Показ дописів із міткою Юрій Винничук. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Юрій Винничук. Показати всі дописи

субота, 13 червня 2015 р.

Втрачені запахи Львова від Юрія Винничука

Продовжуємо наш проект «Антологія Львова». Сьогодні звернемось до уривку з роману Юрія Винничука «Танго смерті». Історики можуть докладно описати історичні події, проаналізувати їх причини, таємні механізми та наслідки, до яких вони призвели. Але є одна річ, яку в історичних розвідках я ніколи не зустрічав – запахи, звуки, оці дрібні побутові деталі, які зазвичай опускаються дослідниками, однак вони мабуть є однією з основних рис повсякденному житті. Причому це ті неповторні штрихи, які зникають практично з їх носіями. З точки зору географічних координат ми живемо у тому самому місті, правда дещо більшому за розмірами. Однак тепер це вже інше місто, з іншими запахами, звуками, іншим темпом життя. І художнє слово – єдиний спосіб це відтворити у нашій пам’яті. Зрештою, посмакуємо цей втрачений уже назавжди міжвоєнний Львів.

Юрій Винничук Знимка tyzhden.ua

«З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки, бо на усіх подвір’ях, навіть у центральній частині міста, встановлювали металеві діжки, підводили до них бляшані рури і запалювали біля їхнього отвору багаття так, аби дим рурою йшов до бочки й обіймав своїм плетивом м’ясо, щоб воно лише вудилося, а не пеклося, і то був святий обов’язок пана шимона, який також мусив надбати дров, нарубати і поскладати їх на купку, а відтак поважна пані шимонова, вбрана в чотири спідниці, чотири светри і чотири хустки, сідала на ослінчику біля самісінького вогню і стежила, аби вогонь не гаснув і не надто розгорявся, потім, коли уже назбиралося доволі жарин, шимонова насипала їх трохи до старого баняка і, підсунувши собі між ноги, накривала спідницями, тепер їй було так тепло, що могла навіть і задрімати, а мешканці будинку зносили їй м’ясиво, яке вона вудила, а потім з кожного брала по кавалку шинки чи шпондерка; на самі ж Різдвяні свята уже пахло пампухами, рибою, медом, на жидівській дільниці додавався запах гусячого смальцю, смаженої цибулі, перцю і «грифу» — вареного в молоці вимені, а навесні перед Великоднем знову влітав у вікна бадьорий запах димів і вудженини, бо знову пан шимон вкопував бочку і підводив до неї руру та рубав дрова, а пані шимонова старанно записувала до пожмаканого зошита усе те м’ясиво, яке їй зносили, але вже не мусила грітися баняком із жаринами, бо перед святом, хоч і бувало ще прохолодно, але яскраво світило сонце, на деревах збуджено цвірінькали горобці, туркотали горлиці і скрекотіли сороки, а ще на Великдень стукав у вікна і двері запах різного печива, пасок, свіжих фіялок, а влітку — сушених на сонці грибів і суниць, якими торгували просто на вулицях, коли ж літо добігало кінця, то все місто потопало в п’янкому ароматі смажених кон- фітур з ягід і рожі.
Ті самі кракідали. Знимка photo-lviv.in.ua

