Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (4)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка vidomosti-ua.com

Про те, для чого потрібні репетиції

Також він мені багато говорив про особливості фаху співака, казав, ніколи не боятись шукати щось нове, ніколи не думати про те, як ти співаєш, інакше ти будеш мертвий як співак. Треба допомогти публіці тебе сприйняти, а це треба робити щиро, треба думати про що ти співаєш та для кого. Адже репетиція потрібна для того, щоб напрацьовувався автомат, натомість концерт – це творча робота, коли зустрічаєшся очима з глядачами, починається обмін енергетикою між виконавцем та глядачами. Якщо ти починаєш це відчувати, значить ти став професійним співаком.

Про те, чи варто виконавцям платити гроші за примітивні тексти

У нас ніколи не було проблеми із пошуком слів до наших пісень. Якщо хтось каже, що у нього є такі проблеми – цьому не треба вірити. Адже зараз є маса поетичних сайтів, тисячі самобутніх поетів пишуть на різноманітні теми, про все і про всіх. Звісно, пишуть по різному – менш професійно, більш професійно та гіперпрофесійно. Просто треба знаходити ці тексти. І чесно кажучи я не розумію тих представників шоу-бізнесу, які платять великі гроші за примітивні тексти. Кілька разів я був у шоці, коли чув, що «я стільки то заплатив, чи заплатила за цей текст». Насправді вони робляться за принципом: «На тобі 100 доларів, напиши мені про комп’ютер». Можливо справа у тому, що я виріс із бардами і тому вважаю, що справді творча людина повинна сама собі створити пісню: і текст, і музику. Чи то сама, чи у співавторстві з кимось.

Про те, задля чого Славко Нудик і «Пікардійська терція» виходять на сцену

Другий момент, який мене найбільше болить. Чимало виконавців забувають задля чого вони виходять на сцену. На моє переконання робота співака є своєрідним місіонерством, коли ти ведеш за собою публіку. Творча людина, котра прецезійно підходить до музики робить те, що вона любить, при цьому вона має виховувати публіку. Власне це і є завданням артиста – виховувати в людей почуття. Треба розуміти, що люди на тебе дивляться і тобі довіряють, при цьому ти не маєш права схибити. Ти не повинен йти за сірою масою, а навпаки, навертати людей до чогось праведного. І це неправда, що у такому разі ти не будеш у перших рядках рейтингів. Ймовірно, що Потап і Настя каменських заробляють більше від мене, але не в цьому справа. Я краще знаю, що потрібно публіці, а не навпаки. Якщо ж говорити що, мовляв, давайте подивимось, що зараз модно, то це означає піти за смаками сірої маси. Це, звісно можна робити, але в такому разі слід розуміти, що Україна ніколи не відбудеться, якщо артисти будуть йти на поводув кон’юктури. Ні-ко-ли.

Про улюблену цитату з Фаїни Раневської

Фаїна Раневськая, яка любила часом вжити міцне слово, казала: «Жизнь – это затяжной прижок из п-ды в могилу». Звісно, завжди є ризик залишитись невідомим, але ж ми живемо задля того, щоб після себе щось залишити. Інакше помреш, тебе чи то спалять, чи просто закопають в землю, немає суттєвої різниці, а потім спитають: а хто це був? – та хто його знає. Ну то нехай з Богом спочиває.

Натомість є чимало митців, письменників, артистів, яких досі пам’ятають, їхніми іменами називають вулиці, на їх честь зводять монументи. І скільки тисяч людей виховувалось на творчості Івана Франка, Івана Труша, Богдана Веселовського. Хіба задля цього не варто жити?

Про те, хто з музикантів є зразком для Славка Нудика

Ідеалу у музиці для мене немає, хоча зразком творчості, як слід робити музику для мене є Стінг. З українських – над цим ніколи не думав. Звісно, я міг би сказати, що таким є Тарас Петриненко, однак проблема у тому, що у певний момент він зупинився у своєму творчому розвитку, вирішив, що того, що він зробив вистачить, аби відпочивати на лаврах. Натомість змінились часи і тепер знайшлися нові співаки, які співають про Україну.

