини священиків, натомість у селян таких переконань не мали, хоча вони могли і послухати свого панотця. Внаслідок цих настроїв 50 парафій навіть перейшли у православ’я. Мешканці таких сіл, особливо у Жовківському повіті, коли російська армія почала відступ, разом з нею пішли на схід.

Однак недруги українців часто безпідставно звинувачували в москвофільстві деяких українських патріотичних діячів. Чимало з них засудили і навіть стратили. І це було чималою проблемою, адже, з одного боку, гинули невинні люди, з іншого – дискредитували українців.

Звісно, що москвофіли були серед галичан, колись ця течія була досить популярна, однак напередодні Першої світової війни їх рух почав згасати. Москвофільство було поширено на Покутті, в гірських районах. Навіть зараз парафії УПЦ МП розташовані смугою вздовж українсько-польського кордону від Турківського до Сокальського району. Саме в цих селах колись особливо популярними були москвофільські ідеї. Нині є інформація, що ця конфесія планує відкрити у Старосамбірському районі свій монастир. Це є такий форпост на прикордонних землях.

(Див. також http://lvivreport.blogspot.com/2015/04/blog-post_25.html Завершення розмови буде 9 травня)

Російська окупація Львова. Перше знайомство

Продовження розмови з львівським істориком, кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним про російську окупацію Львова 100 років тому (Поч. див. тут: http://lvivreport.blogspot.com/2015/04/blog-post_94.html Далі буде цікавіше)

Як австрійці здали Львів росіянам 

Росіяни увійшли до Львова 4 вересня 1914 року і відбулось це загалом дуже спокійно. Спочатку з міста виїхали всі австрійські чиновники, також місто покинула армія, залишились тільки службовці магістрату. Росіяни підійшли до міста із східного напрямку – президент міста вийшов на Личаківську рогачку де зустрів представників російського командування і передав їм ключі від міста. Спочатку до Львова заїхав російський розвідувальний автомобіль – їхні офіцери переконались що у місті не залишилося австрійських вояків і після того російська армія промарширувала містом без зупинки – з Личаківської на Городоцьку. У Львові залишився тільки гарнізон, натомість основне угрупування росіян вирушило на Городок переслідувати австріяків. Урочистої зустрічі росіян не було попри те, що у Львові були москвофіли. Оскільки в місті не було боїв, то відповідно не було й руйнувань. Основна битва була вже далеко за містом, біля Городка, через що увійшла в історію під назвою Городоцька битва. Бої були в районі Янова, сучасного Яворівського полігону, на ріці Верещиці. Адже завдяки болотистій місцевості там були добрі можливості для оборони.

Ось так закінчився шлях окупантів. Пам'ятник солдатам російської армії, загиблим в роки І Світової війни. Знимка relicfinder.info

Про антисемітизм в російській армії

Російська армія вважала що увійшла сюди назавжди, тож вони були переконані, що йдеться про приєднання Галичини до Росії. Саме тому російське командування намагалось справити добре враження. Втім практично одразу стало зрозуміло, хто в Галичині є її ворогом, адже російське командування не лише намагалось побороти австрійські звичаї, а й український рух який тут був добре розвинутий.

Також серед тих, хто опинився під загрозою опинились і євреї, вони боялись антисемітських настроїв. І варто сказати, що російська пропаганда зразу дала для цього грунт, адже в агітках, які вони розповсюджували, казали, що вони прийшли звільнити від німців та жидів. Натомість галичан вони вважали частиною єдиного російського народу, який «наконец сможет воссоединится». Євреї розуміли, що у цій ситуації їх нічого доброго не очікує, тож вони найбільше страждали. 

Про те, як вслід за російською армією в Галичину потягнулись російські купці 

Натомість польські поміщики швидко зав’язали нормальні стосунки з новою владою зрозумівши що ніхто їхніх маєтків відбирати не буде. Щодо підприємців, торговців, то вони дуже швидко зрозуміли, що треба починати ділові стосунки з Росією, відповідно тут одразу з’явились російські купці. Однак у тому, що економіка почала швидко переорієнтовуватись на Росію був передусім об’єктивний чинник, адже старі зв’язки з австрійськими територіями були втрачені, натомість місто мусіло жити, мусіла розвиватись економіка, торгівля. Іншого варіанту, ніж торгувати з Росією у цьому випадку не було.

