Втрачені запахи Львова від Юрія Винничука

Продовжуємо наш проект «Антологія Львова». Сьогодні звернемось до уривку з роману Юрія Винничука «Танго смерті». Історики можуть докладно описати історичні події, проаналізувати їх причини, таємні механізми та наслідки, до яких вони призвели. Але є одна річ, яку в історичних розвідках я ніколи не зустрічав – запахи, звуки, оці дрібні побутові деталі, які зазвичай опускаються дослідниками, однак вони мабуть є однією з основних рис повсякденному житті. Причому це ті неповторні штрихи, які зникають практично з їх носіями. З точки зору географічних координат ми живемо у тому самому місті, правда дещо більшому за розмірами. Однак тепер це вже інше місто, з іншими запахами, звуками, іншим темпом життя. І художнє слово – єдиний спосіб це відтворити у нашій пам’яті. Зрештою, посмакуємо цей втрачений уже назавжди міжвоєнний Львів.

Юрій Винничук Знимка tyzhden.ua

«З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки, бо на усіх подвір’ях, навіть у центральній частині міста, встановлювали металеві діжки, підводили до них бляшані рури і запалювали біля їхнього отвору багаття так, аби дим рурою йшов до бочки й обіймав своїм плетивом м’ясо, щоб воно лише вудилося, а не пеклося, і то був святий обов’язок пана шимона, який також мусив надбати дров, нарубати і поскладати їх на купку, а відтак поважна пані шимонова, вбрана в чотири спідниці, чотири светри і чотири хустки, сідала на ослінчику біля самісінького вогню і стежила, аби вогонь не гаснув і не надто розгорявся, потім, коли уже назбиралося доволі жарин, шимонова насипала їх трохи до старого баняка і, підсунувши собі між ноги, накривала спідницями, тепер їй було так тепло, що могла навіть і задрімати, а мешканці будинку зносили їй м’ясиво, яке вона вудила, а потім з кожного брала по кавалку шинки чи шпондерка; на самі ж Різдвяні свята уже пахло пампухами, рибою, медом, на жидівській дільниці додавався запах гусячого смальцю, смаженої цибулі, перцю і «грифу» — вареного в молоці вимені, а навесні перед Великоднем знову влітав у вікна бадьорий запах димів і вудженини, бо знову пан шимон вкопував бочку і підводив до неї руру та рубав дрова, а пані шимонова старанно записувала до пожмаканого зошита усе те м’ясиво, яке їй зносили, але вже не мусила грітися баняком із жаринами, бо перед святом, хоч і бувало ще прохолодно, але яскраво світило сонце, на деревах збуджено цвірінькали горобці, туркотали горлиці і скрекотіли сороки, а ще на Великдень стукав у вікна і двері запах різного печива, пасок, свіжих фіялок, а влітку — сушених на сонці грибів і суниць, якими торгували просто на вулицях, коли ж літо добігало кінця, то все місто потопало в п’янкому ароматі смажених кон- фітур з ягід і рожі.

Ті самі кракідали. Знимка photo-lviv.in.ua

Місто міняло своє обличчя упродовж дня до невпізнання. На світанку, коли воно ще дрімало, в’їжджали на Ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки a пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіякри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю — починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів тоді дзвенів сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали: «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали: «Ганделе, ганделе, ганделе, продати — купити!», дротярі — гуцули та лемки — ходили обвішані дротом і полапками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!». Біля Віденської каварні, де головна перехресна станція кількох трамвайних ліній, завжди вирував натовп — одні чекали на трамвай, інші кудись поспішали або ловили ґав, а поруч продавали соняшникове та гарбузове насіння, присмажене на вогні, жидівки пропонували гарячі смажені каштани, турецькі й волоські горіхи в торбинках, скручених з газети, і тут же пекли ті каштани на блясі, що мала заглибини і дзюрки, а зверху була накрита другою бляшаною покришкою, під самим сподом у металевій скриньці тлів вугіль, і жидівки дерли горло: «Гайсе марони! Гебратене! Фріше!», а ті, що торгували гарячими бобами: «Гайсе бобеле!» Прецлярки носили перед собою перевішені на ременях великі кошики зі свіженькими запашними прецлями, нанизаними на патики, що стирчали із кошиків, одні прецлі були посилані маком, другі — сіллю, а найбільшу славу мали «майові» — золотисті, хрумкі, залиті пишною солянкою і густо посилані маком, вони розпливалися в устах. Прецлями торгували й жиди, гукаючи «Прецлє на яях!», а коли проходили повз якісь українські товариства, то, погано володіючи українською мовою, своїми вигуками викликали в покупців регіт: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!». Ми любили дрочитися з ними і собі теж кричали: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!» або «Яйці на прецлі! Яйці на прецлі!». Сільські вусаті дядьки з Корчева на Підляшші носили кошики з цибулею просто на голові поверх баранячої шапки, вінки цибулі звисали і з кошика, і з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечі, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову істоту в золотистих гірляндах, його екзотичний вигляд викликав захват і водночас острах дітвори, яка з вереском «Цибуляний чоловік! Цибуляний чоловік!» супроводжувала його і миттю прискала на всі боки, щойно тільки дядько зиркав гнівним оком. «Ось прийде до тебе Цибуляний чоловік і забере із собою», — лякали неслухняних дітей матері, та й моя мама не раз показувала мені з вікна Цибуляного чоловіка, кажучи, що він може перетворити нечемнюха на вінок цибулі. І коли вона, купивши цибулю у Цибуляного чоловіка, вішала вінок у кухні на стіну, я дивився на нього з острахом, думаючи при цьому, ким же був той неслухняний хлопчик, якого перетворили на цибулю, і чи цвиркне кров із цибулини, якщо її прокусити, тому я не їв тієї цибулі сирою та прохав і маму не рухати її, бо ану ж коли–небудь чари розвіються і вінок цибулі знову перетвориться на хлопчика, але він тоді буде калікою — без ноги чи руки, без ока чи без вуха, у кожному разі його каліцтво ляже на нашу совість, однак мама мене не слухала і сміливо краяла цибулю на плястерка до салату. Гончарі, в деренчливих гірляндах баняків і гладущиків, волали «Горнці! Ґарки! Ринки! Дротувати! Дротоваць!», щіткарі торгували розмаїтими щітками, солом’янкарі — солом’яними та очеретяними циновками, які охоче господині стелили під порогом, ситарі торгували ситами, а що цей виріб був легенький, то ситар так обвішувався ситами і ситечками, що самого його сливе й видно не було, пташники носили на довгих тичках клітки з пташками, вуглярі розвозили на возах вугіль, вигукуючи: «Вуууугіль! Вуууугіль!», возиводи щоранку розвозили в діжах воду, а пошту постачав у критому жовтому візочку листоноша, виграючи на закрученій трубі завше однакову мелодію, льодяр звістив свою появу дзвінком, почувши якого, усі служниці й господині вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні криги, піскар привозив пісок, вигукуючи «Пісооок! Пісооок!», який господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли.