Про те, скільки часу «Пікардійська терція» буде ще виконувати «Пливе кача по Тисині» та що ніколи не набридає людям

Кожна пісня має свій час. Для нашого колективу таким прикладом є історія пісні «Приве кача по Тисині». Справа у тому, що ми її записали 14 років тому, коли презентували диск «Антологія українських народних пісень». Після того про неї фактично забули – лише іноді після концертів до нас підходили люди і запитували, чому ми її не заспівали. Натомість зараз ця пісня нам вже не належить, тепер ми їй належимо. На жаль, склалися такі обставини, що вона у наших концертах звучить по замовчуванню, це навіть не обговорюється. Щодо інших творів – дискутуємо, варто їх включати в концерт чи ні. Однак, буде помилкою безконечно виїжджати на цій пісні, адже людям набридає така одноманітність. Тож довго «їздити» на ній ми не плануємо. Єдине, що не набридає людям – плакати. Українці такий народ, що любить мінорні пісні. Деякі наші виконавці, до речі, це добре зрозуміли, тож у їх репертуарі винятково мінорні пісні. І при тому вони користуються шаленою популярністю.

Про те, коли слід йти зі сцени

Зі сцени треба вчасно йти, однак межа, коли це слід зробити є дуже тонкою, вона дуже залежить від музиканта. На жаль, не всі це розуміють, що краще було б давно піти зі сцени і застосувати свою енергію в іншій сфері з більшою користю. Я взагалі людина асоціативна, тому скажу таким порівнянням: що краще, нерухомо лежати 5 років і мучити своїх близьких, чи просто одного разу заснути назавжди. У другому випадку близькі люди почуватимуть щирий жаль за втратою. А за п’ять років нерухомості прив’язаність близьких згасне, вони просто перехрестяться і полешенно зітхнуть. Натомість у нас є чимало співаків, пік популярності яких пройшов, а вони себе і далі нав’язують публіці.

Про те, чи можлива сольна кар’єра Славка Нудика

Сольна кар’єра Нудика поза «Пікардійською терцією» -- це нереально, я себе просто не мислю поза колективом, якому віддав багато сил, здоров’я, життя. Це для мене як дитина, яку я народив, поставив на ноги, виховав – ну як я можу від цього відмовитись. Тому сольна кар’єра на естраді – цього не буде ніколи.

Однак можуть бути інші проекти, які я втілюю і хочу втілювати коли мені стає тісно в «Терції». Наприклад я є автором слів пісні «Йшли селом партизани». Зараз вона всюди звучить як народна, насправді я її написав разом із своїм колегою з Любінської, він написав музику, а я – слова. Хочу попробувати себе і в інших, немузичних проектах, але про це я б не хотів ще говорити. Я пробую, я до того рухаюсь, але як каже один наш спільний знайомий: поспішати треба повільно.

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (3)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Про те, чому Славка Нудика не взяли вчитись до 9 класу та про синьо-жовтий прапор на школі

До 9-го класу мене не взяли з ідеологічних мотивів – ми з друзями на фасаді школи намалювали тризуб і написали «Ще не вмерла Україна». Взагалі у нас була цікава школа – там ще була історія з синьо-жовтим прапором, який над школою повісив такий собі Степан Депа, але то було давно, ще до того, як ми там почали вчитись у школі (точної дати так само пригадати не можу, але це було між 1970-1973 рр. – О.С.). Однак у підсумку нас поставили на замітку як неблагонадійних.