Місто міняло своє обличчя упродовж дня до невпізнання. На світанку, коли воно ще дрімало, в’їжджали на Ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки a пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіякри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю — починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів тоді дзвенів сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали: «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали: «Ганделе, ганделе, ганделе, продати — купити!», дротярі — гуцули та лемки — ходили обвішані дротом і полапками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!». Біля Віденської каварні, де головна перехресна станція кількох трамвайних ліній, завжди вирував натовп — одні чекали на трамвай, інші кудись поспішали або ловили ґав, а поруч продавали соняшникове та гарбузове насіння, присмажене на вогні, жидівки пропонували гарячі смажені каштани, турецькі й волоські горіхи в торбинках, скручених з газети, і тут же пекли ті каштани на блясі, що мала заглибини і дзюрки, а зверху була накрита другою бляшаною покришкою, під самим сподом у металевій скриньці тлів вугіль, і жидівки дерли горло: «Гайсе марони! Гебратене! Фріше!», а ті, що торгували гарячими бобами: «Гайсе бобеле!» Прецлярки носили перед собою перевішені на ременях великі кошики зі свіженькими запашними прецлями, нанизаними на патики, що стирчали із кошиків, одні прецлі були посилані маком, другі — сіллю, а найбільшу славу мали «майові» — золотисті, хрумкі, залиті пишною солянкою і густо посилані маком, вони розпливалися в устах. Прецлями торгували й жиди, гукаючи «Прецлє на яях!», а коли проходили повз якісь українські товариства, то, погано володіючи українською мовою, своїми вигуками викликали в покупців регіт: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!». Ми любили дрочитися з ними і собі теж кричали: «Прецлі на яйці! Прецлі на яйці!» або «Яйці на прецлі! Яйці на прецлі!». Сільські вусаті дядьки з Корчева на Підляшші носили кошики з цибулею просто на голові поверх баранячої шапки, вінки цибулі звисали і з кошика, і з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечі, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову істоту в золотистих гірляндах, його екзотичний вигляд викликав захват і водночас острах дітвори, яка з вереском «Цибуляний чоловік! Цибуляний чоловік!» супроводжувала його і миттю прискала на всі боки, щойно тільки дядько зиркав гнівним оком. «Ось прийде до тебе Цибуляний чоловік і забере із собою», — лякали неслухняних дітей матері, та й моя мама не раз показувала мені з вікна Цибуляного чоловіка, кажучи, що він може перетворити нечемнюха на вінок цибулі. І коли вона, купивши цибулю у Цибуляного чоловіка, вішала вінок у кухні на стіну, я дивився на нього з острахом, думаючи при цьому, ким же був той неслухняний хлопчик, якого перетворили на цибулю, і чи цвиркне кров із цибулини, якщо її прокусити, тому я не їв тієї цибулі сирою та прохав і маму не рухати її, бо ану ж коли–небудь чари розвіються і вінок цибулі знову перетвориться на хлопчика, але він тоді буде калікою — без ноги чи руки, без ока чи без вуха, у кожному разі його каліцтво ляже на нашу совість, однак мама мене не слухала і сміливо краяла цибулю на плястерка до салату. Гончарі, в деренчливих гірляндах баняків і гладущиків, волали «Горнці! Ґарки! Ринки! Дротувати! Дротоваць!», щіткарі торгували розмаїтими щітками, солом’янкарі — солом’яними та очеретяними циновками, які охоче господині стелили під порогом, ситарі торгували ситами, а що цей виріб був легенький, то ситар так обвішувався ситами і ситечками, що самого його сливе й видно не було, пташники носили на довгих тичках клітки з пташками, вуглярі розвозили на возах вугіль, вигукуючи: «Вуууугіль! Вуууугіль!», возиводи щоранку розвозили в діжах воду, а пошту постачав у критому жовтому візочку листоноша, виграючи на закрученій трубі завше однакову мелодію, льодяр звістив свою появу дзвінком, почувши якого, усі служниці й господині вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні криги, піскар привозив пісок, вигукуючи «Пісооок! Пісооок!», який господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли.
Площа Ринок завжди була багатолюдною. Знимка photo-lviv.in.ua 

Любили ми бігати на Ринок і дивитися на гуцулів у чорних капелюхах, обв’язаних крайками, в грубих полотняних портках і таких самих сорочках, густо гаптованих червоно–чорними хрестиками; вони продавали миски, чарки і дзбанки з глини, дерева або міді, торбинки, паски і постоли, кольорові забавки, во- лохачі, тайстри, канцелярські вироби з дерева, каламарі, рамки, підписані назвами місцевостей — Сколе, Косів, Жаб’є. Бойки з довгими вусами і з обов’язковою вигнутою файкою в зубах торгували яблуками, грушами, сушеними боснійськими сливами, волоськими та лісовими горіхами, каштанами, дітям бойки продавали усе це дешевше, тому матері до бойків посилали нас, а ми тільки тішилися, бо бойки ще й давали нам пробувати свій смачнючий товар. Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньо- ва продавала кишки, які аж вилискували від тлущу у великому баняку, що стояв на вуглях, вона мішала їх кописткою і гукала: «Екстра бомба фрикасе! Лякеровані кишки!» А порції були такі, що, споживши, можна було до вечора вже нічого не їсти, тому представники таких поважних професій, як різник, трагач* або дорожкар* вважали за велику честь належати до постійної клієнтелії старої пискатої Валахоньової, хоча на вулицях Львова можна було купити не тільки кишки, а й паштети, пірники, смажені ковбаски, мамалигу, куликівський хліб, хрумкі булки — кайзерки і штанглі.
Фабрика горілок та лікерів Бачевського. Знимка www.travelua.com.ua