Площа Ринок завжди була багатолюдною. Знимка photo-lviv.in.ua 

Любили ми бігати на Ринок і дивитися на гуцулів у чорних капелюхах, обв’язаних крайками, в грубих полотняних портках і таких самих сорочках, густо гаптованих червоно–чорними хрестиками; вони продавали миски, чарки і дзбанки з глини, дерева або міді, торбинки, паски і постоли, кольорові забавки, во- лохачі, тайстри, канцелярські вироби з дерева, каламарі, рамки, підписані назвами місцевостей — Сколе, Косів, Жаб’є. Бойки з довгими вусами і з обов’язковою вигнутою файкою в зубах торгували яблуками, грушами, сушеними боснійськими сливами, волоськими та лісовими горіхами, каштанами, дітям бойки продавали усе це дешевше, тому матері до бойків посилали нас, а ми тільки тішилися, бо бойки ще й давали нам пробувати свій смачнючий товар. Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньо- ва продавала кишки, які аж вилискували від тлущу у великому баняку, що стояв на вуглях, вона мішала їх кописткою і гукала: «Екстра бомба фрикасе! Лякеровані кишки!» А порції були такі, що, споживши, можна було до вечора вже нічого не їсти, тому представники таких поважних професій, як різник, трагач* або дорожкар* вважали за велику честь належати до постійної клієнтелії старої пискатої Валахоньової, хоча на вулицях Львова можна було купити не тільки кишки, а й паштети, пірники, смажені ковбаски, мамалигу, куликівський хліб, хрумкі булки — кайзерки і штанглі.

Фабрика горілок та лікерів Бачевського. Знимка www.travelua.com.ua

Щосуботи цілим містом котилися гучні виляски, схожі на постріли, але ніхто не стріляв, то господині тріпали, розвісивши на рейках, килими, доріжки, перини й подушки. Раз на місяць кухня перетворювалася на Африку — то був День Великого Прання, коли королевою кухні ставала прачка. Загалом прання займало увесь тиждень: кип’ятили в понеділок, крохмалили у вівторок, сушили в середу, церували в четвер, а прасували в п’ятницю. Напередодні Великого Прання ще звечора зсовували докупи два великі кухонні столи, на які ставили величезну бляшану балію, куди наливали гарячу воду з розпущеним милом, у ній мочили постіль, рушники та нічні сорочки, а вранці, коли приходила до нас прачка, здорова дівка з грубими руками і ногами, і кухню опановувала тропічна температура, від підлоги до стелі клубочилася пара, вікна вкривалися туманом, крізь них уже нічого не можливо було роздивитися, зате зручно було малювати різні мармизи, піч розпікалася до червоного, а на її бляті стояли дві великі виварки. Прачка брала мило фабрики Шіхта, клала білизну на «пральку», або ж «маґлівницю» — широку дошку з рифленої бляхи в дерев’яній рамці — намилювала її і їздила зверху донизу поперек рівчаків — шур–шур–шур! Небавом у балії аж пінилося від милиння, і я не міг втриматися, аби не набрати його повну жменю і милуватися цією пухкою невагомою кулею, яка яскрилася кольорами веселки і мругала до мене дрібнесенькими очками, але незабаром кожен, хто побув тут бодай кілька хвилин, починав спливати потом, бо ж білизну після першого прання витягували з балії і виварювали у виварках, задуха врешті виганяла мене з кухні. А ще я любив дивитися, як додають у воду синьку в маленьких муслінових мішечках, вода ставала яскраво–кобальтового кольору, але білизна після такого синения ставала не блакитною, а ще білішою, синька розчинялася у воді маленькими хмарками, які витягувалися тоненькими волокнами і мацаками, скидаючись на чудисько з безліччю довгих тонюсіньких ніжок, так само тягнулася і розчинялася кров у воді, якщо опустити в неї порізаний палець, не диво, що мені малому здавалося, ніби хмари в небі — це перини, які купаються у розпущеній синьці. Крохмаль був в’язким і липким, він робив воду густішою, виполоскані у ньому простирадла хрумкотіли, накрохмалені сорочки робилися штивними, їх прасували ще вологими, і тоді припалена праскою клейковина видобувала запах пригорілого печива. Праски наповнювали гарячим вугіллям, вони були важкими; і треба було стежити, щоб після них не залишалися смуги кіптяви, але вугілля мусило бути особливе — деревне та й щоб добре перепалене, бо від неперепаленого вугілля праска чаділа, а моя мама потім нарікала, що болить голова.

А як наставала неділя і була тепла пора року, то відчинялися усі вікна на всіх вулицях міста, геть усі вікна, і з тих вікон вихилялися люди, переважно цікавські жінки, старі й молоді, спершись ліктями на подушки, одні перегукувалися, другі мовчки розглядали перехожих, треті чекали на те, що не прийде, і у всіх на вустах грала усмішка, а хто мав балькон, то сідав собі на бальконі і теж усміхався й дивився на перехожих, і всі почувалися, як одна велика родина, незнайомі могли собі заговорити до незнайомих без жодних цереґелів* так, мовби зналися роками, бо не тільки самі люди, а й ціле місто було усміхнене і радісне.

Але найпривабливіше Львів виглядав вечорами, коли запалювалися ліхтарі, блимали яскраві неонові написи й реклами, світилися вітрини, а з ресторацій і каварень долинала музика, тоді залюднювалося корзо*, від готелю «Жоржа» і аж до кінця Академічної, починаючи з шостої вечора і геть за дев’яту, сновигали тлуми спацеровичів — пані в капелюхах, пани в чорних мельониках*, військові в мундирах, студенти в корпоративних шапках — адже саме тут відбувалися рандки*, і усі вони проходжувалися туди й назад, з часу до часу перестріваючи знайомих, розкланюючись, зупиняючись на кілька слів, а то й гуртуючись у більшу компанію, йшли до ресторації, на корзо можна було зустріти усіх своїх знайомих, і так було щовечора, винятком була неділя, коли на корзо випливали тлуми людей після служби Божої о дванадцятій, проспацерувавши правим боком Академічної, тлум вертався уже лівим боком, переходив на правий бік і, повторивши ту саму прогулянку ще кілька разів, розсипався по каварнях та цукернях, опинившись серед цього тлуму, ти, мовби підхоплений течією, плив звільна, не прискорюючи і не сповільняючи ходи разом із усіма, і почував себе цілком затишно, лише зрідка ця людська течія утворювала невеликі затори: батьки з дітьми обов’язково зупинялися біля вітрини крамниці Кляфтена з дитячими іграшками, та і як було не спинитися, коли там, на вітрині, відбувалася справжня битва, мініатюрні солдати готувалися до атаки, біля гармат завмерли гармаші, полководці обзирали поле бою в далекогляди, а проминувши Хорунщину, несила було обминути кнайпи пані Теличкової і не перехопити кілька смачнючих канапок, а далі погуляльників чекала казкова вітрина цукерні Залевського, де можна було побачити мініатюрну цукерню — малесенькі лялечки в білому вбранні виконували свою поважну роботу: одна місила тісто, друга валкувала, третя щось наливала до казана, четверта терла щось у макітрі, п’ята всаджала тісто на лопаті у піч, а всі вони рухалися від електричних моторчиків, перед Різдвом і Великоднем вітрина мінялася, перетворившись на святковий стіл з чоколядових і марципанових виробів, які імітували свячені страви — паски, крашанки, шинки і цілих поросят, ще там були зайчики і баранчики в кошичках, оздоблених зеленим барвінком, а на малесеньких столиках красувалися малесенькі пляшечки з лікером і прив’язаними до довгих шийок чарочками. Ці вітрини мінялися так часто, що кожне дитяче серденько тягнулося до них, тільки–но опинившись на корзо. Але після дев’ятої вулиці починали порожніти, усі поспішали додому, бо о десятій вечора шимони замикали вхідні брами до кам’яниць, і опісля, щоб увійти до будинку, треба було дзвонити шимонові у дзвіночок і платити шперу* — 25 чи 50 грошів за послугу.

