Справді Музейна площа

Іноді внаслідок перейменувань вулиця чи площа отримує назву, яка дуже влучно характеризує її роль у житті міста. Колишню площу Домініканську, головним об’єктом якої був монастир домініканців, за совіцьких часів кілька разів перейменовували: була вона і площею Максима Залізняка (щоправда, дуже короткий період), і Ставропігійською. Врешті, щоб уникнути плутанини з сусідньою вулицею Ставропігійською, міські райці 1993 року назвали її Музейною. Ця назва пов’язана з Музеєм релігії, який міститься у тому ж таки Домініканському соборі. Музей релігії, хоч і важливий туристичний об’єкт, однак на цій площі далеко не єдиний. З огляду на її значущість для міста, вона таки справді Музейна. Тут створено цілий комплекс цікавих об’єктів просто неба. Тому вона є обов’язковим пунктом відвідин для всіх туристів, які знайомляться зі Львовом. Щобільше, поруч з нею не менш цікаві вулиця Вірменська, площа Ринок, з якою її з’єднує невеличка вулиця Ставропігійська, вулиці Руська, Івана Федорова і, звісно, Підвальна з Успенською церквою, пам’ятником Іванові Федорову, навколо якого розташувався імпровізований букіністичний ринок. Отож, звідки б турист не йшов, він просто не може оминути Музейну.

Площа Музейна, фото Михайла Дашковича (9)

Однак передусім варто звернути увагу на бруківку. Вона тут доволі крупна, не дуже рівна, але саме у цьому її привабливість. Хто знає, коли її поклали: можливо, за Польщі чи навіть за бабці Австрії. Тож неповторний шарм століть таки є у цій бруківці.

Никифор Дровняк та його палець

Зайшовши на Підвальну, зупиніться на невеличкому букіністичному ринку біля пам’ятника Іванові Федорову. Там можна зустріти багатьох відомих львів’ян. Далі на вашому шляху трапиться невеличкий скверик (звісно, з лавочками), і вже на самій площі Музейній -- один із наймолодших, але надзвичайно популярних її об’єктів – пам’ятник лемківському художнику Никифору Дровняку. Власне, популярний не так сам пам’ятник, як одна з його деталей – вказівний палець, якого митець підняв угору. Всі туристи й туристки вважають своїм обов’язком сфотографуватись біля пам’ятника, тримаючись за палець художника. Постійні шанувальниці відполірували палець та начистили до блиску, тож він помітно відрізняється від решти пам’ятника.

Домінікани

Звісно, центральним об’єктом площі Музейної є величавий Домініканський монастир, який після проголошення незалежності України став храмом Пресвятої євхаристії УГКЦ. А в частині приміщень монастиря працює Музей історії релігії. В одному з найцікавіших львівських храмів у совіцькі часи відкрили музей історії релігії та атеїзму. Головним його експонатом був маятник Фуко, який поставили в центрі храму, а також велетенський макет, що показував тортури, до яких вдавалась середньовічна інквізиція. Однак усе минає. Звільнившись від радянського минулого, львів’яни змінили не лише назву, а й профіль музею. Нині тут зосередили увагу на історії релігії. А приміщення, в яких колись пропагували атеїзм, відійшли церкві.

Свічки дарують натхнення

Історія монастиря сягає в глибоку давнину. Його перша будівля постала ще у XIII — XIV століттях, однак, звісно, не збереглася. Сучасну споруду звели в середині XVIII сторіччя. Втім цю дату можна вважати доволі умовною, адже чимало робіт у храмі тривали згодом. Зокрема, 1865 року за проектом Юліана Захарієвича добудували дзвіницю, у 1905 – 1914 роках – відреставровано інтер’єр. Храмова споруда завжди була важливим архітектурним об’єктом, тож навіть за совіцьких часів, у 1956 -- 1958 роках, його реставрували. Загалом це пізньобароковий храм, який споруджували за проектом кількох зодчих, зокрема Яна де Вітте, Мартина Урбаніка, Христофора Мурадовича та Себастьяна Фесінгера, а фінансував будівництво великий коронний гетьман Юзеф Потоцький.

Свічкова ялинка

Нині площа Музейна є непоганим майданчиком для численних культурних заходів. На Різдво звідси стартує знаменита львівська хода звіздарів. Десятки, навіть сотні різноманітних різдвяних звізд: від мініатюрних, діаметром 30 сантиметрів, до велетенських, кількаметрових львів’яни несуть із площі Музейної на вулицю Федорова, звідти -- на Руську та площу Ринок і далі до майдану перед Львівською оперою, де встановлено різдвяну ялинку та дідух.