Щосуботи цілим містом котилися гучні виляски, схожі на постріли, але ніхто не стріляв, то господині тріпали, розвісивши на рейках, килими, доріжки, перини й подушки. Раз на місяць кухня перетворювалася на Африку — то був День Великого Прання, коли королевою кухні ставала прачка. Загалом прання займало увесь тиждень: кип’ятили в понеділок, крохмалили у вівторок, сушили в середу, церували в четвер, а прасували в п’ятницю. Напередодні Великого Прання ще звечора зсовували докупи два великі кухонні столи, на які ставили величезну бляшану балію, куди наливали гарячу воду з розпущеним милом, у ній мочили постіль, рушники та нічні сорочки, а вранці, коли приходила до нас прачка, здорова дівка з грубими руками і ногами, і кухню опановувала тропічна температура, від підлоги до стелі клубочилася пара, вікна вкривалися туманом, крізь них уже нічого не можливо було роздивитися, зате зручно було малювати різні мармизи, піч розпікалася до червоного, а на її бляті стояли дві великі виварки. Прачка брала мило фабрики Шіхта, клала білизну на «пральку», або ж «маґлівницю» — широку дошку з рифленої бляхи в дерев’яній рамці — намилювала її і їздила зверху донизу поперек рівчаків — шур–шур–шур! Небавом у балії аж пінилося від милиння, і я не міг втриматися, аби не набрати його повну жменю і милуватися цією пухкою невагомою кулею, яка яскрилася кольорами веселки і мругала до мене дрібнесенькими очками, але незабаром кожен, хто побув тут бодай кілька хвилин, починав спливати потом, бо ж білизну після першого прання витягували з балії і виварювали у виварках, задуха врешті виганяла мене з кухні. А ще я любив дивитися, як додають у воду синьку в маленьких муслінових мішечках, вода ставала яскраво–кобальтового кольору, але білизна після такого синения ставала не блакитною, а ще білішою, синька розчинялася у воді маленькими хмарками, які витягувалися тоненькими волокнами і мацаками, скидаючись на чудисько з безліччю довгих тонюсіньких ніжок, так само тягнулася і розчинялася кров у воді, якщо опустити в неї порізаний палець, не диво, що мені малому здавалося, ніби хмари в небі — це перини, які купаються у розпущеній синьці. Крохмаль був в’язким і липким, він робив воду густішою, виполоскані у ньому простирадла хрумкотіли, накрохмалені сорочки робилися штивними, їх прасували ще вологими, і тоді припалена праскою клейковина видобувала запах пригорілого печива. Праски наповнювали гарячим вугіллям, вони були важкими; і треба було стежити, щоб після них не залишалися смуги кіптяви, але вугілля мусило бути особливе — деревне та й щоб добре перепалене, бо від неперепаленого вугілля праска чаділа, а моя мама потім нарікала, що болить голова.
А як наставала неділя і була тепла пора року, то відчинялися усі вікна на всіх вулицях міста, геть усі вікна, і з тих вікон вихилялися люди, переважно цікавські жінки, старі й молоді, спершись ліктями на подушки, одні перегукувалися, другі мовчки розглядали перехожих, треті чекали на те, що не прийде, і у всіх на вустах грала усмішка, а хто мав балькон, то сідав собі на бальконі і теж усміхався й дивився на перехожих, і всі почувалися, як одна велика родина, незнайомі могли собі заговорити до незнайомих без жодних цереґелів* так, мовби зналися роками, бо не тільки самі люди, а й ціле місто було усміхнене і радісне.
Але найпривабливіше Львів виглядав вечорами, коли запалювалися ліхтарі, блимали яскраві неонові написи й реклами, світилися вітрини, а з ресторацій і каварень долинала музика, тоді залюднювалося корзо*, від готелю «Жоржа» і аж до кінця Академічної, починаючи з шостої вечора і геть за дев’яту, сновигали тлуми спацеровичів — пані в капелюхах, пани в чорних мельониках*, військові в мундирах, студенти в корпоративних шапках — адже саме тут відбувалися рандки*, і усі вони проходжувалися туди й назад, з часу до часу перестріваючи знайомих, розкланюючись, зупиняючись на кілька слів, а то й гуртуючись у більшу компанію, йшли до ресторації, на корзо можна було зустріти усіх своїх знайомих, і так було щовечора, винятком була неділя, коли на корзо випливали тлуми людей після служби Божої о дванадцятій, проспацерувавши правим боком Академічної, тлум вертався уже лівим боком, переходив на правий бік і, повторивши ту саму прогулянку ще кілька разів, розсипався по каварнях та цукернях, опинившись серед цього тлуму, ти, мовби підхоплений течією, плив звільна, не прискорюючи і не сповільняючи ходи разом із усіма, і почував себе цілком затишно, лише зрідка ця людська течія утворювала невеликі затори: батьки з дітьми обов’язково зупинялися біля вітрини крамниці Кляфтена з дитячими іграшками, та і як було не спинитися, коли там, на вітрині, відбувалася справжня битва, мініатюрні солдати готувалися до атаки, біля гармат завмерли гармаші, полководці обзирали поле бою в далекогляди, а проминувши Хорунщину, несила було обминути кнайпи