Різдво гуцульське та бойківське

Продовжуємо бесіду з директором Інституту етнографії НАН України Степаном Павлюком про різдвяні звичаї українців. Цього разу розмовляємо про регіональні відмінності зимових святкувань в Україні.

Про регіональні відмінності Різдва

Звісно, Різдво має спільну основу, однак у кожному регіоні України є свої особливості та акценти, які можна помітити, уважно вивчаючи святкування Різдва у різних етнографічних регіонах України.

Наприклад, сюжети модифікували відповідно до місцевих потреб – соціальних, політичних, культурних, залучали місцевих персонажів. У вертепах, окрім основних персонажів, фігурують солдат, жид, лихвар, господар, відповідно до того, що було акцентом у житті регіону. У колядках відображено місцевий колорит, вони різняться сюжетами. Так можна розпізнати бойківські, лемківські та гуцульські. У гуцульському сюжеті переважають згадки про вівчарство, тваринництво, колядники просять допомоги саме в цій сфері. А у бойків переважає аграрний мотив. У текстах їхніх колядок відображено основне знаряддя хліборобської праці -- плуг, яким заорювали землю. Є навіть танець для того, щоб капуста родила. У лемківських колядках також домінує аграрний мотив, але до них проникає сюжетика з польськими і угорськими акцентами, тому що сусідами лемків були поляки та угорці. Особливо це помітно у вертепах. Наприклад, жовніра одягають по-польськи чи по-угорськи у місцевостях, які межують із польськими та угорськими землями. Висміюють пана-поміщика, який ходить у польському чи угорському строї. Є надзвичайно цікаві вкраплення у дійство.

Різдвяні віншування на Сході України також мають певні особливості, відрізняються мелодикою. Наприклад, у Карпатах вона має коломийковий характер. Натомість у степовій частині ритми розлогі, легкі. Натомість сюжет практично однаковий всюди, скрізь співають пісні «Бог предвічний» чи «Нова радість стала».

Різдво на лижах. Знимка: misto-market.com.ua

Про зміну звичаїв

Зміни пособу життя, безумовно, відображено у світоглядній і духовній сферах. У сюжетах колядок переважає мотив віри, що коли покликати богів, вони прийдуть і сядуть вечеряти, це допоможе досягти успіху. Але змінився спосіб життя, залишився суто емоційний момент вшанування господаря.

Про святкування у містах

У селі обов’язково колядували під будинком – це було велично, гучно, було чути на все село, у місті це вже неможливо, бо є багатоповерхові будинки, і тому заходять у квартиру. Очевидно, що і таких великих гуртів у місті немає. Хоча місто – це те саме село, яке жило спочатку на околиці, а потім все більше входило в місто, і тому сюжетика і мелодика практично не змінилися.

Марія Янко. Молитва із серії "Різдво на Лемківщині" Львів. Туш, пензель. Знимка: lemky.com

Про те, де найбільше зберегли  традиції Різдва

У кожному регіоні свій стиль святкування. Колядницькі громади характерні для Карпат, Полісся, Поділля. На Поліссі, Поділлі ходять жінки, а у нас, бойків, лемків, гуцулів, лише чоловіки. Також ці звичаї добре збереглися на Волині, на давньому Поліссі – в Дубровиці, Малині. Натомість під Києвом традиції знепали, хоч і відроджуються зараз, але вже у формі сільських гулянь. Я не знаю в Карпатах такого села, де б не шанували різдвяні звичаї. Втім там є певні обмеження, скажімо, на Бойківщині на Святвечір не можна ходити в гості, бо родина має бути сама, спілкуватися з Христом, але вже на Різдво після вранішньої служби Божої починаються походи колядницьких гуртів. До участі у вертепі готуються тривалий час, щоб вивчити всі сцени, які є у сюжеті. На Бойківщині село ділиться на гурти – фавки, до яких входять по 50 будинків, підготовка триває три ночі. У радянські часи в селах, у яких відстоювали право на громадські заходи, вертепи ходили тільки вночі. Це було пов’язано із заборонами на святкування, часто жорстокими.