Ще однією цікавинкою площі Музейної є Львівська свічкова мануфактура, а напередодні новорічних та різдвяних свят і поготів. Саме тут відродили давню львівську традицію свічникарства. Щоправда, тепер свічки використовують не лише для освітлення осель, а й для того, щоб створити атмосферу свята. Завдяки творчій фантазії вони набувають неповторної естетики в оригінальних декораціях. Саме тому на замовлення свічкової мануфактури нещодавно п’ятеро студентів Львівської академії мистецтв створили з п’яти спеціально виготовлених 90-сантиметрових свічок міні-скульптури – зображення п’яти найвідоміших веж Львова, що є туристичним символом нашого міста «Львів відкритий для світу». Площа Музейна -- одна з тих, які відкривають Львів для світу.

Патріотичні свічки

Від Свіччиного весілля до різдвяної свічки

Із 1 грудня Галичина занурилась у захопливий вир зимових свят, які тепер у нас часто неофіційно називають галицьким Рамаданом (глобалізація таки дається взнаки). Відтак різдвяна феєрія триває понад півтора місяця – від Романа (1 грудня) до Йордана (19 січня). Одні свята змінюють інші, а городяни повертаються таким чином до свого коріння, яке сягає в глибину віків, адже чимало звичаїв походять ще з дохристиянських часів. Народні традиції надзвичайно різноманітні, тож цей аспект не охопити в одному пості. Ба більше, на цю тему написано цілі томи книжок, видано сотні монографій, але навіть таким чином не вдалось дослідити всі особливості новорічно-різдвяних свят. Тому цього разу зосередимось на одному надзвичайно важливому атрибуті святкувань – різдвяній свічці.

Ось так ворожили в старовину, картина Миколи Пимоненка "Ворожіння" www.uk.wikipedia.org

Підкорення вогню взагалі було одним із найбільших винаходів людства, що сприяв усьому подальшому прогресу, однак вогонь від того не став менш магічним. Навпаки, лишається певною мірою містичним явищем навіть у сучасній культурі. Найголовніше, що він символізував відчуття власного дому, де неодмінно мусіло бути багато свічок – це було однією з ознак багатства, зрештою, давало можливість працювати вечорами, а значить, примножувати багатство. Потім цю функцію почала виконувати електрика, залишивши свічці її найзагадковішу роль – містичну та символічну. Одним із таких свят, яке виникло ще у дохристиянські часи, є Весілля Свічки на честь осіннього сонцестояння, або переходу літа в осінь, що тривав від 14 до 21 вересня. У цей час сила сонця зменшувалася, і свічка, яку запалювали у кожній оселі, символічно доповнювала сонце.

Свічка -- це передусім вогонь, символ домашнього вогнища. Саме на цьому ґрунтується ще один цікавий звичай весільної свічки – першого символу новоствореної сім’ї, який передає усе тепло та любов матерів нареченої та нареченого. Сімейне вогнище символізує створення нової подружньої єдності. З цього моменту молода пара стає сімейним союзом, у якому кожен із подружжя несе відповідальність за спільний дім і затишок у ньому.

З часів Миколи Пимоненка таки мало що змінилось. www.vidomosti-ua.com

І все ж найбільше звичаїв, де неодмінним атрибутом є свічка, стосуються зимового циклу свят. Це, зокрема, звичай різдвяного вінка, який має лютеранське походження.

На вічнозеленому вінку з чотирма свічками першу свічку запалюють в неділю за чотири тижні до Різдва (цього року це 14 грудня) як символ світла, яке прийде в світ у час народження Христа. Кожної наступної неділі запалюють ще одну свічку. В останню неділю перед Різдвом запалюють всі чотири свічки, щоб освітити місце, де знаходиться вінок (це може бути вівтар церкви або обідній стіл).

Язичницьке походження має традиція різдвяних дзвіночків. Щоправда, в поганстві це робили задля того, щоб вигнати злого духа, через якого померло сонце і стала холодною земля. Однак тепер таким чином вітають пришестя Христа.

Також дуже важливо, хто першим із гостей увійде до помешкання та «впустить» Різдво. Бажано, щоб це був темноволосий чоловік, натомість, якщо першою до житла увійде жінка, то це вважається поганою прикметою.

І все ж повернемось до різдвяних свічок, їх традиція так само має язичницьке коріння – ними виганяли сили пітьми та холоду. Воскові свічки використовували ще під час римських Сатурнарій. Але вже у християнстві вони стали додатковим символом значущості Ісуса як Символу Миру. У багатьох країнах різдвяні свічки означають перемогу світла над темрявою. Свічки на райському дереві породили всіма нами улюблену різдвяну ялинку.