Про викладачів, які були «на замітці» в КДБ

Я ніколи не знав, що наша 75-та школа була спеціалізованою, і думаю, що навіть для тебе це буде сенсацією, адже про це нам ніколи не розповідали на уроках, як насправді у документах вона оформлена. Я про це дізнався випадково у Філадельфії, де після концерту до мене підійшов наш викладач Петро Гнатович – він викладав трудове навчання. Отож він розповів, що 75-школа спеціалізувалась на… трудовому навчанні. Я такого ніде не зустрічав, адже є школи із математичним, хімічним ухилом, англійські, німецькі, французькі… До речі, там же я зустрів ще одного нашого колишнього викладача Ігора Дмитровича, він виїхав до доньки. 

Можливо справа була в націоналістичній репутації школи, адже одна з наших вчительок – Анастасія Йосипівна Гумницька та її чоловік мали великі проблеми з КГБ, адже були причетні чи то до дисидентського руху, чи то до шістдесятників. У мене взагалі склалось враження, що в тій школі були зібрані викладачі, які були на замітці в органів совіцької безпеки. Це саме мені розказували про вчительку музики Єву Дмитрівну, про Олімпію Петрівну, яка в нас викладала біологію. Я не знаю, чи була та школа осередком націоналізму, але вони дуже добре знали, що й до чого.

Про те, як Славко Нудик вчився на автослюсаря і що з того вийшло

Отож, після того інциденту з тризубом, мені не залишилось нічого, як піти в ПТУ, я поступив в «20-е» на Левандівці, де вчився на автослюсаря. Хоча сказати «вчився» буде великим перебільшенням, адже насправді автотехніка мене цікавила мало. Аби я добре засвоїв всі ці премудрості, пішло б років 15. До речі вже пізніше здобуті знання мені знадобились лише один раз, та й то, у дуже простій ситуації – якось у дорозі поламалась моя машина, оскільки не було іншого виходу, я мусів зазирнути під капот – побачив, що тріснув шланг, тож зумів його самостійно поміняти на запасний.

Про те, яку робітничу спеціальність Славко Нудик називає творчою

В армії я служив у Білорусії, біля Вітебська, а коли повернувся з війська, то мусів освоїти ще один робітничий фах – токаря-фрезерувальника. Однак, на відміну від автослюсарної справи, він мені набагато більше подобався, адже це була творча робота. Токарний верстат виявився дуже цікавим, з його допомогою можна робити різноманітні прикольні речі, наприклад різноманітні візерунки в металі, значки, тризуби – тоді це якраз входило в моду. Втім, хоча токарна справа була набагато цікавішою, але це все ж було не те, що я шукав у житті.

Про те, чому Славко Нудик почав вчитись на співака

Отож до робітничих професій мене не тягнуло, тож батько якось мені порадив подати документи в музичне училище на вулиці Чайковського. Його, до речі, не варто плутати з музично-педагогічним чи культосвітнім училищем. Тато мені казав, що ти постійно співаєш, тож краще вступай туди. Там був вокальний факультет, головна особливість якого – туди приймали всіх, хто мав добрий слух і голос, міг навіть не володіти нотною грамотою. Втім туди чомусь не неохоче поступали хлопці, наприклад у моїй групі я був єдиним хлопцем, натомість там було шість дівчат.

Про викладачів-євреїв та їх педагогічні методи

Уже після того, як я поступив в це училище, до моєї мами в гості прийшли подружки, почали розпитувати, де я вчуся. Коли дізнались, що в музичному училищі, то одразу сказали: «Іра, то жидівське училище!». У нас і справді всі викладачі були євреї, та й серед студентів було їх досить багато. Мій викладач півтора року тому помер в Ізраїлі. Дещо і з того, що він мені тоді говорив, я лише зараз починаю розуміти. Він не розпилявся на теоретичне навчання, натомість багато зі мною спілкувався. Чимало моїх знайомих музикантів, у яких були викладачами жиди, розповідали, що їх методика навчання відрізнялась від того, як викладали інші. Зазвичай викладачі робили це дуже сухо, змушуючи ретельно вивчати ноти, музику та техніку. Натомість якщо викладачами були євреї то «здєсь была жизнь». Він говорив зі мною про філософію професії музиканта. Сам він був із Ковеля, звісно, говорив українською, але із специфічним суржиком. Пригадую, я вже пів року був студентом училища, як на одному із занять він мене питається: «Слухай, а в тебе халтура є?» «Анатолію Филимоновичу, що Ви таке кажете, які халтури?» «Ти шо, дурак?» «А що?» «Славік, тобі знайти халтуру, чи ти сам знайдеш?» і далі пояснив: «Те, що тебе навчить халтура, я тебе ніколи не зможу навчити. Бо ти будеш приходити до мене в кабінет, концертмейстер, тьотя Таня, буде тобі акомпанувати, я буду тобі в рот заглядати, і що ти навчишся? Іди, співай таке, і таке, співай все, що тобі подобається».