Вояки "Дикої дивізії" безчинствували на Бойківщині. Знимка topwar.ru

Про те, чи були руйнування пам’яток культури

Ситуація була у кожному випадку індивідуальною, хоча звісно під час війни об’єктивно виникає загроза руйнуванню цінних пам’яток. Втім російська армія передусім намагалась нищити артефакти, які були пов’язані з українським рухом. Дуже часто йшлося про те, що солдати зайнявши якийсь старовинній палац просто пускали книги, які там були на розпал, нищили цінні речі не усвідомлюючи їх справжньої вартості. Це призводило до скандалів, один з них спалахнув коли в Галичину приїхали журналісти з держав – членів Антанти. Перед ними виступив відомий польський діяч Олександр Чоловський, який розповів, що російська армія руйнує пам’ятки. Оскільки така інформація дискредитувала російську армію, то її керівники дали вказівки підлеглим слідкувати за поведінкою своїх солдат, аби ті не нищили цінних речей.

Насправді найбільші руйнації відбувались там, де проходили бої, наприклад на Поділлі, натомість в інших районах їх було помітно менше. До того ж російська армія була добре оснащена зброєю і була добре забезпечена продовольством. Саме ця обставина дозволяла росіянам допомагати селянам продуктами, адже через війну ті залишились без запасів харчів, поля були понищені. Також австріяки перед відступом забрали до війська чоловіків, які могли носити зброю, тож працювати в полі не було кому. Натомість у росіян можливості мобілізувати галичан до війська вже не було. І ще одна обставина – і на Галичині, де росіяни були менше, і на Поділлі, де вони були довше, на час їхнього перебування ніхто не платив податків – стара фіскальна система зруйнувалась, а нової вони не встигли запровадити. Звісно це покращувало громадську думку про них. У цілому росіяни, особливо коли розгортався їхній наступ намагались поводити себе цивілізовано, відповідно до умов Гаагської угодти, яка регламентувала стосунки на окупованих територіях, змушуючи окупанта до гуманної поведінки. Проблеми виникали в районі Карпат, особливо Самбірському та Старосамбірському районах де була розквартирувана Дика дивізія, яка складалась з осетинів та чеченців – саме вона найбільше вдавалась до безчинств.

Російська окупація Львова. Перше знайомство

100 років тому галичани чи не вперше масово познайомились з росіянами. Знайомство це не було добровільним, радше внаслідок обставин, які склались у ході Першої світової війни – у вересні 1914 року російська імператорська армія окупувала Львів та Галичину переслідуючи австрійську армію, яка відступала на захід. Ця окупація тривала зовсім недовго, адже вже у червні 1915 року росіяни були вимушені покинути Галичину. Власне через коротко тривалість цей період не знайшов широкого розголосу навіть в історичній літературі – увага істориків, які досліджують часи Першої світової війни, зараз зосереджена на історії УСС та ЗУНР. І все ж, на мою думку, справа не лише у сотні років, які віддаляють нас від цих драматичних подій. Цей короткий відтинок історії на мою думку багато що змінив, з одного боку розвіявши міфи, які тоді існували, з іншого боку він таки сприяв пізнішій консолідації нашого народу, адже чи не вперше українці з обох берегів Збруча змогли майже вільно, наскільки це дозволяли умови військового часу, спілкуватись між собою. З іншого – можливо саме тоді були закладені певні моменти у стосунках двох народів. Трохи пізніше, у 1920 році відбудеться похід армії Семена Будьонного, однак це буде доволі короткотривале явище, адже його орда зайняла лише частину Галичини, та й то зовсім не надовго – швидко прийшовши бійці Будьонного ще швидше тікатимуть назад. І вже потім будуть перші та другі совіти, але то вже окрема історія, при тому докладно описана. З огляду на події, які зараз відбуваються в Україні тема російської окупації Львова набуває особливої актуальності. Власне про це я днями бесідував з кандидатом історичних наук Олегом Павлишиним.