А ще я з мамою залюбки ходив на Кракідали — дивовижний світ, який розпочинався за Оперним театром і манив до себе уже одною лише назвою, у якій причаїлася велика загадка, бо в уяві одразу спливають крокодили, хоча жодних крокодилів там не було, то був лише чудернацький покруч з назви Краківського передмістя, де кипіли базарні пристрасті й вирувала тандита* чи, як її називали жиди, Тандмарк. Мабуть, саме так виглядають і легендарні базари Близького Сходу, довкола площі розташувалися крамниці, а перед ними і всюди, куди лиш оком не кинь, ятки з розмаїтим товаром, передусім з одягом і взуттям. Кракідали — це справжнє царство жидівське, тут можна побачити і вбраних на європейський манір поважних пань та панів, і бородатих хуситів з довгими пейсами в чорних атлясових халатах і капелюхах, і засмальцьованих жидівок, які, понатягавши на себе незліченне манаття, скидалися на головки капусти. Посеред тісноти тієї безлічі яток перекупники й шахраї голосно вихваляють свій товар, а поміж тим димлять п’єцики на коліщатках, на яких парують нехитрі перекуски. А головне — треба пам’ятати, що так само, як на базарах Стамбула, Танжера, Маракеша чи Каїра, можна і навіть треба торгуватися й збивати ціну, починаючи від її половини. Поруч із гендлярами жидівськими сновигають українці й поляки, панує постійний рух, а в повітрі бринить гучна какофонія звуків.

Ось якийсь хитрий батяр демонструє пляшку з–під горілки з водою, а у воді стоїть фігурка пірнальника досить великих розмірів, через горлянку він вочевидь влізти ніяк не міг, а тому батяр і запитує: «Як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?» — і, роззирнувщись по роззявах, пояснює: «То ся робе так. Ду пляшки тре вкласти туненький шкілєтик пірнальника. А потому його ся засипує магічним порошком. Тоди вода стає така білюська, як молоко. Потім ставите го на шафі, а за гудину вода знову чиста і прузора. І во — маєте! І вже кожен може зувидіти, як такий грубий пірнець вліз без тоту туненьку шийку». Тлум довкола нього росте, і батяр добиває його останнім аргументом: «То не забавка, прошу паньства! Нє — шоб діти ся бавили, а то є річ незамінна в хатній гуспударці. Бо той пірнець цілюський день виблискує, як зоря, а вночі світиться так, жи можна при нім читати газети, вишивати і вечеряти. І шо ви си мислите — кілько таке щастє куштує? Ви не пувірите! Цей сьлічний пударунок на іменини альбо шлюб куштує тільки двайціть грошів! А двайціть грошів — то ні для кого не гроші, нє?» І знову він озирає тлум, аби за мить продовжити з того, з чого починав: «І як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?»

Але для нас, школярів та гімназистів, Кракідали були цінні тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрім книжок і шкільних підручників, «брики» — різні брошурки з перекладами латинських і грецьких текстів та зі скороченим викладом класичних романів, які увільняли нас від читання твору. Брики було суворо заборонено шкільною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч і полегшували учням життя, але знецінювали самостійне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провідували буду рябого Нухима, який любив таких міґлянців, як ми, і до купованого брика завше додавав якийсь непотріб — старий затертий кримінал чи видерту звідкись ілюстрацію битви з бурами — які ми потім могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячністю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутнє. А ще ми купували там твори Карла Мая про Віннету, Олд Шургенда і Шаттергенда, передаючи із рук в руки, ховаючи на уроках під столами, Карл Май був на першому місці серед усіх, хто писав на пригодницькі теми, бо його твори будили фантазію і захоплювали.»

Львівські шеф-кухарі вчать дітей переселенців ліпити вареники та готувати кутю

Кілька десятків дітей вимушених переселенців прийшли в один із львівських ресторанів на незвичний майстер-клас – найвідоміші львівські кухарі вчили їх основ кулінарної майстерності, а заодно і українських різдвяних звичаїв – готувати страви, які прийнято їсти на Різдво а також на щедрий вечір. За словами ініціатора майстер-класу Івана Янчишина у такий спосіб  вони хочуть передати українські звичаї дітям, передусім йдеться про їх кулінарну складову, ну а як тему для першого майстер-класу вони обрали традиційні різдвяні страви – кутю та вушка, які є складовою частиною пісного борщу. Отож шеф-кухарі кількох відомих львівських ресторанів вчили підлітків терти мак у макітрі, а також робити заготовки із тіста та ліпити вушка вкладаючи туди начинку із білих грибів.

Знимка like.te.ua

Звісно, при цьому кухарі розповідали історію традиційних страв, і їх рецепти. Наприклад шеф-кухар Євген Сушко розповів про те, як колись робили кутю: «Пшоно господині на ніч промивали і замочували у холодній або теплій воді, на наступний день пропарювали, окремо в ступці товкли мак, брали мед його розводили з теплою водою та заправляли маком. Цю суміш з’єднували з вареним пшоном, добавляли родзинки, чи сушені яблука, грушки, додавали горіхи – волоські або ліщину, і до смаку підправляли медом, вона настоювалась годину і це подавали до столу.

Юля, яка переїхала до Львова із Краматорська пришла на майстер-клас із донькою. І поки дівчинка вчилась терти мак та ліпити вареники розповіла свої враження від куті, адже у них її готують за зовсім іншим рецептом, переважно з рисом та сиропом, тож львівська кутя їй видалась незвичною: як каша.

Втім самі шефі-кухарі кажуть, що вони так само готові вчитись у переселенців нових кулінарних рецептів та страв, найцікавіше їм почути про страви кримсько-татарської кухні.

Звісно, дітям дозволили виконувати лише найпростіші завдання, адже сам борщ кухарі приготували заздалегідь, однак по завершенню майстер-класу діти із смаком його з’їли. Як і запашні пампухи – теж зроблені заздалегідь кухарями.

Різдво гуцульське та бойківське

Продовжуємо бесіду з директором Інституту етнографії НАН України Степаном Павлюком про різдвяні звичаї українців. Цього разу розмовляємо про регіональні відмінності зимових святкувань в Україні.

Про регіональні відмінності Різдва

Звісно, Різдво має спільну основу, однак у кожному регіоні України є свої особливості та акценти, які можна помітити, уважно вивчаючи святкування Різдва у різних етнографічних регіонах України.

Наприклад, сюжети модифікували відповідно до місцевих потреб – соціальних, політичних, культурних, залучали місцевих персонажів. У вертепах, окрім основних персонажів, фігурують солдат, жид, лихвар, господар, відповідно до того, що було акцентом у житті регіону. У колядках відображено місцевий колорит, вони різняться сюжетами. Так можна розпізнати бойківські, лемківські та гуцульські. У гуцульському сюжеті переважають згадки про вівчарство, тваринництво, колядники просять допомоги саме в цій сфері. А у бойків переважає аграрний мотив. У текстах їхніх колядок відображено основне знаряддя хліборобської праці -- плуг, яким заорювали землю. Є навіть танець для того, щоб капуста родила. У лемківських колядках також домінує аграрний мотив, але до них проникає сюжетика з польськими і угорськими акцентами, тому що сусідами лемків були поляки та угорці. Особливо це помітно у вертепах. Наприклад, жовніра одягають по-польськи чи по-угорськи у місцевостях, які межують із польськими та угорськими землями. Висміюють пана-поміщика, який ходить у польському чи угорському строї. Є надзвичайно цікаві вкраплення у дійство.