Звісно, цикл зимових свят не можливо уявити без подарунків, однак в українців вони пов’язані передусім із 19 грудня – Днем святого Миколая, який традиційно є покровителем дітей, а також студентів та моряків. Також зауважимо, що він є покровителем українського міста Луцька.

www.tneu.edu.ua

Головний символ свят – різдвяна ялинка, яку у Львові зазвичай ставлять ще на св. Миколая. Звісно, спочатку ялинки ніхто не прикрашав, а перша згадка про цей звичай пов’язана з ченцем Боніфацієм, який читав друїдам проповіді про Різдво. Щоб переконати ідолопоклонників, що дуб не є священним і недоторканним деревом, він зрубав один із дубів. Коли зрубаний дуб падав, він повалив на своєму шляху всі дерева, окрім молодої ялини. Боніфацій пояснив виживання ялини як диво і вигукнув: «Та буде це дерево деревом Христа!». Отож у середньовічній Німеччині і виникла ця традиція, яка згодом прийшла до нас. У той час ялинку прикрашали фігурками й квітами, вирізаними з кольорового паперу, яблуками, вафлями, позолоченими дрібницями, цукром. Традиція наряджати ялинку пов’язана з райським деревом, обвішаним яблуками. А от звичай прикрашати ялинку різдвяними свічками, за легендою, пов’язують із Мартіном Лютером. Одного разу ввечері він ішов додому, складаючи проповідь. Блиск зірок, що мерехтіли серед ялин, вселив йому благоговіння. Щоб продемонструвати цю чудову картину сімейству, він поставив ялинку в головній кімнаті, закріпив на її гілках свічки й запалив їх.

Втім запалені свічки мали один суттєвий недолік – вони могли будь-якої миті спалахнути, тому біля такого дерева завжди тримали напохваті відро з водою. Англійський телефоніст Ральф Моріс запропонував використовувати для освітлення ялинки електричні лампочки, з’єднані у спеціальні нитки-гірлянди. Їх уже використовували у телефонних розподільчих щитах. А 1906 року у Фінляндії з’явились перші вуличні ялинки з електричними гірляндами. Оскільки спочатку ялинки прикрашали солодощами, горіхами та їжею, які мали велику вагу, німецькі склодуви почали видувати набагато легші скляні кульки.

Можливо на площі Музейній народжується новий свічковий звичай. Фото Михайла Дашковича 

Звісно, це лише короткий огляд традицій та прикмет, пов’язаних із циклом різдвяних свят та їх атрибутом – свічкою. Найголовніше, що давні традиції нині шанують і розвивають, а свічка уже перетворилась на справжній витвір мистецтва. Це довели студенти Львівської академії мистецтв, які виготовили туристичний символ галицької столиці «Львів відкритий для світу». П’ять головних веж Львова вони створили з 90-сантиметрових свічок і продемонстрували це на свічковому фестивалі, який відбувся на площі Музейній біля Львівської свічкової мануфактури. Така свічка може горіти цілий рік – від нинішніх свят до наступних. Зрештою, у віншуванні кажуть: «наступних свят дочекати…» І щоб не згас вогонь різдвяної свічки, який зігріває нас.

За матеріалами:     
http://babakytsya.com.ua/ua/news/182-456432.html

http://svadba.bukovina.biz.ua/svichki-na-vesilli/

http://www.poltava.pl.ua/news/20010/ 

Магія свічки, або Повернення традиції

У їх мерехтінні є щось первісне, таємниче, зрештою, магічне. Полохливі вогники здатні перевтілюватися. У скрутну хвилину розрадять, заспокоять, в урочисту мить підтримають атмосферу свята. Не обійтися без них і в суєті повсякдення: коли зненацька наше помешкання накриває темрява і необхідно дочекатися, поки електрики ліквідують наслідки аварії. Вони просто дарують світло, яке, незважаючи на численні досягнення цивілізації, лишається важливим атрибутом комфорту сучасної людини. Тривалий час ці прості вироби з воску допомагали освітлювати житло наших предків. Не будемо заглиблюватись у дуже давню історію, коли люди винайшли гніт, вочевидь, ця подія губиться у глибині століть.