Андрей Шептицький Знимка ua.textreferat.com

Про те, що знали галичани про Російську імперію до початку Першої світової війни

Коли стало зрозуміло, що російські війська увійдуть до Львова, то в місті почалась паніка, адже тоді ходили різні неймовірні чутки про росіян, як, наприклад, людей з одним оком, чи якісь інші нісенітниці, які згодом не підтвердились. Поява таких чуток була дивною, адже попри кордон контакти між підданими двох імперії таки були. Чимало галичан не раз бували у Почаєві, куди їздили на прощі попри те, що він тоді належав до РПЦ, а північна Тернопільщина тоді входила до складу Російської імперії. Також наші культурні діячі неодноразово їздили до Києва. Паломництво до Почаєва було настільки масовим, що почало загрожувати поширенням москвофільства що загрожувало безпеці австрійської імперії через що його заборонили. Однак це не означало припинення контактів між мешканцями двох імперій. Зокрема чимало галичан їздило туди на заробітки на сільськогосподарські роботи. Врешті був чималий потік контрабандної торгівлі, особливо в районі Бродів. Тож галичани певне уявлення про російську імперію, принаймні про її прикордонну частину мали. 

Натомість мешканці протилежного боку Збруча інформації про галичан мали набагато менше, вони вважали, що тут живуть австріяки і особливо не цікавились цією темою.

Граф Володимир Дідушицький. Джерело uk.wikipedia.org

Про єдину самоназву українців та України

До Першої світової війни поняття україни в сучасному розмінні цього слова не було. Вважалось що Україна це територія на схід від Збруча, натомість тут є Галицька Русь, тож поняття Україна до Хахідноукраїнських земель не застосовувалось. І навіть якщо говорити про підросійські землі , то поняття Україна у ХІХ застосовувалось лише до невеликої території, приблизно в межах сучасної Київської та Черкаської областей, тоді географічні назви як Волинь, Поділля та Україна могли вживати як рівнозначні.

Щодо Західної україни, то тут було одразу кілька назв: Галицька Русь, Угорська Русь, Буковинська Русь, а якщо говорити про етнонім, то застосовувався терміни русини. І лише у 80-х роках ХІХ століття наші діячі дійшли до розуміння, що галицькі русини та надніпрянські українці – це один народ. І вже тоді заговорили про єдину самоназву – українці, ідея соборності українських земель лягла в основу ідеї про українську самостійність.

Якщо продовжити говорити про зв’язки між двома імперіями, то варто також згадати, що чимало польських поміщиків, які мали маєтки в Галичині мали також чималі володіння і по той бік кордону. Частина з них час від часу їздила особисто наглядати за своїми маєтками, частина це робила через управителів. Серед тих, хто мав маєтки на російській стороні кордону був граф Дідушицький, також маєтки в Російській імперії були і в Шептицьких. Щоправда останні мали їх навколо Любліна, який тоді входив до складу Королівства Польського яке перебувало під протекторатом Російської імперії.

(Захопливий початок. Далі буде ще цікавіше)

Народжена війною

Це може видатися парадоксальним, однак українська нація буквально народилася у вогні війни. Причому це сталось у два етапи, перший з яких відбувся  сто років тому, коли в підсумку Першої світової війни частина українців таки усвідомила себе окремішнім народом , а на карті світу хоч і на короткий період з’явилась Українська держава. Не останню роль у тих подіях відіграла і Галичина. Зараз ми є свідками другого етапу, коли це усвідомлення приходить до решти наших співвітчизників. 1 серпня вшановуємо 100-ту річницю початку тої війни, про що розмовляємо з нашим гостем – істориком Олегом Павлишиним.

Фото з архіву Олега Павлишина

Про те, чому українська державність відродилась саме в цей період

До 1914 року про самостійність та соборність України говорилося в далекій перспективі, бо розв’язати українське питання ані в межах Австро-Угорської, ані Російської імперії не було можливості, максимум йшлося про автономію. Вважали, що, якби перемогла Австрія, то на теренах, забраних від Росії, було б створено Українську державу, а якби перемогла Росія, то тоді би йшлося про об’єднання російських земель та їх звільнення від німців, австрійців та євреїв.

Про те, чи усвідомлювали себе українці окремим народом 1 серпня 1914року  

Тут є проблема, адже процес націєтворення в Галичині розвивався динамічніше. Натомість у Східній Україні такого розуміння не було. Водночас навіть у Галичині панувала самоназва русини, а визначення «українці» утвердилося згодом.