пані Теличкової і не перехопити кілька смачнючих канапок, а далі погуляльників чекала казкова вітрина цукерні Залевського, де можна було побачити мініатюрну цукерню — малесенькі лялечки в білому вбранні виконували свою поважну роботу: одна місила тісто, друга валкувала, третя щось наливала до казана, четверта терла щось у макітрі, п’ята всаджала тісто на лопаті у піч, а всі вони рухалися від електричних моторчиків, перед Різдвом і Великоднем вітрина мінялася, перетворившись на святковий стіл з чоколядових і марципанових виробів, які імітували свячені страви — паски, крашанки, шинки і цілих поросят, ще там були зайчики і баранчики в кошичках, оздоблених зеленим барвінком, а на малесеньких столиках красувалися малесенькі пляшечки з лікером і прив’язаними до довгих шийок чарочками. Ці вітрини мінялися так часто, що кожне дитяче серденько тягнулося до них, тільки–но опинившись на корзо. Але після дев’ятої вулиці починали порожніти, усі поспішали додому, бо о десятій вечора шимони замикали вхідні брами до кам’яниць, і опісля, щоб увійти до будинку, треба було дзвонити шимонові у дзвіночок і платити шперу* — 25 чи 50 грошів за послугу.
А ще я з мамою залюбки ходив на Кракідали — дивовижний світ, який розпочинався за Оперним театром і манив до себе уже одною лише назвою, у якій причаїлася велика загадка, бо в уяві одразу спливають крокодили, хоча жодних крокодилів там не було, то був лише чудернацький покруч з назви Краківського передмістя, де кипіли базарні пристрасті й вирувала тандита* чи, як її називали жиди, Тандмарк. Мабуть, саме так виглядають і легендарні базари Близького Сходу, довкола площі розташувалися крамниці, а перед ними і всюди, куди лиш оком не кинь, ятки з розмаїтим товаром, передусім з одягом і взуттям. Кракідали — це справжнє царство жидівське, тут можна побачити і вбраних на європейський манір поважних пань та панів, і бородатих хуситів з довгими пейсами в чорних атлясових халатах і капелюхах, і засмальцьованих жидівок, які, понатягавши на себе незліченне манаття, скидалися на головки капусти. Посеред тісноти тієї безлічі яток перекупники й шахраї голосно вихваляють свій товар, а поміж тим димлять п’єцики на коліщатках, на яких парують нехитрі перекуски. А головне — треба пам’ятати, що так само, як на базарах Стамбула, Танжера, Маракеша чи Каїра, можна і навіть треба торгуватися й збивати ціну, починаючи від її половини. Поруч із гендлярами жидівськими сновигають українці й поляки, панує постійний рух, а в повітрі бринить гучна какофонія звуків.
Ось якийсь хитрий батяр демонструє пляшку з–під горілки з водою, а у воді стоїть фігурка пірнальника досить великих розмірів, через горлянку він вочевидь влізти ніяк не міг, а тому батяр і запитує: «Як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?» — і, роззирнувщись по роззявах, пояснює: «То ся робе так. Ду пляшки тре вкласти туненький шкілєтик пірнальника. А потому його ся засипує магічним порошком. Тоди вода стає така білюська, як молоко. Потім ставите го на шафі, а за гудину вода знову чиста і прузора. І во — маєте! І вже кожен може зувидіти, як такий грубий пірнець вліз без тоту туненьку шийку». Тлум довкола нього росте, і батяр добиває його останнім аргументом: «То не забавка, прошу паньства! Нє — шоб діти ся бавили, а то є річ незамінна в хатній гуспударці. Бо той пірнець цілюський день виблискує, як зоря, а вночі світиться так, жи можна при нім читати газети, вишивати і вечеряти. І шо ви си мислите — кілько таке щастє куштує? Ви не пувірите! Цей сьлічний пударунок на іменини альбо шлюб куштує тільки двайціть грошів! А двайціть грошів — то ні для кого не гроші, нє?» І знову він озирає тлум, аби за мить продовжити з того, з чого починав: «І як він ту вліз без ту туненьку шийку фляшечки?»
Але для нас, школярів та гімназистів, Кракідали були цінні тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрім книжок і шкільних підручників, «брики» — різні брошурки з перекладами латинських і грецьких текстів та зі скороченим викладом класичних романів, які увільняли нас від читання твору. Брики було суворо заборонено шкільною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч і полегшували учням життя, але знецінювали самостійне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провідували буду рябого Нухима, який любив таких міґлянців, як ми, і до купованого брика завше додавав якийсь непотріб — старий затертий кримінал чи видерту звідкись ілюстрацію битви з бурами — які ми потім могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячністю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутнє. А ще ми купували там твори Карла Мая про Віннету, Олд Шургенда і Шаттергенда, передаючи із рук в руки, ховаючи на уроках під столами, Карл Май був на першому місці серед усіх, хто писав на пригодницькі теми, бо його твори будили фантазію і захоплювали.»