Різдвяні віншування на Сході України також мають певні особливості, відрізняються мелодикою. Наприклад, у Карпатах вона має коломийковий характер. Натомість у степовій частині ритми розлогі, легкі. Натомість сюжет практично однаковий всюди, скрізь співають пісні «Бог предвічний» чи «Нова радість стала».

Різдво на лижах. Знимка: misto-market.com.ua

Про зміну звичаїв

Зміни пособу життя, безумовно, відображено у світоглядній і духовній сферах. У сюжетах колядок переважає мотив віри, що коли покликати богів, вони прийдуть і сядуть вечеряти, це допоможе досягти успіху. Але змінився спосіб життя, залишився суто емоційний момент вшанування господаря.

Про святкування у містах

У селі обов’язково колядували під будинком – це було велично, гучно, було чути на все село, у місті це вже неможливо, бо є багатоповерхові будинки, і тому заходять у квартиру. Очевидно, що і таких великих гуртів у місті немає. Хоча місто – це те саме село, яке жило спочатку на околиці, а потім все більше входило в місто, і тому сюжетика і мелодика практично не змінилися.

Марія Янко. Молитва із серії "Різдво на Лемківщині" Львів. Туш, пензель. Знимка: lemky.com

Про те, де найбільше зберегли  традиції Різдва

У кожному регіоні свій стиль святкування. Колядницькі громади характерні для Карпат, Полісся, Поділля. На Поліссі, Поділлі ходять жінки, а у нас, бойків, лемків, гуцулів, лише чоловіки. Також ці звичаї добре збереглися на Волині, на давньому Поліссі – в Дубровиці, Малині. Натомість під Києвом традиції знепали, хоч і відроджуються зараз, але вже у формі сільських гулянь. Я не знаю в Карпатах такого села, де б не шанували різдвяні звичаї. Втім там є певні обмеження, скажімо, на Бойківщині на Святвечір не можна ходити в гості, бо родина має бути сама, спілкуватися з Христом, але вже на Різдво після вранішньої служби Божої починаються походи колядницьких гуртів. До участі у вертепі готуються тривалий час, щоб вивчити всі сцени, які є у сюжеті. На Бойківщині село ділиться на гурти – фавки, до яких входять по 50 будинків, підготовка триває три ночі. У радянські часи в селах, у яких відстоювали право на громадські заходи, вертепи ходили тільки вночі. Це було пов’язано із заборонами на святкування, часто жорстокими.

У селі Хащувате Сколівського району, що на межі зі Закарпаттям, вертеп ходив завжди, навіть у часи найжорстокіших заборон. Це чи не єдине село, де вертеп був щороку. Одного разу туди на Різдво боротись із вертепом виїхав навіть особисто перший секретар райкому партії Касютнич, звісно, з міліцією. На щастя, упіймати нікого їм так і не вдалось, хоча хлопець, який грав чорта, весь час крутився поруч з ними. Він міцним ременем прив’язав хвіст із колючого дроту, отож комуністичний секретар спробував його схопити за того хвоста, але тільки подряпав собі руку, натомість хлопець, який грав роль чорта, втік. Тепер практично кожне село відродило вертепні гурти.

село Манява, Івано-Франківщина 1887 рік Знимка: etnoua.info

Про те, чи був різдвяний вечір 1947 року найсумнішим в українській історії

Я не думаю, що Святвечір 1946 року чимось відрізнявся від попереднього чи наступного, просто 1947 року знайшовся автор, який написав цю колядку. На жаль, сумних святвечорів у нашій історії було багато. 1946 року ще був активний партизанський рух, а у 1947 -- 1948 роках проти повстанців кинули регулярні війська. Виконуючи сталінську постанову про боротьбу з бандформуваннями, виселяли людей, спалювали села, жорстокість була просто цинічна.

Про нові традиції колядування

Зараз народжуються нові пісні та колядки з повстанською сюжетикою. Вони змінюються відповідно до епохи, до подій, які переживає регіон та Україна, однак основа колядок і пісень залишається. Втім зараз уже є певна інерція, немає активності, в деяких селах звужується феєрія різдвяних свят.

Про відродження різдвяних звичаїв у містах

Їх відроджують, адже в цьому є потреба. Щоправда, відродити у повному обсязі все це неможливо. Багато речей у місті зробити складніше, тому це відбувається на різноманітних фестивалях.

(Захопливе завершення. Цікавий початок див.:http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_63.html та http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_23.html)

Невмирущість традиції – у Львові знову встановили дідуха

Ця церемонія повторюєтюся з року в рік – усталений сценарій, учасники, навіть маршрут, однак щоразу вона є цікавою, безпосередньою – 6 січня на львівській площі Яворського встановили дідуха – головний символ різдвяних свят. Урочиста колона з майже незмінними учасниками – дітками із дитячої студії «Джерельце», муніципального хору «Гомін», міського голови Львова Андрія Садового, як тільки трубачі о 12 годині з вікна магістрату виконали «Мелодію міста», вирушили через площі Ринок та Катедральну на невеличку площу Яворського. Там заздалегідь було встановлено триметрового дідуха – головного символа різдвяних свят.

Знимка агенції zaxid.net

Власне у цій незмінності напевне і є основний сенс поняття традиція – коли з року в рік, міняються лише деталі – спочатку дідуха встановлювали на площі Марійській, згодом перед Львівською оперою, і ось уже кілька років поспіль на площі Яворського. Поруч – гарнізонний храм Петра і Павла, який останнім часом почав відігравати помітну роль у духовному житті міста.

Дітлашня із «Джерельця» заколядувала і в нагороду за це отримала коляду – пампухи, якими їх пригостили організатори ще одного популярного львівського «Свята Пампуха», яке стартує завтра, 7 січня. І дарма, що традиція встановлювати дідуха тягнеться ще з поганських часів – її колись вигадали наші предки – хлібороби, для яких ці січневі дні були періодом вакацій від важкої селянської праці. Згодом церква пристосувала цей звичай до потреб християнства, втім сільський уклад свята від того не змінився. І ось тепер воно переживає ще одну трансформацію, пристосовуючись до життя у великому місті. Але напевне у цьому і є сила традиції, коли незмінною залишається суть, ну а одежа – поступово міняється.

Колядки, церковні пісні та вертеп

Продовжуємо бесіду з директором інституту етнографії НАН України Степаном Павлюком про різдвяні звичаї українців. Минулого разу ми говорили про язичницькі мотиви у колядках. Нині тема нашої розмови -- відмінності між колядками та церковними піснями, які виконують на Різдво.

pivnich.info

Про різницю між церковними піснями та колядками

Зазвичай люди не відрізняють колядки від церковних пісень. Скажімо, «Нова радість стала…», яку вважають колядкою, насправді є церковною піснею. Різниця полягає у походженні: колядки виникли значно раніше, згодом під впливом християнства вони набули канонічності. Втім, у всіх колядках залишився старий сюжет, але у ньому акцентовано на господарці, неодмінно є звернення до господаря та господині, охоплено широкий діапазон буття. Церковні пісні канонічніші. Вони також сповнені любові до господаря, але їх сюжетна канва інша, адже Христос дає сили всьому живому, і воно по своєму сприймає цю радість.