У селі Хащувате Сколівського району, що на межі зі Закарпаттям, вертеп ходив завжди, навіть у часи найжорстокіших заборон. Це чи не єдине село, де вертеп був щороку. Одного разу туди на Різдво боротись із вертепом виїхав навіть особисто перший секретар райкому партії Касютнич, звісно, з міліцією. На щастя, упіймати нікого їм так і не вдалось, хоча хлопець, який грав чорта, весь час крутився поруч з ними. Він міцним ременем прив’язав хвіст із колючого дроту, отож комуністичний секретар спробував його схопити за того хвоста, але тільки подряпав собі руку, натомість хлопець, який грав роль чорта, втік. Тепер практично кожне село відродило вертепні гурти.

село Манява, Івано-Франківщина 1887 рік Знимка: etnoua.info

Про те, чи був різдвяний вечір 1947 року найсумнішим в українській історії

Я не думаю, що Святвечір 1946 року чимось відрізнявся від попереднього чи наступного, просто 1947 року знайшовся автор, який написав цю колядку. На жаль, сумних святвечорів у нашій історії було багато. 1946 року ще був активний партизанський рух, а у 1947 -- 1948 роках проти повстанців кинули регулярні війська. Виконуючи сталінську постанову про боротьбу з бандформуваннями, виселяли людей, спалювали села, жорстокість була просто цинічна.

Про нові традиції колядування

Зараз народжуються нові пісні та колядки з повстанською сюжетикою. Вони змінюються відповідно до епохи, до подій, які переживає регіон та Україна, однак основа колядок і пісень залишається. Втім зараз уже є певна інерція, немає активності, в деяких селах звужується феєрія різдвяних свят.

Про відродження різдвяних звичаїв у містах

Їх відроджують, адже в цьому є потреба. Щоправда, відродити у повному обсязі все це неможливо. Багато речей у місті зробити складніше, тому це відбувається на різноманітних фестивалях.

(Захопливе завершення. Цікавий початок див.:http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_63.html та http://lvivreport.blogspot.com/2014/12/blog-post_23.html)

Карти України та українські карти

Картографія – це, на перший погляд, наука, далека від політики та ідеології. Справді-бо, щоб створити карту, необхідно, беручи до уваги стан географічних об’єктів, за допомогою геодезичних приладів виміряти відстані, визначити точки координат і нанести їх на папір. Тим більше, що обриси об’єктів, з якими працюють картографи, не міняються десятками, а то й сотнями років. Але картографія є предметом ідеологічних суперечок, особливо, коли йдеться про карти, пов’язані з історією. Щобільше, офіційна наука часто не встигає за життям. Поки історики напишуть дисертації, поки скооперуються з картографами, минає чимало часу.

Власне, мій співрозмовник не є ані професійним істориком, ані географом, ані картографом. Однак він устиг попрацювати директором великого львівського підприємства, головою РДА, а також депутатом ЛОР. Втім теперішнє заняття, до якого він долучився з не меншим завзяттям, аніж до всіх попередніх своїх справ – історична картографія. Отож бесідуємо з Ростиславом Новоженцем – людиною цікавою, неоднозначною. Деякі його твердження, з погляду офіційної науки, можуть викликати сумнів, але до них варто прислухатися.

censor.net.ua

Про найдавніші карти України

У глобальному розумінні найдавнішою є карта, зображена на камені, яку знайшли на стоянці Кам’яна Могила, що біля Мелітополя Запорізької області. Це одна з найдавніших пам’яток археології, яку датують 23 тисячоліттям до нашої ери. Там є наскельні написи, які треба розгадувати, зокрема зображення річок України і навіть окремих поселень. Можна вважати, що це найдавніша з досі відомих карт. Звісно, картою її можна назвати умовно, однак річки, які на ній відображено, слугують межами земель, адже вони не змінюються і тому є природними кордонами. Тому я вважаю, що це найдавніша карта української території.

З пізніших періодів збереглися інші карти, що належать грецьким та римським мандрівникам, які подорожували нашою землею. Вони окреслюють цілісну територію, на якій проживали предки сучасних українців. Натомість карти вітчизняних дослідників не збереглися або ж їх узагалі не було. До найвідоміших належить карта французького інженера Боплана. Він багато їздив Україною, тож відобразив на карті майже всю територію сучасної України. Дослідники вважають її найповнішою мапою середньовіччя.