четвер, 9 квітня 2015 р.

Подорож на батьківщину кави

Бестселер української літератури «Таємниці львівської кави» Юрка Винничука розпочинається з викладу двох версій відкриття кави. За однією з них, яку переказують ефіопські християни-копти, саме їхня країна є батьківщиною напою, який став символом нашого міста: «В певні пори вони мусили протягом сорока годин поспіль молитися, а це було не так просто, траплялося, що сон перемагав їх. Та якось один чернець звернув увагу на те, що кози, об’їдаючи галузки невідомих кущів разом із плодами, стають дуже жваві і мало не танцюють. Чернець з цікавости скуштував ягоди і відчув, як сон відступає». Є ще арабська версія походження кави, однак, щоб зрозуміти, яка з них правдива, таки варто вирушити в екзотичну Ефіопію. І, побачивши тамтешні кавові плантації, вдихнувши ароматне повітря Сомалійського плато, зрозумієш, що каву могли винайти лише тут. Ефіопія для нас -- це своєрідна terra inkognita, адже потоку наших туристів туди немає. Екзотики для українців там вистачає, але львів’янка Оксана Вітинська, яка працює менеджером кар’ярні «Світ кави», вирушила туди заради того, щоб посмакувати справжньої ефіопської кави. А заодно побачити, як вона росте, як кавові ягоди перетворюються на всім знайомі зерна.

Гарячі ефіопські дівчата та чорна кава. Знимки "Світу кави" (9)

Про те, як дістатись до Ефіопії і скільки коштує тамтешня віза
Насправді дістатись до Ефіопії не складно, хоча й треба зробити пересадку в Стамбулі. Основна причина, чому так мало туристів вирушають у цю країну, не так у труднощах дороги, як у тому, що люди бояться еболи чи інших африканських недуг. Українців я там не зустрічала, трохи було туристів з Росії, а більше американців, французів та японців. Важливою особливістю подорожі є те, що візу видають в аеропорту відразу, коли туди прибуваєш, однак слід мати запрошення на перебування в Ефіопії. Є один цікавий момент – ефіопська віза коштує 50 доларів, однак декому можуть оформити її і за 30… Від чого це залежить, я так і не зрозуміла. Напевне, як хто подивиться на прикордонника та усміхнеться йому…