Втім я би не особливо відокремлював церковні пісні від колядок. Це важливо з теоретичного погляду, так їх поділяють фольклористи. Однак у побуті цього поділу нема. Просто, коли  колядники йдуть по селі й віншують кожного господаря, то під хатою виконують церковну пісню, а вже коли заходять до хати, там панує колядницький настрій. Однак нині ця різниця не дуже відчувається, адже з плином часу сюжет колядок змінювався, він все більше оцерковлювався, ставав біблійним.

Зміст колядки охоплює життя всієї родини. Йдеться про все господарство, про господаря, про кожного члена сім’ї. Це величезна гама – і сюжетна, й емоційна. Людина збадьорюється, вірить у чудодійну силу різдвяних віншувань, які, окрім інших оберегів, допомагають зберегти радість і достаток у домі, вести господарство протягом року. У колядках охоплено всі пори року – весну, коли садять урожай, літо – коли його доглядають, осінь – пору збору врожаю, тобто весь сільськогосподарський цикл.

Щедрівки так само походять із дохристиянських часів, іноді всі ці звичаї називають поганськими. Однак це слово не означає «поганий» у нашому розумінні, воно походить від латинського «пагане», тобто село. Так у Римі називали язичницькі звичаї після того, як там утвердили християнство.

zahidonline.com

Про походження вертепу

Щодо вертепу, то це вже явище пізнішого періоду. Він сформувався у 16 -- 17 столітті як соціальна драма, театр із домінуванням церковних мотивів. Тому там все пов’язано з Христом, і весь сюжет змодельовано так, що перемагають добрі церковні сили.

Безумовно, що колядки і церковні пісні – це основа вертепу. В ньому є речитативи колядницьких пісень. Це театральна синтеза різдвяного циклу.

vytkiv.org.ua

Про різдвяні традиції народів-сусідів

Цікаві різдвяні традиції і в сусідніх народів. Дуже багато колядок подібного змісту в поляків, білорусів та росіян, адже  виник цей вид творчості в дохристиянські часи. Поляки Різдво святкують у своїй інтерпретації, але акценти допомоги господарю в них також збережено. Вони мають колядки особливого змісту, віншування новонародженого Христа – у них так само неповторна обрядова  гама. Кожен народ по-своєму унікальний, але, як визнають фольклористи, такого багатства й різноманіття колядницької ходи, вертепів, сюжетики, як в українців, немає ніде.

(Інтригуючий початок див.http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_23.html, далі буде ще цікавіше) 

Різдво у Львові – від класики до забутих колядок

Вже 2 січня у Львівській опері відбудеться великий концерт за участю Оксани Мухи, Пікардійської терції та скрипаля-віртуоза Олександра Божика – таким чином новорічні свята у Львові плавно перейдуть у різдвяні. Втім концерт в опері – це так би мовити Різдво у класичному виконанні, що зрозуміло з огляду на статус сцени, на якій все це відбуватиметься. Водночас вже за кілька метрів від Опери, на центральній алеї проспекту Свободи традиційно вирує різдвяний ярмарок, де у десятках яток можна посмакувати медом та медовухою, різноманітними народними гостинцями, а також придбати суто галицькі сувеніри.

gazeta.ua

3 та 4 січня а також з 7 до 11 січня театр Воскресіння покаже вуличну виставу «Коли ангели спускаються з неба». Втім ангеликів цього разу буде чимало і на площі Музейній, і в музеї-скансені Шевченківський гай – організатори свят закликають усіх бажаючих принести виготовленого власноруч ангелика та прикрасити таким чином площу Музейну та музей народної архітектури. Вочевидь ця акція користуватиметься особливою популярністю у дітлахів.

Одним з основним різдвяних звичаїв на Галичині є колядки, однак справа у тому, що переважно люди виконують кілька особливо популярних колядок, серед яких «Нова радість стала» та ще кілька. Співачка Соломія Чубай, яка є координатором 2 міського свята «Різдво у гаю» каже, що цю ситуацію треба виправляти. Отож музиканти, які виступатимуть у «Шевченківському гаю» вчитимуть усіх глядачів колядок, які співали наші прабабці, а тепер вони, на жаль, забуті.

www.lvivpost.net

За її словами це буде не єдиним сюрпризом у святкуванні Різдва у Шевченківському гаю. Також Соломія Чубай обіцяє незвичний вертеп від театру тіней «Див». Свято «Різдво у гаю» минулого року тривало лише два дні і за цей час його відвідало понад 5000 людей, цього року вони триватиме 5 днів, втім успіх цього свята у значній мірі залежатиме від погоди.

За словами організатора свята Андрія Сидора таким чином вони хочуть показати як саме святкується Різдво у галицькому селі, що всі ці звичаї є природніми, вони підтримуються і зараз, ну а музей народної архітектури є найкращим місцем у Львові де можна повністю відчути весь колорит Різдва у селі.

«Від Романа до Йордана» – на виставку в «Світ кави»

«Від Романа до Йордана» – на виставку в «Світ кави»

Зазвичай мистецькі виставки відбуваються в галереях, музеях, де, мандруючи із зали до зали, відвідувачі долучаються до класичного чи модерного живопису. Це може бути і невеличка мистецька галерея, де у невеликому просторі упродовж 10 хвилин можна ознайомитися з творчістю художника. Втім у Львові є ще один спосіб пізнати високе та вічне. Для цього варто зайти в хорошу кав’ярню. У різдвяні дні найзатишніше в одній зі знаменитих львівських кав’ярень «Світ кави» на площі Катедральній. Саме нині, коли довкола лунають колядки, будячи в наших душах такі одвічно трепетні й сакральні передчуття найвеличнішого свята народження Божого дитяти, тут можна переглянути виставку «Від Романа до Йордана», яку презентують кілька відомих львівських митців. З одним із них – Остапом Лозинським ми й бесідуємо за кавою про іконопис. 

Про те, чому іконописну виставку демонструють у кав’ярні

Кав’ярня – такий самий публічний простір, як і галереї та виставкові зали, де постійно перебувають люди. То чому б його не заповнити творами мистецтва. Проект «Від Романа до Йордана», який відбувається вже кілька років поспіль, є однією з візитівок міста у період Різдвяних свят. Адже відомо, що в Галичині святкування Різдва розпочинається набагато швидше, ніж в інших регіонах, і навіть у назві нашого проекту відображено період, упродовж якого триватиме виставка. Такою візитівкою Львова є і «Світ кави», тож ми вирішили створити тут різдвяно-галицьку атмосферу, щоб люди, які приходять сюди смакувати кавою, потрапляли у середовище, яке є для нас рідним, щоб відчували різдвяний настрій Львова. 

Про повернення до традицій за філіжанкою кави

Якщо відверто, то це не є класичною експозицією, це більше речі для створення доброго настрою, атмосфери, адже основним акцентом у нашому проекті все ж є Різдво. І для нас, художників, які  долучились до цього проекту, важливо відроджувати те, що упродовж 70 років забороняли. Адже все, що пов’язано з Різдвом, зокрема іконопис – чи то народний, чи традиційний, чи сучасний, викорінювали. Зараз мусимо все це відновлювати. Наприклад, на Галичині доволі добре знають, що таке народна ікона, однак вона не є така знана за межами нашого регіону, хоча така традиція, без сумніву, була в усій Україні. Власне, простір кав’ярні у цьому і не є визначальним, але мусимо наповнювати дорогими для нас речами все, що нас оточує. Саме тому виставки цього проекту відбуваються і в мистецьких галереях, які є у Львові.