Про те, звідки мешканці Кам’яної Могили взяли докладні географічні відомості й нащо вони їм були потрібні

Це цікаве питання. Взагалі, період Кам’яної Могили, Мізинської протокультури у Чернігівській області – це найдавніші цивілізаційні моменти, які відомі людству. На жаль, в Україні не культивують інформації про це. Я вивчав історію первісних людей, передусім стоянку в селі Королевому Закарпатської області. Це найбільша і найдавніша стоянка первісної людини в Європі, однак про цю сторінку історії загалу майже нічого не відомо. Я спеціально їздив цього року в Королево, щоб дізнатися більше від місцевих жителів і зясував, що вони нічого не знають про цю стоянку. Вона розташована на території діючого кар’єру, тому я запитав, де він знаходиться і таким чином знайшов її.  Досліджуючи певні джерела, можна зробити висновок, що це найдавніша стоянка білої людини в Європі, пуповину білої раси закопано на території України. Але всім до того байдуже, щобільше, кар’єр уже добирається до місця, де знаходиться стоянка, і через деякий час ця пам’ятка взагалі може зникнути. Недарма, коли її відкрили у 80-х роках минулого століття, про це доповіли в Політбюро, а комуністичні керівники розпорядилися зупинити розкопки, бо, мовляв, потім українські буржуазні націоналісти будуть стверджувати, що українці є найдавнішими за походженням на землі. Але те, що ця стоянка найбільша і найдавніша, заперечити неможливо.

Про те, що спонукало людей за 23 тисяч років до нашої ери укласти карту

Карту вони склали, щоб орієнтуватися на місцевості, адже тогочасні люди постійно переміщались. Однак те, що на кам’яних брилах нанесено річки і частину української території, ще не досліджено. Цим займалися окремі науковці, як-от Юрій Шилов та Анатолій Кифішин.  лягло в основу їхніх праць. Зараз Кифішин досліджує наскельні написи в Карпатах. Про ці унікальні речі опубліковано лише невеликі наукові розвідки. Цю карту можна вважати прапрадавньою. Далі в основному відомі карти іноземних дослідників, тому що в нас картографів не було. І навіть Павло Скоропадський у період Української держави замовляв карти у Відні, адже за Брест-Литовським договором кордони України, хоч і були окреслені, але на карту їх мали нанести фахівці. А вже після того зявилися українські картографи, найвідомішим із яких був Володимир Кубійович. Його карти ґрунтовні, він навіть видав «Атляс України і сумежних країв», який перейшов мені у спадок від прадіда. Отже, робимо висновок, що розвиток картографічної науки на українських землях почався лише в минулому столітті.

(чекайте на захоплююче продовження)

Львівські роми долають стереотипи

Це чи не єдина національна меншина в Україні, з якою пов’язано найбільше стереотипів. Іноді здається, що найсучасніші досягнення техніки та людства дивом обходять цей народ, і ми, як і десятки років тому, бачимо на вулицях жебраків типової ромської зовнішності. Під час цьогорічного Форуму видавців я зустрів на проспекті Свободи рома-жебрака, який читав книгу (див. http://lvivreport.blogspot.com/2014/09/blog-post_13.html), однак це, напевне, був виняток, який все-таки засвідчує, що навіть такі люди намагаються долучитись до чогось вищого, аніж їхнє повсякдення. Водночас на Краківському ринку, якщо уважно придивитись до деяких продавців, можна зауважити характерну смаглявість. Ми їх зустрічаємо практично щодня, однак стереотипи стосовно ромів залишаються. Власне, про це розмова із моїм гостем – головою Львівської громадської організації ромів «Терпіне» Миколою Юрченком.

Особняки -- типова забудова Збоїщ. Фото uk.wikipedia.org

Про самоназву та ромську демографію

Попри те, що нас часто називають циганами, все ж таки правильною є самоназва роми, яку офіційно затвердили 1971 року в Англії. Роми мешкають по всьому світу, десь більше, десь менше. В Україні, за офіційними даними, 50 тисяч ромів, однак їх реальна кількість сягає 300 тисяч. Найбільші ромські громади в Одеській, Закарпатській, Миколаївській, Донецькій областях, натомість Львів не є місцем компактного проживання ромів. Здебільшого вони живуть у Шевченківському районі міста, на Варшавській і прилеглих до неї вулицях, а також на Збоїщах. Ми окремої статистики не маємо, однак, за даними перепису, у Львові проживає 756 ромів. Втім, думаю, що зараз їх кількість зменшилась. У нашій громаді дуже висока смертність, вона навіть перевищує народжуваність, до того ж чимало людей виїжджають у сільську місцевість, на Київщину, Чернігівщину.