Про галицьке москвофільство та його джерела

Він тоді вже спадав. Однак Росія, особливо перед І Світовою війною активно фінансувала його, давала кошти на видання москвофільських газет, діяла російська розвідка. Він виник на початку другої половини ХІХ століття, коли україносткі діячі, особливо священики, розчарувались у підтримці з боку австрійського уряду підтримати домагання українців на автономію Східної Галичини.

Але разом з тим у 1860-х роках зародився народовець кий рух, який вважав, що є одна українська нація від Карпат до Кавказу, включаючи Кубань. І вже наприкінці ХІХ століття народовці почали переважати, особливо, коли з’явились такі блискучі адвокати, як Кость Левицький, Кирило Трильовський, Теофіль Окуневський.

Чи знали українці в роки І Світової, що вони  стріляють в українців

Під час бою не було переговорів, хіба що коли в полон брали,Ю то виявляли, що супротивники говорять тою самою мовою. Власне такою була битва на Маківці, коли українці стріляли в українців.

Про першу російську окупацію Львова у 1914-1915 рр.

Найперше виникли панічні настрої, казали, що росіяни всіх ріжуть, дітей беруть на штики. І це було частково правдою, особливо щодо частин, які було сформовано з кавказців. Водночас ставлення російських військових до селян було непогане, тим пача, що серед них було чимало українців. Однак ставлення до організованого українського руху було негативне. Під час наступу російських військ насильства не було, хоча вже тоді відчувалось упередження до євреїв.  Ситуація змінилася під час відступу росіян: тоді вони зі злобою палили хати, нищили дороги. Специфіка І Світової війни полягала в тому, що бої в місті не вели. Наприклад, біля винниківської рогачки війська зустрів президент Львова, передав їм символічні ключі віл міста. Російські розвідники проїхали автомобілем через місто та переконалися, що там вже немає австрійських військ, і після того їхня колона пройшла вулицями Личаківською і Городоцькою і продовжила рух на захід.

Олександр Сирцов

Докладніше http://www.gazeta.lviv.ua/life/2014/08/01/32942

«Кожен народ має своїх українців…»

Cамоназва українці утвердилась, з історичної точки зору, порівняно недавно – на початку ХХ століття, а до того наші співвітчизники називали себе по-різному, однак в жодному разі не українцями, хоча й розмовляли по-українськи. Іноді така низька національна свідомість призводила до казусів, які тепер сприймають як анекдот. Одну з таких бувальщин про галичан переповів мені нещодавно відомий львівський історик Олег Павлишин. А трапилась вона з генерал-майором австрійської армії, який згодом служив в УГА, Йосипом-Михайлом Вітошинським-Доброволею. До речі, солдати називали його дзядзьом, що на Покутті означає дід.  А варто сказати, що в австрійській армії полки формувались за територіальним принципом, тож у них служили земляки, якщо не з одного села, то здебільшого з одного повіту.

Отож, військова частина, якою командував генерал, зупинилась на постій, оскільки ж був вільний час, то Вітошинстький-Доброволя у військовій формі без генеральських відзнак прогулювався містечком. Невдовзі він зустрів солдата, який не впізнав генерала та заговорив з ним про життя-буття та про війну. І коли генерал запитав солдата, що він думає про війну, то рядовий щиросердно сказав, що ту війну придумали українці – то такі люди, здебільшого неодружені та молоді, які є в кожного народу – у москалів,  французів.

Серед галицьких українців не було модно йти на військову службу. Адже за неї багато не платили, натомість випускник кадетської школи немало витрачав на світське життя. Натомість галичани віддавали перевагу професіям, які гарантували добробут. Зокрема, було багато охочих здобути фах адвоката. Тож листопадовий зрив 1918 року у Львові очолив сотник Дмитро Вітовський.  Цей військовий чин відповідає сучасному званню капітана. До командування УГА доводилось залучати іноземців або ж військових зі Східної України. Однак, пройшовши через вогонь Першої світової, галичани таки усвідомили себе єдиним народом із наддніпрянцями з єдиною самоназвою українці.