Власне після того ми із хлопцями створили театр-кабаре, і з ним їздили по концертах. Ось такими були мої перші «халтури», натомість по весіллях, як це буває зазвичай, не грав. Справа у тому, що я був співаком, натомість серед весільних музикантів попиту на вокалістів не було – вважалось, що всі вони і без того вміють співати. Власне значну частину таких весільних гуртів складали студенти музичних навчальних закладів. І вони там непогано заробляли, часто були навіть багатшими за своїх викладачів, які позичали у них іноді гроші.

(Завершення буде згодом…)

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (2)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка wz.lviv.ua

Про дурні часи засилля дрібного криміналу та чому Славко Нудик в дитинстві боявся їздити на вулицю Наукову

На жаль, то були страшно дурні часи коли заправляв дрібний кримінал. Великою проблемою було самому вийти за межі свого району, а особливо не можна було потикатись в центр міста. У Львові тоді було багато кінотеатрів, однак коло них постійно стояли малолітні хулігани, які могли тупо забрати всі гроші або ж просто побити. Причому робили це без жодної на те причини чи приводу з твого боку, тільки тому, що ти з іншого району. Не знаю, чому так було, аби пояснити це потрібно звернутись до кримінальної історії Львова. Однак чув, що тим всім керували люди, які вийшли на волю з ув’язнення. Вони збирали навколо себе малолітніх хуліганів, які й займались вимаганням, гоп-стопом. Це було настільки поширено, що уникнути цього було нереально, єдине, що той гоп-стоп все ж мав свої правила, які часом дозволяли уникати неприємних ситуацій.

Пригадую, як одного разу мама мені доручила поїхати на Наукову до цьотки і забрати в неї якусь річ. Наукова і Любінська тоді були ворогуючими районами і для мене було великою проблемою туди поїхати. Тому я мусів просити свою однокласницю, аби вона поїхала зі мною – існувало правило, що хлопця із дівчиною не чіпають. Якщо ти йшов один, то малолітні хулігани не могли просто так пропустити через «свій» район, мусіли обов’язково обов’язково напакостити – чи просто домахатись, чи, якщо пощастить, забрати гроші, але просто так пройти по «чужій» території ти не міг. 

Це неабияк зіпсувало моє дитинство, адже мені не раз доводилось потрапляти у неприємні ситуації. Наприклад такими недобрими місцями був кінотеатр «Піонер» (сучасний театр «Воскресіння» -- О.С.) і кінотеатр документального кіно імені Лесі Українки (на площі Міцкевича, тепер там магазини). Останній мав особливо лиху славу злачного місця, адже в його холі було встановлено гральні автомати – кидаєш 15-копієчну монету і можеш грати у «Морський бій». Саме тому там збиралась всіляка шушера, яка могла забрати всі гроші. Протидіяти цьому було неможливо, адже ти завжди був у нерівній ситуації, тож єдине, що залишалось – заскочити до тролейбусу і виїхати з ворожого району.