Про те, звідки з’явились у Львові роми та ромські етнографічні групи

Велика громада ромів також є у Дрогобичі, однак тісних зв’язків з ними не налагоджено. Вони прийшли свого часу з Європи. Натомість до 1939 року в самому Львові роми не жили, хоча кочували навколо міста, можливо, заходили на ярмарки, однак не селились. І лише після 1939 року у Львові оселились роми, які прийшли зі сходу. Власне, сталось це не від хорошого життя: то були голодні роки, натомість у Львові тоді була хоч якась можливість роздобути хліб. Так наші предки опинились тут. Я, наприклад, львів’янин у третьому поколінні.

Про ромів, які вчаться бути чиновниками

На жаль, доволі низький рівень життя ромів – це проблема, яка існує не лише в Україні, а й у розвинутих європейських країнах. Однак намагаємося вирішувати це питання, рік тому навіть розробили стратегію з інтеграції ромів у суспільство. Поки що, як не прикро це констатувати, ромів із вищою освітою можна порахувати на пальцях. Однак ситуація поліпшується, зараз серед нашої молоді є ті, хто вже здобуває вищу освіту, дехто навіть стажується у міській раді, один із наших представників там уже працює.

Про заняття ромів та контакти зі закарпатськими одноплемінниками

Чимало львівських ромів займаються підприємництвом, причому вони були одними з перших, хто придбав патенти на право займатись торгівлею. Дехто збирає брухт. Ті, що проживають у селах, ведуть сільське господарство – тримають коней, свиней. Натомість вуличні жебраки прийшли зі Закарпаття. У нас навіть немає з ними родинних зв’язків. У нас різне етнічне походження. До того ж ромська мова має дуже багато діалектів, тож львівські та закарпатські роми не завжди можуть порозумітися, говорячи однією мовою. Контакти підтримують в основному голови ромських товариств, які вирішують однакові питання, натомість на побутовому рівні активних контактів немає. Можуть, звісно, один в одного купити коней, але, як правило, все цим обмежується. Якщо у нас якесь свято, наприклад весілля, то збираються роми зі всього Львова.

Про стереотипи та їх подолання

На жаль, стосовно ромів склались певні стереотипи, мовляв, роми не хочуть працювати, жебракують, займаються якимись кримінальними оборудками. До того ж у ЗМІ особливо акцентують на цих моментах, але не можна робити висновки щодо ромів узагалі, зважаючи на спосіб життя окремих представників їхньої громади. Внаслідок цього виникає упереджене ставлення до наших дітей, вони замикаються в собі, не хочуть ходити в школу. Такі стереотипи треба ламати. На жаль, вони формуються на побутовому рівні, коли малюків лякають або міліцією, або циганами. Натомість це звичайні люди.

Про ринкову конкуренцію та освіту

Коли роми починали займатись підприємництвом, у Львові не було великої кількості ринків, тож не було серйозної конкуренції. Зараз ситуація змінилась, ринків та, відповідно, підприємців побльшало, зросла конкуренція, торгівля вже не дає такого доходу, як раніше, а це впливає на рівень життя. Проблема у тому, що у значної кількості ромів немає вищої освіти, тому їм складно переорієнтуватись на інші сфери діяльності. Коли в сім’ї немає пріоритету вищої освіти, тато з мамою не мають певного фаху, відповідно, дитина здобуває лише середню освіту і далі мусить заробляти на хліб, про подальшу освіту вже не йдеться.

Про вивчення ромської мови

Львівські роми не живуть компактно, як-то в інших областях, де поруч розташовано 50 -- 100 домівок, у яких мешкають роми. Так є в Дрогобичі, але не у Львові. Побутує думка, що у львівській Індії живуть одні роми, насправді там проживають 5 -- 6 сімей – от вам і вся Індія. На Закарпатті є школи, де окремо навчаються ромські діти. Однак я вважаю, що це неправильно – діти повинні між собою спілкуватись, це дає їм розвиток, вони не повинні замикатись у своєму колі. Натомість варто відкривати недільні школи чи факультативи. Це дозволило б нашим дітям вивчати рідну мову та звичаї. Але доводиться зважати й на ромську ментальність. Наприклад, кілька років тому в нас був офіс. Я запланував там провести збори, а мені дзвонять, кажуть, що зібрались всі в мене вдома. Отож довелось зачинити офіс і зареєструвати організацію за домашньою адресою.