Про художників, які долучилися до проекту

Проект «Від Романа до Йордана» триває вже кілька років, і виставки в його рамках відбуваються не лише у Львові, а й у Києві, Чернівцях. Також виїжджаємо з нашими роботами в Польщу, зокрема у Варшаву, Краків, Люблін. Склад учасників змінюється, однак є кілька митців, які становлять його ядро. Окрім вашого співрозмовника, це Уляна Нищук-Борисяк, Оля Кравченко, Ромко Зілінко, Олександр Бриндіков, Євгенія Рибчун-Кабарівська, Ярослава Ткачук, Оля Пильник. Кожного року до нас приєднуються люди зі своїми авторськими роботами.

Про зачарованість народним мистецтвом Галичини

У своїй творчості пробуємо осмислити наші давні призабуті традиції, виводячи їх на новий якісний рівень. Всі митці, які беруть участь у проекті, захоплюються народними мистецтвами. Йдеться не лише про творчі проекти, ми також досліджуємо народний іконопис, орнаментику, народне мистецтво, колористику. Все це – архетипні речі, які надзвичайно важливі для нас, які є не лише для милування ока – вони з нами говорять, вони на підсвідомому рівні взаємодіють з нами. Тож намагаємось з ними вести діалог та повертати у наше життя, адже через заборони їх було занадто мало.

Саме тому влаштовуємо виставки не лише власного доробку, а й автентичних робіт, із яких черпаємо натхнення, наприклад гуцульських та покутських ікон ХІХ століття на склі або на дереві.

Про особисте ставлення до гуцульської ікони на склі

Гуцульська ікона на склі для мене має особливе значення, адже це те, з чим я ріс, з чим розмовляв у дитинстві. І такою, переконаний, вона є для багатьох. Адже відрізняється безпосередністю, лаконізмом, відкритістю, народним гуманізмом, від цієї ікони еманує любов у первозданному вигляді, у ній немає прикрашувань, мудрувань. Це згусток правди, енергії, ліній, фарби, кольору, ставлення до життя, людей, це дуже щира ікона.

У карпатсько-гуцульському  регіоні вона набула поширення у 19-му столітті, однак совіцька влада згодом її заборонила. У 60-70-ті роки до малярства на склі вдавались професійні художники, тож одним із завдань нашого проекту є відродити цю традицію, щоб вона стала візитівкою нашого регіону.

Наприклад, у Хорватії розвивають народні ремесла, держава дбає про них, і це відбувається під егідою ЮНЕСКО, захищено на законодавчому рівні. Натомість, коли приїжджаєш до Львова чи будь-якого іншого галицького міста, бачиш дуже багато несправжнього, китайського – незрозумілу кераміку, вишиванки, маки, які нам не притаманні, є такими собі підробками під традиційне, народне мистецтво. Це все дешеве і для туриста, який забігає і за 5 хвилин мусить щось купити. Йому тулять магнітик, який зробили навіть не у Львові. Якби той магнітик робили у Львові, я би, може, нічого й не говорив, бо наші художники чи ремісники могли б на тому щось заробити. Але коли тобі тулять китайський магнітик, китайське горнятко, китайське, китайське, китайське… Для людей, які займаються цим бізнесом, важлива не якість, а кількість. Дуже мало хто пропонує якісний продукт. Ми популяризуємо власні промисли. У нас є друзі, які вже понад п’ять років відроджують яворівську іграшку. Це Остап Сойка і Оксана Когут. Іграшка цікава, популярна. Якби ці майстри отримували хоча б мінімальну допомогу від держави, навіть не фінансову, а промоційну, це давало б певний статус, їхній товар став би регіональним. А в нас, якщо хочеш промувати продукт, важливий для регіону, мусиш робити це сам.

Про настрій виставки

На щастя, учасники проекту є однодумцями, наше товариство настільки органічне, настільки довіряємо один одному, що узгоджуємо лише тематику. Наприклад, цього року темою виставки у «Світі кави» є Покрова, бо ми вважаємо, що зараз ця тема для України є найважливішою, Україна потребує цього захисту. Минулого року темою була Львівська Богородиця. Відомо, що Львів – це місто, в якому багато Богородичних чудотворних ікон, і ми вирішили зробити проект, який би нагадував про чудотворні львівські святині, які ми втратили. Цього року в кав'ярні «Старі мури» є проект «Коза», бо невдовзі настане рік Кози. В галереї «Іконарт» зараз презентуємо проект «Святі воїни», нині дуже актуальний. Навіть цим реагуємо на події, які відбуваються. Намагаємось відтворити на полотні світлі думки, позитивні емоції, бо цього завжди бракує, особливо зараз.

Чи маємо спільний стиль? Ні, хіба що настрій, кожен художник має свій почерк, а спільною для нас є тема. У нас зібралися художники, які, попри те, що є живописцями, графіками, захоплюються іконописом – класичним, сучасним, народним, беруть участь в іконописних пленерах.

Що характерно для сучасної ікони

Якщо будеш експериментувати зі змістом, то можеш дійти до парадоксу, але якщо будеш експериментувати із формою, не міняючи змісту, то нічого поганого в тому немає, бо основне в іконі -- це зміст. Якщо змінюється зміст, то зникає сенс творення, думання, тоді можна надрукувати фотографію з якоїсь відомої ікони, і вона виконуватиме ту саму функцію. Ікона – це твоє вираження любові до Бога, до людини, до світу. Якщо ми експериментуватимемо з формою, але лишатимемо зміст, це спонукатиме до розвитку.

Про те, чи потрібно молитись перед тим, як почати роботу над іконою

Насправді іконопис -- дуже тонкий вид живопису, бо то речі, в яких ти повинен бути максимально чесним, щирим та вірити в те, що робиш, інакше втрачаєш суть. Ікона – це матеріалізована молитва. І якщо твоя молитва є щирою, то вона, можливо, буде закликати до щирої молитви й інших.

Творення ікони, в принципі, нічим не відрізняється від будь-якої праці. Наприклад, чому я не можу помолитись перед тим, як розпочну будь-яку іншу справу. Просто це смисл життя. У будь-яку роботу не можливо не вкладати любов, енергію, вміння. Тут критерії всі ті самі, але в іконі ще мусить бути багато віри, інакше то не буде ікона.

Вона займає особливе місце в помешканні, адже для цього її малюють. Народна ікона дуже подобається дітям, вони її дуже добре розуміють – вона є лаконічною, відкритою. 

Про розірвану тяглість народних традицій

На жаль, тяглість народного мистецтва у нас перервана, адже були по селах майстри, вони не знали, що вони геніальні, вони літом сіяли та орали, а зимою малювали. Цю традицію ми втратили, і чи вдасться повернути – невідомо, хоча в Європі вона існує дуже органічно. Майстри в Італії, Франції, Польщі, Німеччині, як і 300 років тому, сидять, тешуть, малюють, бо мають таку потребу, у них це не викорінили. У нас це обрубали за совітів. Кераміка, малярство, вишивка -- все пропало. 

Про іконописання  як покликання

Ікона – це річ, до якої треба дійти, це не просто так, і завжди видно, коли це щиро.

Раніше я займався живописом, але ікона сама мене покликала. І це такий переворот в голові, і вже інше стає нецікавим. Хоча, здається, що там нового можна знайти, але шукаєш і повертатись до звичайного малярства, натюрморту, пейзажу вже не хочеться. 