Спробуймо уявити середньовічний Львів, вузенькими вуличками якого щоранку поспішали на роботу ремісники. На початку XV століття у Львові вже було 14 цехів, у яких працювали півтисячі ремісників – столярів, боднарів, колодіїв, токарів, лучників, гарбарів, кушнірів та інших майстрів того часу. З-поміж багатьох ремесел, якими займалися тоді львів’яни, особливо славилося виготовлення свічок. Цікаво, що мильникарі та свічкарі, які у своїй роботі використовували луг, попіл та вапно, спочатку об’єдналися в один цех. За тодішнім звичаєм мильникарі та свічкарі спільно з двома іншими цехами утримували Струмілову башту, розташовану навпроти костелу Марії Сніжної, поруч із Краківською брамою. Однак 1575 року мильникарі і свічкарі вирішили, що їм буде вигідніше займатися ремеслом окремо, тож 1575 року ці цехи поділено за фаховим принципом.

Червоним показано Вежу свічкарів навпроти костелу Марії Сніжної, реконструкція Януша Вітвіцького

Можливо, це відбулося тому, що виробництво воску було однією з найвигідніших справ. Ринок збуту цього товару виходив далеко за межі Львова, хоча й тут, з огляду на кількість жителів та церков, потреба у ньому була чимала). Львівський віск становив основу тогочасного експорту. І везли його не де-небудь, а на берег Баденського озера, де знаходилось аббатство Санкт-Галлен.

У ті часи воскобійня знаходилась на околиці міста, на вулиці Вузькій (сучасна – Памви Беринди), що впиралась у міський мур. І лише після того, як у XVIII столітті розібрали міський мур, вулиця стала наскрізною, наприкінці 19 століття по ній проклали трамвайну колію, а в наш час найпомітнішим об’єктом вулиці є Old City Hostel.

Топильня воску (cerefrixorium) була монополією міста. Вона постачала сировину виробникам свічок, яких називали – candelarii або luminatores.

Костел Марії Сніжної поруч з яким була вежа свічкарів

Середньовічне ремесло мало певні пріоритети – одні галузі розвивались швидше, інші, навпаки, відставали. У свічкарів та мильникарів був спільний цех, однак виробництво свічок суттєво переважало. Це ремесло у всі часи було тісно пов’язане з церковними потребами, тому важливе місце у їх виробництві посідали монахи. Зокрема, свічки до усіх храмів міста постачали черниці монастиря Введення Богородиці, якого нині вже немає.

Виготовляючи свічки, дотримувалися чіткої технології. Основою ремесла було витоплювання лою (жиру), який скуповували спеціальні грифники. Після того сировину формували у камені чітких розмірів та ваги. Цех міг виготовити не більше 24 таких каменів. Регламентували і ціну свічок, незалежно від того, хто їх продавав: купці чи ремісники. Вартість свічки залежала від ціни жиру і воску, з якого її виготовляли. Є свідчення, що у XVII столітті в міському бюджеті Львова передбачали щомісяця 1 золотий на свічки для бургомістра. Ймовірно, що ці свічки запалювали у костелі під час служби за його здоров’я та успіхи міста. Протягом року на це витрачали від 3 до 18 золотих. І ще про вартість свічок – під час урочистих Богослужінь у Латинській катедрі на рік витрачали від 5 до 9 золотих, а на віск для вівтаря міської каплиці – від 13 до 18 золотих.

Уже в ті часи було кілька видів свічок, які робили залежно від їх призначення – костельні чи храмові, столові, бенгальські та ялинкові.

ХІХ століття можна вважати періодом розквіту виробництва свічок. У Львові були десятки майстерень та крамниць, які жваво торгували цим товаром. Як і в середньовіччі, розвивалося спільне виробництво мила та свічок.

Перспектива вулиці Волошина з частиною вулиці Мартовича

Окремі виробники цього краму досягли неабияких успіхів.

Фридрих Д.& Ю – Краківська, 13. Фабрика розташовувалася на вул. Коральницькій, 8 (вул. Волошина). Ймовірно, фірма Фридрихів мала добрі прибутки. Прокладену коштом фірми 1898 року вулицю біля їхньої фабрики на честь меценатів перейменовано на вулицю Фридрихів (тепер  вул. Л. Мартовича).

Шубут Ф., пізніше  Шубут Ф. та сини – Ринок, 45. Фабрику воскових свічок, маси для підлоги та для виробництва воску закладено 1789 року. Вироби фабрики неодноразово відзначали на світових виставках. У фірмовій крамниці можна було придбати також першокласні китайські та російські чаї, а також полотно з різних європейських країн.