Про те, як вчорашні королі вулиці втратили свою владу

Окрім того тоді існував ще один дикий звичай масових бійок район на район. Я в цьому участі не брав, однак не раз доводилось бути свідком таких побоїщ. Кажуть, що цей звичай був перенесений до нас із Казані. Я не можу сказати, що то було від того, що підліткам не було чим зайнятись – тоді працювала величезна кількість різноманітних гуртків. Я, наприклад, не лише займався музикою, а й 5 років ходив у футбольну секцію на «Юність». Було б бажання, а зайнятись тоді було чим, однак все залежало від того, кого до чого скеровували батьки. Одним з таких бандитських районів, куди взагалі не варто було потикатись був Високий замок – там можна було і ножа дістати. Зараз я там вільно гуляю – чи то з собакою, чи то з внучкою… Люди, які тим всім заправляли тоді почували себе всемогутніми королями, вони керували малолітніми бандитами, а тепер на них страшно дивитись, так вони опустились. Вони тоді думали, що так буде завжди, однак у підсумку одного-другого посадили до в’язниці, а коли вони вийшли на свободу, часи змінились, і тепер вони вже ніхто.

Про осад злості, який залишився у Славка Нудика від дитинства та про наслідки совіцького виховання

Свою недобру справу ці люди таки зробили, тож у мене про дитинство залишились не тільки хороші спогади, вони залишили осад злості. Адже дитинство – це найкраща пора життя, натомість у мене там було багато сумного. Зараз мені 47 років, і я хочу того позбутись, адже ті спогади я ношу при собі. За той забраний рубель, чи навіть за ті забрані 20 копійок… Справа навіть не у тому, а що я не міг вільно ходити по місту. Можливо проблема у тому, що у мене надто інтелігентне обличчя. Але в мене дуже добра зорова пам’ять, і коли я тих людей бачу через 30 років, то переборюю себе та кажу: «Його і так життя покарало». Адже хтось, в кого забрали 20 копійок, на другий день про це забував, натомість я був не такий, я дуже переживав з цього приводу. При цьому, коли я гуляв по Любінській, то все було нормально, мене навіть толерували, як музиканта. Натомість коли я йшов вже по Окружній, а це вже був інший район, то цих робоче-крестянских дєтей дуже дратувало, що я несу папку з нотами. То було таке совєтське виховання: «Інтеле-е-егент!». Напевне витоки цього треба шукати в словах «Інтернаціоналу»: «Кто бил ничем, тот станет всем». Звідси йшло оте совіцьке виховання

Про те, що змінилось з тих часів у Львові

Зараз, на жаль, у тому напрямку мало що змінилось, так само є усілякі гоп-стопники, хоча їх тепер таки менше, є лише окремі райони міста, де не бажано з’являтись пізно ввечері одному, наприклад в районі проспекту Чорновола, Мазепи. Там взагалі бажано не з’являтись. Але це вже такі окремі резервації покидьків. Я не скажу, що вулиця – це погано, адже дитина повинна виховуватись в колективі та приходити додому і запитувати: що таке добре, і що таке погано. І завдання батьків це пояснювати, мовляв, якщо ти зробиш так, то тебе чекаю отаке, а якщо так – то таке – вибирай. Мені батьки ніколи не забороняли виходити на вулицю, просто одних поїх ровесників цікавила хуліганка, натомість мене більше цікавили люди, з якими можна було поспівати та поговорити про зірки і прибульців з космосу.

(Далі буде…)

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

Люди, які дали мені путівку в життя, навчили мене думати – Славко Нудик (1)

Із Славком Нудиком, солістом вокальної формації «Пікардійська терція» ми розмовляли за молочним коктейлем. Замовити його запропонував Славко на згадку про такий же коктейль по 11 копійок, який ми пили в дитинстві. Трохи мушу пояснити – з Нудиком ми вчились в одній школі, з тою різницею, що я пішов до школи на рік швидше. Відповідно, розмову ми почали із спогадів про рідну СШ N75 імені Лесі Українки і про те виховання, яке отримали і в школі, і на вулиці Любінській та її околицях.