Зоряна Іленко дебютувала як художник

26 грудня у львівському кафе-пабі «Біла сова», що на вулиці Вірменська, 1а відкрилась виставка, яка під назвою «Зимова» об’єднала полотна трьох львівських художників – Зоряни Іленко (Павлишин), Олени Малашенко та Олега Мелеха, яка присвячена зимі, Різдву та Львову – про це мені розповіла одна з учасниць виставки Зоряна Іленко (Павлишин).

Роботи Зоряни Іленко (Павлишин) (5)

Цікаво, що для самої Зоряни Іленко (Павлишин), яка більше відома як журналіст та керівник інформаційного агентства «Media-star» ця виставка стала дебютною, причому малярського мистецтва вона навчається у Олени Малашенко, тож усі бажаючі можуть в одному приміщенні одразу оцінити полотна обидвох мисткинь.

Зоряна Іленко розповіла, що кілька місяців тому вона почала писати полотна, присвячені темі АТО. Власне ці картини мали стати основою першої виставки Зоряни Іленко (Павлишин). Оскільки ж вони дуже емоційні та забирають багато енергії, то Зоряна почала писати зимові пейзажі та різдвяні картини. Олена Малашенко, яка готувала «зимову» виставку у «Сові» запропонувала зробити її спільною, так і виник задум зробити виставку трьох художників, кожен з яких представив по 7 своїх робіт.

Львівські римо-католики та іудеї разом святкують Різдво та Хануку

Український католицький університет у Львові сьогодні увечері стане місцем унікального міжконфесійного діалогу, де водночас святкуватимуть іудейське свято Ханука та римо-католицьке Різдво. Справа у тому, що цього року трапився надзвичайно рідкісний збіг у календарях двох релігій, коли на один день припадають два найбільші свята – Ханука, яку відзначають іудеї та Різдво за Григоріанським стилем, а сьогодні увечері римо-католики сідають до Святої вечері. За словами настоятеля львівської римо-католицької громади святого Йоана Павла о Григорія Драуса. хоча свято Ханука і є іудейським, однак воно має велике значення і для християн оскільки є святом світла.

www.vgolos.lviv.ua

Отож на початку в Українському католицькому університеті клуб «Гіллель» представить обряди єврейського свята Ханука із співами та запаленням свічника. Це свято світла в пам’ять про чудесне збереження олії для лампи в Єрусалимському храмі. При цьому співатиме єврейський гурт «Техілим».

А вже після цього розпочнеться святкування Святвечора – на початку скаути внесуть у зал Вифлиємський вогонь, відбудеться благословення різдвяних фігурок, після чого розпочнеться Пастирка, тобто різдвяне богослужіння. Втім святкуватимуть не лише львів’яни, а й іноземці, які є у Львові, зокрема африканські-студенти римо-католики, які навчаються у нашому місті представлять свої різдвяні звичаї: національні страви, співи та танці. І звісно, всі присутні поділяться різдвяним хлібом – оплаткою, при цьому складатимуть один одному побажання.

www.5.ua

Загалом на Львівщині живе кілька десятків тисяч римо-католиків, найбільше у Львові, а також Мостиському, Самбірському та Дрогобицькому районах. Щодо іудеїв, то їх громада, звісно, не така чисельна – більшість з них живе у Львові, де є діюча синагога.

Поганське коріння українського Різдва

Уже через кілька днів Україна порине у захопливу феєрію різдвяних свят. Ані війна, ані економічна криза чи природні катаклізми не можуть зупинити того таїнства найкоротших зимових ночей. Звісно, воєнні реалії, які постали перед Україною, таки вплинуть на це дійство, і частина наших близьких зустрічатиме Різдво в окопах. Але це, на жаль, не вперше у нашій історії. Напевне, Різдво згадували і чимало українців, які були в лавах совіцької армії, хоча й не мали можливості публічно висловити свої почуття. Святкували його і в УПА спільно з військовими капеланами. Цьогорічне Різдво буде тривожним, однак воно залишиться святом, яке йде з глибини віків. Про різдвяні традиції, їх язичницьке походження та сучасні впливи розмовляємо з директором інституту етнографії НАН України Степаном Павлюком.

Карта поширення культури карпатських курганів в Україні uk.wikipedia.org

Про дохристиянські традиції Різдва

Про Різдво варто говорити в загальноукраїнському контексті. Однак вшанування народження Сина Божого має чимало регіональних особливостей. Святкування колєнди, міфологія колядок походить із дохристиянських часів. Річ у тім, що церковні пісні виникли пізніше, після хрещення Русі. Канонічні та народні свята поєдналися у 15 столітті. А до того церква заперечувала язичництво, поширюючи християнські звичаї.

demotivators.kiev.ua

Про походження язичницьких свят

Язичницький пласт можемо моделювати з початку нашої ери, коли існували Празька культура, культура карпатських курганів, Черняхівська культура. Уже тоді в Східній Європі жили племена, яка майже не мігрували. Навпаки, до них приєднувались інші. Про територію України кажемо умовно, адже, за свідченнями археологів, ці племена у І столітті  нашої ери жили також на території Польщі. Втім до ІІ століття вони опанували території вздовж Дніпра і Дністра. Це праукраїнці, на їх основі утворився мікс із зайшлими племенами. Відбувався синтез культур племен, які тут освоїлись, асимілювалися з місцевим населенням. А вже у четвертому -- шостому століттях роди, якими вони жили, почали об’єднуватись у великі племена. Особливо інтенсивно це відбувалося в сьомому столітті, коли на цих територіях проживали сім великих племен, які стали основою української нації. Загалом у Київській Русі були 12 племен. До них входили сім південних, тобто проукраїнських, а також західні племена, з яких згодом сформувалася білоруська нація, і північні, на основі яких виникла російська нація.

Саме у цей дохристиянський період почали виникати уявлення наших предків про сили, які їм допомагають. Таким чином формувалось язичництво -- надзвичайно демократична релігія, адже римські та грецькі боги були всесильні й нікого не шанували, а наші Волоси, Перуни, Даждьбоги, Стрибоги жили у кожній оселі, були дуже близькими до людей. Наші предки-язичники вірили також у різноманітних демонів, чортів, які цих богів відганяли. Водночас існували численні мавки, нявки та інші добрі міфічні створіння. Це величезний культурний пласт.

www.bestiary.us

Про те, як відрізнити дохристиянські колядки

Ми і зараз маємо частину колядок, які виникли ще у дохристиянські часи. Їх можна відрізнити тематично – у них оспівано природу. Наші пращури задобрювали ті сили, які допомагали їм у повсякденні, переважно оспівували місяць, сонечко. У автентичних текстах фігурують заклики до господаря, який плекав і примножував не лише матеріальне багатство родини, а й ревно оберігав затишок у своїй оселі. Тому дослідники відокремлюють такі колядки від канонічних церковних пісень.

У язичницьких колядках йдеться також про настання весни, роботи сільськогосподарського циклу. Річ у тім, що в період племінного розвитку наші предки не мігрували, а обробляли землю, вирощували хліб. Тому в колядках ідеться про орання, ралення ріллі, адже тоді основним знаряддям праці було рало. Зауважуємо також часті згадки про сонце, яке освітлює дорогу хліборобу до успіху у всіх його справах. Звісно, первісно у цих колядках згадували давні божества, однак у християнські часи ці згадки замінено церковною термінологією.

www.aratta-ukraine.com

Пізніше з’явились церковні пісні, наприклад «Бог предвічний народився…», «Нова радість стала». Звісно, усі вони мають авторів, імен яких ми не знаємо. Церковні пісні Буковини, Лемковини, Поділля помітно різняться. У 18 -- 19 століттях у їх зміст вплітались історичні сюжети, пов’язані з подіями тих часів.