Реклама фірми подає інформацію щодо виготовлення «Найгарнішої та найкращої каучукової маси для догляду за підлогою» п’ятьох відтінків: № 0 – безбарвного; №1 – світло-жовтого; №2 – ясеневого; №3 – горіхового; №4 – кольору махоня. Упаковки вагою 600 г чи 1 1/2 віденського фунта, що коштувала 1 злотий, вистачало на велику кімнату; до неї додавали детальну інструкцію щодо користування масою.

Крім того, у ХІХ ст. свічками торгували:

М. Гайнбах – Краківська, 27;

Юзеф Горнунг – Тиха, 3;

Б. Ландесберг – Театральна, 23;

Й. Регоровський – Галицька, 1;

Ф. Сидорович – Сикстуська, 37 (вул. Дорошенка);

Волькенберг Л. – площа Голуховських, 9 (пл. Торгова, будинку не існує).

На початку ХХ ст. у Львові, незважаючи на поширення електричного освітлення, працювали невеликі фабрики мила та свічок. Як правило, це були майстерні з кількома підсобними працівниками.

Серед виробників свічок у промислових путівниках зазначено такі фірми:

Й. Чачкес – Казимирівська, 3 (вул. Городоцька);

Брати Ф. та Ю. Фридрихи – Краківська, 13;

Готліб та Лібеволь – Краківська, 27;

Х. Пордес – пл. Голуховських, 8 (пл. Торгова);

Е. Шубут та Спілка – Ринок, 45;

Фейге Шренцель – Скарбківська, 7 (вул. Лесі Українки);

Хаїм Рот – Казимирівська, 2 (вул. Городоцька);

М. Рот – Жовківська, 10 (вул. Б. Хмельницького);

Артур Фридрих – Марціна, 22 (вул. Жовківська);

Самсон Готліб – Краківська, 17;

Давід Гольдрайх – Панєнська, 19 (вул. Заводська);

Мойжеш Гольдрайх – Казимирівська, 7 (вул. Городоцька);

Х. Пордес – Жовківська, 66 (вул. Б. Хмельницького);

Фейге Шренцель – Пелтевна, 13 (пр. Чорновола);

Фридерик Шубут та Спілка – Ринок, 45.

Хазін А. – Знесіння, вул. Словацького, 1 (вул. Зустрічна);

Гольдберг Е. – Сніжна, 5;

Ю.К. Гурскі – Шевченка, 1 (вул. Дніпровська);

Брати Гальперн – Карна, 2 (вул. Д. Данилишина);

Інженер Котецький К. та Спілка з о.в. – Окружна, 108
«Люмен», Гейслер Ф. – Ткацька, 46

«Сплендор» – Цетнерівська, 10 (вул. Кобзарська);

«Ваше очко» – Галицька, 1;

Вайзер А. -- Замарстинів, Короля Яна, 9 (вул. Романа Дашкевича);

Шубут та Спілка – представником фірми «Поло» – Ринок, 45

«Піроарт» – виробник піротехнічних атрикулів – Свентокшиська, 28 (вул. Д. Бортнянського);

Хімічно-технічна фабрика Ю. Готтфріда

Будинок на площі Ринок, 45 де знаходилась фабрика воскових свічок Ф. Шубута

Однак технічний прогрес, який відбувся й завдяки львів’янам, таки вплинув на свічникарство. Адже саме у Львові винайшли гасову лампу, яка набагато ліпше освітлювала приміщення, ніж свічка. Втім конкуренцію зі свічкою вона виграла лише на короткий час – у побут львів'ян буквально увірвалась електрика, кардинально змінивши наше уявлення про освітлення. У роки совіцької влади свічки стали символом технічної відсталості. Тож їх використовували переважно з ритуальною метою або ж згадували, коли з якихось причин у помешканні зникало світло. І лише затяті романтики влаштовували вдома вечори зі свічками – просто заради хорошого настрою та відпочинку. Завдяки їм традиція свічок та всього, що з ними пов’язано – різноманітних підсвічників, зокрема канделябрів, не відійшла у минуле. А віднедавна її таки почали відроджувати. На площі Музейній, 1 минулого року відкрили Львівську свічкову мануфактуру.

Втім сучасна свічка – це вже не утилітарний виріб, а насамперед витвір мистецтва. Недарма нещодавно у Львові відбувся фестиваль свічок , на якому студенти Академії мистецтв виготовили 5 веж туристичного символу міста «Львів відкритий для світу».

Свічки дарують не просто світло, а виняткову його естетику. Щобільше, саме з ними приходить тепло і затишок у наші домівки найвеличнішого вечора напередодні Різдва. Красиві традиції таки повертаються.