Оксана Вітинська з ефіопською дівчинкою

Про те, заради чого варто їхати в Ефіопію
Звісно, у кожного можуть бути свої мотиви, однак ми їхали туди, тому що це батьківщина кави, тож хотіли побачити, як її вирощують, обробляють. Для цього одразу із Адис-Абеби вирушили на південь, в регіон Сідамо. Це – приблизно за 500 – 600 кілометрів від столиці. Ефіопія – високогірна країна, яка лежить найвище над рівнем моря в Африці. Основні вершини країни – в межах Сомалійського плато. Під час поїздки найбільше вразило, що це дуже бідна країна, де живуть за один долар на день. Їхня валюта – бір, один долар -- це приблизно 18 – 20 бір, стільки ж коштує кілограм авокадо. Хоча припускаю, що нам його продавали за спеціальними, «туристичними» цінами. Окрім того, у них дуже низький рівень грамотності. Зокрема, серед чоловіків – близько 50 %, а серед жінок грамотна лише кожна третя. Водночас у цій країні дуже важко сприймають, коли жінка є керівником чи то в бізнесі, чи в інших сферах, зазвичай ефіопки займаються хатньою роботою. Щоправда, з цього правила є й винятки, наприклад, нашу поїздку в цю країну організувала власниця великої кавової фірми Гелеанна Георгаліс. Вона грекиня, однак її батько – ефіоп, власне після його смерті 8 років тому вона успадкувала досить велику, за тамтешніми мірками, фірму.

"Світ кави" дістався до Ефіопії

Про те, що найбільше вразило в Ефіопії
Звичайно, про цю африканську країну можна багато говорити, однак мене найбільше вразила їхня кава, особливо, коли нам показували, як ростуть кавові дерева. Просто з їх крон падають ягоди і за якийсь час проростають, їх ніхто спеціально не саджає, однак для них це цілком природне середовище, запах кави стоїть у повітрі. Коли туди потрапляєш, починаєш вірити в те, що Ефіопія – справді батьківщина кави.
Господиня кавової ферми Гелеанна Георгаліс нам багато розповідала про те, як в цій країні вирощують та продають за кордон каву. Як не парадоксально, але для цієї давньої абіссінської землі це дуже складна, навіть драматична історія.
З одного боку, саме Ефіопія – батьківщина кави, тут вирощують унікальні сорти кави, з іншого -- більшість європейців та американців купують місцеву каву низької якості. Лише два відсотки ефіопської кави належать до категорії Speсіаlty, походження якої можна простежити аж до конкретної ферми, де її виростили, і гарантувати її якість. Власне цю каву і закуповує «Світ кави».
Історія експорту тамтешньої кави сягає 1940 року, коли її поділяли на два сорти: харар та абіссінію, 1950 року з'явився ще один сорт – джіма. Однак насправді в країні є 134 унікальні місцевості, де вирощують каву з неповторними смаком і ароматом, фактично це 134 сорти кави.

Так сушать кавові ягоди

Про те, як розрізнити 134 сорти ефіопської кави
Звісно, навіть фахівець не може запам’ятати і розрізнити всі 134 сорти ефіопської кави, однак поділяти її на три стандартні сорти також неправильно. Втім тамтешній уряд затвердив характеристики вже 12 сортів, наприклад західного і східного харару, джіми, ергачеффе, сідамо. Останній, своєю чергою, поділяють на своєрідні підсорти: сідамо А, сідамо Б, сідамо С  та інші. Для кожного сорту затверджено характеристики, зокрема смакові. Наприклад, сорту сідамо притаманний смак чаю з бергамотом та спецій, після її вживання залишається тривале відчуття солодкуватості. Втім згадані зміни поки суттєво не вплинули на ефіопський експорт кави. Далі закуповують кілька сортів кави митої обробки, як-от ергачеффе, сідамо, лімо, і ще кілька сортів немитої обробки.