Знимка portal.lviv.ua

Про путівку в життя та перші вуличні уроки гри на гітарі

У нас було практично одинакове середовище, адже ми виросли в одній школі, а те, чим я зараз займаюся, привили мені батьки. Вони виховали в мене смак і потяг до гуманітарної сфери. Також мені у дитинстві пощастило спілкуватись з людьми, які навчили мене думати і дали путівку в життя. Як не дивно, але це було на Любінській – там я спілкувався з такими людьми.

Мені у дитинстві дуже хотілось навчитись грати на гітарі, адже хлопець з гітарою завжди мав особливий статус у компанії, він завжди був бажаним гостем у будь-якому товаристві. Коли мені було 15 років мій ровесник Михайло, показав мені як об’єднувати три найпростіші акорди – в народі їх ще називають блатними: ля-мі-ре. Тоді, якщо пам’ятаєш улюбленим заняттям хлопців були вуличні ігри: у футбол, пекаря, чи хокей, однак я так захопився гітарою, що забув про ці розваги і тиждень не міг вийти з хати, поки не оволодів цими акордами. 

Про дві спроби віддати мене у школу гри на баяні та про перших викладачів музики

Звісно, тоді були й офіційні гуртки гри на гітарі, однак мої гітарні гуртки були на лавочці у подвір’ї. Натомість у музичну школу я ходив по класу баяна, при цьому вперше на баян мене віддали у другому класі. Але тоді з того нічого не вийшло, оскільки баян, хоч і був трьохрядний, однак виявився більшим за мене, тож я не витримав такої наруги над собою. А вже коли я вчився у 5 класі батьки вдруге спробували віддати мене вчитись грі на баяні. Я все ж підріс, тож інструмент не був для мене завеликим. Тож ця спроба була успішною – я не давав спокою тому баяну. Щоправда викладачі казали, що це роблю не професійно, та займаюсь дилетантством, оскільки я не любив грати з нот, натомість любив підбирати музику на слух. 

Спочатку я ходив на «Сільмаш», своїх викладачів пам’ятаю і досі – Маляревський, він потім виїхав до себе на батьківщину у Харків, потім був Василь Хитряк, а потім Ніна Піщенко.

Щодо Хитряка – це була сім’я баяністів – три брати грали на цьому інструменті, Василь Хитряк був досить відомим тоді музикантом. А потім з’явилась студія у СШ N79, це було набагато ближче, тож я почав ходити туди.

Про перші уроки співів

Співати я почав досить рано, при цьому мене майже не зачепила така неприємна річ, як ломка голосу. Якщо ти пригадуєш, тоді у 8 класі не було уроків співів – це робили тому, що якраз у тому віці відбувається ломка голосу і спів у такому віці може призвести до неприємних наслідків, зокрема дитина, яка має хороші вокальні дані може взагалі зірвати голос. Ти пригадуєш, як у нас відбувались уроки співів у школі: Єва Дмитрівна грала на піаніно, а ми всі хором в унісон співали, хто як міг.

Про смак молочного коктейлю та мандаринок, які Славко Нудик не може забути із дитинства 

Смаком дитинства був коктейль за 11 копійок, який ми пили в гастрономі «Чайка» на вулиці Терешкової (тепер Виговського, цей гастроном працює і досі, хоча не знаю, чи продають там той самий коктейль – О.С.) – туди ми бігли щойно закінчився урок фізкультури, це було в двох кроках від стадіону. І, безперечно, це були дефіцитні у той період цитрусові – якраз на Миколая починали продавати грузинські мандаринки, інших тоді не було. Їхній запах мене переслідує досі, напевне подібне є і в інших людей мого покоління, які підтримували наші традиції. 

Про містерію Різдва, подарунки на Миколая та спання під ялинкою

Також тим смаком була містерія Різдва, з ялинкою, яка світиться. Коли вона з’являлась у нашій квартирі, я дуже любив спати під ялинкою. Це, здається, було ще навіть коли я ходив у молодші класи. Коли її ставили вдома, то ввечері стелив під деревом коц і вмощувався на ньому і так спав під ялинкою. Батьки не заперечували, а на Миколая мені клали під подушку гостинці, звісно такі, що можна було покласти під подушку. Якось я прокинувся, а в коридорі стояв подарунок – лижі.