(Чекайте продовження, далі буде ще цікавіше)

Від Свіччиного весілля до різдвяної свічки

Із 1 грудня Галичина занурилась у захопливий вир зимових свят, які тепер у нас часто неофіційно називають галицьким Рамаданом (глобалізація таки дається взнаки). Відтак різдвяна феєрія триває понад півтора місяця – від Романа (1 грудня) до Йордана (19 січня). Одні свята змінюють інші, а городяни повертаються таким чином до свого коріння, яке сягає в глибину віків, адже чимало звичаїв походять ще з дохристиянських часів. Народні традиції надзвичайно різноманітні, тож цей аспект не охопити в одному пості. Ба більше, на цю тему написано цілі томи книжок, видано сотні монографій, але навіть таким чином не вдалось дослідити всі особливості новорічно-різдвяних свят. Тому цього разу зосередимось на одному надзвичайно важливому атрибуті святкувань – різдвяній свічці.

Ось так ворожили в старовину, картина Миколи Пимоненка "Ворожіння" www.uk.wikipedia.org

Підкорення вогню взагалі було одним із найбільших винаходів людства, що сприяв усьому подальшому прогресу, однак вогонь від того не став менш магічним. Навпаки, лишається певною мірою містичним явищем навіть у сучасній культурі. Найголовніше, що він символізував відчуття власного дому, де неодмінно мусіло бути багато свічок – це було однією з ознак багатства, зрештою, давало можливість працювати вечорами, а значить, примножувати багатство. Потім цю функцію почала виконувати електрика, залишивши свічці її найзагадковішу роль – містичну та символічну. Одним із таких свят, яке виникло ще у дохристиянські часи, є Весілля Свічки на честь осіннього сонцестояння, або переходу літа в осінь, що тривав від 14 до 21 вересня. У цей час сила сонця зменшувалася, і свічка, яку запалювали у кожній оселі, символічно доповнювала сонце.

Свічка -- це передусім вогонь, символ домашнього вогнища. Саме на цьому ґрунтується ще один цікавий звичай весільної свічки – першого символу новоствореної сім’ї, який передає усе тепло та любов матерів нареченої та нареченого. Сімейне вогнище символізує створення нової подружньої єдності. З цього моменту молода пара стає сімейним союзом, у якому кожен із подружжя несе відповідальність за спільний дім і затишок у ньому.

З часів Миколи Пимоненка таки мало що змінилось. www.vidomosti-ua.com

І все ж найбільше звичаїв, де неодмінним атрибутом є свічка, стосуються зимового циклу свят. Це, зокрема, звичай різдвяного вінка, який має лютеранське походження.

На вічнозеленому вінку з чотирма свічками першу свічку запалюють в неділю за чотири тижні до Різдва (цього року це 14 грудня) як символ світла, яке прийде в світ у час народження Христа. Кожної наступної неділі запалюють ще одну свічку. В останню неділю перед Різдвом запалюють всі чотири свічки, щоб освітити місце, де знаходиться вінок (це може бути вівтар церкви або обідній стіл).

Язичницьке походження має традиція різдвяних дзвіночків. Щоправда, в поганстві це робили задля того, щоб вигнати злого духа, через якого померло сонце і стала холодною земля. Однак тепер таким чином вітають пришестя Христа.

Також дуже важливо, хто першим із гостей увійде до помешкання та «впустить» Різдво. Бажано, щоб це був темноволосий чоловік, натомість, якщо першою до житла увійде жінка, то це вважається поганою прикметою.

І все ж повернемось до різдвяних свічок, їх традиція так само має язичницьке коріння – ними виганяли сили пітьми та холоду. Воскові свічки використовували ще під час римських Сатурнарій. Але вже у християнстві вони стали додатковим символом значущості Ісуса як Символу Миру. У багатьох країнах різдвяні свічки означають перемогу світла над темрявою. Свічки на райському дереві породили всіма нами улюблену різдвяну ялинку.

Звісно, цикл зимових свят не можливо уявити без подарунків, однак в українців вони пов’язані передусім із 19 грудня – Днем святого Миколая, який традиційно є покровителем дітей, а також студентів та моряків. Також зауважимо, що він є покровителем українського міста Луцька.

www.tneu.edu.ua

Головний символ свят – різдвяна ялинка, яку у Львові зазвичай ставлять ще на св. Миколая. Звісно, спочатку ялинки ніхто не прикрашав, а перша згадка про цей звичай пов’язана з ченцем Боніфацієм, який читав друїдам проповіді про Різдво. Щоб переконати ідолопоклонників, що дуб не є священним і недоторканним деревом, він зрубав один із дубів. Коли зрубаний дуб падав, він повалив на своєму шляху всі дерева, окрім молодої ялини. Боніфацій пояснив виживання ялини як диво і вигукнув: «Та буде це дерево деревом Христа!». Отож у середньовічній Німеччині і виникла ця традиція, яка згодом прийшла до нас. У той час ялинку прикрашали фігурками й квітами, вирізаними з кольорового паперу, яблуками, вафлями, позолоченими дрібницями, цукром. Традиція наряджати ялинку пов’язана з райським деревом, обвішаним яблуками. А от звичай прикрашати ялинку різдвяними свічками, за легендою, пов’язують із Мартіном Лютером. Одного разу ввечері він ішов додому, складаючи проповідь. Блиск зірок, що мерехтіли серед ялин, вселив йому благоговіння. Щоб продемонструвати цю чудову картину сімейству, він поставив ялинку в головній кімнаті, закріпив на її гілках свічки й запалив їх.

Втім запалені свічки мали один суттєвий недолік – вони могли будь-якої миті спалахнути, тому біля такого дерева завжди тримали напохваті відро з водою. Англійський телефоніст Ральф Моріс запропонував використовувати для освітлення ялинки електричні лампочки, з’єднані у спеціальні нитки-гірлянди. Їх уже використовували у телефонних розподільчих щитах. А 1906 року у Фінляндії з’явились перші вуличні ялинки з електричними гірляндами. Оскільки спочатку ялинки прикрашали солодощами, горіхами та їжею, які мали велику вагу, німецькі склодуви почали видувати набагато легші скляні кульки.

Можливо на площі Музейній народжується новий свічковий звичай. Фото Михайла Дашковича 

Звісно, це лише короткий огляд традицій та прикмет, пов’язаних із циклом різдвяних свят та їх атрибутом – свічкою. Найголовніше, що давні традиції нині шанують і розвивають, а свічка уже перетворилась на справжній витвір мистецтва. Це довели студенти Львівської академії мистецтв, які виготовили туристичний символ галицької столиці «Львів відкритий для світу». П’ять головних веж Львова вони створили з 90-сантиметрових свічок і продемонстрували це на свічковому фестивалі, який відбувся на площі Музейній біля Львівської свічкової мануфактури. Така свічка може горіти цілий рік – від нинішніх свят до наступних. Зрештою, у віншуванні кажуть: «наступних свят дочекати…» І щоб не згас вогонь різдвяної свічки, який зігріває нас.

За матеріалами:     
http://babakytsya.com.ua/ua/news/182-456432.html

http://svadba.bukovina.biz.ua/svichki-na-vesilli/

http://www.poltava.pl.ua/news/20010/