Про те, чому в Ефіопії низька врожайність кавових дерев
В Ефіопії дуже цікава система вирощування кави. 90 %  урожаю, який експортують, вирощують на мініатюрних ділянках. Річ у тім, що після повалення комуністичного режиму нова влада роздала всім селянам земельні ділянки площею 10 соток. Таким чином утворились домогосподарства . Кожен селянин має будиночок, а поруч з ним садить помідори, авокадо та кавові деревця, але за ними майже не доглядають, лише перекопують ділянки. Єдине добриво, яке використовують – каскара, тобто перегнила шкірка з кавових ягід. Нас вчили, що вік кавових дерев не може бути довший ніж 25 – 30 років. Власне, цього правила дотримуються практично у всіх країнах, де вирощують каву. Натомість в Ефіопії нам показували дерева, яким 80 років. Усе це призводить до того, що середня врожайність одного дерева – 1,5 – 2 кілограми кавових ягід. А в Бразилії, де існують величезні плантації кавових дерев, правильно удобрюють грунт, з одного дерева збирають 18 – 20 кілограмів ягід. Врожайність кавових дерев у Ефіопії навіть нижча, ніж у сусідній Кенії, де фахівці з міжнародних кавових організацій вчать селян правильно доглядати за деревами.
Однак у тому, що каву вирощують, не вносячи хімічних добрив, є певний позитив. Уся ефіопська кава – це органічний продукт, на який зараз великий попит.
Кожен фермер має ділянку лісу – там поміж іншими деревами ростуть і кавові, тож їх врожай так само збирають. До речі, у лісах можна побачити і дикі кавові дерева – це зразу помітно, що вони є самосівом – з них також збирають врожай.
В Ефіопії є і великі ферми площею понад 35 гектарів. Одну з них я добре запам’ятала. Її власниця у сьомому поколінні -- Аснакеч Томас. Ферма розташована на березі річки на висоті 1100 метрів над рівнем моря. Зібрана там кава має полуничний смак. До речі, баріста «Світу кави» Наталя з цією кавою успішно виступила на чемпіонаті світу, посівши 13 місце серед 54 учасників.

Ефіопи люблять позувати перед фотокамерою

Про те, як в Ефіопії вирощують каву
Я вже казала, що більшу частину врожаю кави в цій африканській країні вирощують у домогосподарствах – подекуди там росте усього кілька дерев, оскільки ж їх врожайність вкрай низька, то всі кавові ягоди з такої ферми можуть вміститися в одному кошику. Отож селянин бере той кошик і несе на більшу ферму, де вже є віз. Коли кілька десятків, навіть сотень найдрібніших фермерів навантажать віз до верху, багатший фермер вирушає до ще багатшого, який має станцію обробки кави. Вже там кавові ягоди очищують від червоної шкірки до зерняток в пергаменті, каву упаковують і відвозять автомобілем на біржу чи на аукціон, де її закуповують і далі розвозять по всьому світу.
Є два основні способи обробки кавових ягід – у спеціальних ферментаційних басейнах, де з допомогою депульпаторів чистять ягоди. Також є сухий спосіб обробки ягід, коли їх спочатку сушать на сонці, а потім чистять на депульпаторі.
Втім ферми, які мають земельні ділянки понад 35 гектарів, продають каву кінцевим споживачам напряму, минаючи аукціон чи біржу. Завдяки цьому завжди можна простежити походження зерен і гарантувати їх якість. Саме з таким експортером ми і працюємо – у нашого постачальника є склад в Адис-Абебі, де вручну очищають каву.

у такому кошику може вміститись весь врожай ефіопського фермера

Про особливий смак ефіопської кави
Звісно, смак кави залежить від того, в якому регіоні її вирощують. Для ефіопської кави характерний смак лісових ягід, яскраво виражена кислинка, особливий приємний аромат. Переважно вона має смак чаю з лимоном та бергамотом. Кава з регіону Сідамо має смак ефіопської рослини ру.

Ефіопський пейзаж

Про те, як правильно приготувати ефіопську каву і як її пити
Ефіопська кава дуже смакує, якщо її приготувати в турці, за вищої температури, ніж зазвичай. Можна вдатися до альтернативних способів приготування, задоволення можна розтягнути, повільно смакуючи кожен ковток. Натомість якщо ви готуєте її з допомогою еспресо, то її пити слід швидко, інакше вона втратить смак. Ліпше її пити без цукру та молока, причому ефіопію взагалі не рекомендовано пити з молоком через процеси грибкової ферментації, які відбуваються в процесі сушки. Зазвичай продавці кави не можуть докладно розповісти про конкретне походження свого товару, натомість у «Світі кави» працюють з тими 2 % ефіопської кави, про походження якої, навіть про конкретного фермера та умови, у яких вона росла, докладно відомо. Тож якість можемо гарантувати.
Хатинка ефіопського селянина