Про перший режисерський досвід Славка Нудика який він здобув у різдвяному вертепі

Звісно, Різдво не можна було уявити без вертепу, це було дуже цікаво – десь з 5 класу ми збирали ватагу і ходили вертепом по Любінській та сусідніх вулицях колядувати. До його проведення ми готувались особливо, зокрема я заздалегідь ходив до батьків моїх друзів, які пам’ятали старі звичаї, розпитував їх і таким чином збирав інформацію про те, яким має бути правдивий вертеп. Потім я все це по крихтах збирав докупи і ставив вертеп. І хоча це була ще наївна дитяча режисура, однак це був мій перший режисерський досвід, я слідкував, щоб у сценарії все було логічно, послідовно, адже сам його писав. Зрештою, це були мої перші публічні виступи. 

Про те, як Славко Нудик тікав від міліціонерів на Різдво 

Однак тоді зробити вертеп не було головною проблемою, найважливіше було не потрапити у руки міліції, адже робити вертепи забороняли, тож щоразу доводилось тікати від міліціянтів. Для батьків, які були звичайними робітниками, якщо їх дітей ловили за участь у вертепі це нічим не загрожувало, натомість якщо батьки мали більш-менш значну посаду це завершувалось великими неприємностями на роботі. У мене ж батько працював у конструкторському бюро на заводі імені Леніна (тепер «ЛОРТА» -- О.С.), також з нами ходив Олег Лазюк, батько якого був заступником директора Львівського мотозаводу, тож вони знали, якщо нас затримають, то матимуть реальні неприємності. Тим не менше вони ніколи не забороняли нам робити вертепи, просили тільки бути обережними. Лише один раз я дістав «на горіхи» від мами, і причиною цього стала капа, яку нам прислала цьотка з Канади – я її взяв на туніку для Ірода. І проблема була навіть не в тому що взяв, а що хтось із хлопців випадково пропалив її попелом від цигарки…

Така неприємна історія з міліціянтами трапилась з нами у останньому будинку на парній стороні сучасної вулиці Яворницького. Ми там якраз завершили колядувати, коли помітили, що біля під’їзду вже стоїть наряд міліції – чекають коли ми вийдемо на вулицю. Виходу не було, і ми знову подзвонили в квартиру, в якій тільки-но відколядували. Її господар, почувши в чому проблема вийшов на вулицю, щось сказав міліціонерам, і ті пішли. Що він сказав, я не знаю, але мені здається, що він так само був міліціонером.

Про перші гонорари на фантастичні суми, які наколядував Славко у дитинстві

Ми ходили 3 чи 4 роки поспіль колядувати, тож добре знали, де господарі давали добру коляду. В одне із помешкань на Любінській ми завжди заходили найперше, адже його господар давав 150 рублів коляди. Тоді це була місячна платня молодого робітника. Окрім того у нього завжди були гості, які так само давали щедру коляду. Вже пізніше я дізнався, що той чоловік тоді керував всім громадським харчуванням у Львові. На жаль 5 чи 6 років тому він викинувся з балкону…

Наша ватага складалась з 8 чи 9 хлопців, тож по завершенні ми ділили по чесному коляду. То були непогані гроші, іноді навіть батьки у мене позичали гроші.

(Початок. Далі буде цікавіше…)

http://kava.lviv.ua/ua/article/5665/~slavko-nudyk

Про що писали львівські газети у грудні

1 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Звичайний день Львівщини

Яворів

Совіцький дирижабль над Львовом. Знимка nv.ua

Яворівський хор – один з найкращих колективів художньої самодіяльності на Львівщині. Він користується великою любов’ю серед населення. Колектив хору виступає з концертами не тільки в селах свого району, а й в інших районах області – Краковецькому, Івано-Франківському, Городокському, Немирівському.

Тепер хор готується до святкового концерту 5 грудня. На цьому концерті буде виконано літературно-музичний монтаж на тему про Сталінську Конституцію.

Так починалась слава львівських автобусів.Знимка www.istpravda.com.ua

3 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Зимовими вечорами…

По клубах і червоних кутках Червоноармійського району м. Львова.

В житті студентського колективу клуб став центром культурно-масової і політичної роботи. В ньому по середах і суботах влаштовуються лекції на політичні, наукові й літературні теми. В неділю завжди відбуваються масові вечори, на яких виступають гуртки художньої самодіяльності. Періодично демонструються кінокартини.

Тільки в останній час в клубі були прочитані лекції про міжнародне становище, про роман О.Фадєєва «Молода гвардія», демонструвався фільм «Здравствуй, Москва», відбулося кілька концертів. В клубі успішно працюють хоровий і драматичний гуртки, створено джазовий і духовий оркестри. Гуртками художньої самодіяльності охоплено понад 100 студентів.

Радощі совіцьких школярів. Знимка www.youtube.com

13 грудня 1946 року, «Вільна Україна»

Агітпункт розгортає роботу

Дільниця, де міститься наш агітпункт – по суті околиця Червоноармійського району. Вона охоплює низку вулиць, що прилягають до Стрийського парку: Гончарова, Кримську, Кубанську, площу Патріотів, Військову вулицю та ін..

Знайомство наших агітаторів з населенням відбулося ще під час підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР. Тоді агітатори, що працювали на виборчій дільниці N75, цілком впоралися з поставленим перед ними важливими завданнями. Вибори на дільниці пройшли чітко і організовано, при високій активності населення, на належному політичному рівні. У виборах взяли участь всі виборці дільниці, всі вони віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.

У 40-ві роки ці пики висіли на на Ратуші. Знимка zbruc.eu

19 грудня 1967 року, «Вільна Україна»

Скільки ходити в шортах?

Питання це виникло несподівано. І зовсім не в жаркому приморському місті, а на невеличкому тихому прикарпатському полустанку, куди мене закинула доля відрядженого. До прибуття електрички залишалася година. Чим зайняти ці втомливі хвилини очікування? До найближчого містечка було далекувато – кілометрів чотири. І мимоволі довелося стати споглядачем тихого, я б сказав напівсонного пристанційного життя.

Змірявши вздовж і впоперек перон, я зупинився біля тупика, де розвантажувалася залізнична платформа. Картина, що зацікавила мене була досить банальною. Двоє тендітних дівчат перевантажували вапно з вагона в кузов полуторки, а водій машини, присівши в холодочку, без крихти цікавості розглядав карикатури в уже досить заяложеному журналі.

Відкриття пам'ятника Лєніну в січні 1952. Знимка nv.ua

3 грудня 1991 року, «За вільну Україну»

«Босими далеко не зайдемо»

Як вийти з цієї скрути, поки взуттєві фабрики не наростять виробництво? Мені здається, наша місцева влада знайшла непоганий вихід – виїзну торгівлю. Щодня я посилаю на підприємство 3-4 бригади продавців, які там торгують. І робітники дуже задоволені, бо мають можливість купити собі туфлі, чоботи без черги, просто на виробництві. Як правило, заявки трудових колективів задовольняються стовідсотково.

Інша річ, що не всі підприємства, організації дбають про своїх працівників, не подають заявки на виїзну торгівлю. Є проблеми у пенсіонерів, студентів, але, вважаю, і їх можна вирішити, бо маємо приклад ряду шкіл, які замовляють взуття не тільки для педагогічних працівників, але й для учнів. Тобто виїзною торгівлею чи нормованим розподілом можна скромно взути все населення.

А тим часом Україна побудує свою економіку, яка буде повернена обличчям до потреб людини, я в це глибоко вірую

Ольга Кулик, директор фірмового магазину «Взуття».